Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 49)

    - Ні, є… та не пе­реміняв.

    - Чому ж ти не ски­нув?.. Во­но ж поп­рис­тає, поп­ри­си­хає, поз­ди­раєш - ят­ри­ти­меться… гірше бу­де!

    - Присхне!

    - О, бо­дай те­бе! - усміхну­ла­ся ба­ба.- Присх­неіі Сідай, чо­го ти стоїш?

    Чіпка сів по­руч з матір'ю. Мот­ря ди­ви­ла­ся на йо­го та тро­хи не пла­ка­ла. Дівчи­на, ба­би­на ону­ка, сто­ячи ко­ло печі спи­ною до вог­ню, сум­но пог­ля­да­ла то на си­на, то на матір, то на свою ба­бу й ку­са­ла ніготь дру­го­го пальця.на лівій руці… - Де ж ми, си­ну, жи­ти­ме­мо?-геть уже по роз­мові за­пи­тує Мот­ря.

    - Доживайте вже, ма­мо, зи­ми у ба­би: я зап­ла­чу, що там ба­ба ска­жуть…

    - Бог з то­бою, Чіпко, з твоєю пла­тою! На­що мені твоя пла­та? Хіба Мот­ря у ме­не ха­ту пе­ре­ся­де чи пе­ре­ля­же, як пе­ре­зи­мує?.. Хай зи­мує. А ти, си­ну, розс­та­рай­ся на гроші, та по­ла­го­диш свою ха­ту, та по зе­леній весні, по теплій го­дині й пе­рей­де­те на но­ве ха­зяй­ст­во!

    - Спасибі вам, ба­бо, за ва­шу лас­ку,- дя­кує Чіпка, кла­ня­ючись.-Так, ма­буть, я оце й зроб­лю: піду та й най­му­ся у вин­ниці до вес­ни…

    - Не йди ту­ди, си­ну,- пе­ре­би­ла йо­го Мот­ря: - не най­май­ся у жи­да-нех­рис­та!.. Во­ни твоє доб­ро пе­ре­ве­ли… Стань кра­ще де у тік та за­ро­би хліба… Діжде­мо вес­ни - тре­ба щось їсти… А мо­же, де по­ля роз­до­бу­де­мо - бу­де чим засіяти…

    - Добре, ма­мо… Ста­ну у то­ку. Там у Кру­то­ярській еко­номії, ка­жуть, ба­га­то хліба зос­та­ло­ся… Ка­за­ли, що німець, ли­бонь, най­має: хто хо­че - за гроші, а то - з ко­роб­ки… То я, ма­буть,.ста­ну те­пер за хліб. А там, як за­роб­лю,- тоді й за гроші…

    - Добре… Хоч і так зро­би, си­ну.

    Попрощалися.

    Того ж та­ки дня, над­вечір. Чіпка зібрав­ся, пішов у ','и.. Кру­тий Яр. На дру­гий день до­був десь ціпа і мо­ло­тив; у клуні, аж на са­жень со­ло­ма летіла уго­ру. Де та - /-і) си­ла і хіть узя­ла­ся! Та­кий робітник з йо­го-зо­лоті 'і. ру­ки. Німець - і той підхва­лює Чіпку, дру­гим на зра­зок ста­вить…

    - Шіпка ка­рошь ра­бо­тай… как бідло!..

    - Еге!..- сміються піщанські ко­за­ки: - що то мос­ковська на­ука! Уже й наш вер­хо­во­да у Кру­то­му Яру з ціпом… Во­но-та­ки див­не діло - ло­за!.. А то - гос­по­ди, твоя во­ля! Там у свя­то підня­ли та­кий бен­кет, що й землі важ­ко; а після свят-зовсім здуріли!..

    Чіпка не чув нічо­го то­го, а Мот­ря, хоч і чу­ла, та за­ти­ка­ла ву­ха, прок­ли­на­ючи панів, мос­калів і лю­дей, Що сміяли­ся… Чіпка був на ро­боті. Мот­рю в ба­биній хаті не­по­си­дя­ча бра­ла. Щод­ня во­на за­хо­ди­ла у свою ха­ту. Скільки во­на ли­ха у тій хаті ви­терпіла, нуж­ди, хо­лод­них та го­лод­них днів! Скільки раз її до­ля зра­ди­ла, її надії роз­ме­ла, роз­би­ла, по­то­пи­ла у бе­зодній прірві гірко­го жит­тя!.. Си­дя­чи у старій пустці, поч­не при­га­ду­ва­ти Мот­ря усе, що тільки ста­ра пам'ять у го­лові за­дер­жа­ла… По­су­мує, по­жу­риться са­ма собі, зап­ла­че та й піде. А на дру­гий день зно­ву теліпається. Аж нуд­но їй, як во­на не провідає який день своєї ха­ти­ни… А вночі - тільки й дум­ки: ко­ли б уже швид­ше ця лю­та зи­ма ми­на­ла, сніги та­ли, по­ля зе­леніли, щоб мож­на бу­ло ко­ло ха­ти взя­тись, ла­го­ди­ти та пе­ре­хо­ди­ти! Та­ки­ми дум­ка­ми тільки й жи­ла.

    От уже й мас­ни­ця. Сон­це геть ви­со­ко піднімається, грає на вес­ну-крас­ну, гріє - уже во­лові й півбо­ка нагріє, як ка­жуть лю­ди. Сніг м'якшає, лід дірчавіє, чорніє, ко­ло ха­ти вже по­од­та­ва­ло, дітво­ра ви­си­па­ла з ха­ти на прис­пу, про­ти сон­ця з ко­зач­ка­ми грається… Вес­ною ди­ше…

    Кріпаки раді такі, що діжда­ли вес­ни - пер­шої вільної вес­ни, що годі на панів ро­би­ти…

    - До шин­ку, брат­ця! за во­лю!.. за во­лю!..-гу­ка­ли во­ни, пря­му­ючи в ши­нок. •›

    Одгуляли мас­ни­цю. А тут по­се­ред­ник приїжджає, ус­тав­ну вво­ди­ти, зем­лею наділяє… Кріпа­ки пе­ре­ля­ка­ли­ся, щоб з зем­лею ча­сом не наділив він ще чим… дру­гою не­во­лею!.. Дех­то ти­хенько міркує, що зем­ля ця і є дру­га не­во­ля, що па­ни за неї пла­ту бра­ти­муть, на пан­щи­ну гна­ти­муть…

    - Не хо­че­мо землі!.. не тре­ба!.. До слуш­но­го ча­су! - гу­де гро­ма­да, сподіва­ючись то­го слуш­но­го ча­су, ко­ли зем­лю вер­нуть їм да­ром, без гро­шей… Во­ни ду­ма­ли, що цар во­лю дав - і землі по­да­ру­вав; а то уже самі па­ни ви­ду­ма­ли якусь пла­ту… "Та вже та­ки ко­лись прав­да звер­ху/p бу­де!"-ду­ма­ли во­ни і ста­ли до­жи­да­ти "слуш­но­го ча­су"…

    Піднялася зно­ву бу­ча та ко­лот­не­ча… Не в од­них Пісках,- гу­ка­ли про той слуш­ний час скрізь по Вкраїні, по всіх ху­то­рах, се­лах… Од­гу­ку­вав­ся крик той по повіто­вих го­ро­дах… Ска­за­но - всю­ди, де тільки тем­ний. по­му­че­ний кріпак, кот­ро­го цілі віки ніхто не пи­тав­ся нічо­го, кот­рий був во­лом, що пе­ре­орю­вав панські ла­ни та засівав на панський при­бу­ток,- ски­нув з се­бе панський лан­цюг, дих­нув во­лею…

    Нічого ро­би­ти - прий­шлось тую во­лю си­лою вга­мо­ву­ва­ти… Нас­та­ла мос­ка­лям ро­бо­та. Пе­ре­хо­дять во­ни з се­ла у се­ло, з од­ної во­лості до дру­гої - та про­пи­су­ють "слуш­ний час"… Тим тільки й слу­жать, що своїх іноді братів та батьків ду­ба­сять, в'яжуть та ве­зуть у го­род, У тюр­ми сад­жа­ють… А ту­ди пішов - як у яму. Ко­ли-не-ко­ли вир­не: той на Сибір пішов; той на ка­тор­гу!..

    Чіпці те­пер нійо­ли дос­лу­ха­тись до всього то­го. Вкут/й" пі з матір'ю він день у день ко­ло ха­ти по­рається. Роз- крив її, об­бив зо­ко­ла й зсе­ре­ди­ни; трух­ля­ве де­ре­во ви- 1 ки­дає, но­ве встав­ляє-ціле; нові крок­ви ста­но­вить, око­ло­том вши­ває… Мот­ря з ма­зальни­ця­ми вов­ту­зиться; //.. їх сміхи та пісні з са­мо­го раннього ран­ку роз­бур- ' ''-ку­ють се­ло, роз­но­сяться на всі Піски…

    До пас­ки вже сто­яла ха­та, як та че­пур­на дівчи­на: рівна, ви­со­ка та біла-біла, як сніг. І мож­на бу­ло ба­чи­ти, як кож­но­го ран­ку й ве­чо­ра ви­хо­ди­ла з неї ста­ренька жінка, тро­хи згорб­ле­на, з ве­се­лим пог­ля­дом у очах. Хут­ко во­на бігла до оже­ре­ду со­ло­ми, що сто­яв на вго­роді, хут­ко на­би­ра­ла пов­не ряд­но й нес­ла че­рез си­лу у ха­ту. То бу­ла Мот­ря. Аж по­мо­лод­ша­ла во­на, як пе­реб­ра­ла­ся в свою ха­ту, на но­ве ха­зяй­ст­во…

    Чіпка собі прий­няв­ся за йо­го, аж чуп­ри­на мок­ра. 5,. День у день тобі, як у ок­ропі ки­пить. По­ла­го­див ха- с ту,- да­вай погріб об­чи­ща­ти та об­роб­лю­ва­ти, грунт но­вою лісою обпліта­ти, до­щані во­ро­та май­ст­ру­ва­ти. Об Ми­ко­лаї на яр­мар­ку ове­чат ку­пив. Тре­ба ку­дись за­го­ни­ти… Прий­няв­ся за ко­ша­ру.

    Настала ко­со­ви­ця. За ота­ма­на хо­дить! Прид­бав щось ко­пиць з п'ятнад­цять сіна. От, уже по­по­ловіли жи­та; час уже й жа­ти. Ста­ли жни­ва-і сер­пом, як ко­сою. Тільки на­ги­нається ви­со­ке жи­то, ко­ло­сис­та пше­ни­ця під йо­го ру­кою; а там глянь-уже зза­ду й сніп, ле­жить, товс­тий та че­пур­ний…

    Радіє Мот­ря, хва­литься лю­дям - не нах­ва­литься своїм си­ном.

    - От, дурів-дурів, та та­ки й збіг на свою стеж­ку! Те­пер йо­го ли­хий не візьме! піде собі жи­ти… Шко­да тільки, що не же­ниться… чо­го доб­ро­го, роз­во­ло­читься, роз­ле­дачіє!

    Так ка­за­ли лю­ди. І вже не од­на ста­ра ма­ти, ма­ючи доч­ку на порі, ниш­ком собі ду­має іноді про Чіпку, а зустріне,- вітає га­раз­денько. Не од­на й дівчи­на зачіпає йо­го своїми лю­би­ми жар­та­ми. Та глу­хий і німий Чіпка як до вітан­ня матінки, так і до жартів доньки. У йо­го щось інше на умі, дру­ге на серці. Іноді се­ред ро­бо­ти, зло­жив­ши ру­ки, він за­ду­мається-за­га­дається… "Ну, що ж з то­го?" - за­був­шись, спи­тає сам се­бе та, мов пе­ре­ля­кав­шись сво­го го­ло­су, знов за ро­бо­ту…

    Тим ча­сом уся­чи­на у, них при­бу­ває та при­бу­ває… Ми­ну­ли й жни­ва. Над­ворі осінню пах­не. Ста­ло лю­дям вільніше.

    Уп'ять підня­лась ко­лот­не­ча… З кріпаків пра­ви­ли ви­купні. Кріпа­ки не хотіли пла­ти­ти. Да­вай їх худіб-чи­ну ціну­ва­ти та спро­ду­ва­ти… Ку­пив Чіпка у од­но­го ко­ро­ву, хотів ще ко­ня за­вес­ти - та не знай­шов до впо­до­би…

    Яке жит­тя, та­ке й то­ва­рист­во. За­жив те­пер Чіпка з Грицьком ду­ша в ду­шу. Уд­вох ча­сом на ро­бо­ту йдуть, уд­вох і до­до­му вер­та­ються. Під неділю - або Чіпка в Грицька з матір'ю, або Грицько у Чіпки з Хрис­тею. За­був Грицько і про той віхоть, що Чіпка був ки­нув… Та чи до то­го те­пер Христі, ко­ли у неї ма­ла ди­тин­ка на ру­ках?..

    Христя впо­до­ба­ла Мот­рю. "Во­на та­ка доб­ра, та­ка доб­ра, як рідна ма­ти!" - хва­литься чо­ловікові. І час­то Хрис­тя під свя­то при­хо­дить до Мотрі по­ба­ла­ка­ти, роз­ва­жи­тись. Мот­ря й собі навіду­ва­ла не вря­ди-го­ди Хрис­тю. Як же тій тре­ба бу­ло на цілий день ви­хо­ди­ти на ро­бо­ту з до­му, Мот­ря дог­ля­да­ла її си­на Ва­силька.

    - Чому ви, ма­ту­сю, сво­го Чіпки не оже­ни­те? - раз за­пи­та­ла Хрис­тя Мотрі.

    - Хіба б же я, доч­ко, не оже­ни­ла йо­го? Ка­за­ла вже скільки,- не хо­че! -

    - Видно, у йо­го хтось на думці є,- та, ма­буть, не посміє ска­за­ти.

    - Хто йо­го знає. Не ка­же. А мені вже об­рид­ло на йо­го бур­лацьке жит­тя ди­ви­тись! Що йо­му, то йо­му б - жінка роз­ва­жи­ла… А то та­ки й мені. Вже ста­ра, підтоп­та­ла­ся,- все б та­ки невістка пе­реміни­ла. Ка­за­ла йо­му, вка­зу­ва­ла на вас…-"Он, ка­жу, бач: поб­ра­ли­ся лю­ди та й жи­вуть щас­ли­во. Чо­му б тобі не од­ру­жи­тись?.." Так і слу­ха­ти не хо­че…- Мот­ря важ­ко зітхну­ла.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2