Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 50)

    - І чо­му я те­пер, ма­ту­сю, не дівка,- сміється Хрис­тя.-От би ва­шо­му си­нові й па­ра бу­ла!..

    - І, вже, доч­ко! Йо­му, ма­буть, ніяка жінка не вго-дить… тим він і не же­ниться. Грицько й собі раз, по­ба­чив­ши сум­но­го Чіпку, обізвав­ся:

    - Чому ти. Чіпко, не од­ру­жиш­ся?

    - Хіба во­но кра­ще?

    - Авжеж, кра­ще. Жінка привітає, по­ра­дить, роз­ва­жить…

    - Кий біс! - глу­хо од­мо­вив Чіпка та за­су­му­вав ще дуж­че. Він ба­чив сам усе те доб­ре. Він ба­чив Грицько-ве щас­тя… Та во­но йо­го не гріло, а ще більше жа­лю зав­да­ва­ло. Він де­далі ро­бив­ся усе смутніший та смутніший, став час­то про­па­да­ти на цілу ніч…

    Жде Мот­ря, не діждеться… "Ма­буть, пішов ку­дись по­гу­ля­ти,- та щоб мої очі не ба­чи­ли, уха не чу­ли… Ска­за­но: па­ру­бок!.. А, мо­же, наз­нав ко­го…" По­ду­має во­на так са­ма собі, по­го­лу­бить у серці надію - і без­печ­но ля­гає спа­ти. Не хва­литься про те ніко­му, навіть і Христі. Не пи­тає й Чіпки.

    Раз зва­жи­лась. Прий­шов Чіпка уже світом, зовсім роз­вид­ни­лось. Сум­ний, блідий, грізний…

    - Де ти, си­ну, хо­диш? - пи­тає Мот­ря, гля­дя­чи на йо­го.

    - Там не­має, де був! - по­ну­ро од­ка­зав Чіпка і вий­шов з ха­ти по ха­зяй­ст­ву,..

    Мотря тільки пле­чи­ма здвиг­ну­ла. Чи не з повійни­цею, бу­ва, якою спізнав­ся, та со­ром­но приз­на­тись?..

    А кру­гом Пісок тільки й чут­ки, що про лихі вчин­ки… Там у Кру­то­му Яру німця-упра­ви­те­ля підго­ле­но; там на По­би­ванці жи­да, як лип­ку, обідра­но; там до. па­на у Крас­но­горці до­би­ва­ло­ся, та одігна­ли; у Бай-рацькім лісі знай­шли біля де­ре­ва до­ку­пи зв'яза­них чен­ця з чер­ни­цею - і щось ба­га­то гро­шей не­долічу­ються; а от у Роз­би­шаківці церк­ву обікра­де­но… Го­го­тить про все це чут­ка, гу­де, як у дзво­ни дзво­нить, і да­ле­ко-да­ле­ко навк­ру­ги роз­хо­диться… Скрізь підняв­ся струс; ко­жен, ля­га­ючи, про­сив бо­га, щоб ціло­му вста­ти.

    - Ну, та й літа ж те­пер нас­та­ли! - ба­ла­ка­ють старі лю­ди.-Ма­буть, уже не­за­ба­ром кінець віку… Не­да­ром та­ке на світі коїться! Чо­му за наші мо­лоді го­ди цього не бу­ло? Чо­го батьки, діди й прадіди нічо­го про та­ке не роз­ка­зу­ва­ли?.. Тоді та­тар­ва бу­ла… па­ли­ла го­ро­ди, се­ла, лю­дей різа­ла, у по­лон по­ло­ни­ла, на ясир гна­ла… А те­пер?.. Он, церк­ви кра­дуть!.. Хто?-та­та­ри!.. Де се во­но ви­да­но?! Та й між рідни­ми роз­лад­дя пішло… Син на батька ру­ку здіймає; доч­ка ма­тері ухом не ве­де; брат на бра­та встає; сест­ра з сест­рою во­ро­гує; жінка на чо­ловіка от­ру­ту го­тує… Усі - як по­дуріли, як по­ка­зи­ли­ся! А ха­ла­мид­ників, повійниць - скільки!.. А пок­ри­ток та дівчат аби­яких!!. Ко­лись як­би вий­шла заміж та­ка, то один би по­говір не дав віку до­жи­ти… А те­пер… доч­ка з Мос­ка­лем спить, а ма­ти ко­жу­хом прик­ри­ває… 0-ох, гос­по­ди! як ще ти тер­пиш нас на світі?..

    

Частина четверта

    

ХХІП

    

Невзначай свої

    

    Була тем­на осіння ніч. Дощ, як крізь підси­ток, сіяв - гус­тий та дрібний; з землі вста­ва­ла важ­ка па­ра, за­ку­ту­ва­ла усе в своє вог­ке за­пи­на­ло, кот­ре не да­ва­ло ба­чи­ти, що діється на землі. Скрізь ти­хо, тем­но, сум­но, на­че у мерт­во­му царстві. Під та­ку го­ди­ну завж­ди важ­ко ди­шеться, сум­но жи­веться. Добрі лю­ди, аби смерк­ло, мерщій за­со­ву­ються по своїх домівках; з вікон ни­зеньких сільських хат бли­має світло яки­мись жов­ти­ми кру­жа­ла­ми. Кож­но­му чо­гось не по собі. Всяк не знає, що роз­по­ча­ти, як би хоч тро­хи роз­ва­жи­тись… Чо­ловіки: одні - чо­бо­ти ла­та­ють, другі - ру­ка­виці пле­туть, треті - що інше… Жінки та дівча­та - то пря­дуть, то со­роч­ки ши­ють. Діти, по­за­ла­зив­ши ка піч, дріма­ють… У хаті теп­ло, ти­хо,-хоч і не­яс­но: се­ред по­лу на. пе­ре­ки­нутім гор­щаті лед­ве бли­щить ка­ган­чик; як си­ня го­ро­ши­на, тем­но світить на­кипілий гніт… Якісь по­мер­ки ок­ри­ва­ють ха­ту. Не­го­да й ту­ди за­ла­зить, і там своє бе­ре! Ко­ли не до­щем об­дає крізь ли­ху осе­лю, то в вікна; не важ­ким ту­ма­ном на­ля­гає, от, як над­ворі,-то німим су­мом по хаті снує, в жур­бу лю­дей спо­ви­ває, тяж­кою ту­гою в ду­шу за­ла­зить, сном ук­ри­ває… Оце дівчи­на співає-співає своїх лю­бих пісень, а там -ди­вись: обірвав­ся го­лос… слаб­шає… тих­шає… по­ки й са­ма нез­чується, ко­ли й як за­дубіє гол­ка у не­до­шитій ме­режці… Схи­ли­ла над нею дівчи­на важ­ку го­ло­ву, за­ко­ли­ва­ла­ся… дрімає.

    - Що це ти, Ма­ру­сю? уже й ‹;пиш? - пи­та її ма­ти.-Ото дівка!..

    Дочка ки­неться, розк­ри­ває очі, мерщій за ро­бо­ту бе­реться. Чи прой­шла ряд ме­реж­ки, чи не прой­шла,- гля­не: ма­ти й собі за­хи­та­ла­ся на гре­бені… Ве­ре­те­но па­дає з рук і, вда­рив­шись об зем­лю, роз­буд­жує…

    - Пхуі що це во­но справді так сон на­ля­гав?.. про­мов­ляв зди­во­ва­на ма­ти. - А доч­ка. з ме­не, небійсь, сміяли­ся! - вип­рав­ляється

    - Сміялася ж… та, бач, і са­ма задріма­ла.

    - Та во­но щось і в ме­не ро­бо­та з рук ва­литься, увер­не батько.- Бу­де­мо, ма­буть, ве­че­ря­ти та ля­га­ти­ме­мо спа­ти.

    Це так до­ма, у се­бе в гос­поді. А не дай же то, бо­же, в до­розі! Хо­лод те­бе наскрізь прой­має; дрібний дощ до са­мо­го го­ло­го тіла" до­би­рається; тре та мне те­бе всього, на­че тряс­ця… Сум­но, тем­но, спа­ти хо­четься, та хо­лод­но, мок­ро, аж кістки ло­мить; а тут ще й шлях кальний - коні лед­ве-лед­ве су­нуть.

    Такий і цілий день був пе­ред тією ніччю. Про­ки­нув­ся ра­нок та, не поз­до­ров­кав­шись з світом яс­но­го сон­ця, за­ку­тав­ся у си­вий ту­ман, по­вив­ся гус­тою, як драглі, па­рою й по­вис над чор­ною зем­лею. Не­за­ба­ром і день нас­тав - хму­рий, не­ве­се­лий; а там - і ніч на­ляг­ла. Лю­ди, мов тіні, сну­ва­ли у то­му ту­мані, не ба­чи­ли од­но од­но­го на п'ять ступнів; го­лос не ся­гав да­ле­ко, як під яс­ну го­ди­ну, а тут же, в тій парі, й зни­кав… Важ­ко, сум­но, жур­ли­во.

    А Чіпка, на­пе­рекір світові й лю­дям, який­сь ве­се­лий, ра­дий. Знай, нас­вис­тує крізь зу­би ве­се­лу пісню, по­пих­ку­ючи люльку. Ро­бив він у хліві ко­ри­то для сви-. ней. За цілий день і в ха­ту не на­вер­нув­ся. На­си­лу Мот­ря док­ли­ка­лась обіда­ти, як уже ве­чоріти ста­ло. г

    - Що це ти, си­ну, так прис­тав до то­го ко­ри­та, що й їсти за­був?

    - Та день ве­се­лий удав­ся, ма­мо,- од­мо­вив Чіпка, усміха­ючись.

    - Ну, вже ве­се­лий!.. Душі жи­вої на улиці не по­ба­чиш.

    Пообідав Чіпка та й зно­ву у хлівець до ко­ри­та. До са­мо­го смер­ку ро­бив. Уночі вже увійшов у ха­ту, впо­рав­шись по ха­зяй­ст­ву.

    - Я, ма­мо, не бу­ду ве­че­ря­ти,- про­мо­вив, на­ки­нув на пле­че сіря­чи­ну і хут­ко вий­шов з ха­ти.

    - Куди ти, си­ну? - пи­тав йо­го навз­догін Мот­ря. Та си­на - по­ми­най як зва­ли!

    Мати по­ве­че­ря­ла са­ма собі, ляг­ла спо­чи­ва­ти. Чіпка, вий­шов­ши з дво­ру, по­вер­нув пря­мо у по­ле. Одійшов­ши, мо­же, з верст­ву од се­ла, сту­лив пальці, при­ло­жив до ро­та і за­вив, як пу­гач. Да­ле­ко-да­ле­ко роз­да­лось навк­ру­ги те жур­ли­ве пу­ги­кан­ня. Нігде ні одк­ли­ку, ні од­го­мо­ну,- тільки со­ба­ки за­ва­лу­ва­ли на селі.

    Чіпка пішов далі. Одійшов­ши з го­ни, зно­ву за­вив.

    Здалека щось обізва­ло­ся до йо­го - мов дру­гий пу­гач. Чіпка побіг пря­мо ріллею на го­лос. Ще раз за­вив; зно­ву од­гук­ну­ло­ся йо­му тим же за­во­дом, тільки уже ближ­че. Не­за­ба­ром за­ма­ня­чи­ли в си­во­му ту­мані якісь темні тіні.

    - А хто там? - обізвав­ся чо­ловічий го­лос.

    - Пугач! - на­роз­тяг гук­нув Чіпка.

    Тіні по­ча­ли во­ру­ши­тись, наб­ли­жа­тись, більша­ти. Вид­но ста­ло людську пос­тать. Ще далі - Чіпка пізнав Луш­ню, Мат­ню й Па­цю­ка. З ни­ми ще бу­ло чо­ловік п'ять невідо­мих.

    - Добре здо­ров'я, па­но­ве то­ва­рист­во! - привітав їх Чіпка.

    - Здоров! - од­ка­за­ли на йо­го вітан­ня.

    - А що, па­ни-брат­тя: де сю ніч бу­де­мо ри­бу ло­ви­ти?

    - Де більше вло­ву,- од­ка­зав хтось.

    - Та ще не знаємо. Чіпко,- ка­же Луш­ня.- Ось ці ра­дять у Ста­ви­ще до Герш­ка; а ти, ли­бонь, хотів у Крас­но­гор­ку до па­на?

    - Та чи до Герш­ка, то й до Герш­ка: мені все од­но! - од­ка­зав Чіпка.

    - А в те­бе ж стру­мент в? - пи­та йо­го один з нез­най­омих брат­чиків.

    - Ось у ме­не стру­мент! - Чіпка по­ка­зав ку­ла­ка.- По­кош­тує раз - уд­ру­ге не схо­че; а як улу­чу - не вста­не…

    - Не ду­же ли­шень уда­ряй на те, ко­за­че;- обізвав­ся ви­со­кий на­топ­ту­ва­ний чо­ловік.

    Чіпці зда­ло­ся, що він десь цей го­лос чув, та не зга­дає де.

    - Та ви ще не знаєте йо­го,- ка­же до товс­тенько­го чо­ловіка дру­гий, у мос­ковській одежі.- Як бу­ли ми в ос­танній раз на по­гу­лянні, то він не пізнав ме­не у тем­ряві та як уцілив своїм стру­мен­том по го­лові,- то я й очі витріщив…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2