Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 6)

    Утишиться тро­хи Чіпка, ся­де на колінах у ба­би або при­ля­же голівкою. Щоб за­ба­ви­ти ди­ти­ну, поч­не йо­му /ба­ба ка­зоч­ку про ря­беньку ку­роч­ку або про го­роб­ця - доб­ро­го мо­лод­ця… Чіпка слу­хає-й ду­ма: "І чо­го отой дід з ба­бою пла­че? чо­го тая ку­роч­ка куд­ку­да­че?.. І чо­му тій би­лині зра­зу не по­ко­ли­ха­ти го­роб­ця - доб­ро­го мо­лод­ця?!."

    Дуже лю­бив Чіпка каз­ки слу­ха­ти. В каз­ках йо­го зро­ду ро­зум­на го­ло­ва зна­хо­ди­ла не­ма­лу ро­бо­ту. Каз­ка бу­ла йо­му не ви­гад­кою, а би­ли­цею. Не раз хлоп'я рівня­ло каз­ку до жит­тя, а жит­тя до каз­ки - і са­мо собі мірку­ва­ло, ди­ву­ва­ло­ся… В казці звірі та птиці те са­ме й так са­мо го­во­рять, як і лю­ди… А так - птиці ще­бе­чуть, во­ли ре­вуть, со­ба­ки гав­ка­ють… І ніхто не знає, що во­ни ка­жуть… "А доб­ре б-доз­на­тись: що то ка­же ско­ти­на, як іде ре­ву­чи з по­ля до­до­му? яку пісню співає пташ­ка у лузі?.. І чо­го - одні пташ­ки так гар­но ще­бе­чуть, а от го­робці - тільки цвірінька­ють?! І про що то роз­мов­ляє тра­ви­ця між со­бою, ко­ли, мов жи­ва, ше­лес­тить ма­ли­ми лис­точ­ка­ми?.."

    - - Чи во­ли, ба­бу­сю, го­во­рять?..- пи­тає Чіпка в Ориш­ки.

    - Бог їх зна, си­ну… Ка­жуть би то, що го­во­рять.

    - А птиці?

    - І птиці го­во­рять…

    - Як же во­ни го­во­рять? Про що во­ни го­во­рять?..- до­пи­тується.

    І роз­ка­зує ба­ба, як уміє, про все те Чіпці. "Скот, мов, ніко­ли не ре­ве без нуж­ди… Як вер­тається до­до­му та ре­ве - то він радіє, що ско­ро до­ма бу­де та спо­чи­не… А мо­же, го­лод­ний, то поїсть, піджи­виться… А птиці ще­бе­чуть так, як сам гос­подь дав: одній ска­зав гар­но ще­бе­та­ти, а другій - ні. От со­ло­вей­ко - як гар­но співає? Він був ко­лись лю­ди­ною, та став пташ­кою…" Та й зач­не роз­ка­зу­ва­ти, як од­на ма­ти та прок­ля­ла своїх діток,- си­на й доч­ку,- що вби­ли її му­жа-ужа… Си­нок ка­же: "Не вби­вай, сест­ро!" А сест­ра не пос­лу­ха­ла - вби­ла. За те ма­ти й прок­ля­ла їх. Си­нові ж ка­же: "Ле­ти ти, си­ну, сірим со­ло­вей­ком та ще­бе­чи лю­дям і пізно й ра­ненько: щоб те­бе лю­ди слу­ха­ли - й не нас­лу­ха­лись! - А ти,- ка­же,- доч­ко, стань жал­кою кро­пи­вою: щоб те­бе лю­ди прок­ли­на­ли, щоб те­бе з го­родів ви­ки­да­ли!" - От син по­летів со­ло­вей­ком, а доч­ка ста­ла кро­пи­вою… То-то: як со­ло­вей­ко ще­бе­че, то увесь мир йо­го слу­ха - так гар­но! А кро­пи­ву завж­ди ви­ри­ва­ють, як по­га­не зілля,- щоб і го­ро­ди­ни не глу­ши­ло, й лю­дей не жа­ли­ло!"

    Такі ка­зоч­ки ба­бу­сині, при са­мотньому житті, ос­то­ронь од то­ва­рист­ва, плас­том ло­жи­ли­ся на ди­тя­чий ро­зум, го­ни­ли в го­лові дум­ку за дум­кою, гад­ку за гад­кою… ли­бо­ко за­па­да­ли во­ни у йо­го га­ря­че сер­це, а в дуйгі підійма­ли хви­лю го­рою - з са­мо­го спо­ду до вер­ху. Як рій той, гу­ли в ди­тячій голівоньці; яй завірю­ха/кру­ти­лись, ви­хо­ри­лись… Од би­лин­ки пе­реліта­ли до птиці; од птиці до ско­ти­ни; од ско­ти­ни до чо­ловіка - по­ки не за­ся­га­ли усього світа! І зда­вав­ся він йо­му увесь жи­вим, ба­ла­ку­чим. І скот, і тра­ви­ця, і навіть каміння - все те ма­ло свій говір, свою мо­ву, тільки ви­мов­ля­ло якось інак­ше… А ко­лись усе те бу­ло - лю­ди, і все ба­ла­ка­ло однією мо­вою… А те­пер - ніяк і довіда­тись, що то за роз­мо­ва!! А че­рез віщо?.. Че­рез лю­дей… Все то винні лю­ди! То во­ни так на­ро­би­ли. Во­ни і в тра­виці, і в пташ­ки, і в ху­до­би - одібра­ли людську мо­вуї Во­ни лю­дей - своїх рідних - по­вер­ну­ли у все те.. І за лю­дей жал­ку­вав Чіпка на лю­дей. Зда­ва­ли­ся во­ни йо­му ли­хи­ми, не­доб­ри­ми… І про­ки­да­ла­ся не­ве­лич­ка злість у йо­го не­ве­лич­ко­му серці, рос­ла, ви­рос­та­ла - і сто­ро­нив­ся він лю­дей далі та далі… Та й лю­ди йо­го не жа­лу­ва­ли

    - Бабусю! - пи­тає раз Ориш­ки.-чи в ме­не батько був?

    - Був, си­ну.

    - Де ж він те­пер?

    - У мос­калі пішов. . - Бач, а хлопці ка­за­ли, що в ме­не батька не бу­ло… бай­ст­рюк! - ка­жуть.

    - То - дурні хлопці!

    - А хіба що?.. Що то во­но - не­доб­ре що?

    - Старий, си­ну, бу­деш, як усе зна­ти­меш. Не ду­май про се: то по­га­не сло­во! Ви­кинь йо­го з го­ло­ви… То тільки злі діти так ка­жуть…

    - Я не бу­ду злий, ба­бу­сю!..- од­ка­зує Чіпка - та й за­ду­мається. Тро­хи пе­ре­го­дя зно­ву пи­тає;

    - А чо­го ж мій батько пішов у мос­калі? навіщо він по­ки­нув матір?

    - Люди од­да­ли.

    - За віщо ж во­ни од­да­ли йо­го?

    - Так тре­ба бу­ло… Ви­рос­теш, си­ну, тоді все сам збаг­неш, а те­пер ще не го­диться тобі роз­ка­зу­ва­ти.

    - Чому, ба­бу­сю?

    - Так. Ма­лий ще ти ду­же…

    Така роз­мо­ва ве­лась у них не вря­ди-го­ди, Чіпку усе зачіпа­ло, усе тор­ка­ло.Він про все ба­би роз­пи­ту­вав. Ба­ба роз­ка­зу­ва­ла, їй лю­бо бу­ло одк­ри­ва­ти світ йо­го очам.-утішно ду­мя­ти; а яко­юо на­топ­та­ною го­ло­вою ви­ро­етя її ону­ча.

    Щедрою ру­кою пе­рек­ла­да­ла ба­ба з своєї ста­рої в мо­ло­ду Чіпчи­ну го­ло­ву все, що за­хо­ва­ла її шес­ти­де­ся­тилітня пам'ять А Чіпка не брав - гар­бав усе те!

    "Оце, бу­ло, літком, як зай­де вже сон­цей спус­титься вечір на зем­лю, вий­де ба­ба з Чіпкою з ха­ти (бо в хаті душ­но), прос­те­ле ряд­но пе­ред по­ро­гом; до­жи­да­ють Мотрі з ро­бо­ти. Ориш­ка ся­де, а Чіпка - ко­ли си­дить, ко­ли ле­жить… Та отак собі й да­вай роз­мов­ля­ти… Чіпка більше слу­хав,-іноді й зас­не, слу­ха­ючи ба­би­ної мо­ви, що як струмінь ти­хо жур­ча­ла… А іноді й сам роз­ще­бе­четься… Уже й ніч нас­та­ла: засвіти­ли зорі, за­ми­готіли, заіскри­ли… За­ди­вив­ся Чіпка на не­бо.

    - Що то, ба­бу­сю? - ука­зує на зорі.

    - То? - Зорі.

    - Що ж то за зорі?

    - То - ян­го­ли див­ляться! У кож­но­го є свій ян­гол: то-то він і пильнує за ду­шею, сте­ре­же її, щоб, бу­ва, що ли­хе і;е спітка­ло. Ото ж - як зіроч­ка по­ко­титься, то ду­ша пе­рес­та­виться… Ду­ша пе­рес­та­виться - й зіроч­ка по­ко­титься - щез­не…

    - І моя там, ба­бу­сю, є зіроч­ка? й ва­ша? й ма­ми­на?

    - І твоя є, і моя, й ма­ми­на.

    - А де ж моя, ба­бу­сю? - пи­та Чіпка, по­ло­жив­ши го­ло­ву на ба­бині но­ги й не спус­ка­ючи очей з ціло­го рою зірок, що, зда­ва­ло­ся, во­ру­ши­ли­ся на тем­но-синьому небі.

    - Бог йо­го знає, си­ну! Чо­ловікові ту­ди не до­сяг­ну­ти… То бо­же діло, то він і знає…

    - А й бог там?..

    - Там, си­ну…

    - А що то за бог, ба­бу­сю?

    - Бог?.. Бог-батько. Він усе дер­жить на світі: уся­ку ко­ма­ши­ну, уся­ку ско­ти­ну й уся­ку лю­ди­ну… Він за всім хо­дить, до всього до­див­ляється, од зло­го бе­ре­же… Ото, як по­ба­чить, що са­та­на умішується у йо­го свя­те діло,- по­чи­на світом ка­ла­му­ти­ти,- то й шле свя­то­го Ілію на вог­няній колісниці уби­ти са­та­ну… Ото як Ілія ко­тить, то грім гри­мить: а як стрільне вог­ня­ною стрілою - то блис­кав­ка заб­ли­ще… Ота­кий-то бог! Він страш­ний зад­ля зло­го, а для доб­ро­го - й він доб­рий. Бог-батько… на світі нас дер­жить і хлібом го­дує…

    Загадається Чіпка. І встає пе­ред йо­го очи­ма розгніва­ний бог, об­гор­нув­шись чор­ни­ми хма­ра­ми… і гу­кає на Ілію- ка­ра­ти зло­го!.. Ко­тить Ілія - не­бо й зем­ля двиг­тять, як од вітру пе­ри­на, од йо­го бігу…Ось шкварк­ну­ло… вог­ня­на стріла роз­па­на­хує не­бо… Страх обіймав Чіпку! Над­ворі зовсім тем­но; міся­ця не вид­но; біліє, ми­го­тить Чу­мацький Шлях че­рез не­бо; бли­щать, ми­го­тять зорі… Ту­литься Чіпка до ба­би та сти­ха шеп­че:

    - Я, ба­бу­сю, бу­ду доб­рий… я зло­го не ро­би­ти­му, то й бог ме­не не поб'є… А отих дітей, що ме­не би­ли та про­га­ня­ли - тих бог поб'є, бо во­ни злі!.. Я бу­ду доб­рий, ба­бу­сю…

    Замовк Чіпка - дух при­таїв: ду­має про Ілію страш­но­го, про бо­га доб­ро­го… Тро­хи зго­дом пи­тає ба­би:

    - Ви ка­за­ли, ба­бу­сю, що бог нас хлібом го­дує?

    - Він, ди­ти­но,- він нас го­дує…

    - А чо­го.ж ма­ма хліб за­роб­ляе,-ось досі з ро­бо­ти не­ма… Ка­же, як­би не ро­би­ла, то нічо­го б-бу­ле й їсти?..

    - Дурний ти, хлоп­че! - ка­же ба­ба.- Чо­ловік на те й уро­див­ся, щоб ро­би­ти, а не ле­жа­ти. То тільки, ка­жуть, спер­шу, по­ки ще лю­ди в раю жи­ли, то нічо­го не ро­би­ли - як святі бу­ли… Там, ка­жуть, бу­ло вся­кої вся­чи­ни - і їсти, й пи­ти! От во­ни хо­ди­ли собі та їли… А са­та­на й зазд­рив на їх щас­тя,- та да­вай підби­ва­ти, щоб согріши­ли… Во­ни й пе­рес­ту­пи­ли сло­во бо­же… Тоді ото гос­подь виг­нав їх з раю ог­ня­ною різкою - й рай за­чи­нив, і ска­зав ро­би­ти са­мим на се­бе… Отож з то­го ча­су й по­ча­ли лю­ди ро­би­ти. А то - нічо­го не ро­би­ли,- як святі бу­ли!

    - І навіщо ті лю­ди согріши­ли, ба­бо?.. От би те­пер і ма­ма до­ма бу­ла, не пла­ка­ла б так час­то… і хліб би був: ко­ли зду­мав, їв би!..

    - На те бо­жа во­ля, моя ди­ти­но!..

    Недурно Чіпка жал­ку­вав про хліб: він був у них, як роз­ва­же­ний… Од­ни­ми ру­ка­ми що за­ро­биш? Тільки Що з го­ло­ду не мер­ли… Ска­за­но - убо­жест­во! Раз бу­ла чу­дасія з-за то­го хліба.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2