Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 51)

    - Ну, нам та­ко­го й тре­ба! - од­ка­зує товс­тенький чо­ловік.- Тільки знай - у нас та­ка ус­та­но­ва: все, що не до­був, на рівні часті па­юва­ти; а як піймав­ся - хоч на ши­бе­ни­цю: знать, мов, не знаю, відать - не відаю! - Ге!..-одмов­ля Чіпка.-А у нас ще й та­ка: ко­ли піймавсь, то й не жи­вотіти тобі… У тюр­му влізь та за­да­ви, щоб не ви­дав ча­сом.

    - Наш! наш! - за­гу­ка­ли кру­гом, пле­щу­чи в до­лоні, як чор­ти.

    - Ну, а те­пер до ро­бо­ти… Гай­даї - крик­нув товс­тий чо­ловік, ру­шив­ши пер­ший. Другі - за ним слідом.

    Пройшли во­ни ще, мо­же, з го­ни - і натк­ну­ли­ся у тем­ряві на дві по­воз­ки. Ко­ло ко­ней сто­яв який­сь не-зїіайо­мий чо­ловік.

    - Щоб вас чорт поб­рав! щоб ви ви­ло­па­лись! - ла­яв він.- Ждав-ждав, уже й спав - не­ма… як у во­ду по­па­да­ли. Уже мав був до­до­му вер­та­ти…

    - Не жу­ри­ся! Дов­го жда­ли, та доб­ро прид­ба­ли,- ка­же йо­му товс­тенький чо­ловік, ука­зу­ючи на Чіпку.

    - От, не ви­дав! - од­ка­зав нез­най­омий та, не гля­нув­ши на Чіпку, пер­ший ско­чив на по­воз­ку.

    За йо­го при­во­дом поб­ра­ло­ся усе то­ва­рист­во: то на од­ну, то на дру­гу… Швид­ко во­ни по­ко­ти­ли по­лем - тільки кінські підко­ви хля­па­ли та ка­лю­ка на всі бо­ки розбіга­ла­ся од пруд­кої їзди…

    Перед світом вер­та­ло дві по­воз­ки - пря­му­ва­ли навп­рос­тець до Гуд­зе­во­го ху­то­ра. На них - пов­но на­ших ри­ба­лок. Де­які ле­жа­ли та спа­ли; де­які так хи­ля­ли­ся - дріма­ли; а два - по­га­ня­ло. Доїха­ли до дво­ру.

    Товстенький чо­ловік ско­чив з по­воз­ки, підійшов до і ха­ти.

    - Явдохо! Яв­до­хо! - гу­кає під вікно.- Відчи­ниі "Це ж мос­каль?!-по­ду­мав зди­во­ва­ний Чіпка. Я-бо й чую, знай­оме щось… Так, бач, чо­го він ба­гатів та що­ро­ку строїться?!"

    Блиснуло світло у щіли­ну вікон­ниці; скрип­ну­ли двері; бряз­нув цеп біля воріт; ки­ну­лись со­ба­ки. Во­ро­та роз­чи­ни­ли­ся. По­воз­ки під'їха­ли до рун­ду­ка, ста­ли.

    - Ну, те­пер у ха­ту, па­ни-мо­лодці! - ка­же мос­каль: - по­ве­че­ряємо. А ми з Си­до­ром ко­ней розп­ря­же­мо.

    - Давай, розп­ря­гем! - од­мо­вив Сидір по-мос­ков-ській і ско­чив з по­воз­ки до ко­ней.

    Повставали й другі з по­во­зок, по­су­ну­ли у темні сіни, а потім - у ха­ту, звідки світи­ло­ся світло. Чіпка іде за дру­ги­ми, не пам'ятає сам се­бе: йо­го об­хо­пи­ли і страх і радість… "Мо­же те­пер во­на не пізна те­бе? за­бу­ла вже?.. А мо­же?.."

    Тут са­ме увійшли у ха­ту. Ха­та прос­то­ра, чис­та; кру4л)[Д гом стін - ли­пові ла­ви, чисті, аж по­лис­ку­вані; у куті -ку об­ра­зи мідяні розт­вор­чаті, як у ка­цапів; по ст-/" нах - під склом кар­ти­ни; стіл - тро­хи не че­рез усіо ха­ту; на столі свічка го­рить… у

    - Добривечір у ха­ту! - привіта­ли усі мос­ка­ли­ху, що сто­яла по­се­ред ха­ти з клю­ча­ми у ру­ках.

    - Або доб­ро­го ран­ку,- од­ка­за­ла во­на..- А хіба во­но вже ра­нок? - пи­та хтось з гур­ту.

    - Та вже не­за­ба­ром і світ,- од­ка­зує мос­ка­ли­ха.

    - Бач, а мені, мов, усього го­ди­на ми­ну­ла, як виїха­ли.

    - Гаразд, ма­буть, по­ра­лись… А чи стоїть же то шкур­ка за ви­чин­ку?

    - Питайте он то­го! - од­ка­зує чо­ловік у мос­ковській одежі, ти­ка­ючи пальцем на Чіпку.

    - Ми оце поріши­ли ота­ма­ном йо­го нас­та­ви­ти.

    - Хто ж то? - пи­тає мос­ка­ли­ха, прик­ро див­ля­чись на Чіпку.- Щось, мов, знай­оме, здається?..

    - Чого ти, тітко, об­див­ляєшся ме­не, як вов­ка? Я та­кий же, як і всі! - ка­же Чіпка, не ви­дер­жав­ши її пильних ог­ля­дин.

    - Та я не­мов те­бе де ба­чи­ла?

    - Може й ба­чи­ла… не знаю.

    - Чи не Ва­ре­ни­чен­ко?

    - . Мо­же, й він…

    - Хто Ва­ре­ни­чен­ко? - пи­та мос­каль, увійшов­ши з Си­до­ром у ха­ту.

    - Та ось - цей! - ука­зує мос­ка­ли­ха на Чіпку.

    - Ні, жінко,-ка­же, усміха­ючись, мос­каль:-то". ма­буть, обух або довб­ня, а не ва­ре­ник! Не так він від од­но­го за­ма­ху уло­жив то­го ка­ца­па, що в Герш­ка но­чу­вав. А ка­цап - я тобі ска­жу - все од­но, що ведмідь… Як піймав ме­не у ла­бе­ти, як при­да­вив,- то в ме­не й дух у п'яти заліз! Доб­ре знаю, що, ко­ли б не він,- тільки б і світа ба­чив… Хіба б, мо­же, одні кіс-точ­ки при­вез­ли до­до­му,- та й ті не цілі: пот­ро­щив би прок­ля­тий вед­ме­да… Оже, спа­сибі, ви­ру­чив!..

    - За те, ма­буть, не­ма­ла й кам­за пе­ре­па­ла? - пи­тає хтось.

    - Та бу­де з нас,- од­ка­зує Чіпка, ви­тя­га­ючи га­ман з ки­шені й ки­да­ючи на стіл.- Тро­хи лиш чи не більш од жидівських! - та, ви­тяг­ши дру­гий, ки­нув теж •на стіл. Усі так і обс­ту­пи­ли кру­гом сто­лу.

    - Та ще вспіємо, брат­ця, поділи­ти,- обізвав­ся Мак­сим.-А те­пер ось що, ста­ра: чи не­ма там чо­го по­поїсти брат­чи­кам?

    Явдоха ки­ну­лась у дру­гу ха­ту. Не­за­ба­ром цілий стіл • був зас­тав­ле­ний уся­кою стра­вою: бор­щем, ка­шею, пе­че­ним по­ро­сям. Вид­но, мос­ка­ли­ха до­жи­да­ла гос­тей з ро­бо­ти,- на­го­ту­ва­ла вся­чи­ни…

    Метнувся Мак­сим і собі. Де не взя­ло­ся півба­ри­ла горілки.

    Позалазили брат­чи­ки за стіл, обсіли на ос­ло­нах навк­ру­ги. Прой­шов Мак­сим разів зо два кру­гом чар­кою,- на дні ба­ри­ла тільки то­рохтіла во­рон­ка. Усі ки­ну­лись на стра­ву, мов три дні не їли… Яв­до­ха вий­шла у дру­гу ха­ту.

    - Чи ти, Га­лю, не знаєш Ва­ре­ни­чен­ка? - пи­та мос­ка­ли­ха доч­ку, увійшов­ши до неї в ха­ти­ну.

    - Якого Ва­ре­ни­чен­ка? Ні, не знаю.

    - А то­го, що жи­ве за Шска­ми?.. То­го Ва­ре­ни­ка, що-роз­ка­зу­ють-ра­зом на двох жінках був жо­на­тий?..

    - Ні, не знаю.

    - Ось піди наз­на­рош­не по­ди­ви­ся: який з йо­го кра­сень! ши­ро­коп­ле­чий; во­лос, як гал­ка, чор­ний; а очі… карі, ясні та блис­кучі!

    Галя ус­та­ла з ліжка, на­ки­ну­ла шви­денько на се­бе і спідни­цю, кер­сет­ку на плечі, ухо­пи­ла пе­че­не по­ро­ся - пішла.

    - А й ти вже вис­па­лась? - пи­та її батько.

    Галя нічо­го не од­ка­за­ла. Во­на пос­та­ви­ла пе­че­ню на стіл, са­ма за­ди­ви­ла­ся на Чіпку.

    - Здоров був, давній знай­омий! - мо­ви­ла во­на до йо­го, лю­бенько усміха­ючись.

    - Здоров, Га­лю,- од­мов­ля Чіпка.

    Серце у йо­го за­би­лось; лю­бо йо­му ста­ло, ве­се­ло, що Га­ля ще й досі пам'ятає йо­го.

    - А ти як йо­го знаєш? - пи­та її батько.

    - Він ме­не, по­га­ний, зля­кав був - отут на полі,- за­ще­бе­та­ла ве­се­ло до батька Га­ля, вка­зу­ючи ру­кою у той бік, де зля­кав її Чіпка.

    - Як же він те­бе зля­кав?

    - А так: я сиділа, вінок пле­ла; а він скрав­ся - та й зля­кав…

    - Ага… Ну, йди ж спа­ти, со­ро­ко! - ка­же батько.

    - А то зос­та­ну­ся тут - на йо­го ди­ви­тись, чи до?! - хут­ко ви­мо­ви­ла Га­ля й торк­ну­ла з ха­ти.

    "Раю мій… щас­тя моє! - по­ду­мав Чіпка.- Ще ж ти не втек­ло від ме­не й досі?!."

    Шсля ве­чері поділи­ли­ся грішми; за­хо­вав ко­жен по три сотні. Потім унес­ли со­ло­ми, розісла­ли долі, зас­ла­ли ряд­на­ми, по­ля­га­ли по­ко­том.

    Незабаром усі, як по­биті, пос­ну­ли. Один Чіпка не спить. Пе­ре­ки­дається з од­но­го бо­ку на дру­гий, мов що ку­сає йо­го; душ­но йо­му, важ­ко; плю­щить він очі… Йо­му вви­жається Га­ля. Та­ка ж ве­се­ла, хо­ро­ша,- хоч би на крих­ту зміни­ла­ся; та­ка ж сміли­ва, жартівли­ва… "А то ж то й во­на,- ду­ма Чіпка,- роз­би­шацька доч­ка!.. Див­но й чуд­но… Хай ми: во­ло­цю­ги, прой­дисвіти,- ча­сом без шмат­ка хліба, у драній оде­жині, без ша­га гро­шей за ду­шею, з од­ни­ми го­ли­ми ру­ка­ми, бо­си­ми но­га­ми та з го­лод­ни­ми ро­та­ми… ні доб­ра, ні дос­татків… хай ми кра­де­мо, роз­би­ваємо… го­ло­ву під усякі при­го­ди підстав­ляємо… хай, ка­жу, ми… А мос­каль?.. Ха­та - як рай той; жінка - як пані; од­ним од­на доч­ка - ян­гол… а ху­до­би вся­кої, ба­гатст­ва?.. А й він!.. І він - та­кий же бур­ла­ка, та­кий же зло­дю­га, роз­би­ша­ка, як наш братії. Чо­го?.. для чо­го?.. Навіщо це йо­му?.. Чуд­но й див­но!"

    І лу­пить Чіпка свої очі у тем­ну тем­но­ту, ди­виться-дог­ля­дається, прис­лу­хається… Нічо­го ні вид­но, ні чут-но. Ти­хо, сум­но… Ось щось зра­зу за­ло­потіло… Мо­роз пробіг впо­довж спи­ни; во­лос­ся полізло вго­ру… "Ку-ку-ріку-у-у!" - прок­ри­чав десь поб­ли­зу півень - і за­мовк… Чіпка сплю­нув, пе­ре­ки­нув­ся на дру­гий бік. Зно­ву ти­хо, сум­но… Ось хтось з то­ва­рист­ва гу­ко­нув сон­ним го­ло­сом: "Глу­ши, брат йо­го!.. глу­ши!.. А ну-яу… от-так йо­го! от-так!.." Глу­хо пронісся той вик­рик по хаті; страш­но, тяж­ко, не­мов го­лос з-під землі; черк­нув­ся він Чіпчи­но­го ву­ха та й за­мер… на­че прог­ли­ну­ла йо­го тьма тем­на. "І сниться ж йо­му, що не­дав­но оче­ви­дяч­ки бу­ло!" - по­ду­мав, здриг­нув­ши. Чіпка… А тут сон - мов безвісти забіг, і на дум­ку не зійде. "Піти хоч люльки по­ку­ри­ти".

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2