Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 52)

    Устав Чіпка ти­хо, на­ла­пав двері, ниш­ком вий­шов у сіни. Тем­но, хоч око ви­ко­ли. На­си­лу Чіпка на­ма­цав сінешні двері. За­гар­ча­ли во­ни, як со­ба­ки, не відчи­няю- чись. Од­на­че важ­ка ру­ка Чіпчи­на їх по­ду­жа­ла: во­ни по­да­ли­ся-та­ки геть, зарізав­шись у долівку…

    Він вий­шов на рун­дук. Дощ по­рос­нув йо­му у га­ря­че ли­це - гус­тий та хо­лод­ний.

    - Пху, навісний! ко­ли вже ти пе­рес­та­неш? - ска­зав уго­лос Чіпка та й по­дав­ся у сіни, ви­ти­ра­ючи свит­кою вид. Далі - став над по­ро­гом, пос­лав ру­ку в ки­ше­ню, ви­тяг га­ман, люльку, на­ло­жив тю­тю­ном, на­ла­пав у га­мані кри­цю, кремінь, при­ло­жив губ­ку… Черк! І по­си­па­лись, як зорі, ясні іскор­ки до­до­лу. Тем­но­та усміхну­ла­ся, по­ба­чив­ши хоч не­ве­лич­кий світо­чок… Губ­ка за­си­ча­ла на кре­мені. Узяв її Чіпка обе­реж­но, по­ло­жив у люльку, при­да­вив нігтем. По­тяг раз, уд­ру­ге,- осіяли сіни, й важ­кий дим по­тяг­ся не­ве­лич­ки­ми мо­ту­зоч­ка­ми, зак­ру­чу­ючись угорі, міша­ючись з тем­ря­вою… Стук­нув верх­няк, дзенькну­ла кри­ця об кремінь, па­да­ючи в га­ман, і, заш­морг­нув­ши йо­го, пос­лав Чіпка на­зад у ки­ше­ню.

    Обперся Чіпка об одвірки, од­хи­лив тро­хи двері, ви­пус­кав дим надвір, де він змішу­вав­ся з до­щем і зни­кав у тем­ряві. А тем­ря­ва сто­яла стра­шен­на, чор­на: дальше одвірків нічо­го Чіпка не ба­чив, хоч як не при­щу­рю­вав своїх бист­рих очей, як не при­див­ляв­ся, щоб розг­лядіти, як во­но у мос­ка­ля в дворі… Одні тільки вер­тунці ча­сом літа­ли пе­ред йо­го очи­ма.

    Коли це, чує Чіпка, рип­ну­ли двері. Чи­ясь ти­ха по- і ступ за­ша­мотіла у сінях. Чіпка одк­рив верх­няк, по­тяг люльку,- огонь осіяв сіни і… ди­во… пе­ред Чіпкою сто­яла Га­ля! У тонкій білій со­ро­чечці, тро­хи розх­рис­таній, у одній спідниці, з роз­ки­ну­ти­ми ко­са­ми, що, як дві га­ди­ни, спа­да­ли на її білу шию і спус­ка­ли­ся на мов витз­чені з біло­го мар­му­ру плечі, сто­яла во­на пе­ред ним, як ру­сал­ка, з кух­ли­ком у ру­ках.

    - Галю! - ти­хо скрик­нув Чіпка.

    - А ти чо­го, бу­зувіре, тут у сінях ка­диш? На­пер, ка­жеш, повні сіни, що й дих­ну­ти не мож­на! - за­ще­бе­та­ла во­на, пізнав­ши Чіпку.

    - Галочко!.. чо­го ти бо­са вий­шла?.. Те­пер дощ, ка-, лю­ка… по­ка­ляєш свої білі ніже­ня­та…

    - А тобі що за діло? Хіба ти їх ко­хав?

    - Хоч не ко­хав, та уко­хав, Га­лю,- шеп­че сти­ха Чіпка, лед­ве пе­ре­во­дя­чи дух.

    - О, ви всі любі та жалісливі… А лю­дей, як ку­рей, ріже­те! - про­мо­ви­ла во­на су­во­ро.

    Голос її ок­ли­кав­ся гнівом, до­ко­рою, оги­дою. "А твій батько?-по­ду­мав Чіпка.-А са­ма ти?.."-тро­хи не ска­зав, та язик став ру­ба, у гру­дях дух спер­ло.

    - Хіба ми ріже­мо? - лед­ве ви­мо­вив, пе­ревівши дух: -ми тільки рівняємо ба­га­тих з бідни­ми…

    - Рівняєте?! Геть, пус­ти! я ку­холь ви­по­ло­щу… Одіпхну­ла во­на Чіпку од одвірків. Він по­дав­ся у сіни. Га­ля вий­шла на рун­дук, ли­ну­ла во­ду з кух­ля, а дощ їй по­рос­нув пря­мо у вид.

    - Ух! - зад­ри­жав­ши, скрик­ну­ла во­на,- яке хо­лод­не…- та мерщій у сіни - пря­мо на гру­ди Чіпці, кот­рий однією ру­кою дер­жав­ся за одвірки, а дру­гою за двері.

    Як по­чув Чіпка, що до йо­го гру­дей при­ник­ли її га­рячі гру­ди,- опус­тив розс­тав­лені ру­ки та й об­вив їх кру­гом її ста­ну… Га­ля зат­ру­си­ла­ся, пор­ва­ла­ся впе­ред… та й схи­ли­ла на йо­го гру­ди свою го­ло­ву.

    - Галочко!.. ри­боч­ко моя!..- шеп­че Чіпка, а в са­мо­го сер­це, як мо­лот­ком, гам­се­лить об гру­ди.- Ти -ме­не лю­биш?.. зіроч­ко моя!..- очі йо­го засвіти­ли на всі сіни, як у звірю­ки, ко­ли во­на ки­дається на свою здо­бич.

    - Пусти… пус­ти ме­не!..-пру­чається Га­ля.-Іди собі… геть! А са­ма ще ближ­че, ще дуж­че гор­ну­ла­ся до йо­го.

    Незчувся Чіпка, ко­ли опус­тив­ся на долівку; нез­чув­ся, як по­са­див Га­лю на коліна до се­бе; нез­чу­ла­ся й Га­ля, як при­ник­ла го­ло­вою на йо­го гру­ди… Затріпа­лось в неї сер­це, як пліточ­ка в не­воді… Мов­чать обоє… Хви­ли­на… дру­га… тре­тя…

    - Де це ти був ціле літо?..- шеп­че во­на,- що на по­ле не ви­хо­див?.. Хтось дру­гий хо­див замість те­бе… То твій брат?

    - Не брат то, Га­лю!.. То мій во­рог, що тро­хи не навік розвів ме­не з то­бою…

    - А я ду­ма­ла… Я ду­ма­ла: де це він? Чи не вмер, бу­ва? Чи, мо­же, од­ру­жив­ся?..

    - Хіба б тобі шко­да бу­ло… як­би я вмер? шко­да? Га­ля мов­ча­ла та ще дуж­че гор­ну­ла­ся до йо­го.

    - Галю!..- сти­ха обізвав­ся він.

    - Чого?..

    - Ти.'.. ти ко­хаєш ме­не?.. лю­биш ме­не?.. моя ясоч­ко!.. Прав­да, ко­хаєш ме­не?.. Га­ля, як змія, об­ви­ла­ся ко­ло йо­го шиї - й міцно стис­ну­ла її своїми ру­ка­ми; ус­та чер­ко­ну­ли­ся уст -• та й зли­ли­ся у дов­гий, га­ря­чий поцілу­нок… Чіпка од нес­тя­му розвів ру­ки. Га­ля вис­ковз­ну­ла - і ок­ри­ла­ся.

    Опам'ятався Чіпка. "Тільки ж, тільки що тут бу­ла…" - ду­мав він та да­вай кру­гом се­бе ша­ри­ти. Нігде ніщо ні шерх­не, ні стук­не. Він підвівся з долівки… Тем­но, пус­то, ти­хо… Об­ма­цав він кру­гом сіни… не­ма! "Не чуть же бу­ло, щоб і двері скрип­ну­ли",-по­ду­мав він і став прис­лу­ха­тись. Бу­ло ти­хо кру­гом, як під зем­лею… "Утек­ла!" - про­мо­вив він сам до се­бе; за­су­нув надвірні двері і ти­хо поб­рав­ся у ха­ту, де спа­ло п'яне то­ва­рист­во.

    Довго ще ка­чав­ся він на лігву; прис­лу­хав­ся, як сту­ко­та­ло сер­це; чув, як ба­ра­ба­нив дощ у вікон­ниці, як півні вик­ри­ку­ва­ли, брат­чи­ки спро­сон­ня бур­мо­та­ли; ду­мав - як це во­но ви­па­ло так нес­подіва­но; радів, як ди­ти­на іграшці; ди­ву­вав­ся, як злодій, що, ук­рав­ши у стар­ця тор­би­ну з цвіли­ми су­ха­ря­ми, знай­шов у ній стра­шен­ну си­лу гро­шей… Тільки пе­ред світом зап­лю­щив очі і зас­нув ти­хим, од­рад­ним сном.

    Нерано про­ки­ну­лись брат­чи­ки. Дощ не вга­вав, а по-вчо­рашньому сіяв, як крізь си­то, й по­ри­вав до сну.

    - Ану! ру­шай, брат­ця, по­ра! - гук­нув Луш­ня на і всю ха­ту, ско­чив­ши на но­ги.

    Один за дру­гим ста­ло то­ва­рист­во ру­ша­ти. Один Мат­ня не підво­диться. Другі по­ви­хо­ди­ли в сіни; пов­ми­ва-ли­ся во­дою, що сто­яла у діжці; зно­ву увійшли в ха­ту.

    Матня ще ле­жить та зіхає на все гор­ло. Не­за­ба­ром до них і ха­зяїн прий­шов.

    - А що, дядьку Мак­си­ме,- пи­та Мат­ня, роз­вер­нув­шись, як кнур на бар­лозі: •- чи бу­де чим пох­ме­литься?

    - Хіба ж тобі так у гор­ло й ли­ти? - од­ка­зав замість Мак­си­ма Луш­ня.

    - А хіба мені до­ро­го ус­та­ти?

    Та з цим сло­вом шви­денько ско­чив на но­ги та - не­че­са­ний, роз­куд­ла­ний, з зас­па­ною, нев­ми­тою пи­кою - так і по­су­нув­ся за стіл. Мак­сим поз­до­ров­кав­ся 8 панібрат­чи­ка­ми, вий­шов з ха­ти.

    - Та во­но б же го­ди­ло­ся й поп­ри­би­ра­ти,- ска­зав хтось з гур­ту.- Ач, яке рай­но!

    - То вже хай хто хо­че…- од­ка­зав, позіха­ючи, Мат­ня.

    - А ти? - пи­тає Луш­ня, гост­ро гля­нув­ши на йо­го.

    - Про ме­не - й так га­разд… - А як горілки не­ма?

    - Чому не­ма?

    - Тому, що рай­но в хаті…

    - Ну, так що ж?.. Хіба во­но бу­де за горілкою у рот тяг­ти­ся? Хай собі ле­жить долі та й годі!

    Поки Луш­ня з Мат­нею ве­ли та­ку роз­мо­ву, другі, ко­жен вхо­пив­ши по обе­рем­ку, ви­тас­ка­ли всю со­ло­му з ха­ти. Тим ча­сом вер­нув­ся й Мак­сим з учо­рашнім бок­ла­гом; за ним увійшла й мос­ка­ли­ха, не­су­чи у одній руці два хліби, а в другій - здо­ро­вен­ну мис­ку ка­пус­ти.

    - Оже й справді пох­ме­ля­тись бу­де­мо! - ка­же, усміха­ючись, Мат­ня, вглядівши мос­ка­ля з бок­ла­гом.

    - То ти хоч би пи­ку вмив,- до­ко­ря йо­му Луш­ня.

    - На біса я бу­ду ми­ти, ко­ли дощ і без то­го об­миє.

    - Ну, у те­бя, брат Мак­сим, как я ви­жу, ма­лад­ци та­ва­ри­щи! - обізвав­ся до ха­зяїна один з мос­калів - пуш­кар.

    - Та ще ти й не ба­чив, мос­ка­лю, на­ших слав­них діл! - од­ка­зує Луш­ня, уда­ря­ючи пуш­ка­ря по плечі ру­кою й опус­ка­ючись ко­ло йо­го на ла­ву.- Ось по­жи­ви лиш дов­ше з на­ми - тоді по­ба­чиш, чи мо­лодці, чи ні!

    - Да уж, брат, й без та­во вид­но, ка­кие ма­лад­цы! Во - пос­мот­ри на е'фта­во! - мах­нув ру­кою на Чіпку.- Да он бн пуш­ку од­ним взгля­дом сбил с по­зи­ции… Смот­ри: у, ка­кой!!.

    Чіпка не чув нічо­го то­го. Після вчо­рашньої стрічі він сидів собі мовч­ки у кут­ку та тільки знай ки­дав свій бист­рий пог­ляд на ті двері, яки­ми вчо­ра увійшла Га­ля. Дум­ки йо­го да­ле­ко літа­ли; він не чув, не дос­лу­хав­ся, що верз­ло то­ва­рист­во. Ка­гал, гар­ми­дер сто­яв у хаті, як у жидівській школі, аж по­ки Мак­сим не по­чав час­ту­ва­ти. Тоді усе за­тих­ло… ро­ти за­ре­ми­га­ли; пальці раз по раз опус­ка­ли­ся то в мис­ку з ка­пус­тою, то в по­лу­ми­сок з огірка­ми. Усі мов­ча­ли, на­до­лу­жа­ли над снідан­ням. Чут­но тільки бу­ло, як на зу­бах тріща­ли огірки, ка­пус­та, як ро­ти жу­ва­ли, плям­ка­ли…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2