Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 53)

    - Суха! - пе­ре­го­дя тро­хи крик­нув Мат­ня, на­си­лу про­ковт­нув­ши цілу жме­ню ка­пус­ти. - Підмо­чи­те,-обізвав­ся Мак­сим, бе­ру­чись за бок­лаг.

    Пішла ря­до­ва кру­гом сто­лу; зно­ву пальці за­хо­ди­ли; ро­ти зап­лям­ка­ли…

    - Удавився! - ка­же, ікнув­ши, Мат­ня і по­ло­жив хліб на стіл.

    Усі за­ре­го­та­ли­ся, гля­дя на роз­куй­да­ну го­ло­ву, на одут­лу пи­ку Мат­не­ву.

    - Проткнемо! - од­мов­ляє Мак­сим, узяв­ши бок­лаг у ру­ки.

    - Оцього, дядьку Мак­си­ме,- ка­же Луш­ня,-тільки прий­ми, то не зна­ти­меш, як і одг­реб­ти­ся!

    - Ничаво! - од­ка­зує по-мос­ковській Мак­сим, підно­ся­чи чар­ку Матні.

    - Бот ты й ха­хол,- обізвав­ся до Матні мос­каль-пуш­кар,- а, пра­во, по­ряд­ки зна­ешь! Те­бе бьг толька го­су­да­рю слу­жить…

    - Служили ми вже, бра­те-мос­ка­лю,- од­мов­ляє Мат­ня,- усю­ди, та доз­на­ли­ся, що не­ма кра­ще, як бок­лазі з горілкою слу­жи­ти!..

    Сміх, регіт ок­рив усю ха­ту.

    - Бот, что прав­да, то прав­да,- ка­же мос­каль, ре­го­чу­чись.

    Максим обійшов по третій.

    Після третьої розв'яза­ли­ся язи­ки. Підняв­ся крик, регіт, гомін. Уто­ми­ли­ся вже ро­ти жу­ва­ти - да­вай ба­ла­ка­ти. Там, у кут­ку, троє за­ве­ли річ про те­перішнє жит­тя труд­не; другі зня­ли мо­ву - як панів ду­ри­ли; треті - зга­ду­ва­ли вчо­рашнє по­гу­лян­ня, а чет­верті - про давнішнє гу­то­ри­ли… Звісно, два­над­цять душ: ко­жен по сло­ву,- то й то два­над­цять слів. А то ж то як усі ра­зом за­го­моніли, та той тієї, той своєї! Нічо­го не роз­бе­реш; нічо­го ви­раз­но не чут­но; один крик, га­лас…

    Тільки Чіпка - як во­ди наб­рав у рот. Він мовч­ки їв,. мовч­ки пив, те­пер сидів, мов німий, та з две­рей не спус­кав очей.

    - Що це наш ота­ман при­тих? - див­ля­чись на Чіпку, мо­вить Мат­ня.

    Чіпка не чув. Усі гля­ну­ли на йо­го, згля­ну­лись між со­бою, засміялись. Чіпка й сміху не чув.

    - Чи не на­ба­чив лиш чо­го ла­сенько­го,- тяг­не роз­мо­ву Луш­ня.- Він у нас пад­кий на ла­сощі…

    - Да, да! вот ано й єсть… Я сам толька што ха­тел га­ва­рить про еф­ту пе­ре­пел­ку,- пе­ре­бив йо­го мос­каль Сидір, що розп­ря­гав ко­ней з Мак­си­мом.

    - Та вже, поз­до­ров, бо­же, дядька Мак­си­ма та дя­ди­ну Яв­до­ху…-обізвав­ся Па­цюк.-Та­ки, що собі, то собі; а то та­ки й для лю­дей пот­ру­ди­ли­ся…

    По хаті роз­ко­тив­ся регіт. Мак­сим до­га­дав­ся, з чо­го сміялись, став і собі ти­хо ре­го­та­ти.

    - Та по­дя­кує, по­дя­кує хтось не раз і не два мені за неї,- од­ка­зав він з сміхом.

    - Я вже тобі, дядьку, ко­ня он яко­го дос­та­нуї - ка­же Луш­ня.

    - Да на что ему конь, ког­да у не­го та­кая кобн­ли-ца,- ту­по жар­ту­вав Сидір.

    Аж ось двері роз­чи­ни­ли­ся - і, як та ясоч­ка, ус­ко­чи­ла Га­ля в ха­ту. Жар­ти й роз­мо­ва за­тих­ли; усі за­ди­ви­ли­ся на її хо­ро­шую вро­ду, на за­ша­ре­не лич­ко, що за ніч мов по­мо­лод­ша­ло…

    Швиденько во­на підійшла до сто­лу, ухо­пи­ла мит­тю по­рожні мис­ки та, ні на ко­го не гля­дя, не на­ки­нув­ши й оком на Чіпку, скри­ла­ся за две­ри­ма. Він сидів, як со­ва, витріщив­ши баньки…

    - Спасибі бо­гові й ха­зяїнам - за снідан­ня, а мені - що наївся! - пе­рер­вав німо­ту Луш­ня.- Час, брат­ця, до­до­му ру­ша­ти.

    - Чого до­до­му? - обізвав­ся Мат­ня.- Хіба тобі тут по­га­но?.. Аби теп­ло та горілка, то я хоч на цілий вік зос­та­ну­ся…

    Усі за­ре­го­та­ли­ся й ру­ши­ли з-за сто­лу.

    - А що ж, справді, по­ра! Ото тільки; дощ, як за­тяв­ся… А час!

    Устав і Чіпка. По­дя­ку­ва­ли ха­зяїнам, по­за­ку­рю­ва­ли люльки та й по­тяг­ли з дво­ру: одні в од­ну, другі - в дру­гу ру­ку. Чіпка з своїм то­ва­рист­вом пішов у Піски.

    Одійшовши уже геть в по­ле, ог­лядівся -ки­се­та не­ма.

    - Стійте, брат­ця! - ки­сет за­був-По­вер­нув на­зад, ди­виться - на хвіртці стоїть Га­ля й гу­кає:

    - А чий ки­сет? хто ки­се­та за­був?

    - Що та­ке? - об­зи­ва­ються до неї з дру­го­го бо­ку.

    - Кисет…- підняв­ши ки­се­та вго­ру, по­ка­зує во­на.

    - Кисет? - не наш! - та й пішли собі.

    Чіпка побіг підтюп­цем. Тим ча­сом Га­ля на ки­сет роз­див­ля­ла­ся, розш­мор­гу­ва­ла, заг­ля­ну­ла все­ре­ди­ну, по­ла­па­ла ру­кою та й зно­ву заш­морг­ну­ла.

    - Мій… мій… Га­лоч­ко! - ка­же сти­ха Чіпка, добіга­ючи до неї.

    - У-У-У, йо­ло­пе!.. Як квоч­ка з кур­ча­та­ми, так ти роз­гу­бив­ся з своїми дум­ка­ми… Не знаєш, що й дієш…

    Сунула йо­му ки­сет у ру­ку, а са­ма швид­ше за хвіртку. Гля­нув Чіпка на ки­сет… Що за біс? Тю­тю­ну бу­ло не більше жмені, а це так од­ду­ло­ся… Що во­но? Розш­морг­нув, по­ла­пав-м'яке; ви­тя­га-дру­гий ки­сет, з синьої шов­ко­вої ма­терії, ви­ши­тий чер­во­ни­ми квітка­ми й кру­гом об­сад­же­ний чер­во­ни­ми ки­ти­ця­ми!.. Очі в йо­го заг­ра­ли; по ви­ду роз­лив­ся усміх..,

    - Любо моя!.. ко­хан­ня моє!-про­шеп­тав він і ве­се­ло по­вер­нув до то­ва­рист­ва.

    

XXIV

    

Розбишацька дочка

    

    Цілий тиж­день лив дощ, як з відра. Цілий тиж­день не ви­хо­див Чіпка з дво­ру. Усе собі по ха­зяй­ст­ву: то ко­ло то­го, то ко­ло дру­го­го.

    - Знаєш що, си­ну? - ка­же йо­му од­но­го ве­чо­ра ма­ти, пря­ду­чи вов­ну,- знаєш що? Оце я див­лю­ся на те­бе й на се­бе та й ду­маю: я вже ста­ра, нікчем­на ста­ла; уже мені важ­ко іноді й у печі ви­то­пи&shshy;дук. Дощ поy;ти… Чую, як си­ла моя упа­да, смерть наб­ли­жається… Ти б од­ру­жив­ся, си­ну! Не до­ки йо­го одк­ла­да­ти… Уже, сла­ва тобі гос­по­ди, другі твоїх літ дітка­ми лю­бу­ються, а ти все бур­ла­куєш та, мов за­гу­бив що, хо­диш… Хіба ма­ло дівчат у селі? Спо­до­бай яку та, по­ки пи­липівка не зай­шла, од­ру­жи­ся, си­ну… І сам не бу­деш світом ну­ди­ти, й мені поміч бу­де!

    - Шкода, ма­мо! Не­ма по мені дівчат на селі.

    - Чому не­ма, си­ну? Он, Хрис­тя Бон­дарівна, Мот­ря Книшівна або Кат­ря Ос­тапійчи­на? Чим не дівча­та?.. Що не­ба­гаті? Та ба­га­та й не піде, си­ну, на такі злидні, як у нас… А все ж во­ни дівча­та як слід: хо­ро­шо­го, чес­но­го ро­ду, ро­бочі, слух­няні… Оже­ни­ся, си­ну, оже­ни­ся, мій го­лу­бе! Хай хоч на старість до­ве­деться мені те­бе у парі shy;ня, удапо­ба­чи­ти…

    - Шкода, ма­мо.

    - Чого шко­да? Шко­да, ка­жуть, ли­хий чо­ловік! До­ки ж йо­го отак во­ло­чи­ти­ся? по­ки й го­ло­ва по­сивіє?!. - Прий­де по­ра,- прий­де са­ма.

    - Хіба яка го­ро­дянська повія… А вже доб­рої не діждеш, щоб прий­шла са­ма.

    - Уже яка бу­де, та­ка й бу­де.

    Замовкла ма­ти: ба­чить - не пе­ре­мо­же си­на. За­мовк і Чіпка, ду­ма­ючи своє про се­бе.

    Після ції роз­мо­ви діжда­ли неділі. Хму­ре не­бо роз­го­ди­ни­лось, блис­ну­ло со­неч­ко яс­не, повінув вітрець,- стрях­ла тро­хи зем­ля.

    - Я, ма­мо,- ка­же Чіпка,- піду в Омельник на Яр­ма­рок: чи не куп­лю ко­ня­ки?

    - Боже тобі по­мо­жи, си­ну! Тільки - навіщо' ти на зи­му її ку­пиш? Чим її про­го­дуємо?

    - Та вже знай­де­мо чимсь.

    Знявся Чіпка після раннього обіду, пішов… тільки не в Омельник, а прямісінько до Ґудзя на хутір.

    Прийшов до дво­ру,-всю­ди по­за­чи­ня­но, по­за­пи­ра­но. По­чав Чіпка дьорга­ти хвіртку: хвіртка бу­ла за­пер­та. Дві со­ба­ки ки­ну­лось до воріт, бряз­ка­ючи це­па­ми.

    - Хто там? - гу­кає го­лос з дво­ру.

    - Це я. Од­чиніть!

    - Хто - я?

    - Чи дядько Мак­сим до­ма?

    - Ні, не­ма.

    - А де ж?

    - Поїхали у Омельник на яр­ма­рок.

    - А тітка Яв­до­ха?

    - Та й ма­ти ж з ни­ми.

    - То це ти, Га­лю? - пізнав її Чіпка по го­ло­су.

    - А ти хто?

    - Та відчи­няй уже - тоді по­ба­чиш! Пізна­ла й Га­ля Чіпку; ху­тенько побігла до хвіртки, од­щеп­ну­ла.

    - Чого це ти прий­шов?

    - Тебе одвіда­ти… як по­жи­ваєш, моя гор­лич­ко? Га­ля мов­ча­ла. Гля­нув на неї Чіпка та й зди­ву­вав­ся: по­жовк­ла, з ли­ця спа­ла, змор­щи­лась…

    - Що з то­бою, Га­лю? - аж скрик­нув.- На тобі ли­ця не знать… Ти не­ду­жа?

    - Та йди вже у двір,- сер­ди­то од­ка­за­ла во­на, а не­терп­ля­чою.- Ста­ну я під дво­ром роз­мов­ля­ти…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2