Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 54)

    Чіпка увійшов у двір. Га­ля за­чи­ни­ла хвіртку, за­щеп­ну­ла й по­ве­ла йо­го у свою ха­ти­ну.

    Хатиночка, як ча­шеч­ка: не­ве­лич­ка, чис­та, яс­на, ве­се­ла. На по­куті сто­яли об­ра­зи у срібних ша­тах, заквітчані ва­силька­ми, гвоз­ди­ка­ми, безс­мерт­ни­ка­ми; пе­ред об­ра­за­ми на срібно­му ре­тязьку висіла срібна лам­пад­ка. У то­му ж та­ки кут­ку - стіл сто­ляр­ної ро­бо­ти; у дру­го­му - ліжко, зас­ла­не м'яким шов­ко­вим ко­цем; попід стіною не­ве­личкі стульці. Всю­ди так хо­ро­ше, чис­то; па­хощі од ва­сильків та м'яти ок­ри­ва­ли усю ха­ту, лос­ко­та­ли чут­тя-Чіпці зда­ло­ся, що він у рай ус­ту­пив… Усе б га­разд, як­би не та­ка сум­на Га­ля!

    - Ти нез­ду­жаєш, Га­лю? - зно­ву пи­та її Чіпка, пильно див­ля­чись у вічі.

    - Ні, здо­ро­ва… тільки не­ве­се­ло чо­гось… так щось за сер­це ссе.

    - А я тобі й не дя­кую за ки­сет,- мо­вить, зду­мав­ши, Чіпка.- Спа­сибі тобі! Чи не са­ма, бу­ва, й гап­ту­ва­ла?..

    - Який ки­сет? - пи­тає Га­ля, звівши на йо­го свої за­ду­мані очі.

    - А той, що ти в мій вло­жи­ла, як за­був сво­го…

    - Коли? Що це ти - збо­же­волів, чи що?

    - А хто ж то вло­жив?

    - Та ко­ли?

    - Та тоді ж, як мій вер­та­ла.

    - А я почім знаю?.. Ста­ла б я та­ко­му… ки­сет да­ру­ва­ти!! От, ще не ви­да­но!.. - ве­селіше за­ще­бе­та­ла во­на.

    По го­ло­су пізнав Чіпка свою не­дав­ню Га­лю, жартівли­ву й ве­се­лу. Сер­це йо­го зраділо, очі заб­ли­ща­ли.

    - Галочко! - по­чав він.

    Галя ди­ви­ла­ся пря­мо йо­му в вічі гост­ро-гост­ро… Чіпці ста­ло ніяко­во.

    - Та чо­го це ти справді сьогодні та­ка, мов не на той бік ус­та­ла? - спи­тав він, сіда­ючи близько ко­ло неї.

    - А тобі що за діло?

    - Галочко!..

    - Геть к бісу! Все б тільки ду­ри­ти… з ума зво­ди­ти…

    - Галочко.

    - Геть, од­че­пись!..

    Устала во­на од йо­го, одійшла, сіла край вікна, що ви­хо­ди­ло пря­мо на по­ле, та й пос­ла­ла очі да­ле­ко-да­ле­ко, де схо­ди­лись ту­ма­ни з ту­ма­на­ми, де сивіло не­бо, спус­ка­ючи краї свої на зем­лю. По лич­ку її, сум­но­му й жов­то­му, раз поз раз пробіга­ли якісь смуж­ки. Чіпка ди­вив­ся на неї та ди­ву­вав­ся, що з нею ста­ло­ся… А во­на не спус­ка­ла очей з вікна. Чіпка ба­чив, як во­на поблідла, як заб­ли­ща­ли в неї очі, як дві га­рячі сльози ско­ти­ло­ся по лич­ку… до­до­лу. Він ди­вив­ся на все це, а сер­це йо­го не­на­че хто да­вив у ле­ща­тах - так йо­му бу­ло бо­ля­че та труд­но…

    - Галю! ри­бонько моя! чо­го ти пла­чеш? - пи­тав він, підсту­пив­ши до неї.- Чо­му ти не повідаєш мені сво­го го­ря?

    Галя зак­ри­ла очі ру­ка­ми, за­хи­та­ла го­ло­вою… Чіпка при­су­нув­ся до неї.

    - Галочко!.. лю­бая моя!

    Вона схи­ли­ла на ко­сяк го­ло­ву, сти­ха пла­ка­ла.

    - А я ду­мав…- ка­же Чіпка, сти­ха до­торк­нув­шись до го­ло­ви її.- А я ду­мав: піду до неї… провідаю її… Ма­ти скре­бе го­ло­ву: же­нись та й же­нись!.. дівчат мені рає… (Га­ля при­тих­ла, на­че зас­ну­ла.) Та не прий­має їх моє сер­це… Піду, ду­маю, до своєї го­лу­боньки… ска­жу їй…

    Та, ти­хо схи­лив­шись, зле­генька поцілу­вав він Га­лю в не­зак­ри­ту щічку. Га­ля здриг­ну­ла, підве­ла­ся… Очі зап­ла­кані; лич­ко од на­тов­пу по­чут­тя і а від сліз го-. ріло. Гля­ну­ла во­на на йо­го та якось жалісно за­пи­та­ла:

    - Чому ж ти батькові та ма­тері не ска­зав?..

    - Я хотів, моя гор­лич­ко, те­бе по­пе­ре­ду спи­та­ти… Чи підеш за ме­не?.. чи впо­до­ба­ла ме­не, моє ко­хан­ня?..

    Галя - мов ожи­ла. Вип­ря­ми­лась, дов­го й пильно ди­ви­ла­ся на Чіпку - не­мов вивіду­ва­ла прав­ди. А це зра­зу, як за­ло­мить свої ру­ки - аж пальці зах­ру­ща­ли… У очах у неї заг­ра­ла од­ра­да не од­ра­да, зло не зло- щось доб­ре, лю­бе, а ра­зом хи­же й ли­хе.

    - Чому ж ти мені дав­но цього не ска­зав? - скрик­ну­ла во­на.- Чо­му ти не ска­зав мені цього тоді, як я вільна бу­ла?.. як вінок пле­ла?.. Як по ши­ро­ко­му по­лю, по лу­ках квітки зби­ра­ла?.. Гу­ля­ла по світу,- не­ма впи­ну, не­ма за­бо­ро­ни… А те­пер?.. те­пер…

    Вона зно­ву за­ла­ма­ла ру­ки,- зно­ву, як по­ла­мані, зах­ру­ща­ли пальці; на очі на­вер­ну­ли­ся сльози - от-от бриз­нуть…

    Чіпка - сам не свій. Зблід на ви­ду, опус­тив го­ло­ву - їа неш­вид­ко вже сти­ха, бо­яз­ко за­пи­тав:

    - Що ж те­пер, Га­лю? що?… Ска­жи мені… все, все!..

    - Шкода… зас­ва­та­на вже я!..

    З очей хли­ну­ли сльози у неї, об­ли­ли лич­ко… Зак­ри­ла во­на йо­го ру­ка­вом, зно­ву опус­ти­ла­ся ко­ло вікна на сту­лець, схи­ли­ла на ру­ку го­ло­ву та не­роз­важ­но пла­ка­ла…

    Як хто гост­рий ніж уго­ро­див Чіпці у сер­це,- так не­ве­личкі ті три сло­ва. Як хто обу­хом гам­се­лив у йо­го го­ло­ву,- так од­зи­ва­ло­ся в ній гірке ри­дан­ня Га­ли­не… Він ха­пав­ся за дум­ку,- що те­пер ро­би­ти,- та го­ло­ва й пам'ять уже не слу­жи­ли йо­му… Дум­ки рва­ли­ся на шма­точ­ки; він си­лив­ся звес­ти їх до­ку­пи, нап­ря­гав ро­зум… та, здається, й ро­зум йо­го по­ки­нув… Нічо­го не при­га­дає… Чує тільки, як у го­лові гу­де, шу­мить, дзво­нить; як сер­це раз поз раз тіпається, на­че зби­рається вис­ко­чи­ти…

    Не зна­ючи, як, з чо­го по­ча­ти, він вхо­пив­ся за пер­шу дум­ку, на­си­лу ви­мо­вив:

    - Коли ж це?.. як?.. за ко­го?..

    - Тоді ж… то­го са­мо­го дня, як ти пішов… Мос­каль Сидір зос­тав­ся у нас, та вве­чері по­пи­лись з батьком, та й…

    - Та й що батько? - пе­рер­вав Чіпка.

    - Іди, ка­же… Не вік діву­ва­ти… Й ма­ти ра­ють іди!.. Сидір, ка­жуть, чо­ловік хо­ро­ший, ти­хий…

    - А ти - що? - аж кри­чить Чіпка.

    - А я?.. Не лю­бий він мені,- ка­жу їм…

    - Що ж во­ни?

    - Годі, ка­жуть, усе лю­бо­го та ми­ло­го до­жи­да­ти… Й то гид­кий, і то не­гар­ний, не­лю­бий… По­жи­ве­те- по­лю­би­тесь…

    - Со-баки! - грим­нув Чіпка на всю ха­ту. Га­ля на йо­го гост­ро гля­ну­ла.

    - Де він жи­ве? - грізно, од­ру­бу­ючи кож­не сло­во, за­пи­тав Чіпка, а в йо­го очах засвіти­ло щось страш­не.

    - Не знаю…

    - Уб'ю… заріжу… за­дав­лю!.. - ско­чив­ши з місця, кри­чить він, біга­ючи, як не­са­мо­ви­тий, по хаті та скре­го­чу­чи зу­ба­ми.

    - Тю-тю!.. тю-тю!..- од­мов­ляє Га­ля, підвівши го­ло­ву.-Що це ти: здурів, чи що?.. Тільки хоч пальцем зай­ми йо­го… то не ба­чи­ти тобі ме­не, як сво­го уха!

    Чіпка сха­ме­нув­ся. Опус­тив­ся на сту­лець, звісив на гру­ди важ­ку го­ло­ву.

    - Бач… який ти! - ка­же йо­му Га­ля.- Бач, який?! Як же мені за та­ко­го йти, ко­ли він так без­не­вин­но візьме та й заріже чо­ловіка?.. Як я за та­ко­го піду?.. Прий­де та­ка го­ди­на, що й жінку за­да­вить… ки­неться й на неї, як ска­же­ний…

    - Галочко!.. побійся бо­га… Що це ти ка­жеш?.. Щоб я?.. ме­не заріж… ме­не за­да­ви…

    - А Си­до­ра?.. га, Си­до­ра?..

    - 0-ох!.. Ти не знаєш, Га­лю, яка ме­не завійна вхо­пи­ла… Пе­че ме­не… отут пе­че… мов хто жа­ру на­си­пав…- ука­зує на гру­ди.

    Галя мов­ча­ла. За­мовк і Чіпка. Підвівся з місця, став хо­ди­ти впо­довж ха­ти та блу­кав страш­ни­ми очи­ма по стінах… Зро­би­ло­ся ти­хо, важ­ко. По за­ду­ма­но­му лич­ку вид­но бу­ло, що Га­ля ду­ма­ла якусь кріпку дум­ку - та зра­зу не зва­жу­ва­лась ска­за­ти…

    Аж ось - за­горіли­ся в неї що­ки, заіскри­ли од­ра­дою очі - роз­да­лись, побільша­ли; одк­ри­ли­ся ус­та від на­по­ру спер­то­го в гру­дях ду­ху,- аж па­шить Га­ля, як у вогні го­рить…

    - Знаєш що. Чіпко?.. Мо­же, ще не все про­па­ло… Я ска­жу ма­тері… мо­же, во­на батька умо­вить… Тільки ось що…

    Чіпка нас­то­ро­чив уха, пильно ди­вив­ся на Га­лю.

    - Кинь ти жит­тя… так&І - скрик­ну­ла та аж поблідла.

    - Яке?

    - Чуже доб­ро гра­бу­ва­ти, лю­дей уби­ва­ти!

    - Галочко!.. Ніхто на світі не ска­же, щоб я "ко­го вбив… Хіба обо­ро­ня­ючись, ру­ки не здер­жав…

    Засовалась Га­ля на місці; очі зно­ву засвіти­ли хи­жо; ли­це затіпа­лось.

    - Проклятий!.. ка­торж­ний!..-за­гу­ка­ла во­на на всю ха­ту.-Обо­ро­ня­ючись?! від ко­го обо­ро­ня­ючись? Лізеш у чу­жу ха­ту крас­ти та хо­чеш, щоб ха­зяїн не ло­вив те­бе?.. Зло­дю­го!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2