Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 55)

    - А во­ни?.. во­ни хіба кращі? на­жи­ли­ся з на­шої праці та й па­ну­ють… А тут… ха­та ва­литься; ма­ти ста­ра; сам- ко­пи не за­ро­биш у день… Тре­ба їсти, тре­ба й одяг­ти­ся… Як же йо­го жи­ти, Га­лю?.. Та хіба ми кра­де­мо? Ми своє од­би­раємо… Пан - на­ро­бив на­ми, жид - на­ду­рив з нас… А нам хіба з го­ло­ду про­па­да­ти? се­ред шля­ху по­ги­ба­ти?..

    - Чіпко… го­лу­бе мій! кинь! Не бу­де щас­тя, не бу­де доб­ра… Ти прий­деш уночі з по­боїща… ля­жеш ко­ло жін- ки… та ти­ми ру­ка­ми, що не­дав­но лю­дей да­ви­ли, у крові гріли­ся… бу­деш жінку при­гор­та­ти. Ти­ми вус­та­ми, що нес­ли тільки лай­ку та прокльони усьому світу,- ста­неш їй про своє ко­хан­ня шеп­та­ти, бу­деш цілу­ва­ти… у-ух!.. Во­на зат­ряс­ла­ся вся, як лист на оси­чині.

    - А жи­ти ж з чо­го? - на­пи­ра Чіпка.

    - Робити чес­но… пра­цю­ва­ти щи­ро…

    - А то­ва­рист­во?.. А батько?

    - Заїдемо у дру­гий край… де б нас ніхто не анав, не відав…

    - 0-ох, Га­лю! Не знаю, що бу­де. Я - ота­ман.Т. Як по­чує то­ва­рист­во, що ки­нув,- не жи­вотіть тоді мені. Пок­ля­ли­ся ми так один од­но­му…

    - Кому ви кля­ли­ся, ду­шо­губці, роз­би­ша­ки? - кри­чить, схо­пив­шись, Га­ля.- Ко­му ви кля­ли­ся?.. Прок­ляті!

    - Один од­но­му кля­ли­ся, Га­лю…

    - Чорт чор­тові кляв­ся!..

    Галя за­ре­го­та­лась болізно; бо­жевільний сміх її роз­ко­тивсь на всю ха­ту. Чіпка гля­нув на неї, за­мовк та, як підстре­ле­ний, опус­тив­ся на сту­лець…

    - Ти ду­маєш,- пе­ре­го­дя тро­хи, зно­ву по­ча­ла Га­ля: - ти ду­маєш - лег­ко мені ди­ви­тись на жит­тя батько­ве побік з жит­тям доб­рих лю­дей?.. Ба­чиш: во­ни щи­ро пра­цю­ють, чес­но хліб за­роб­ля­ють, з людьми по­во­дяться… і вста­ють і ля­га­ють тихі, спокійні… А тут?.. Си­ди, як у тюрмі, на за­порі… Страш­но й очей по­ка­за­ти між лю­ди… Нас­та­не вечір - ціла юр­ба п'яних лю-дорізів ва­лить у ха­ту… Шу­шу­ка­ються, ти­хо пе­ре­мов­ля­ються, по­ки підуть на всю ніч… Вер­та­ються уже пе­ред світом - та, як гро­бо­ви­ки, хо­ва­ються по го­ри­щах, по пог­ре­бах… пе­ре­хо­ву­ють чу­же наг­ра­бо­ва­не доб­ро… Це все, що на мені,- все гра­бо­ва­не! Ти ду­маєш: не да­вить во­но ме­не? Мов хто ру­кою за гор­ло ду­шить, ви­пи­рає дух з ме­не… Ти не ди­вись, що я ве­се­ла й жартівли­ва… То ве­се­лить ме­не ли­ха мвя го­ди­на!.. Ще день - сяк-так пе­ре­мо­жеш… А вночі - ля­жеш спа­ти, то й при­вид­жується тобі: буцім лізе хто, кри­чить: "Оддай мій пла­ток!.." - та й тяг­не за во­лос­ся… "Оддай моє на­мис­то!.." - та й ха­пає хо­лод­ни­ми, як лід, ру­ка­ми за шию… Ти ду­маєш, лег­ко во­но мені но­си­ти йо­го - оце рам'я?.. лег­ко?!.

    Та як ухо­пить зоз­ла ру­ка­ми шов­ко­ву спідни­цю,- так і роз­ни­за­ла до по­до­лу аж до са­мо­го ста­ну… \

    - Галю! Га­лю!..- скрик­нув Чіпка, хва­та­ючи її за ру­ки.- Не ро­би цього!

    - Геть! пус­ти!.. пус­ти!!

    Очі в неї, як вугілля, за­па­ла­ли… аж зат­ремтіла вся.

    - Ти знаєш - мо­же, та, що цю спідни­цю но­си­ла, ле­жить те­пер під зем­лею, тліє, тільки кров її, мар­но роз­ли­та, ус­тає з землі й ле­мен­тує до бо­га… по­ка­ра­ти ду­шо­гу­ба!.. А я… я до­но­шую це рам'я… му­чу­ся… бе­ру гріх на се­бе… За віщо?.. За те, що я-роз­би­шацька доч­ка?.. Кра­ще б я го­ла, як ма­ти на­ро­ди­ла, по по­лю но­си­ла­ся: як навіже­на га­ня­ла по сте­пах ши­ро­ких,- ніж мені у цій тюрмі му­чи­ти­ся, у цьому пеклі скліти!.. У-у, прок­ляті!..- Та- хіп! за доб­ре на­мис­то. На­мис­то з шиї до­до­лу.

    - Схаменись-бо, Га­лю! Те­бе ж за це би­ти­муть…

    - Хай кра­ще уб'ють, ніж чу­жим доб­ром за­ду­шать! І зно­ву сіла во­на під вікном, підпер­ла го­ло­ву ру­кою - й за­ди­ви­ла­ся у пус­те та німе по­ле, що геть-геть чорніло та сивіло пе­ред її очи­ма… Ніко­ли во­на не зда­ва­ла­ся Чіпці та­кою хо­ро­шою, як тоді… Він пе­ре­ки­дав пог­ляд то на розідра­ну спідни­цю, то на на­мис­то, що роз­ко­ти­ло­ся по всій хаті… Йо­му жаль бу­ло своєї лю­бої Галі; сум­но од та­ко­го гірко­го жит­тя; а в ду­шу зак­ра­дав­ся ост­рах, не бу­ло си­ли ра­зом йо­го по­ки­ну­ти…

    Галя не­дов­го мов­ча­ла. Пог­ля­ну­ла во­на на зніве­че­но­го її сло­ва­ми Чіпку, що сидів, мов у во­ду опу­ще­ний, бо­яв­ся підвес­ти на неї очі,- і жаль прой­няв люб'яче дівоцьке сер­це.

    - Чіпко! лю­бий мій!-ка­же во­на.-По­кинь!.. За віщо ж я те­бе по­ко­ха­ла?.. По­кинь, мій го­лу­бе!.. Та підійшов­ши до йо­го, лю­бо заг­ля­да­ла в вічі.

    - Побачу, Га­лю… Мо­же, по­ки­ну… По­див­лю­ся-мо­же… не мож­на бу­де…

    - Ні, по­кинь! по­кинь!.. А то я са­ма за­дав­лю те­бе своїми ру­ка­ми…- нес­тям­но белько­че во­на, об­вив­ши йо­го шию ру­ка­ми та об­да­ючи га­ря­чи­ми поцілун­ка­ми.

    - Добре, Га­лю!.. доб­ре, моя ри­бонько! - шеп­че, не стя­мив­шись. Чіпка, при­гор­та­ючи Га­лю.

    - Ну, а те­пер - к бісу, на вис­тупції - ве­се­ло за­го­моніла во­на.- Не­за­ба­ром батько з матір'ю бу­де! Чіпка хотів щось ска­за­ти, та Га­ля не да­ла. - Іди, йди! іди, йдиі

    Та вхо­пив­ши шап­ку в од­ну ру­ку, а за Чіпчи­ну взяв­шись дру­гою, во­лок­ла йо­го з ха­ти. Не­хо­тя тяг­ся Чіпка. Нічо­го ро­би­ти - тре­ба йти! Про­ве­ла йо­го Га­ля за хвіртку; за­чи­ни­лась і за­щеп­ну­лась.

    Поволікся Чіпка від дво­ру ти­хо-по­ма­лу, лед­ве по­си­лає но­гу за но­гою… У по­хилій го­лові бо­рю­ка­лись ве­селі надії з не­ви­мов­ною ту­гою. Як зду­має він, що Га ля не пе­ре­мо­же батька-ма­тері, не вдасться їй їх умо­ви­ти, то сер­це йо­го на­че хто у жмені зда­вить; ко­ли ж по­га­дає, як во­ни по­бе­руться, жи­ти­муть у парі,- од сер­ця одійде важ­кий гніт, і лег­ко-лег­ко во­но затіпається… "А як же з ни­ми розв'яза­тись?.. як їх зра­ди­ти?.. при­ся­гу по­ла­ма­ти?" Од та­кої дум­ки зно­ву об­хо­пить йо­го сум, зно­ву сер­це за­ниє… Отак міни­ли­ся йо­го дум­ки: то ве­се­ли­ли од­ра­дою, то пек­ли ог­нем ту­ги,- і зне­ма­гав він од на­тов­пу їх. Він уже радніший би їх за­бу­ти, по­ки­ну­ти, та самі во­ни лізли, як ма­ра, у йо­го го­ло­ву… Щоб розірва­ти їх чим-не­будь, він по­чав об­див­ля­ти­ся навк­ру­ги… Нігде ні ду­шеч­ки, ні ля­леч­ки. Німе та бу­ре по­ле розс­ти­ла­ло­ся пе­ред ним і за ним. [День ви­пав хму­рий, не­ве­се­лий. До­щу не бу­ло; а тільки хма­ри, як дим­чаті ки­лимці, зас­ту­па­ли світ сон­ця, пе­ре­су­ва­ли­ся з місця на місце, пла­ва­ли по ви­со­ко­му небі, од­на од­ну до­га­ня­ючи, од­на дру­гу пе­ре­га­ня­ючи, й ки­да­ли свою сіру тінь на чор­ну­ва­ту зем­лю… Вітер тяг ле­генький з по­луд­ня.. Чіпка підвів го­ло­ву, ра­дий хоч вітрові, що обвівав йо­го чер­во­ний, як ка­ли­на, вид, про­хо­лод­жу­вав га­ря­чу го­ло­ву… Йо­му ста­ло не­мов лег­ше од та­кої про­хо­ло­ди; ве­селіші гад­ки ста­ли зак­ра­да­тись у йо­го ду­шу, а жур­ба впря­ма все-та­ки не ки­да­ла сер­ця…її Чіпка за­тяг:

    

    Зелений бай­ра­че, на яр по­хи­лив­ся;

    Молодий ко­за­че, чо­го за­жу­рив­ся?..

    

    Спершу ти­хо, про­тяж­не ви­ли­ва­ла­ся пісня, й чут­но у ній бу­ло ту­гу не­ви­мов­ну, плач гіркий-за­дав­ле­ний; далі го­лос все дуж­чав, міцнішав, роз­вер­тав­ся на всі бо­ки і, як зимні за­во­ди вітру, роз­ля­гав­ся жур­бою по пус­тельно­му по­лю…

    Тільки мені й па­ри - що очиці карі…

    - лунала пісня; а по­ле, мов ще дуж­че по­чорніло, аж на­су­пи­лось…

    

XXV

    

Козак - не без щастя, дівка - не без долі

    

    Вернувся Чіпка до­до­му та за­раз ки­нув­ся по ха­зяй-р,ду - не заг­ля­нув і в ха­ту. Ма­ти тільки ба­чи­ла, як він ове­ча­там підкла­дав про­ся­ної со­ло­ми.

    Настав вечір. Ма­ти роз­па­ли­ла піч, нас­та­ви­ла ве­че­рю ва­ри­ти. Уже ве­че­ря поспіла, а Чіпка не вхо­див у ха­ту. Ма­ти за­су­ну­ла у жар стра­ву, прий­ня­лась пе­ре­ми­ва­ти по­су­ди­ну, підміта­ти ха­ту. Уже й ко­ло по­су­ди­ни упо­ра­лась, і ха­ту 'підме­ла,- не йде Чіпка.

    - Що це він там так за­ба­рив­ся? - про­мо­ви­ла Мот-ря са­ма до се­бе та й вий­шла по­гу­ка­ти.

    Гукала-гукала,- не чут­но. Увійшла во­на в ха­ту, підож­да­ла ще тро­хи - не­має. Ма­те­ри­не сер­це ста­ла роз­би­ра­ти до­са­да.

    - Якби зна­ла, не за­ход­жу­ва­ла­ся б і ко­ло ве­чері… Хоч би був у ха­ту нап­лю­вав, ска­зав - чи до­ма но­чу­ва­ти­ме, чи зно­ву повіється на всю ніч… По­би­ла ме­не ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва з ти­ми побіган­ка­ми! Та то ж день у день, ніч у ніч! Ма­буть, наз­нав десь повію всесвітню та й віється…

    З до­са­ди ви­су­ну­ла во­на га­луш­ки з печі, уси­па­ла тро­хи у мис­ку, са­ма сіла ве­че­ря­ти. Наст­ро­ми­ла од­ну га­луш­ку на спич­ку, уку­си­ла раз, уд­ру­ге - та й уда­ви­ла­ся… Сьорбну­ла лож­ку щер­би - та й за­га­да­ла­ся… Га­луш­ка на спичці за­хо­ло­ла; щер­ба у мисці зас­тиг­ла, за­во­лок­ла­ся звер­ху сірою плівкою… Як зду­ма­ла Мот­ря зно­ву їсти, то все вже за­гус­ло, за­хо­ло­ло. Во­на підве­лась, пос­та­ви­ла ве­че­рю на припічку, об­ми­ла лож­ку й мис­ку - та й полізла на піч спа­ти… Дум­ки про си­на обс­ту­пи­ли її й не підпус­ка­ли сну…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2