Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 56)

    А Чіпка тим ча­сом справ­ляв своє діло у Кру­то­му Яру. Там, на пив­ниці у жи­да, слу­жив Луш­ня. Чіпка ото прий­шов до йо­го та зас­тав Луш­ню сон­но­го. Про­гу­ляв­ши пе­ред тим цілий день, Луш­ня над­вечір знемігся та, за­ва­лив­шись на со­ло­му в сто­долі, захріп мерт­вецьким сном. Дов­го Чіпка ну­див­ся, по­ки знай­шов йо­го.

    - Тимофію! Ти­мофію! - гу­кав Чіпка, ка­ча­ючи Луш­ню з бо­ку на бік.- Чув? Ти­мофію!..

    Тимофій тільки му­кав та ги­кав. Чіпка дов­го вов­ту­зив­ся: пе­ре­ки­дав йо­го, підво­див… На­ос­тан­ку, роз­сер- див­шись, штовх­нув Луш­ню під бік но­гою. Той скрик­нув і розк­рив очі.

    - Якого ти чор­то­во­го батька? - гук­нув він, та, не гля­дя на Чіпку, зно­ву по­ва­лив­ся опу­кою на со­ло­му.

    - Тимофію! - гу­кає Чіпка, сто­ячи над ним.

    - Чого?

    - Устань…

    Лушня зир­нув, лед­ве підняв­ши вго­ру верхні вії.

    - Це ти. Чіпко? чо­го ти?..

    - Уставай!.. Тре­ба.

    - А що там? - по­вер­нув­шись до Чіпки ли­цем, пи­та Луш­ня.

    - Ти не знаєш, де Сидір жи­ве?

    - Я й Си­до­ра не знаю… Який це?

    - Москаль… Той, що… пам'ятаєш?

    - Не знаю!..- од­ка­зав Луш­ня, чу­ха­ючись та зітха­ючи.

    - Сидора-москаля не знаєш?

    - Та са­мо­го знаю, та не знаю, де жи­ве.

    - Так, мо­же, тут хто з ва­ших знає? - Не знаю…- позіха­ючи, од­ка­зує Луш­ня. Чіпка зоз­ла поскріб по­ти­ли­цю.

    - Тут є у вас на пив­ниці пуш­карі, ма­буть, во­ни зна­ють…

    - І то­го не знаю…

    - Що ж ти знаєш? - скрик­нув з сер­цем Чіпка.

    - Нічого не знаю,- од­ка­зав по­ну­ро Луш­ня й пе­ре­ки­нув­ся на бік.

    Чіпка плю­нув, вий­шов з клуні. Сер­це йо­го пек­ла до­са­да… "Піти б до Пет­ра та до Яки­ма? - по­ду­мав він.-Так же не бли­гий світ: тре­ба ж на По­би­ван­ку теліпа­тись…" Він зно­ву вер­нув­ся до Лушні.

    - Тимофію! та ска­жи, хрис­та ра­ди…

    - Що ж я тобі ска­жу?.. І чо­го йо­му так при­па­ло до то­го Си­до­ра?!

    - Іроде! гас­пи­де! - зак­ри­чав Чіпка: - на­пив­ся, що й язи­ка не по­вер­неш у роті, то йо­му й бай­ду­же, що тут з те­бе жи­ли тяг­не…

    - А-ай, гос-по-ди!..- позіха­ючи, ка­же Луш­ня.- Ходімо вже…- та й ус­тає.

    Чіпці тро­хи по­лег­ша­ло. Вий­шли во­ни з клуні, нап­ря­ми­лись до ха­ти, де жи­ли ро­бочі з пив­ниці.

    Клуня сто­яла од­да­ле­ки. Тре­ба бу­ло пе­ре­хо­ди­ти до ха­ти че­рез пус­тин­ня. Тут во­ни стріли мет­ку мос­калів, котрі йшли до пив­ниці ви­пи­ти пи­ва. В той час уже доб­ре смер­ка­ло­ся. Во­ни поз­до­ров­ка­лись з мос­ка­ля­ми і шви­денько по­ми­ну­ли їх. Ко­ли це - щось уда­ри­ло Чіпку зза­ду по плечі.

    - Здоров, Чіпка!

    Чіпка ог­ля­нув­ся,- Сидір.

    - А-а, здо­ров, Си­до­ре!

    - Куда еф­то вы? - пи­тає Сидір.

    - Та те­бе шу­каємо,- од­ка­зав Чіпка.

    - Ну, вот й хо­ро­шо. Най­дем вмес­те пи­ва ви ньем.

    - Ви ж ідіть собі, а я піду спа­ти,- ка­же, одрі зня­ючись, Луш­ня. Чіпка пішов з мос­ка­ля­ми.

    - Сидоре! я до те­бе маю д1ло,-ка­же Чіпка, ко­ли вже підпи­ли тро­хи.

    - Какое? го­во­ри!

    - Та…-мнучись, од­ка­зує Чіпка, - лю­ди чужі…

    - Говори-говори: ато, брат, свои.

    - Та хоч і свої, та не мож­на…

    - Ну, пой­дем по­хо­дим. Ви, брат­цы, обож­ди­те. Я - си­час,- обер­нув­ся Сидір до мос­калів.

    Вийшли во­ни уд­вох з ха­ти, по­ча­ли хо­ди­ти по пус­тоті, кру­гом пив­ниці. Ніч уже зовсім на­ляг­ла на зем­лю,. а в до­да­ток ще й ту­ман піднімав­ся. Бу­ло тем­но й вог­ко. Чіпка по­чув, що у йо­го якось страш­но затіпа­лось сер­це, мов ще ніко­ли так не би­ло­ся; у гру­дях спи­ра­ло дух, важ­ко бу­ло ди­ха­ти… "Що - як не схо­че?" - ду­мав він. Сер­це в йо­го хо­ло­ло, він не знав, з яко­го бо­ку підсту­пи­ти до Си­до­ра.

    - Ну, что ж ти? - не ви­дер­жав Сидір.

    - Та бач, Си­до­ре… Я чув - ти же­ниш­ся…

    - Да. А что?

    - Та, ка­жуть, ли­бонь мо­ло­да не хо­че…

    - Как, не хо­чет?.. Да что мо­ло­да, ко­ли отец с ма-терью сло­во да­ли!.. Что же ей еще?

    - Та во­но, бач, нічо­го… Яке тільки ва­ше жит­тя бу­де?.. Не з ни­ми ж тобі жи­ти, а з жінкою.

    - А ко­ли не бу­дет спу­шаться - еф­то на што? - і по­ка­зав ку­ла­ка.

    Чіпку прой­няв наскрізь страх і хо­лод.

    - Сидоре!.. не гу­би душі!..- бовк­нув Чіпка зо­па­лу та й сам сха­ме­нув­ся, та бу­ло вже пізно.

    - Какой ду­ши? - пи­тає зди­во­ва­ний Сидір. "Ви­ру­чай, ми­лий бо­же!"'-по­ду­мав Чіпка і го­лос­но про­мо­вив:

    - Вона те­бе не ко­хає… Ми з нею дав­но знаємось, та…

    - Может быть, хо­чешь, что­бы я ус­ту­пил те­бе? •- пе­ре­бив йо­го Сидір.-Не, брат: не бы­вать еф­то­муі

    - Ти, як мос­каль, бра­те Си­до­ре, всю­ди веш­таєшся, всю­ди хо­диш з пол­ком,- ти собі знай­деш десь кра­щу…

    - Да что тьг, брат? Ведь я из­дер­жал­ся… Чет­верт­ную фельдфе­бе­лю дал, пя­ти­де­ся­ти­руб­лев­ку рот­но­му, што­бы только поз­во­лил; да еще по­ку­пок сде­лал руб-лев на пятьде­сят…

    - Я тобі, ко­ли хоч, уд­воє вер­ну…

    - Да как же, бра­тец? Ведь ме­ня спро­сят: по­че­му не же­нил­ся? тог­да что?..

    - Скажи, що розійшли­ся… Мо­ло­да не­ду­жа, або що… Уваж, Си­до­ре! Про­шу те­бе: уваж!.. за­раз і гроші дам.

    - Да ано, брат, так… Только - как же быть-то?.. ты раз­ве з нею - та­во?

    - Та, ка­жу ж тобі, ми з нею дав­но по­ко­ха­ли­ся… Во­на мені й ска­за­ла: як відда­дуть за те­бе,- са­ма на се­бе ру­ки на­ло­же…

    - Ишь ты!.. еще от­ве­чать при­дет­ся…

    - Еге ж… Не гу­би, Си­до­ре, душі!.. Я знаю: ти яо-ловік доб­рий…

    - А что же я ему-то ска­жу, от­цу?

    - Сплети що… Ска­жеш: по­хо­ду до­жи­да­ють… че­рез те й не доз­во­ле­но. А я вже, бра­те, вдо­ба­вок за­мо­го­ри-чу хоч і всю ва­шу ро­ту… щоб мов­ча­ли…

    - Нешто так?.. По­жа­луй…- роз­ду­му­ючи, згод­жується Сидір. Чіпка так і по­вис йо­му на в'язи:

    - Сидоре! братіку!.. гу­ляй же те­пер! гу­ляй!.. Ходім, за­раз гроші дам.

    Вернулись во­ни в пив­ни­цю, розк­ви­та­ли­ся. Чіпка на­поїв Си­до­ра й мос­калів, що з ним прий­шли, та на ра­до­щах і сам так лиз­нув, що на­си­лу виліз з ха­ти. Од­на­че по­ду­мав: чи йти до­до­му, чи тут спа­ти?.. Так доплівся до клуні, де Луш­ня спав. "Ні, щоб ма­ти не ла­яла, тут зас­ну",- по­ду­мав, ус­ту­пив­ши в клу­ню. Не­за­ба­ром він захріп ко­ло Лушні, як за­дав­ле­ний…

    Ніч бу­ла си­ра, хо­лод­на. Ту­ман важ­кою па­рою ври­вав­ся попід две­ри­ма в клу­ню, хо­ло­див га­ря­че тіло, до­би­рав­ся до кісток… Чіпка про­ки­нув­ся, _здриг­нув..Про­ки­нув­ся й Луш­ня. Роз­ка­зав йо­му~Чіпка, яким по-би­том заб­рав­ся сю­ди спа­ти. Над­ворі ста­ло сіріти. Крізь щіли­ни про­би­вав­ся білу­ва­тий край схід-сон­ця. Чіпка ус­тав та нев­ми­тий, не­роз­че­са­ний поб­рав­ся пря­мо у Піски.

    Уже роз­вид­ня­лось, як він вер­нув­ся до­до­му. Ще зда­ле­ка по­ба­чив: бли­щав огонь у вікні йо­го ха­ти. "Ма­буть, ма­ти пря­де",-по­ду­мав він та й став до­би­ва­тись у двері. Двері бу­ли за­су­нені. Він підійшов під вікно, пос­ту­кав.

    - Хто там? - ок­лик­ну­лась ма­ти зсе­ре­ди­ни.

    - Це я, ма­мо! Відчиніть!

    - Сину, си­ну! - по­ча­ла ви­го­во­рю­ва­ти Мот­ря, впус­ка­ючи у ха­ту.- До­ки ти бу­деш во­ло­чи­ти­ся що­ночі?.. Чи не за ста­ре, бу­ва, зно­ву прий­няв­ся?.. Та то ж - що­ночі! Як вечір нас­та­не,- так і зняв­ся, і пішов… А он - всю­ди такі чут­ки хо­дять… Ще на те­бе, чо­го доб­ро­го, ска­жуть…

    Чіпці хоч і гірка бу­ла ма­те­ри­на до­га­на, та не­дав­ня радість ти­хо­ми­ри­ла йо­го сер­це.

    - Не журіться, ма­мо! - з усміхом од­ка­зує він: - Ось, не­за­ба­ром, як бог по­мо­же, не бу­ду й з ха­ти ви­хо­ди­ти…

    - Видно й по тобі! Хіба б, мо­же, жінка чи не вдер­жа­ла, а вже ма­тері не пос­лу­хаєш…

    - Та, мо­же, й жінка-Ма­ти впер­ше по­чу­ла та­ку річ від си­на. І зди­ву­ва­ла во­на її, і зра­ду­ва­ла. Од­на­че Мот­ря не ска­за­ла на це нічо­го. Во­на тільки су­во­ро гля­ну­ла на си­на та й зно­ву сіла за гребінь.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2