Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 57)

    Чіпка, за­па­лив­ши люльку, вий­шов до ско­ти­ни довіда­тись, та проб­лу­кав - уже геть сон­це підби­ло­ся… А там - і май­нув на хутір до Ґудзя.

    Галя тим ча­сом са­ма не дріма­ла. Як тільки вер­ну­ли­ся старі до­до­му, во­на ки­ну­лась до ма­тері, ста­ла її сльоза­ми бла­га­ти, щоб не гу­би­ли її кра­си, си­ли, здо­ров'я у мос­ковських по­хо­дах та пе­ре­хо­дах, на чужій сто­роні, да­ле­ко від ро­ду, з не­лю­бим мос­ка­лем…

    Мати - як ма­ти. Во­на прой­ня­лась жа­лем рідної ди­ти­ни, згля­ну­лась на її сльози, бла­ган­ня - ска­за­ла про все Мак­си­мові. Мак­сим, хоч і хотів би ма­ти зя­тем Си­до­ра, ще та­ко­го мо­ло­до­го, а вже ун­тер-офіце­ра", та при­га­дав­ши своє гірке мос­ковське жит­тя, не­по­си­дя­че та невільне, сам згод­жу­вав­ся з доч­кою… Взя­ли йо­го смутні дум­ки. Він цілу ніч не спав, все ду­мав.

    На ра­нок ра­диться з Яв­до­хою: як би від Си­до­ра відскіпа­тись? Ко­ли й Сидір як­раз нас­тиг на ту ра­ду. Дов­го він тер­ся та м'явся, по­ки зва­жив­ся ска­за­ти про своє ли­хо… Як став він жур­ли­во ви­во­ди­ти, що я б, мов, бо­же, який ра­дий, та по­ход усе стра­тив!.. Старі слу­ха­ли та жал­ку­ва­ли на ту ли­ху при­чи­ну, а самі ниш­ком раділи. Най­більше ж раділа Га­ля, слу­ха­ючи такі речі з своєї ха­ти­ни.

    Вирядивши Си­до­ра, батьки поїха­ли чо­гось у Гетьманське. Га­ля зос­та­ла­ся од­на до­ма. Во­на бу­ла ве­се­ла, ра­да, з ра­дощів са­ма не зна­ла, що ро­би­ти, з ким ни­ми поділи­ти­ся. Уб­рав­шись в най­кра­ще уб­ран­ня, во­на біга­ла по ха­тах, співа­ла ве­се­лих пісень; далі зду­ма­ла про обід, роз­па­ли­ла піч, нас­та­ви­ла стра­ву; зно­ву співа­ла, біга­ла, виг­ля­да­ла у вікна: чи не йде, бу­ва, Чіпка?

    Чіпка не йшов. Мар­но во­на тру­ди­ла очі, виг­ля­да­ючи йо­го. Іноді чор­на пля­ма се­ред по­ля зда­ва­ла­ся їй ним; во­на ки­да­ла піч і, не пам'ята­ючи са­ма се­бе від ра­дості, вибіга­ла аж за хвіртку стріва­ти йо­го… Розг­лядівши ома­ну, вер­та­ла­ся во­на у ха­ту з жа­лем у серці, з сльоза­ми на очах. "Він, ма­буть, ме­не не лю­бить, що не йде… Як­би він лю­бив ме­не, то не йшов би - летів… А він?.. ду­рить… з ума зво­дить!" Такі дум­ки му­ти­ли її го­ло­ву, об­ра­жа­ли сер­це. Га­ля по­чи­на­ла пла­ка­ти…

    На той са­ме плач на­хо­пив­ся Чіпка. Як во­на ки­ну­лась до йо­го, як привіта­ла! Де діли­ся й сльози і сму­ток: очі горіли ко­хан­ням, од­ра­дою, вид осіяв, як со­няч­ний ра­нок вес­ня­но­го дня. І що за радісний був день той, що за лю­ба роз­мо­ва!..

    - Так ти по­ки­неш?.. По­ки­неш, мій го­лу­бе, та­ке жит­тя?..- до­пи­ту­ва­лась во­на Чіпки, заг­ля­да­ючи йо­му у вічі.

    Чіпка мов­чав. Лю­бу­вав­ся ве­се­лим го­ло­сом Галі, на­ли­ти­ми радістю очи­ма. Во­на ж не пе­рес­та­ва­ла ще­бе­та­ти пе­ред ним, як та ластівоч­ка.

    - Та як ми за­жи­ве­мо з то­бою! які по­ряд­ки за­ве­де­мо!.. Зран­ку-ти бу­деш ха­зяй­ну­ва­ти ко­ло ху­до­би, а я - у гос­поді… Ад­же ти бу­деш ко­ха­тись у ско­тині? Я не люб­лю ко­ней… во­ли кращі… Во­ли такі смирні, тихі… А ко­ро­ва щоб мені безп­ремінно бу­ла! Чуєш? Я й не піду за те­бе, як тільки ко­ро­ви не ку­пиш… та шоб з те­лят­ком!.. Що я, пак, ка­за­ла?.. От уже й за­бу­ла Бач!.. Так ото ран­ком ми бу­де­мо по­ра­ти­ся; потім по­обідаємо, спо­чи­не­мо; потім уп'ять ти що-не­будь зро­биш, по­ки вечір, а вве­чері я ве­че­рю зва­рю… Уже та­ких м'яких та пух­ких га­лу­шок зва­рю, що гу­ба­ми мож­на бу­де їсти… І все у нас бу­де ти­хо, мир­но - ні лай­ки, ні свар­ки ніко­ли… Ти не бу­деш ла­ятись? Чіпка осміхнув­ся. '

    - Чого ти смієшся? Ти, ма­буть, бу­деш би­тись? А я, дур­на, пи­таю-чи бу­деш ла­ятись… Гля­ди мені: тільки бу­деш би­тись або ла­ятись,- то я те­бе по­ки­ну…

    - Та годі тобі, Га­лю, об цьому й ду­ма­ти! Як мож­на та­ку зо­зу­леч­ку ла­яти або би­ти? Ти, як те со­неч­ко, зак­ра­сиш мою смут­ну ха­ту, роз­ве­се­лиш матір…

    - Ба! У те­бе й ма­ти е? А я й за­бу­ла…

    Брови в Галі на хви­ли­ну здви­ну­лись, буцім від тяж­кої дум­ки. Од­на­че швид­ко та дум­ка про­мелькну­ла:

    Галя зно­ву ве­се­ленько за­цо­ко­та­ла.

    - А твоя ма­ти - ста­ра?

    - Ні, не ду­же. Ли­хо тільки її зос­таріло та нуж­да мо­ло­до­го віку…

    - А я. Чіпко, не знаю, що то та­ке ли­хо та нуж­да. Рос­ла я в до­воллі, не знаю то­го нічо­го. Хіба, мо­же, ще моє від ме­не не вте­че, наз­до­же­не ме­не… Ні, я не хо­чу!.. Чув, Чіпко? Не хо­чу я ні нуж­ди, ні ли­ха… Хай йо­му цур, хай йо­му пек!.. Не хо­чу!.. От тільки що: чи твоя ма­ти сер­ди­та? чи не бу­де во­на ме­не ла­яти?..

    - Ні, Га­лю… Ніко­ли сього не бу­де, щоб хто ска­зав тобі й сло­во нак­ри­во - не тільки на­ла­яв… Та ти та­ка, що ма­ти моя, як по­ба­чить те­бе, то більше впо­до­ба, ніж ме­не.

    - Яка ж я? - пря­ду­чи ве­се­ли­ми очи­ма, до­пи­ту­ва­лась во­на.

    - Така…- жар­ту­вав Чіпка.

    - Яка - та­ка?

    Чіпка ки­нув­ся її обніма­ти…

    - Гляди ж мені! гля­ди! Тільки оду­риш…- і сва­ри­ла­ся на йо­го своїм ма­леньким білим пальчи­ком.

    Довго ще во­ни лю­бу­ва­ли­ся та ми­лу­ва­ли­ся. Потім - обіда­ли. По обіді ра­ди­лись, як ска­за­ти батькам. Та вже над­вечір Чіпка пішов до­до­му.

    Мати стріла йо­го над­ворі з сер­цем.

    - Де ти хо­диш? де ти бро­диш цілий день? На ко­го ти по­ки­нув ту ху­до­бу до­ма? на ме­не, ста­ру?.. Гос­по­ди, твоя во­ля!.. То, бу­ва­ло, хоч удень до­ма; а те­пер - по­ну­диться до обіду, а там і скрив­ся пле­чи­ма й очи­ма… Навіщо ж ти на­ко­хав то­го ско­ту, ко­ли не хо­чеш сам глядіти?..

    - Не візьме йо­го, ма­мо, біс! - ве­се­ло од­мов­ля Чіпка.

    - Та й те­бе б не взяв, ко­ли б навідав­ся хоч у по­лу­день… Ко­ли ско­ти­ни не шко­да, то хоч би матір по-„шко­ду­вав, що у та­ку не­го­ду гибіє над­ворі…

    - Підождіть, ма­мо: ось як візьму собі жінку, за­жи­ве­те тоді, як у бо­га за две­ри­ма.

    - Тоді-то те й бу­де! - стра­чу­ючи гнів, жур­ли­во ви­мов­ляє Мот­ря, увіхо­дя­чи в ха­ту. За нею й Чіпка увійшов.

    "Що це він мені усе пле­ще: жінку та й жінку? І вчо­ра - жінку, і сьогодні - жінку… Мо­же й справді на­ду­мав­ся…" І хо­четься їй ви­пи­та­ти йо­го. Че­рез це во­на, осівшись у хаті, зно­ву за­во­дить роз­мо­ву.

    - Невістку, ка­жеш, візьмеш, си­ну… тоді за­жи­ву, як у бо­га за двер­ми? Так во­но, ма­буть, і бу­де! Мо­же, невістку візьмеш та­ку, що свек­русі й со­роч­ки не ви­пе­ре…

    - Та, мо­же, са­ма та­ки й не бу­де пра­ти,- од­мов­ляв Чіпка.

    - А хто ж? - аж з ля­ком спи­та­ла Мот­ря.

    - Наймичка.

    - Яку ж ти там гра­пи­ню за­ду­мав бра­ти, що ще й най­мич­ки до неї тре­ба?

    - Грапиню, ма­мо,- усміха­ючись, ка­же Чіпка.

    - Не ви­со­ко ли­шень не­си­ся, си­ну, а то як прий­де-ться па­да­ти…

    - Нічого, ма­мо, ви­со­ко нес­ти­ся: я візьму жінку, яку мені тре­ба.

    - Та що це ти - смієшся з ма­тері, чи що? Чи справді знай­шов собі па­ру?..

    - Знайшов.

    - Кого ж ти впо­до­бав? Чи не Мот­рю, бу­ва, Шрам-чен­ко­ву?.. То-ба­гач­ка, то гор­до­ви­та, си­ну. Не раю я тобі її бра­ти… Та своїм ба­гатст­вом щод­ня тобі очі ви­би­ва­ти­ме.

    - Ні, ма­мо: не Мот­рю, а Га­лю.

    - Яку Га­лю?

    - Знаєте, ма­мо, мос­ка­ля Ґудзя? - То­го, що на ху­торі?

    - Того са­мо­го.

    - То що?

    - Дочку йо­го, ма­мо…

    Мотря за­ду­ма­лась. Сму­ток зас­лав її пог­ляд.

    - Не знаю я, моя ди­ти­но, тії дівчи­ни… Хто йо­го зна, що во­но за лю­ди, ті мос­калі… Знаю тільки, що за­мо­ло­ду він те тільки й ро­бив, що пив та гу­ляв, та во­ло­чив­ся. А як од­дав батько у мос­калі, то про йо­го й слух за­пав… Вер­нув­ся жо­на­тим і ба­га­тим… Жінка йо­го, ли­бонь, не з на­ших: зда­ле­ка відкільсь він вивіз

    її. Чи не та­ка, бу­ва, й доч­ка?

    - Ні, ма­мо: доч­ка й тро­хи не схо­жа на матір…

    - 0-ох си­ну, си­ну! Хто йо­го знає… У чу­жу ду­шу, ка­жуть, не влізеш,- що там у ній за­во­диться. Мо­же, во­на з ви­ду й доб­ра здається, то ще по­ки дівкою… Кож­на дівка, по­ки не вий­шла заміж, то й доб­ра; а як зв'яза­ли ру­ки, то за­раз і поч­не вит­ре­беньку­ва­ти… І те не так, і дру­ге не по ній!.. А ще ж як ба­гач­ка!.. Про ме­не, ко­ли б ти, си­ну, оже­нив­ся й на Олені Педьків-ні!.. Дівка ти­ха, ро­бо­ча… Знаю доб­ре, що бу­ла б тобі жінка, а мені невістка… А ко­ли вже й Гудзівну спо­до­бав, то щас­ти, бо­же!.. Звісно- не мені з нею жи­ти, а тобі, моя ди­ти­но, вік віку­ва­ти… Мій уже вік не­дов­гий, швид­ко ум­ру, все по­ки­ну… Тобі жи­ти з нею, а не мені… Тільки во­но й на тім світі лег­ше бу­ло б ле­жа- • ти, ко­ли б я зна­ла, що ти бу­деш щас­ли­вий, мій си­ну. А то, як у вас тут бу­де щод­ня гриз­ня та свар­ка, то яко­во там і мені ле­жа­ти­меться? І мої кістки струс­нуться під зем­лею…

    - Ні, ма­мо, Га­ля бу­де жінка як­раз по мені. Я вже

    її дав­но знаю…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2