Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 58)

    - Коли по тобі, то хай те­бе, си­ну, гос­подь на все доб­ре бла­гос­лов­ляє! Я не за­бо­ро­няю. Не жал­куй тільки, ди­ти­но моя, на матір, як - не при­ве­ди, гос­по­ди! - прий­деться вік ка­ла­та­ти… Знаєш ба­га­чок? Во­ни всі здатні на до­ко­ри… А не­має, си­ну, тяж­чої до­ко­ри, як до­ко­ра ба­гач­ки про твої злидні… Злидні - та чес­но на­житії А то - на­ве­зе від батька-ма­тері дран­тя та ганчір'я уся­ко­го, та й не руш ти йо­го… Во­на тобі щод­ня бу­де ви­чи­ту­ва­ти та ви­су­ку­ва­ти: то те про­па­ло, то те згай­ну­ва­ли… Не­ма гірше, си­ну, як до­ко­ра ба­гач­ки!.. Че­рез те я й не ра­яла б тобі ба­гач­ки бра­ти. Бе­ри ти, си­ну, рівню собі, то й усе бу­де у вас рівно: ні во­на тобі не ви­би­ва­ти­ме очей твоїми злид­ня­ми, ні ти їй не до­ко­ря­ти­меш нічим,- ба­чив, на що брав! Та як я вже про­жи­ла на світі та по­ба­чи­ла лю­дей, то ска­жу тобі, що з убо­гих і ха­зяй­ки кращі бу­ва­ють… Нуж­да та злидні нав­ча­ють і сво­го бе­рег­ти й чу­жо­го глядіти. А ко­ли во­но ви­рос­те у роз­ко­шах та при най­мич­ках, то йо­му все ніпо­чо­му: так усе й гай­ну­ва­ти­ме!

    - Не та­ка, ма­мо, Га­ля. Нічо­го вам тур­бу­ва­ти­ся. Хоч во­на й ба­гач­ка, а все са­ма ко­ло всього… Всьому знає лад да­ти. А що во­на має лишнє там, то то ще кра­ще. Бу­де об віщо на пер­ший раз ру­ки за­че­пи­ти та й по­вес­ти га­раз­денько ха­зяй­ст­во… Навіщо ж мені да­но го­ло­ву й ру­ки?.. Не кло­почіться, ма­мо: усе га­разд бу­де! А ко­ли б ви зна­ли її або хоч ба­чи­ли, за­раз би так упо­до­ба­ли, що ска­за­ли б: не бе­ри, си­ну, дру­гої жінки - бе­ри Га­лю Гудзівну!

    - Не ди­вись, си­ну, на об­раз, а ди­вись, яка во­на до те­бе є! Іноді й урод­ли­ва, та ли­ха го­ди­на… Своєї долі не вга­даєш.

    - Отже, ко­ли хоч­те, моя до­ля з нею ви­рос­та­ла… ' - То й бо­же, бла­гос­ло­ви, си­ну, ко­ли так! Шу­кай ста­ростів та й шли, як­що відда­дуть… То­го ж са­мо­го ве­чо­ра побіг Чіпка до Грицька.

    - Грицьку, братіку! Чо­го це я прий­шов до те­бе?

    - Кажи.

    - Прийшов про­ха­ти те­бе у ста­рос­ти.

    - Хіба же­ни­ти­ся за­ду­мав? - уміша­ла­ся Хрис­тя.

    - Еге ж. Оце ду­маю: оже­ню­ся раз та й за­ка­юся! - жар­тує Чіпка.

    - Кого ж дум­ка бра­ти? - пи­тає Грицько. А Хрис­тя - аж уха нас­та­ви­ла.

    - Тоді по­ба­чиш… Ка­жи: чи підеш?

    - Та бог же йо­го знає… Мо­же, ти ме­не за­ве­деш у та­кий двір, що й ко­ля­ки скуш­тую… Усі засміяли­ся.

    - Та в та­кий же то й дум­ка за­вес­ти,- жар­тує Чіпка,- бо од­нак тобі ніхто боків не мне… Христі б, як жінці, го­ди­ло­ся… Та що ж, ко­ли во­на та­ка доб­ра вда­ла­ся, що ніко­ли й сло­ва нас­торч не ска­же!

    - Та годі вже тобі жар­ту­ва­ти. Ка­жи справді: ко­го за­ду­мав бра­ти? - до­пи­тується Хрис­тя.

    - А хо­четься зна­ти? хо­четься?

    - Авжеж, хо­четься…

    - Ну, хай же кор­тить, ко­ли хо­четься… - Ну-бо, ка­жи, а то й Грицька у ста­рос­ти не ду­щу.._ Та я й сам не піду, ко­ли не ска­же.._ Нічо­го вже з ва­ми ро­би­ти,- ка­же Чіпка: -тре­ба приз­на­ти­ся… Знаєте Гудзівну?

    - Яку? Одар­ку? - пи­тає Хрис­тя.

    - Ні, Га­лю.

    - Яку це? - пи­тає Грицько роз­ду­му­ючи.

    - Москалеву доч­ку… то­го мос­ка­ля, що на ху­торі жи­ве.

    - Не зна-ю,- од­мов­ляє з про­тя­гом Хрис­тя.- От, ди­вись; і по­теліпав­ся ж на хутір шу­ка­ти, буцім у селі дівчат тро­хи!… І чо­го йо­го ту­ди по­нес­ло?!

    - Понесло…- усміха­ючись, ка­же Чіпка.- Так ка­жи, Грицьку, чи підеш?

    - На ко­ли?

    - На ту су­бо­ту,- гу­ля­щий день бу­де.

    - На су­бо­ту - мож­на.

    - Гляди ж, Грицьку! А по­ки що - про­ща­вай­те! Ще тре­ба в од­но місце бігти… Чіпка пішов, а Грицько з Хрис­тею за­ве­ли роз­мо­ву про йо­го.

    - От ди­вись, Хрис­те: та­ки бу­дуть лю­ди з цього Чіпки! Оце од­ру­житься, а жо­на­то­му, звісно, вже не те, що па­руб­кові…

    - Хіба йо­го не вид­но й спер­шу бу­ло, що він чо­ловік пу­тя­щий? Чи до ро­бо­ти, чи до май­стерст­ва - до всього вдав­ся!

    - А пив же та во­ло­чив­ся як?! - зга­дав Грицько.

    - Молодий був - дур­ний, а пос­тар­шав - за ро­зум взяв­ся,- од­ка­зує Хрис­тя.

    - От те­пер і старій Мотрі та­ки спо­чи­нок бу­де, а то сер­деш­на ма­ти не зна­ла спо­кою ні вдень, ні вночі…

    - Бозна ще яка невістка бу­де…,

    - Та що невістка? Хіба яка там во­на собі не бу­де, а він, як син, по­ви­нен не да­ти в об­ра­зу рідної ма­тері.

    - Та бу­ва­ють, Грицьку, такі, що ти їй хоч кіл на го­лові те­ши, а во­на - як тієї, та й тієї…

    - Ну, в ме­не б во­на не тієї заспіва­ла.

    - Тож-то у те­бе.

    - А що ж? Цеб­то по­пус­ти­ти, щоб чорт батька зна що моєю рідною матір'ю вер­хо­во­ди­ло? Ні, ма­буть би, при­ку­си­ла во­на язик, зціпив­ши зу­би!

    - Що ж, як­би оце у те­бе й справді ма­ти бу­ла, то це б і мені так бу­ло? - Так ти ж, Хрис­те, не та­ка… Я знаю, що ти б і ма­тері моїй до­го­ди­ла, як мені…

    - То ще яка б бу­ла ма­ти.

    - Та ти усякій ма­тері до­го­диш. А Чіпчи­на ма­ти чим не по­важ­на лю­ди­на?

    - Та я за ба­бу Мот­рю нічо­го й не ка­жу. Спа­сибі їй, во­на та­ка доб­ра до нас, не­мов рідна. Я ка­жу за дру­гих. Он, у Ва­си­лен­ка: на віщо невістку пе­ре­ве­ла? Як ішла - як ка­ли­на бу­ла та глад­ка, як піч, а те­пер - як з хрес­та зня­та! Он-то які бу­ва­ють свек­ру­хи… Такій сам чорт не вго­дить, не тільки невістка.

    Отак во­ни дов­го ба­ла­ка­ли. Сло­во за сло­во чіпля­ло­ся; од­на дум­ка на­ни­зу­ва­лась на дру­гу - то за­хо­дя­чи на лю­дей, то звер­та­ючи на Чіпку.

    - Ти ж мені роз­ка­жеш, яка там мо­ло­да,- уже ля­га­ючи спа­ти, ка­же до чо­ловіка Хрис­тя.- Де він її вид­рав!..

    - Та вже ж по­ба­чи­мо, що там за ця­ця та­ка, то й роз­ка­жу,- од­мо­вив Грицько, і собі вкла­да­ючись.

    Рано зве­чо­ра по­га­си­ли світло син з матір'ю. Ра­но зве­чо­ра во­ни по­ля­га­ли спа­ти, на­том­лені ден­ни­ми при-, го­да­ми. Оже сон не йшов обом їм на дум­ку.

    Йому знай при­вид­жу­ва­лась Га­ля, ве­се­ла, як ясоч­ка,- як во­на бу­де біга­ти по хаті та по­ряд­ку­ва­ти… Тільки шко­да: ха­та тісна, тре­ба но­ву ста­ви­ти,- про­миг­ну­ло в думці й вик­ли­ка­ло цілий рій… Йо­му вже вви­жається, що він роз­ва­лив оцю ха­ту, а за­ло­жив но­ву, з світли­цею, з ха­ти­ною, з ве­ли­ки­ми вікна­ми… "У ха­тині ми бу­де­мо жи­ти,- ра­диться він з Га­лею,- ма­ти, ма­буть, не зла­зи­ти­ме й з печі, а світли­ця - чу­жо­го чо­ловіка прий­ня­ти… Доб­ре, Га­лю?" Га­ля за­си­лає йо­му пог­ляд зго­ди… Пе­рес­но­ву­ються йо­го дум­ки з її дум­ка­ми, вик­ли­ка­ють усмішку, радість… Доб­ра надія пес­тить йо­го сер­це. Чіпка за­бу­ває давнє жит­тя, за­бу­ває все, що бу­ло - ми­ну­ло: на ле­геньких кри­лах пруд­кої дум­ки не­сеться він упе­ред, далі… у рай ти­хо­го щас­тя…

    Мотря ду­ма­ла теж про Га­лю. Тільки не ве­селі, а смутні дум­ки об­хо­пи­ли ма­те­ри­ну го­ло­ву. "Гос­подь йо­го знає…- ду­ма­ла во­на.- Хоч би я її ба­чи­ла ко­ли, хоч би чу­ла її мо­ву, го­лос… Мо­же, там та­ка, що й не прис­туп; а мо­же з тих, що аби зав'яза­ти світ па­руб­кові, а то й ки­не - дру­го­го знай­де… Між ба­га­тир­ка­ми і такі ча­сом бу­ва­ють… Звісно - з жи­ру! Ви­рос­те у роз­коші та в дос­тат­ках; са­мо ніко­ли не гну­ло сво­го ста­ну, не ко­ло­ло білих рук об ко­лю­чу стер­ню,- все те най­мич­ки… А тут по­ба­чить, що все те тре­ба своїми руч­ка­ми та пуч­ка­ми… візьме та й ки­не… Хіба те­пер як на світі ста­ло?!"

    Від та­ких ду­мок та га­док сер­деш­на ма­ти знай пе­ре­ко­чу­ва­лась з бо­ку на бік та важ­ко зітха­ла.

    - Ви не спи­те, ма­мо?

    - Ні, си­ну.

    - Чому ж ви не спи­те?

    - Та так… усе дум­ки такі лізуть у го­ло­ву…

    - Не журіться, ма­мо!

    

XXVI

    

На своїм добрі

    

    У су­бо­ту зас­лав Чіпка ста­ростів до Мак­си­ма. У неділю бу­ли ог­ля­ди­ни в Чіпки. Мак­сим не за­бу­вав ста­росвітсько­го зви­чаю; поїхав сам і вбла­гав Яв­до­ху поїха­ти на ог­ля­ди­ни.

    Максим знав, за ко­го відда­вав доч­ку. Не ду­же дер­ла йо­му очі убо­га Чіпчи­на ха­та й ста­ренька, бідно зо­дяг­не­на ма­ти. Не так на те Яв­до­ха гля­ну­ла: не так во­но вра­зи­ло її гор­ду пи­ху. Про са­мо­го Чіпку-гріх сло­во ска­за­ти! Та йо­го ха­та, ни­зенька й тісна, йо­го ма­ти, згорб­ле­на, ста­ра, ви­су­ше­на гіркою нуж­дою та ли­хом,- роз­кор­пи­са­ли хи­жу, пад­ку на роз­коші та на при­бу­ток на­ту­ру Яв­до­ши­ну.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2