Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 59)

    Як вер­ну­ли­ся з ог­ля­дин, во­на на­ки­ну­лась мок­рим ряд­ном на чо­ловіка. Мак­сим, доб­ре зна­ючи її на­ту­ру га­ря­чу, вор­кот­ли­ву, вий­шов з ха­ти та на­рош­не дов­го ко­пир­сав­ся ко­ло ха­зяй­ст­ва. Тоді Яв­до­ха прискіпа­лась до Галі:

    - Ну, так! прид­баєш, доч­ко, свек­ру­ху на весь світ… Гос­по­ди! На ній й об­лич­чя людсько­го не знать… Від злості аж скри­ви­ло­ся, ви­сох­ла, як су­ха та­ра­ня…

    - Та то, мо­же, во­на вам, ма­мо, так на пер­ший пог­ляд зда­ла­ся,- од­ка­зує Га­ля. Так ку­ди!.. Ки­ну­лась Яв­до­ха у жаль та сльози.

    - Якби зна­ла, моя ди­ти­но, та­ку ли­ху го­ди­ну, як­би зна­ла, що та­ке у йо­го зас­та­ну, кра­ще б те­бе довіку з не­пок­ри­тою ко­сою во­ди­ла, ніж та­ке ба­чи­ти!..

    Не впо­до­ба­ла й Мот­ря Яв­до­хи. Во­на зда­ла­ся їй гор­дою, бун­дюч­ною, не­дос­туп­ною… "Пані… пані! - шеп- та­ла Мот­ря.- І чо­го встряв сю­ди Чіпка?.. Уже яка ма­ти, та­ка й доч­ка: яб­луч­ко від яб­луньки не­да­ле­ко од­ко-титься… Уто­пить він свою го­ло­ву, та й мою ра­зом! Чує й віщує моє сер­це…"

    Обидві ма­тері бу­ли такі, що хоч би й на­зад,- та вже нічо­го ро­би­ти: діло при­люд­но бу­ло зроб­ле­но.

    На дру­гу неділю мо­ло­дих повінча­ли.

    На ра­до­щах Мак­сим та­ке весілля спра­вив, що ще ніхто ніко­ли й не заз­нає. Цілий тиж­день му­зи­ки гра­ли, но­ги не спо­чи­ва­ли; ва­ре­на та зат­ка­на річкою ли­ла­ся, а що вже прос­тої, то хоч ку­пай­ся… Лю­дей най­шло ви­ди­мо-не­ви­ди­мо: і прості, й мос­калі, й Сидір там між ни­ми, і стар­ши­на з пи­са­рем, засіда­тель з своїми да­ле­ки­ми ро­ди­ча­ми-по­лу­пан­ка­ми… Ска­за­но: нігде пальця про­су­ну­ти ні в хаті, ні над­ворі… Мак­сим, ли­бонь, ще й ста­но­во­го до­жи­дав, та ста­но­вий чо­мусь не приїхав.

    Грицько, підста­рос­та, ди­ву­вав­ся та­ко­му ба­гатст­ву, що так ні жда­но, ні га­да­но прип­ли­ло Чіпці. Йо­го аж заздрість роз­би­ра­ла. Ди­ву­ва­ли­ся й за­ви­ду­ва­ли Чіпці лю­ди не мен­ше Грицька. "І як-та­ки за та­ко­го лан­ця та вий­шла та­ка ба­гач­ка, як Га­ля?!" Старі діди та ба­би все те собі на умі ма­ли, а мо­ло­диці ниш­ком поміж се­бе ра­ху­ва­ли, що во­но та­ки щось не­пев­не: вид­но, чор­тя­ка й тут яко­гось ґедзи­ка вки­нув! Та, див­ля­чись на Га­лю, що сиділа ко­ло Чіпки, як ма­ко­ва квітка, знай пе­решіпту­ва­лись та хи­та­ли го­ло­ва­ми, мор­га­ли бро­ва­ми… А чо­ловіки тим ча­сом од Мак­си­ма по повній ви­пи­ва­ли та при­мов­ля­ли: "Дай же, бо­же, щоб наші мо­лоді живі та здо­рові бу­ли - у щасті ко­ха­ли­ся, у роз­коші ку­па­ли­ся, до са­мо­го віку нічо­го ли­хо­го не зна­ли!" - "Щоб знай ба­гатіли та спе­ре­ду гор­батіли!" - до­дав ста­рос­та Яків Ка­ба­нець, та­кий удат­ний до тих при­ка­зок. Бесіда за­ли­ла­ся нес­тям­ним сміхом та ре­го­том, а жінки, жар­ту­ючи, да­вай штов­ха­ти ста­рос­ту ку­ла­ка­ми ме­жи плечі, при­мов­ля­ючи: "О, щоб те­бе!.. щоб те­бе!" А ста­рос­та, нез­ва­жа­ючи на ду­хо­пе­ли­ки, ухо­пив ва­ре­ни­ка в зу­би, розіпхав тан­цю­рис­ту мо­лодіж, крик­нув: "Грай, му­зи­ко!" - та й пішов навп­ри­сяд­ки - аж зем­ля за­гу­ла. Му­зи­ка різа­ла, пи­ля­ла - аж стру­ни ло­па­лись; скрип­ки уги­на­ли­ся; бу­бон, як грім се­ред літа, бухтів; мідяні талірки бряж­ча­ли та цо­ка­ли, не­мов сто пар ци­ганських ко­ней з бо­бон­чи­ка­ми та дзво­ни­ка­ми пер­ло се­лом… Гу­ля­ли-гу­ля­ли на ху­торі та так цілою юр­бою пе­реїха­ли у Піски до Чіпки.

    Тут Мот­ря упер­ше по­ба­чи­ла свою невістку. У парі з си­ном во­на кла­ня­лась їй низько, до ніг, по­да­ючи до­рогі по­да­рун­ки… Мот­ря гля­ну­ла на невістку - і чорні дум­ки зник­ли, зра­зу збігли з сум­но­го об­лич­чя. Як промінь яс­но­го со­неч­ка, про­бив­шись між зе­ле­ну гус­ту лист­ву, в за­тиш­ку та в хо­ло­доч­ку, го­рить і зве­се­ляє гу­ща­ви­ну,- так іскор­ка од­ра­ди за­жевріла у ста­рих Мот­ри­них очах, роз­ли­ла­ся радістю по всьому су­хо­му ви­ду! Мот­ря ки­ну­лась обніма­ти невістку, як рідну ди­ти­ну, а, цілу­ючи її, пла­ка­ла. Га­ля собі обніма­ла Мот-рю, як матір, цілу­ва­ла її заш­ка­рублі, сухі що­ки, ру­ки… Далі Мот­ря обніма­ла си­на і теж пла­ка­ла. Потім то­го цілу­ва­ла­ся з сва­та­ми і тро­хи не з усіма людьми, що наїха­ли й най­шли до неї у двір. З ра­дості ста­ра як оп'яніла, їй впер­ше на віку до­ве­ло­ся по­ба­чи­ти та­ку по­ва­гу до се­бе від лю­дей. Во­на не зна­ла, як їх дя­ку­ва­ти, чим їх віта­ти. Ось заг­ра­ли му­зи­ки; заспіва­ли сваш­ки; пок­ло­ни­ли­ся мо­лоді-й пішли у ха­ту… Підня­ли­ся зно­ву гу­лян­ки та танці. Мак­сим з Яв­до­хою у парі пішли вик­ру­та­сом та ви­хи­ля­сом, а за ни­ми й Мот­ря ту­па­ла своїми ста­ри­ми но­га­ми…

    Як ви­хор, як бу­ря стра­шен­на мчиться, тро­щить і ло­мить усе по своєму сліду, так весілля пром­ча­ло­ся Чіп-чи­ним дво­ром й на­ро­би­ло нет­ро­хи шко­ди у гос­по­дарстві. Ти­ни по­ва­лені й по­ла­мані; во­ро­та по­биті ле­жа­ли се­ред дво­ру; вікна без ши­бок чорніли дірка­ми, див­ля­чись на ву­ли­цю… Так як після бурі, до­щу та гра­ду яс­не со­неч­ко ще мов привітніше сяє, ще дуж­че гріє та об­ли­ває своїм теп­лом та світом ті руїни, що на­ро­би­ла не­дав­ня бу­ря,- так Га­ля ро­жевіла з дво­ру своїм рум'яним лич­ком і ве­се­ли­ла все своїм доб­рим пог­ля­дом…

    А Чіпка вже пра­вив­ся ко­ло шко­ди. Там тин підняв та на­бив, нові во­ро­та при­ро­бив; там дру­гу яку шко­ду по­ла­го­див; клик­нув скля­ра-вікна повс­тав­ляв… Че­рез тиж­день не знать бу­ло роз­руй­но­ва­но­го дво­ру: усе сто­яло на своїм місці, як йо­му й слід бу­ло, тільки ще мов кра­ще, до­ладніше виг­ля­да­ло.

    Багато доб­ра уся­ко­го та ху­до­би на­вез­ла Га­ля з со­бою: вісім па­ро­виць вез­ли її по­саг у Піски. Мот­ря як стріла все те, то аж зля­ка­ла­ся. У неї ніко­ли нічо­го то­го і в думці не бу­ло, а тут - як сніг на го­ло­ву! Во­на не зна­ла, де йо­го пос­та­ви­ти, ку­ди подіва­ти. Що нужніше, розмісти­ла в хаті; дру­ге - пос­та­ви­ли в сінях, а ще не тро­хи й зос­та­ло­ся. Га­ля про­си­ла Яв­до­ху узя­ти до се­бе в хутір. Мак­сим по­да­ру­вав Чіпці тро­як доб­рих ко­ней. Так і Чіпка про­сив тес­тя по­дер­жа­ти у се­бе до вес­ни. Мак­сим та Яв­до­ха, див­ля­чись на та­ку тісно­ту, ра­яли мо­ло­дим пе­реїха­ти на зи­му жи­ти на хутір,- та ні Чіпка, ні Га­ля не зго­ди­лись. Старі поїха­ли на­зад, а мо­лоді зос­та­лись на своїм гос­по­дарстві. До­ля прик­ри­ла їх своїм за­тиш­ним кри­лом.

    Гарно, ве­се­ло те­пер у їх хаті. Са­ма ха­та - на­че побільша­ла, роз­да­ла­ся, по­ве­селіша­ла. Стіни Га­ля уб­ра­ла шпа­ле­ра­ми, по­обвішу­ва­ла ви­ши­ва­ни­ми руш­ни­ка­ми.

    ' 3 бож­нич­ка виг­ля­да­ли до­рогі об­ра­зи з-за лісу ва­сильків, м'яти, лас­ка­виці, гвоз­диків та мов усміха­ли­ся, див­ля­чись на ха­ту. Пе­ред об­ра­за­ми гой­да­ли­ся на ни­точ­ках роб­лені го­лу­би. Кри­ла у них сизі, гру­ди чер­воні, хвос­ти­ки чорні, но­си­ки не­мов з тіла - біло­рум'яні, а очі з чер­во­но­го на­мис­та світи­ли на всккха­ту, ко­ли уда­ряв у них со­няч­ний промінь або стяж­ка од світла. Го­лу­би ті бу­ли нав­ди­во­ви­жу кож­но­му, хто тільки ба­чив їх. Роз­чепірив­ши кри­ла й поп­ри­ги­нав­ши ніжки, во­ни без­пе­рес­тан­ку гой­да­ли­ся, не­мов живі та за­ча­ро­вані… Піч Га­ля роз­ма­лю­ва­ла синіми квітка­ми по біло­му: ла­ви ви­ша­ру­ва­ла - чисті та білі, а піл, як з вос­ку, чис­тий. Де тільки ру­ка її до­тор­ка­ла­ся або де

    ' око зир­ну­ло,- все те з хму­ро­го, сум­но­го про­яс­ня­ло­ся, біліло, ніби усміха­ло­ся.

    Коло свек­ру­хи Га­ля, як ко­ло рідної ма­тері, хо­дить, Го­дить їй у вся­чині. На­ши­ла їй очіпків, платків на­да­ру­ва­ла, со­ро­чок на­да­ва­ла. Не світи­ло те­пер дран­тя та рам'я на ста­рих пле­чах: во­но пішло на ганчірки, а Мот­ря у всьому но­во­му хо­ди­ла. Бу­ли те­пер у неї й чо­бо­ти добрі чор­но­го­ловці, плах­ти й дергй до­рогі, хоч і ста­речі, й сук­ня біла, як сніг, і ко­жу­шан­ка, кри­та де­ми­ко­то­ном, про зи­му… За­щи­те­на те­пер Мот­ря від го­ло­ду, від хо­ло­ду, зас­по­коєна в ро­боті. Га­ля са­ма ко­ло ха­зяй­ст­ва хо­ди­ла: ко­ло корів та ове­чат й біля печі - всю­ди са­ма: Мотрі й не підпус­ка­ла.

    - Ви,- ка­же,- ма­мо, на своєму віку, нет­ро­хи здо­ров'я стра­ти­ли, си­ли зба­ви­ли,- спо­чиньте ж хоч на старість. Хай я, мо­ло­да, те­пер бу­ду пра­цю­ва­ти, а вам тре­ба спо­чи­ва­ти на щось інше!

    - І, вже, доч­ко! - од­ка­зує Мот­ря: - не за­жалієш батька в най­мах, так і ме­не… Ко­ли за­мо­ло­ду ніхто не жа­лу­вав, то на старість - і то­го більше… При­вик­не, ка­жуть, со­ба­ка за во­зом бігти, то й за саньми побіжить! Я звик­ла за­мо­ло­ду ро­би­ти - і те­пер не вле­жу, хоч ча­сом кістки бо­лять, як пе­ре­ла­мані, в гру­дях хо­ло­не та ниє…

    Та й ся­де Мот­ря на гребінь за вов­ну, та й пря­де по­ма­лу.

    А ко­ло Чіпки Га­ля не знає вже, як і при­па­дає, чим йо­му до­год­жає. У со­роч­ках усі гру­ди по­ви­ши­ва­ла, квітка­ми уни­за­ла, кап­та­ни по­об­ши­ва­ла шнур­ка­ми. Тільки й ро­бить, що, упо­рав­шись ко­ло печі та ху­до­би, кор­пи­сає гол­кою та ви­га­дує зраз­ки усякі.

    - Дивіться, ма­мо: чи так гар­но бу­де? - пи­тає во­на свек­ру­хи, по­ка­зу­ючи шит­во.

    - Та гар­но, моя ди­ти­но, од­ка­зує Мот­ря ра­до.

    - Мені здається, як­би ще сю­ди вки­ну­ти синього, а сю­ди - зе­ле­но­го, то тоді б са­ме доб­ре бу­ло…

    - Нащо ти, доч­ко, над тим свою го­ло­ву мо­ро­чиш та очі збав­ляєш? По­ме­ре­жа­ла б там як-не­будь та й годі! Ад­же ж хо­див до сього не тільки в ши­тих, а ча­сом в та­ких, що руб ру­ба по­зи­ває… Та й бай­ду­же бу­ло!

    - Яка ж я, ма­мо, бу­ду доб­ра жінка, ко­ли со­роч­ки своєму чо­ловікові не ви­шию? Я б йо­му, які най­кращі зраз­ки є, усі б, здається, ви­ме­ре­жи­ла… Та го­ренько - не знаю всіх!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2