Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 60)

    - Спасибі тобі, доч­ко, за твою лас­ку як до йо­го, так і до ме­не! Як ти увійшла до нас, то мов пра­вед­не сон­це всту­пи­ло в ха­ту, не­мов нам очі розв'яза­ла, світ по­ви­ла ро­же­вим квітом… А як­би зна­ла, як то спер­шу бу­ло? Як ні хліба, ні оде­жи­ни… та тре­ба щод­ня на ро­бо­ту йти… А він ще ма­лий був - і йо­го іноді з со­бою не­сеш. А ко­ли ки­неш до­ма, хоч і на ба­бу - царст­во не­бес­не! - то за дум­ка­ми світа біло­го не ба­чиш… Чи не ста­ло­ся що йо­му? чи не на­ро­бив чо­го він?.. Нас­та­не вечір,- як бо­га, мов віка­ми, до­жи­даєш йо­го та, ки­нув­ши пра­цю, стрілою до­до­му поспішаєш. Добігаєш, ба­чиш - він грається ко­ло ха­ти… Сла­ва тобі, гос­по­ди, що щас­ли­во усе!.. Або зи­мою… зас­ту­ка­ють тріскучі мо­ро­зи, зніметься завірю­ха, хур­то­ви­на… ані одіти­ся, ані обу­ти­ся!.. А тут у хаті - хоч вовків го­ни… й топ-ли­ва кат має… 0х1 ви­пи­ла й я за свій вік гірку, та ще й пов­ну!.. А те­пер, дя­ка гос­по­дові, хоч на старість зас­по­коєна… Мо­же, пош­ле гос­подь й вмер­ти в та­ко­му спо­кої… Бу­ду за те­бе, моя ди­ти­но, з то­го світа мо­лит­ви сла­ти, щоб вам, мої рідні, щас­ти­ло вік звіку­ва­ти та своїх діток до ро­зу­му до­вес­ти.

    Галя слу­ха-слу­ха та­ку сум­ну при­повістку про та­ке гірке та зли­ден­не жит­тя - та аж страх її візьме… Во­на не тільки нічо­го то­го не ба­чи­ла й не зна­ла, а навіть ніко­ли й не ду­ма­ла… Жаль да­вив її сер­це за свек­ру­ху…

    "Недаром во­на та­ка ста­ра, сла­ба, ви­мо­ре­на, ви­су­ше­на!" - ду­ма­ла Га­ля.

    - Ви мені, як рідна ма­ти! - обер­тається во­на з щи­рим сер­цем до свек­ру­хи: - скільки-то ви го­ря на своїм віку звіда­ли!.. Чи то ж то й Чіпка усе те терпів, ма­мо?

    - Авжеж, доч­ко! Йо­го оци­ми ру­ка­ми й ви­но­си­ла й ви­го­ду­ва­ла… і він доз­нав, почім ківш ли­ха!

    - Через те ж він і смут­ний та­кий, то­го й не­радісний завж­ди… От я: зрос­ла в до­воллі та в роз­коші, нічо­го то­го не зна­ла… завж­ди ве­се­ла, співо­ча…

    - Дай, гос­по­ди, співа­ти - не дай тільки пла­ка­ти! - од­ка­зує ра­до Мот­ря. І не на­лю­бується й не навтішається невісткою.

    Тільки іноді, тем­ної ночі, ко­ли бу­ря над­ворі виє та пла­че у ди­марі, як со­ва, кви­лить та стог­не, у вікна сту­ка­ючи кім'ями снігу, мов пізній по­до­рожній; ко­ли все спить під за­во­ди ли­хої го­ди­ни,- тільки ста­рим лю­дям не спиться - во­ро­ча­ються во­ни з бо­ку на бік, стог­ну­чи та оха­ючи,- бо­лять у них старі кості, нат­руд­жені за­мо­ло­ду не­по­сильною пра­цею, а сумні дум­ки, як чор­на га­лич, ок­ри­ва­ють ста­речі го­ло­ви,- тільки у та­ку до­бу зак­ра­дав­ся сум у Мот­ри­ну ду­шу і, як у жмені, зжи­мав гірким жит­тям по­то­че­не сер­це…

    "Що во­но за знак? - ду­ма­ла во­на: - та­ка ба­гач­ка, врод­ли­ва а по­ко­ха­ла та­ко­го убо­го­го?.. Хай і по­ко­ха­ла - мо­ло­да кров шпар­ка, сер­це га­ря­че: за­па­де дівці па­ру­бок у око,- не всте­ре­жеться, як і по­ко­хає… Та ку­ди ж батько та ма­ти ди­ви­ли­ся?.. А тут батько й ма­ти не спе­ре­ча­ли­ся… Ма­буть, шко­да ста­ло ди­ти­ни, як во­на з ко­хан­ня по­би­вається… Та хіба тро­хи без ко­хан­ня бе­реться?.. Рідні за­бо­ро­нять, ко­ли спізнається з нерівнею… А тут і рідні нічо­го… Прав­да, Чіпка мій мо­тор­ний, удат­ний, зо­лоті у йо­го ру­ки й го­ло­ва не­аби­яка… То що ж? все ж та­ки нерівня!.. Перші, ка­жуть, лю­бощі - дур­ни­ця… А про­хо­ло­не сер­це - підуть до­ко­ри та пе­ре­ко­ри: ла­нець, го­лод­ра­бець!.. А мо­же, во­на не та­ка… Здається, Га­ля доб­ра… От же ме­не й, не ко­хає, а як жа­лує! Ох бо­же, бо­же! пош­ли їм щас­тя, гос­по­ди!.. Мені що, старій? аби во­ни не наріка­ли на до­лю… Я вмру; їм жи­ти… хоч би ж хоч умер­ти спокійно!"

    Отакі дум­ки, як ле­генькі хма­ри се­ред яс­но­го дня, пе­реп­ли­ва­ли в го­лові ста­рої ма­тері. Оже, як там: сон­це теп­ле та яс­не,- підпли­ли хмар­ки уго­ру, прой­няв їх га­ря­чий йо­го світ, побілив їх, роз­то­пив, повінув теп­лий вітрець-розвіяв… Так і тут: до­ля світи­ла та гріла й не да­ва­ла прос­то­ру та волі смутній думці ки­ну­ти тем­ну тінь на їх щас­тя… Мот­ря більше раділа, ніж жу­ри­ла­ся, і ве­се­ла пог­ля­да­ла на дітей, як во­ни го­лу­би­лись.

    А во­ни справді - як ті го­лу­би: де од­но, там і дру­ге. Чи він ро­бить що, а в неї вільна хви­ли­на,- вже во­на ко­ло йо­го: ко­ли не по­ма­гає, піддер­жує що, то так стоїть та ди­виться; чи во­на ро­бить,-він з рук ха­пає, щоб їй лег­ше бу­ло.

    - Галю! най­ми най­мич­ку,- ка­же він, див­ля­чись, як во­на вто­ми­ла­ся ко­ло печі, золійни­ки вер­га­ючи.- Нев­же все те тобі своїми ру­ка­ми во­ро­ча­ти? Ти й ко­ло ко­ро­ви, і ко­ло печі, й ко­ло шит­ва,- та все од­на, все са­ма.

    - Наймичку? - пи­тає, зди­ву­вав­шись, Га­ля.- Навіщо? Щоб во­на своїми не­чис­ти­ми ру­ка­ми тобі стра­ву го­ту­ва­ла? Хай їй!

    - Пожалкуй се­бе, Га­лю, сво­го здо­ров'я…

    - А що моє здо­ров'я? Хіба ще не ви­ко­ха­ла та не ви­рос­ти­ла, у ма­тері гу­ля­ючи? Зад­ля те­бе, мій го­лу­бе, хоч і ру­ки нат­руд­жу, то не шко­да… Ти за­мо­ло­ду на­терпівся всього - по­жи­ви хоч зо мною в до­воллі… І яке во­но тобі те щас­тя здасться, ко­ли до всього я са­ма своїх рук не до­ло­жу, не пок­ло­по­чу­ся біля вся­чи­ни… Ні, не тре­ба… Не хо­чу я най­мич­ки!

    Чіпка слу­хав ту лю­бу мо­ву жінчи­ну, а сер­це йо­го прой­ма­ла радість щас­тя…

    - Доле моя! щас­тя моє! - при­гор­та­ючи міцно до се­бе Га­лю, шеп­тав він уве­чері.- Ти ж мені радість у двір при­нес­ла; ти з моїх очей по­лу­ду зня­ла, що їх цілий мій вік зак­ри­ва­ла!.. Кру­гом ме­не крив­да об­ля­га­ла, неп­рав­да обс­ту­па­ла,- як важ­кий камінь, да­ви­ла во­на мої плечі, гру­ди… опус­ка­ли­ся в ме­не дужі ру­ки, зак­ри­ва­ли­ся очі… я не знав нічо­го, не ба­чив, ку­ди мені вилізти з то­го гніту, як йо­го вис­ко­чи­ти… Ти - як зіроч­ка зійшла над моєю за­ду­ре­ною го­ло­вою - і освіти­ла мені тем­ну стеж­ку, мій не­утер­тий шлях!..

    - Галю! - тро­хи зго­дом, не швид­ко, ніби роз­ду­му­ючи, обізвав­ся го­лос­но Чіпка.- Ко­ли б усі лю­ди бу­ли такі щас­ливі, як ми з то­бою, тоді б нам ще кра­ще жи­ло­ся, ще ве­селіше!

    - Коли б же то, мій го­лу­бе! Що ж, ко­ли їх до­ля так по­ме­жу­ва­ла: од­но­му да­ла ба­га­то, а дру­го­му - нічо­го…

    - Доля?.. Гля­ди ли­шень, Га­лю, чи до­ля то! чи не самі лю­ди, бу­ва, й винні?..

    - Та, мо­же, й во­ни трош­ки…-Якби мож­на. Чіпко, то я б їм сво­го уділи­ла… Знаєш: як роз­ка­за­ла мені твоя ма­ти, яку ви нуж­ду, яке ли­шенько за­мо­ло­ду терпіли, то ме­не то в огонь уки­не, то мо­ро­зом об­сип­ле…

    Коли б зна­ла, то в той би час усе своє відда­ла, що маю…

    - Ти, Га­лю, доб­ра… Ти - жалісли­ва,- ка­зав Чіпка, обніма­ючи її, а у са­мо­го по сум­но­му ви­ду миш­ка біга­ла й го­лос дри­жав від спо­ми­ну…- Та чи то ж то од­на моя ма­ти та­ка?.. Хіба одні ми?.. Сотні, ти­сячі, ти­сячі ти­сяч отак тяг­ли й тяг­нуть своє зли­ден­не жит­тя… І ніхто на те не вва­жає; ніко­му не­має діла до то­го; ніхто на те не ди­виться; ніхто то­го не ба­чить… усім во­но чу­же, не рідне… Ко­му во­но своє?.. ко­му - не бай­ду­же?.. Отим хіба без­за­хис­ним лю­дям, що з го­ло­ду мруть?! Не ди­вуй же, Га­лю, що ми своє од­би­ра­ли си­лою…

    - Не на­га­дуй, не на­га­дуй… Хрис­том-бо­гом мо­лю, не на­га­дуй мені про те. Чіпко! - мо­ли­ла Га­ля, ще дуж­че гор­ну­чись до йо­го.- Як я зду­маю про те, то у ме­не ро­зум му­титься, у очах чер­воні пля­ми замріють… Хіба бу­ло не мож­на без то­го обійти­ся?.. Пра­цею, хоч тяж­кою, кри­ва­вою пра­цею, та чес­ною - сво­го до­бу­ти?..

    - Працею?.. Гм… Нічо­го, Га­лю, пра­цею не вдієш… Один з неї вис­ко­чить, а де­сять во­на за­да­вить!

    - Адже от - Грицько… З бідності вий­шов у лю­ди… І спокійний, і щас­ли­вий… а все че­рез пра­цю…

    - Та праці, Га­лю, нігде при­ло­жи­ти!.. І те - чу­же, і то­го - не мож­на, й то­го - не ро­би!.. Ніяк рук за­че­пи­ти… Крив­да кру­гом, скрізь неп­рав­да…

    - Ти ду­маєш, Чіпко, що справді у всіх такі дум­ки? їй-бо­гу, ні! Луш­ня та­кий чо­ловік, що ку­пить і про­дасть; Па­цюк - аби йо­му по­гу­ля­ти та поспіва­ти, на­ро­би­ти деш­по­ту; а Мат­ня - щоб на­ли­за­ти­ся от по сю!.. Хіба їм у го­лові пра­ця? Хіба во­ни ду­ма­ють, де своє, де чу­же?.. Або мос­калі? Цілий вік йо­го учать не ди­ви­тись не тільки на чу­же доб­ро, а й на жит­тя… Хіба во­ни та­ке ду­ма­ють, як ти?.. Він собі йде пря­мо зад­ля то­го, щоб по­ра­бу­ва­ти… щоб чу­жим доб­ром по­жи­ти… Так у них, у мос­ка­лях, бу­ло: так він і звик до то­го… а те­пе­реньки й не хо­че за чес­ну пра­цю узя­тись!..

    - Може, й так… Мо­же, й твоя прав­да… Мо­же…

    - Ні, Чіпко: кра­ще ти­хо, мир­но жи­ти, чес­но за­роб­ля­ти й по­жи­ва­ти… А дасть гос­подь діток діжда­ти,- ви­го­дуємо, ви­рос­ти­мо їх на доб­ро, до шко­ли 'дда­мо… Хай зма­леч­ку учаться… Мо­же, во­ни у книж­ках тих ви­чи­та­ють, як ще кра­ще жи­ти, ніж ми з то­бою!..

    Такою ти­хою мо­вою та ро­зум­ною ра­дою Чіпка був як спо­ви­ва­чем спо­ви­тий. Од щи­рих слів лю­бої жінки сер­це йо­го впо­ко­юва­лось, су­во­ра на­ту­ра, за­гар­то­ва­на давнім зли­ден­ним жит­тям, м'якша­ла: він те­пер со­ро­мив­ся сво­го давнього без­пут­тя, тії кри­вої стеж­ки, якою він ду­мав дійти до щас­тя… Шко­да йо­му бу­ло сво­го без­та­лан­но­го то­ва­рист­ва, жаль йо­го по­ги­белі… А ска­за­ти їм Га­ли­ну прав­ду - не хва­та­ло ду­ху, си­ли. І він те­пер хо­вав­ся, тікав від своїх давніх брат­чиків.

    - Шкода! не жда­ти вже нам те­пер доб­ра з на­шо­го ота­ма­на,- ка­зав Луш­ня то­ва­рист­ву.- Про­пав чо­ловік!.. Жінка ко­ло спідниці при­ши­ла…

    - Сказано: ме­до­вий місяць - со­лод­ше від усього на світі,- по­яс­няв Па­цюк.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2