Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 7)

    Мотря бу­ла на полі. Оришпі тре­ба на гряд­ках по­ло­ти. Як на те Чіпка роз­ве­ре­ду­вав­ся: "їсти та й їсти, ба­бо!"-в од­ну шку­ру: "їсти!" Взя­ла Ориш­ка ок­раєць хліба, од­ло­ми­ла шма­то­чок, да­ла йо­му, а ос­танній по­ло­жи­ла на столі: "Не бе­ри ж цього,-на­ка­зує Чіпці,-бо он ди­вись: ди­виться бо­зя! Прий­де ма­ти, спи­тає: - хто хліб поїв? - То бо­зя вка­же пальцем, ма­ти й виб'є… Гля­ди ж, не бе­ри!" Та й пішла собі. Сів Чіпка се­ред ха­ти; ди­виться на об­раз - очей не спус­кає - їсть. З'їв той шма­то­чок, що ба­ба да­ла,- ще їсти хо­четься! Хліб на столі ле­жить,- кор­тить йо­го. Гля­не в ку­ток - бо­зя ди­виться! От став він крадько­ма до хліба ру­ку по­си­ла­ти, а на об­раз - все ди­виться… По­си­лає ру­ку, не спус­кає очей - здається йо­му, що й бо­зя гля­дить на йо­го, хо­че пос­ва­ри­тись пальцем… він і прий­ме ру­ку на­зад… Оце при­ля­же до сто­лу голівкою (заб­рав­ся на ла­ву), зно­ву підкра­дається. Гля­не на об­раз - ди­виться бо­зя та й годі! І їсти хо­четься, і хліб пе­ред очи­ма,- та бо­зя ди­виться!.. За­ду­мав­ся Чіпка. А це, зра­зу, як ки­неться од сто­лу… Очі го­рять, гу­би од­ду­ли­ся… Та до стільця, що ба­ба підстав­ля­ла під но­ги, як пря­ла. Ухо­пив стільця, сте­ре­бив на ла­ву, знай­шов но­жа, зліз на стілець та й по­ви­дов­бу­вав очі у об­ра­за! Тоді взяв - увесь хліб з'їв та й побіг на гряд­ки до ба­би. "Ба­бо! ба­бо-о!" - гу­кає.- "Чо­го, Чіпко? хо­ди сю­ди!" - ози­вається з бур'яну ба­ба. Прибіга Чіпка.- "А я, ба­бо, і той хліб з'їв!" - хва­литься.- "На­що ж ти, си­ну, з'їв? А як ма­ти прий­де та спи­тає: "хто хліб поїв?"-то бо­зя й ска­же…" - "Е… е… бо­зя, ба­бо, не ба­чи­ла… Я по­вий­мав очі, щоб не ди­ви­ла­ся!.." І бай­ду­же собі, за­бу­ло­ся. Ко­ли так, пе­ред різдвом, прий­шло­ся ха­ту біли­ти, об­ра­зи ми­ти. Зирк! Мот­ря на об­раз - аж очей не­має! Во­на так і оте­теріла. "Хто це очі по­вий­мав?" - пи­тає в Ориш­ки.-"Де?"-Гля­ну­ла-справді без очей… Тоді до Чіпки: "Ти очі по­вий­мав?" Сміється: - "Я… Щоб не ба­чи­ла, як хліб їсти­му!" Зга­да­ла тоді Ориш-ка, що їй хва­лив­ся Чіпка. Та що? Звісно - ди­ти­на: дур­не, ма­ле!.. Пог­ри­ма­ла на йо­го Мот­ря, на­ля­ка­ла, що бо­зя би­ти­ме, ко­ли та­ке бу­де ро­би­ти, та й годі.

    А бу­ли такі ча­си, що не бо­зя, а Мот­ря би­ла Чіпку - і доб­ре би­ла! Си­ня­ки іноді по міся­цю не схо­ди­ли. Не мож­на ска­за­ти, щоб во­на не лю­би­ла Чіпки. Ні. Во­на йо­го лю­би­ла - як кож­на ма­ти свою ди­ти­ну. Чи, не дай бо­же, за­не­ду­жає Чіпка,- Мот­ря са­ма не своя. Цілу ніч очей не зап­лю­щить: си­дить над ним, пла­че, мо­литься… "Тільки ж й утіхи й надії! Все-та­ки ви­рос­те своя ди­ти­на, ста­не хоч на старість у по­мочі… Мо­же, хоч на старість не прий­деться до кри­ва­во­го по­ту ро­би­ти, терпіти од хо­ло­ду й го­ло­ду та од літньої спе­ки па­лю­чої!.." Та­ка в Мотрі дум­ка. І не до­сип­ляє во­на но­чей, прис­лу­хається, як ди­ше її єди­на "надія й утіха"… А не­хай, здо­ро­вий, зро­бить що Чіпка,- не­хай з'їсть лишній шма­ток хліба чи по­ка­чається в ка­люжі… Ли­шенько! То не огонь па­ше, то ли­це Мот­ри­не; то не іскри сип­лються - то її кльони й прокльони та ду­хо­пе­ли­ки… Інша ма­чу­ха здер­жує ру­ку над па­син­ком, а Мот­ря, роз­па­лив­шись, не вміла здер­жу­ва­ти над рідним си­ном.

    Та не та­кий же й Чіпка вдав­ся, щоб йо­го мож­на бу­ло бійкою спи­ни­ти. Спер­шу-та­ки бо­яв­ся ма­тері, а далі - звик уже й до бійки, хоч як во­на гли­бо­ко іноді в сер­це впи­ва­ла­ся, до жи­вих печінок до­хо­ди­ла… Ой,(злий же він був тоді! Ой, лю­тий! Він би - зміг - ма-і тері очі вид­рав або сам собі що за­подіяв, як­би не ба ба… А то во­на, її ти­ха мо­ва га­си­ла йо­го лю­тощі. Як поч­не, бу­ва­ло, йо­го умов­ля­ти,- та сло­вом, як по­ви­ва-(чем, зів'є… За те Чіпка лю­бив ба­бу; душі не чув у їй.. Що ба­ба не ска­же, усе пос­лу­хає. А ма­тері не лю­бив і не слу­хав… Од бійки то схо­вається, то вте­че; а пос­лу­ха­ти - не пос­лу­ха. Не раз Мот­ря з сер­ця гірко пла­ка­ла…

    

IV     

Жив-жив!

    

    (Отак жив Чіпка, ріс, ви­рос­тав у го­лоді та у хо­лоді, У злид­нях та не­дос­та­чах. І все сам собі, як па­лець. Другі до дітей, до гур­ту, а він знай са­мо­тою, са­мо­тою… За­бе­реться, бу­ло, у бур'яни, нар­ве квіток, наз­би­ра кузьок та й грається ни­ми ниш­ком. А до лю­дей, до дітво­ри - ні! Чіпка мав доб­ру пам'ять: з неї ніко­ли не ви­хо­ди­ла дум­ка, що він -"ви­ро­док"; він ніко­ли не за­бу­вав ба­би­ної ра­ди… Собі на ли­хо, ря­дом з доб­ри­ми дум­ка­ми, у ма­ло­му серці во­ру­ши­ло­ся щось не­доб­ре, нев­покійне… Роз­буд­же­не, во­но не да­ва­ло йо­му за­бу­ти­ся, ніко­ли не про­ща­ло ніко­го, ко­ли ба­чи­ло яку по­мил­ку..І рос­ло ли­хо в йо­го серці - і ви­рос­та­ло до га­ря­чої відпла­ти.кот­ра ни зна ні впи­ну, ні за­бо­ро­ни. Не бу­ло тоді нічо­го, пе­ред чим би він ос­ту­пив­ся; яка б стра­хо­ви­на пе­ред ним не вста­ва­ла - не зля­ка­ти їй йо­го відваж­но­го ду­ху, упер­тої дум­ки, пал­ко­го сер­ця… Та­ко­му не­ма на світі нічо­го та­ко­го, чо­го б він зля­кав-ся/Ю_бог, ні лю­ди не страшні йо­му… Бог страш­ний зло­му, Чіпка ду­ма, що як­що він доб­рий, а лихі лю­ди йо­го дра­ту­ють-…

    

    Ось йо­му ми­ну­ло два­над­цять літ. Во­се­ни ра­диться Мот­ря з матір'ю:

    - Чи не най­ня­ти б нам Чіпку хоч за харч слу­жи­ти?

    - Я вже й са­ма ду­маю,- ка­же Ориш­ка.- Тільки ку­ди він год­ний? Який­сь не­люд­ний, не­говіркий, якась ту­ма з йо­го… І з дітьми він не по­во­диться, як другі,- усе са­мо­тою, усе собі до­ма…

    - Що ж йо­го на світі ро­би­ти? - жур­ли­во од­ка­зує Мот­ря.- Уже ж всяк ба­че, як я пра­цюю… Та що моя пра­ця? Си­лу вит­ра­ти­ла, здо­ров'я зба­ви­ла, а тільки що з го­ло­ду не мре­мо… Як­би йо­го най­ня­ти,- хоч би мен­ше з'їжі… все б та­ки хоч на оде­жи­ну зос­та­ло­ся!

    - Як зна"ш, доч­ко.

    Пішла Мот­ря пи­та­ти місця. Не­за­ба­ром і знай­шла.

    Богатий ко­зак Бо­ро­дай шу­кав хлоп­ця до ско­ту. З ним во­на й умо­ви­лась.

    - А зби­рай­ся ли­шень, Чіпко, на завт­ра у най­ми,- ка­же, вер­нув­шись уве­чері, Мот­ря.- Годі до­ма сидіти та хліб пе­ре­во­ди­ти-по­ра й са­мо­му за­ро­би­ти!

    Чіпка- ру­ка­ми й но­га­ми! Та вже Ориш­ка - да­вай йо­го умов­ля­ти: ста­ла йо­му ви­чи­ту­ва­ти їх гіркі не­дос­тачі та нуж­ди. Пос­лу­хав Чіпка, пішов. Прий­няв йо­го Бо­ро­дай на зи­му за харч та оде­жу. Вер­ну­ла­ся Мот­ря до­до­му ра­да та ве­се­ла.

    - А що, доч­ко? - стріва її Ориш­ка.

    - Зоставила… Ко­ли б то ша­ну­вав­ся!

    - А мо­же, звик­не… Дай-то бо­же! - потіша й мо­литься Ориш­ка.

    Зостався Чіпка у Бо­ро­дая. Ха­зяїн ко­ло йо­го спер­шу ми­ром та лас­кою, по­ка­зує й роз­ка­зує - як і що, й ко­ли ро­би­ти… Так же Чіпка нічо­го й зна­ти не хо­че! Ха­зяїн при­ка­зує: "Піди, Чіпко, за­го­ро­ду по­чисть". А Чіпка піде на тік, за­бе­реться у оже­ред со­ло­ми та й да­вай з неї то вер­чи­ки кру­ти­ти, то хрес­ти вив'язу­ва­ти…

    Раз якось роз­сер­див­ся гос­по­дар, що не пос­лу­хав Чіпка,-узяв йо­го та й ви­бив. Роз­сер­див­ся й Чіпка… та тро­хи за ма­лим не спа­лив ха­зяїна! Як не бу­ло в хаті ніко­го, він поліз у піч, ви­тяг жа­ру у пок­риш­ку та й виніс у хлівець… Доб­ре, що лю­ди по­ба­чи­ли - за­ли­ли.

    Прогнав йо­го Бо­ро­дай. Пішов до­до­му Чіпка, на­су­пив­шись, поніс у серці гірке по­чут­тя не­на­висті на до­лю, що поділи­ла лю­дей на ха­зяїна й робітни­ка Мот­ря пла­че,- уже не б'є, пла­че… Страш­но їй, щоб, бу-ва, не по­зи­вав Бо­ро­дай… Ориш­ка умов­ляє Чіпку, а Чіпка тільки по­ну­ро ди­виться, мов­чить, мов йо­му у рот во­ди на­ли­то… Так і зос­тав­ся до­ма зи­му­ва­ти.

    На вес­ну зно­ву ра­диться Мот­ря з матір'ю.

    - Найняти б Чіпку?

    - То й най­ми.

    Знову йде Мот­ря шу­ка­ти ха­зяїна - і зно­ву швид­ко ви­шу­ка­ла. Дід Улас, вівчар, що пас гро­мадську ота­ру, за­шу­ку­вав хлопців у поміч.

    Дід Улас - сам панський, хо­див у па­на Польсько­го за ско­том. Оже як став ста­рий, не­мощ­ний, та ще за-хо­ру­вав до то­го,- так йо­го й ви­ту­ри­ли з дво­ру, щоб не пе­ре­во­див да­рем­но пансько­го хліба… Лед­ве виліз Улас за во­ро­та та й за­га­дав­ся… "Ку­ди йо­го?!" До ро­ду - близько­го ніко­го, а да­ле­кий - у панській ро­боті… Прий­шло­ся Ула­сові - хоч під греб­лю! Та вже гро­ма­да зжа­ли­лась: ви­бу­ду­ва­ла йо­му зем­лян­ку у ца­рині та й нас­та­ви­ла ча­ба­ном.

    До йо­го ото став Чіпка підпа­си­чем. І - ди­во! зго­див­ся відра­зу… Ро­бо­та прий­шла­ся йо­му по душі.

    - Устане він ра­но, ще до сон­ця, на­бе­ре хліба у тор­бу, візьме ма­ла­хай, що дід дав за­вер­та­ти овець, та й іде у ца­ри­ну, до зем­лян­ки, до­жи­да­ти, по­ки збе­реться ота­ра. При­хо­дить. У діда усе ще по­за­пи­ра­но. Тільки Лис­ко ле­жить ко­ло две­рей, прос­тяг­ши пе­редні ла­пи, по­ло­жив на них го­ло­ву… Дріма ран­ком.

    - Лиско! - гу­ка Чіпка.

    Лиско підве­де, не­хо­тя, го­ло­ву, по­ди­виться на Чіпку - і зно­ву кла­де її на но­ги, позіхнув­ши на все гор­ло… Тоб­то: "ра­но, хлоп­че, хо­диш: ще дід спить!"

    Сіда Чіпка ко­ло зем­лян­ки, вий­має черст­вий хліб з тор­би­ни - по­чи­нає сніда­ти. Тим ча­сом лю­ди зга­ня­ють овець до ца­ри­ни. І розійдуться во­ни по­над ро­ва­ми, щи­па­ючи зе­ле­ну тра­ви­цю.

    Ось при­хо­дить і дру­гий підпа­сич - Грицько, Чуп­рунів син, хлоп­чик од­на­ко­вих з Чіпкою літ, та не кра­щих, вид­но, й дос­татків… На йо­му со­роч­ка чор­на-чор­на, по­лот­на не знать, та ще й пор­ва­на; шта­не­ня­та - са­ме ґнот­тя ви­сить на оч­курі - по­за­су­ку­вані аж за коліна.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2