Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 61)

    - А горілка - ще со­лод­ша! - до­да­вав Мат­ня.- Хоч би ж до се­бе прий­мав, бісів син! Ад­же за жінкою яку ху­до­бу за­тяг?

    - А справді… Ходім до йо­го,- підби­ває Луш­ня.

    - Ходім! ходім! - за­мов­лять усі ра­зом та й підуть. Чіпка по­ба­чить, вибіжить з ха­ти.

    - Так і так, брат­ця, та­ке й та­ке ли­хо… Жінка за­не­ду­жа­ла, ма­ти на­си­лу сно­ви­гає, а ха­та - самі знаєте - од­на… Де я вас прий­му?

    - То дай нам хоч руб­ля гро­шей! - прис­тає Луш­ня: -до­жи­ли­ся до то­го, що й копійки за ду­шею не­має… От ми й вип'ємо за здо­ров'я жінки, щоб гос­подь її по­ми­лу­вав…

    Чіпка ра­дий та­ко­му де­ше­во­му ви­ку­пові. Ти­че їм руб­ля у ру­ки до шин­ку.

    • і по­вер­тає на­зад у ха­ту. То­ва­рист­во

    Як не­ра­до стрічав­ся те­пер Чіпка з давніми брат­чи­ка­ми, так Грицько з своєю доб­рою Хрис­тею при­пав йо­му до душі.

    Грицько - нев­си­пу­щий ха­зяїн. Він чес­ною пра­цею, своїми мо­зо­ля­ни­ми ру­ка­ми над­бав те, що має в гос­по-ді. Він і те­пер не ле­жень: ра­но встає, пізно ля­гає. Він ' не паніє, як другі, а сам з своєю нев­том­ною помічни­цею-жінкою ве­де до ла­ду своє хлібо­робське діло, ма­ючи дум­ку на чес­ну пра­цю й дітей нап­ря­ми­ти..!. Впо­до­бав Грицька Чіпка і час­тенько став навіду­ва­тись до йо­го. Не со­ром те­пер і Грицькові во­ди­тись з Чіпкою - і він ще частіше став за­вер­та­ти до то­ва­ри­ша ди­тя­чих літ/Жінки їх теж од­на од­ну впо­до­ба­ли…

    - •уОце збе­руться. Ха­зяїни по­за­во­дять гос­тей за стіл, по­нас­тав­ля­ють на­питків, наїдків. Чіпка з Грицьком ве­дуть роз­мо­ву про ха­зяй­ст­во, про свої втра­ти та ко­ристі - завсідні жи­течні тур­бо­ти.

    - А що, Грицьку, як твоя пше­ни­ця? - пи­тає Чіпка.

    - Та що… пло­ха. Чіпко! На зріст то во­на й доб­ра, та на умо­лот - не теє… Вид­но, дощі за­хо­пи­ли, як кра­су­ва­ла­ся: стек­ла! Ска­за­но: зер­но, як ма­чи­на… Хоч би насіння вер­ну­ло­ся.

    Трицько завж­ди пе­ред Чіпкою скар­жив­ся. Чи доб­ре що - по­га­не, чи по­га­неньке - нікчем­не! Грицько лу­ка­вив. Він ба­чив, що хоч Чіпка й ду­ка­чем став, а ду­шею та сер­цем зос­тав­ся давнім Чіпкою. Та­кий же при­хильний до чу­жо­го не­щас­тя, та­кий же жалісли­вий на ' чу­жу ут­ра­ту. Грицько все те ба­чив - і ще більше ви-• став­ляв свої ут­ра­ти та згу­би, сподіва­ючись, що Чіпка, і як то­ва­риш, згля­неться на йо­го бідкан­ня і, мо­же, ко­ли зос­та­не у по­мочі.

    Заможність Чіпчи­на іноді роз­бур­ку­ва­ла заздрість Грицько­ву. Вер­нув­шись од Чіпки, набідкав­шись пе­ред ним дос­хо­чу, Грицько за­во­див та­ку роз­мо­ву з Хрис­тею:

    - Отак те­пер за­жив Чіпка!.. От собі й удай­ся та­ким!.. Ска­за­но: ду­ка на всю гу­бу! А чи сподівав­ся хто ба­чи­ти йо­го та­ким тоді, як він п'яний, обірва­ний, як не­са­мо­ви­тий, га­няв по се­лу та по шин­ках во­ло­чив­ся?! А те­пер… па­ню­га та й годі! І прип­ли­ло ж та­ке нес­подіва­не щас­тя… Ска­за­но: як ба­гатст­во, то й щас­тя! - Та­ка вже вид­но йо­го до­ля! - од­ка­зує Хрис­тя.- Та й жінку ж узяв собі під па­ру… То вже що ба­га­та та врод­ли­ва, а привітна та ввічли­ва до кож­но­го! А до йо­го… Ска­за­но: мог­ла б, сво­го сер­ця влу­пи­ла та йо­му да­ла.

    - І за що, спи­тай? - гірко ви­мо­вив Грицько. _ Як за що? Чіпка, Грицьку, чо­ловік хо­ро­ший…

    - Що ж у йо­му хо­ро­шо­го?

    - Усе. Звісно: другій жінці він би, мо­же, й не підійшов під па­ру; а до Галі- то мов во­ни рідні… Який він, та­ка й во­на… Жалісливі, добрі… Що па­ра, то па­ра,- гріх бо­га гніви­ти.

    Христя завж­ди зас­ту­па­ла­ся за Чіпку. У Чіпці справді бу­ло ба­га­то чо­гось доб­ро­го, чо­го Грицько своїм, на при­бу­ток нап­рям­ле­ним, ро­зу­мом не зміг зро­зуміти. Хрис­тя ж чу­ла те доб­ре своїм жіноцьким сер­цем, своєю чут­кою ду­шею.

    - Оже те­бе. Чіпко, ма­буть, у лю­бист­ку ку­па­ли, що так усі жінки лип­нуть до те­бе,- шут­кує, підпив­ши, Грицько.

    - Як са­ме? - пи­тає Чіпка.

    - Так… Моя Хрис­тя, ко­ли те­бе дов­го не ба­чить, то все зга­дує: де це, мов, він? що це з ним?

    - Спасибі Христі за доб­ру згад­ку,- ра­до од­мов­ляе Чіпка.

    - А вам зазд­ро на мо­го чо­ловіка? - умішається Га­ля.

    - Та ще б, дивіться, не зазд­ро бу­ло! Де ж та­ки? чу­жу жінку зовсім від до­му од­бив!

    - Та ми та­ки Хрис­тю й од­бе­ре­мо од вас,- сміється Га­ля.

    - Навіщо? Навіщо во­на вам зда­ла­ся? Чи, мо­же, не­пе­ре­лив­ки?..

    - Та во­но так-та­ки, ма­буть, чо­ловіче, й бу­де,- жар­тує Хрис­тя,- що я і те­бе й дітей по­ки­ну та й пе­рей­ду до Галі та до ба­бусі Мотрі…

    - Про ме­не… Хай во­на й вам, тільки я собі Чіпку візьму за­томість,- од­ка­зує Грицько.

    - Еге, спа­сибі вам! Ми Чіпки не да­мо… Чіпка у нас бу­де,- обо­ро­няється Га­ля.

    А тут і Мот­ря, слу­ха­ючи їх жартівли­ву роз­мо­ву, увер­не слівце й од се­бе. Підуть у них сміхи, жар­ти та ве­се­лощі. Ану ли­шень, Га­лю: по­час­туй нас ва­ре­ною за та­ку, ви­гад­ку! - на­жар­ту­вав­шись вдо­воль, ка­же Чіпка.

    Галя шви­денько мет­неться. Де не візьметься ва­ре-1 на - па­ху­ча, чис­та та смач­на. Га­ля час­тує. Усі ви­пи- ва­ють по повній, приц­ма­ку­ють гу­ба­ми, вих­ва­ля­ют Га­лю, а ще більше - ва­ре­ну, та пе­ре­си­па­ються жа{та­ми…

    Це так у свя­то або в неділю. А в бу­день - ко­ли не Хрис­тя у Галі, то Га­ля у Христі.

    Одна дру­гу так упо­до­ба­ли, мов сест­ри рідні. Хоч, од­на одній, як завж­ди во­диться між жінка­ми, і не розк­ри­ва­ла своєї душі до дна, не по­ка­зу­ва­ла, що діється на споді сер­ця; оже од­на в одній чу­ла щось собі рідне, привітне й лю­бе. Га­ля далі ба­чи­ла, шир­ше ся­га­ла своїм ро­зу­мом: він у неї ко­хав­ся при дос­тат­ках, у роз­коші… В сто­роні од лю­дей, од жит­тя, не знав­ши ні нуж­ди, ні кло­по­ту, во­на са­ма по­ри­на­ла в свої дум­ки, при­вик­ла са­ма по­вер­та­ти своїм ро­зу­мом. Не такі мо­лоді літа ви­па­ли Христі. Тяж­ке сирітство з са­мо­го мал­ку, гірка не­во­ля у чужій ро­боті при­бор­ка­ли її шиб­ку дум­ку. Не­дос­тачі, нуж­да доб­ре да­ли­ся їй зна­ти,- щоб во­на не за­бу­ва­ла про на­жи­ву. Во­на бу­ла в житті її не ос­танньою гад­кою. Оже як во­ни не різни­лись, а все-та­ки обидві од­на­ко­во чу­ли, що доб­ре, що ли­хе, і че­рез те завж­ди обидві схо­ди­лись у своїх дум­ках. До чо­го Хрис­тя тільки сер­цем при­хи­ля­ла­ся, по­чу­ва­ючи доб­ре, те Га­ля не тільки сер­цем ко­ха­ла, а й у ре­чах ви­мов­ля­ла. Порідни­лись во­ни сер­цем, ду­шею. Во­ни бу­ли щирі то­ва­риш­ки, яких тільки вря­ди-го­ди зво­дить жит­тя до­ку­пи.

    Шануючи од­на од­ну, кож­на пок­ля­ла­ся в душі, що як бу­дуть у них діти, взя­ти од­на дру­гу ку­мою. Хрис­тя вже й раділа то­му. Во­на по­чу­ва­ла се­бе матір'ю, а після різдва справді пос­лав їй бог уже дру­го­го си­на. Га­ля бу­ла хре­ще­ною матір'ю. Грицько не тільки зго­див­ся - зрадів, як по­чув, що Га­ля бу­де ку­мою. Він сподівав­ся, що хре­ще­ни­кові доб­ре бу­де від та­кої хрес­ної ма­тері. Хрис­тя ж ди­ви­ла­ся на по­ку­ман­ня, як на зв'язок довічно­го то­ва­рист­ва з Га­лею.

    І справді, після то­го во­ни ще дуж­че за­то­ва­ри­шу­ва­ли. По­ча­ли­ся таємничі сповіді важ­ких ду­мок та га­док, пес­тощі та го­лубіння ве­се­лих надій. Не про­хо­ди­ло дня, щоб або Хрис­тя не за­вер­ну­ла до Галі, або Га­ля не побігла до Христі. Га­ля по­лю­би­ла сво­го хре­ще­ни­ка, як рідну ди­ти­ну. Го­о­очеч­ки йо­му ши­ла й ме­ре­жа­ла, ша­поч­ки ви­ши­ва­ла. А на ру­ки візьме,- но­ситься, лю­бується, як своїм. Іноді зу­пи­ниться її пог­ляд на лю­бо­му пог­ляді ди­ти­ни… дов­го во­на ди­виться на йо­го, при­див­ляється йо­му в вічі мов своїми очи­ма хо­че з'їсти. То ди­вись: блис­ну­ла у неї в очах якась іскор­ка - сльоза не сльоза, радість не радість засвіти­ла в них - і при­гор­тає во­на ди­ти­ну до сво­го ло­на й об­дає йо­го поцілун­ка­ми…

    Христя ди­виться та й зітхне важ­ко. Во­на ба­чить і чує - чо­го Галі тре­ба, та чо­го бог не дає їй…

    - Що, як у вас бу­дуть діти,- сто­ро­ною за­хо­дить Хрис­тя: - як уже ви їх глядіти­ме­те?. Ад­же ось - чу­же, та як ви утішаєтесь!..

    - Як у ме­не бу­де ди­ти­на, Хрис­те, то я, здається, з'їм або за­дав­лю її, цілу­ючи та ми­лу­ючи… Я не дам на йо­го пи­ли­ночці впас­ти, ко­му-не­будь по­ди­ви­ти­ся… Мог­ла б я йо­го - в своїм серці но­си­ла! Ви тільки глянь-. те: ота­ке ма­нюсіньке-ма­люсіньке, без речі, без мо­ви,- тільки оче­ня­та­ми світить… Ти до йо­го об­зи­ваєшся, а во­но ни­ми по­во­дить, му­кає, ру­че­ня­та вип­ру­чає, мов те­бе при­гор­ну­ти хо­че… А ти знаєш: це твоє тіло, твоє на­реж­ден­ня… "Ри­бонько!.. сер­денько!.." - обер­та­ла­ся, во­на до хре­ще­ни­ка, ок­ри­ва­ючи всього йо­го га­ря­чи­ми поцілун­ка­ми.

    То бу­ли бур­ливі хвилі ще дівоцьких лю­бощів, у кот­рих уже ви­раз­но виз­на­ча­ло­ся чут­тя ма­тері. То ма­те­ри­не сер­це ози­ва­ло­ся в га­ря­чих дівоцьких по­ши­бах ко­хан­ня. Так ду­має й по­чу­ває кож­на мо­ло­да мо­ло­ди­ця, по­ки ще не знає ні болів тяж­ких, ні мук ма­те­ри­них, ні не­покійних нічок, які при­хо­диться пе­ре­бу­ва­ти, дог­ля­да­ючи ма­лих діток. Тяж­кий бік ма­те­ринсько­го жит­тя ще невідо­мий, а ма­те­ринське чуст­во зак­лю­ну­лось у серці кож­ної жінки ще в спо­ви­точ­ку,- ще тоді, ко­ли во­на ма­лою, не­ве­лич­кою но­си­ла­ся з лялькою, на­че з справжньою ди­ти­ною,-як ще дівчин­кою го­лу­би­ла ко­ше­нят­ко, як ди­тин­чат­ко,- як мо­ло­дою дівкою при­гор­та­ла сво­го ми­ло­го, са­ма не по­чу­ва­ючи, як пес­ти­ла надію у своїм серці на щас­тя ма­тері…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2