Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 62)

    Минає зи­ма. Яс­не со­неч­ко лю­бо світить та гріє, сніги та­ють, біжать з гір до­ли­на­ми прудкі протічки сніго­вої во­ди; ранні чу­ма­ки ко­ло возів лаш­ту­ються; а там і хлібо­ро­би за­во­ру­ши­ли­ся… Нас­тає вес­на. Все ожи­ває, радіє. Ось і ве­ли­кодні свят­ки прий­шли і прой­шли; за­зе­леніли по­ля? зацвіли сад­ки; за­ще­бе­та­ли со­ло­вей­ки… Після дов­го­го зимнього сну усе про­ки­дається, про­ди­рає зас­пані очі і, озир­нув­шись кру­гом лю­бує на зем­лю, що, як та пи­сан­ка, кра­сується під зо­ло­тим промінням яс­но­го сон­ця; а сон­це, гля­дя на неї, усміхається…

    Тільки діждав Чіпка теп&stext-align: justifyhy;ла, за­раз на­ку­пив де­ре­ва, і най­няв майстрів і за­ло­жив над са­мим шля­хом не ха­ту, а цілий не­ве­лич­кий бу­ди­нок. По­ки лю­ди на­ла го­ди­лись з жни­ва­ми, то на йо­го дворі, замість по­хи­лої ха­ти­ни, сто­яв ве­се­лий бу­ди­нок і гор­до по­зи­рав на ву­ли­цю ве­ли­ки­ми вікна­ми з зе­ле­ни­ми віко­ни­ця­ми. Дав­ня Чіпчи­на гад­ка справ­ди­лась. Те­пер уже не од­на тісна ха­та з сіньми, а цілих три: од­на-для ма­тері, дру­га - для се­бе, а че­рез сіни світли­ця - про гос­тей. Не­да­ле­ко од бу­дин­ку скла­да­ли руб­ле­ну ко­мо­ру. Тро­хи далі, як пос­та­ви­ли ко­мо­ру, за­хо­ди­лись ко­ло са­раю з ко­нюш­нею; а там - і за­го­ро­ду зап­ле­ли но­ву, кру­гом дво­ри­ще об­го­ро­ди­ли но­вою ло­зо­вою лісою з острішком… Старі во­ро­та по­ла­мав Чіпка, а при­ро­бив до­щані, панські, розт­вор­чаті, а над ворітьми, як­раз по­се­ре­дині, на кру­жалі виріза­на бу­ла чо­ловіча пи­ка: рот - як у со­ма, очі круглі - як у со­ви, ніс - як ' у ко­та, а во­лос­ся, з проділем по­се­ре­дині - як у жін-• ки… З усього се­ла збіга­ли­ся діти ди­ви­тись на те пре-Ічу­до і ве­ли­ким ди­вом ди­ву­ва­ли­ся…

    У од­но літо не­пев­не ко­лись дво­ри­ще, відо­ме кож­но­му за пус­тош, зовсім пе­реміни­ло­ся. Страш­не й прок­ля-.те, ста­ло те­пер во­но нав­ди­во­ви­жу усім лю­дям, лос­ко­та­ло їх заздрі очі, а ще заздріші дум­ки…

    Як гля­не іноді Мот­ря на свій плець, то й са­ма ди­вується. Ко­лись пуст­ка-ха­та - те­пер бу­ди­нок} пус­ти­ня-го­род - гряд­ка квіток; гноїще-двір - те­пер зе­ле­ний та чис­тий, кру­гом об­ля­мо­ва­ний ко­мо­ра­ми, за­го­ро­дою, са­раєм, хлівця­ми… Аж зап­ла­че Мот­ря з ра­дощів…

    - Колись як жи­лось… А те­пер?.. Сла­ва тобі, гос­по­ди!

    Чіпка пе­рес­тав хліба ро­би­ти, став по яр­мар­ках їзди­ти, по­лот­на ску­по­ву­ва­ти та пе­реп­ро­ду­ва­ти. Од йо­го й пішли у Пісках по­ло­тен­щи­ки. До йо­го ніхто й не ду­мав про це: він пер­ший по­чин зро­бив. ХХУП Но­вий вік

    Час не сто­яв. Про­май­ну­ла во­ля, по­ла­ма­ла лан­цю­ги віковічні, на кот­рих ще за дідів-прадідів при­ку­ва­ли до панів ко­лись вільні ху­то­ри, се­ла; оп­рос­та­лись людські ру­ки; несміли­во, на­че чо­го бо­яли­ся, прий­ма­лись за зем­лю, кот­ра ко­лись бу­ла "бо­го­ва та людська", потім ста­ла "панська", а те­пер, хоч си­ломіць наділе­на, зно­ву ста­ла "людська"… За­дур­ма­не­ний не­во­лею люд по­чав про­ди­ра­ти очі… і нічогісінько кру­гом се­бе не ба­чив, окрім - панів та му­жиків!.. Усе, що не хо­ди­ло в сірій свиті,- щи­та­лось па­на­ми. Усе, що при­рос­ло до землі, ко­па­лось у ній, об­ли­ва­ло її своїм по­том,- усе те зва­ло­ся "наш брат Сав­ка…" Не­во­ля порізни­ла дітей од­них батьків, од­них ма­терів; ви­ри­ла між ни­ми гли­бо­кий яр, кот­ро­го ні пе­рей­ти, ні пе­реїха­ти - хіба за­си­па­ти… Та хіба мож­на за­си­па­ти у рік, у де­сять, у двад­цять років яру­гу, кот­рий ко­пав­ся не де­сят­ки, а цілі сотні літ?.. По один бік яру сто­яли по-том­ки стар­ши­ни ко­зацької; сто­яли приб­лу­ди, кот­рих при­ма­ни­ла своїми роз­ко­ша­ми за­ду­ре­на Ук­раїна - бу­ли між ни­ми ля­хи й не­до­ляш­ки, бу­ли мос­калі й мос­ковські не­до­лом­ки, бу­ли й оси­ротілі діти Юди, котрі, замість сво­го зруй­но­ва­но­го царст­ва, на чужій землі за­ве­ли но­ве царст­во; тут мож­на бу­ло зустріти не-тро­хи по­лу­панків, котрі з дігтярів, чу­маків, кра­марів, при­каж­чиків по­ви­во­ди­ли своїх дітей в "лю­ди", по­начіпля­ли на плечі з мідни­ми ґудзя­ми мун­ди­ри, а на го­ло­ви по­надіва­ли кар­ту­зи з зіроч­ка­ми… Усе то бу­ла ва­та­га; ви­го­ду­ва­на чу­жою пра­цею, обу­та й зо­дяг­не­на чу­жи­ми ру­ка­ми… Те­пер во­на сто­яла і, як го­лод­ний вовк, кла­ца­ла зу­ба­ми, пог­ля­да­ючи зоз­ла на дру­гий бік яру, де по­том­ки ко­зачі ко­па­ли­ся у сирій землі, поніве­чені, зу­бо­жені, темні - якісь каліки, а не лю­ди, без пам'яті про слав­ну бу­вальщи­ну дідів своїх, котрі до­бу­ва­ли кров'ю "сла­ву та во­лю", без пам'яті про са­мих се­бе, з страш­ною злістю у га­рячім серці, з пал­ки­ми на ус­тах прокльона­ми, котрі во­ни по­си­ла­ли на той бік… Здається, як­би не гли­бо­кий яр, од­на б ва­та­га ки­ну­лась на дру­гу - і по­ли­ла­ся б річка чор­ної крові, по­то­пи­ла б пра­во­го й ви­ну­ва­то­го… Зас­лані по­лу­дою очі під ту страш­ну різа­ни­ну не розг­ляділи б де свій, де чу­жий,- кров би ли­ла­ся, тру­пи б тліли та си­ти­ли й без то­го си­ту зем­лю… Оже, дя­ка бо­гові, цього не ста­ло­ся… За­те - скільки во­но за­да­ло стра­ху тим, кот­рих ко­лись тре­пе­та­ло все, що їм підвер­та­ло­ся на очі!

    Самому пар­кові гетьмансько­му, Ва­си­леві Се­ме­но­ви­чу, обійшло­ся усе це не­да­ром. Ос­таннього січо­ви­ка, як ко­сою, ско­си­ла дум­ка про не­во­лю: Ва­си­леві Се­ме­но­ви­чу Польсько­му "бо­жевільна во­ля", правіжка гро­шей піща­на­ми не да­ли віку до­жи­ти… Злість, пе­ре­ляк ра­зом струс­ну­ли не­мо­лоді кості вельмож­но­го па­на, по­ло­жи­ли йо­го на ліжко, з ліжка - на стіл, а з сто­лу - у до­мо­ви­ну… Оп­ла­кав рід тіло сво­го вла­ди­ки над мо­ги­лою й до­ма; оп­ла­кав до­мо­рос­лий пи­са­ка Озерський сво­го давнішнього во­ро­га, а те­пер при­яте­ля, у "мос­ковських" га­зе­тах. Не ста­ло ва­таж­ка,- за­жу­ри­лись підруч­ни­ки… Що те­пер ро­би­ти? з чо­го йо­го по­ча­ти, щоб на­сид­же­них місць не вте­ря­ти? Хто по­ра­дить? хто зас­ту­питься?..

    Перше всього за­го­моніли; ко­го те­пер у пред­во­ди­те-лі? Чу­жо­го страш­но, а з своїх - ніко­го та­ко­го не­має, та ніхто й не хо­че. Ко­лись бу­ло тро­хи до бійки не до­хо­дить за те місце, а те­пер ко­жен шу­кав собі теп­ло­го місця, з ве­ли­ки­ми грішми, а про та­ке не хотів і слу­ха­ти. "Що по ти­тулі, ко­ли чорт­ма в шка­тулі!" -не раз, не два мож­на бу­ло тоді чу­ти. А шка­ту­ла справді все далі спо­рож­ня­ла­ся та й спо­рож­ня­ла­ся,- до­ло­жи-ти те­пер її не бу­ло ні сна­ги, ні спо­со­бу. Оже, пред­во-ди­те­ля, та ще й сво­го, та­ки тре­ба!

    Умовили якось "пред­во­ди­тельсько­го син­ка" - то­го са­мо­го один­чи­ка Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча, що не до­щу­пав-ся - чи твер­де, чи м'яке тіло у Чіпчи­но­го батька. "Си­нок" той був чо­ловік ні бу­ва­лий, ні ви­да­лий, ні уда­лий. Хоч він десь собі й учив­ся, ка­жуть би то - скінчив і кур­са, а про­те був чо­ловік ду­же не­ве­ли­ко­го ро­зу­му, ще мен­шої сміли­вості, ще слабішої волі. Тільки й батьківсько­го, що пи­ха панська, при котрій він зріс і ви­ко­хав­ся, кот­рої й те­пер не ки­дав: во­на йо­го й пог­на­ла на місце, кот­ро­го всяк те­пер са­хав­ся.

    Та ча­си те­пер бу­ли зовсім не ті, щоб однією пи­хою жи­ти. Уся мо­лодіж на­че "по­дуріла": цу­ра­ла­ся не тільки "прав дво­рянських" - цу­ра­ла­ся ро­ду… Нерідко син во­ро­гу­вав з батьком, об­зи­вав йо­го брид­ки­ми сло­ва­ми - "кріпос­ни­ком, дес­по­том"; ки­дав рідну осе­лю і, насміха­ючись над батьківськи­ми зви­ча­ями й яліями, бігав по Хар­ко­ву або по Києву, пи­та­ючи ся­ко­го-та­ко­го за­робітку! За бра­та­ми по­тяг­ли­ся й сест­ри: пе­рес­та­ли й ухом вес­ти батька-ма­тері; сиділи день у день, ніч у ніч, як під су­бо­ту ра­бин, за книж­ка­ми - за­бу­ли про ха­зяй­ст­ва, за­бу­ли й про гу­лян­ки… А у Кри­винсько­го, ка­жуть, мен­ша доч­ка уночі втек­ла від батька з якимсь сту­ден­том-по­по­ви­чем - повіялась у Київ учи­тись… Дво­рянська пи­ха терпіла від та­кої зне­ва­ги. А тут - як на те - "бо­жевільна во­ля" не­за­ба­ром по­на­во­ди­ла за со­бою й своїх діток свавільних: земст­во, де не­ма ні му­жи­ка, ні па­на; ми­рові су­ди, де не пи­та­ють - яко­го хто ро­ду… Зовсім світ пе­ре­вер­нув­сяі Про ста­ре нічо­го вже бу­ло й ду­ма­ти: тре­ба якось до но­во­го прист­ро­юва­тись, щоб хоч тут не по­пус­ти­ти с в о -г о. Що ж йо­го ро­би­ти? як йо­го при­лад­на­тись? Ру­ки до діла не приз­ви­чаєні зма­леч­ку,- не не­во­ли­ти ж їх на старість?! А ро­зум - хто до волі ду­мав, що па­нові потрібен ро­бо­чий ро­зум? Па­нові тре­ба бу­ло знат­но­го ро­ду, ба­гатст­ва; тре­ба бу­ло уміти се­бе по­ка­за­ти, уміти по­жи­ти, поїсти, по­пи­ти, а ма­ти ро­бо­чий ро­зум, здат­ний на діло, а не на ви­гад­ки панські, па­нові не тре­ба бу­ло… А те­пер: ро­зу­му! праці! - тільки й чут-но, як ви­гу­ку­ва­ли на всіх шля­хах, на всіх ба­за­рах жит­тя. Хто зра­зу не пе­ре­ля­кав­ся то­го пок­ри­ку та брав­ся за діло, то­го за­хоп­лю­ва­ло жит­тя на свої бистрі хвилі, мча­ло усе впе­ред, впе­ред,- то ки­да­ло йо­го наспід, за­ли­ва­ло; то вер­га­ло на­верх, підки­да­ло вго­ру, зно­ву нес­ло на гре­бе­нястій хвилі - аж по­ки не ви­но­си­ло на бе­рег… Хоч боліли іноді у на­шо­го плав­ця пом'яті бо­ки, а все-та­ки він, хоч і нет­вер­ди­ми но­га­ми, сту­пав на ту зем­лю, де ко­лись усе жив­ло трем­та­ло йо­го ду­ху. Усе-та­ки він був гос­по­дар на ній, а не по­пи­хач, не най­мит. Швид­ко він зжи­вав­ся з но­вим своїм місцем на старій землі - і підвер­тав її під се­бе: во­на йо­му пло­ди­ла, ро­ди­ла - ста­ва­ло на по­жит­тя йо­го! А хто пе­ре­ля­кав­ся, той за­ла­зив до се­бе на хутір, у се­ло, прок­ли­нав но­вий вік, но­вих лю­дей, день за днем тяг зли­ден­не жит­тя, проїда­ючи ос­таннє своє доб­ро - ви­купні біле­ти, за котрі ба­риш­ни­ки-жи­ди не да­ва­ли й по­ло­ви­ни ціни… За со­бою жит­тя ве­се­ле, розкішне, без праці, без кло­по­ту; пе­ред со­бою - убо­ге до­жи­ван­ня віку, мо­же, тяж­ка пра­ця на старість, гірка тур­бо­та, замість спо­кою, без ша­га гро­шей, котрі жид­ки вспі ють ви­мо­тать, без ступ­ня землі, кот­ру за старі дов­ги бан­кові та­рах­ну­ли з мо­лот­ка… Як же йо­го не прок­ли­на­ти та­ко­го? як з ним ми­ри­ти­ся?!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2