Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 63)

    "Сонмище", ос­тав­шись без ва­таж­ка, як пе­ре­ля­ка­на ота­ра ове­чок, спер­шу бу­ло ки­ну­лось врозтіч… Нав­пе­рей­ми йо­му вис­ко­чи­ло земст­во. Ота­ра по­вер­ну­ла на­зад, зга­да­ла ста­ре ста­но­ви­ще, де бу­ло папгі до­волі, де во­до­пої по­гожі, та й ста­ла на згіроч­ку… По­се­ред ота­ри й "пред­во­ди­тельський си­нок" кру­тив­ся, та, вид­но, йо­му не во­ди­ти пе­ре­дуі Хто ж по­ве­де? Ко­му не страш­но? Хто звик до вся­кої ли­хої го­ди­ни? Шав­кун при­вик ще зма­леч­ку до всього. Шав­кун відо­мий здав­на. Шко­да тільки - Шав­кун боїться пе­ред вес­ти: Шав­кун здав­на хо­див по­за­ду… То, мо­же, він хоч піде на­зир­нем за ва­та­гою? Гай­да! Шав­кун пішов на­зир­цем… [Шав­кун - чо­ловік ні дур­ний, ні ро­зум­ний. За­те він на своїм віку звідав усього. Був Шав­кун на коні, був і під ко­нем, Шав­кун - по­по­вич. Після убо­го­го батька, що по­пу­вав на не­ба­гатім при­ході у Хи­ту­нах, зос­тав­ся він з своєю стар­шенькою сест­рою не­ве­лич­ки­ми си­ро­та­ми. Опікун, який­сь да­ле­кий ро­дич, теж піп, заб­рав си­ро­тят до се­бе. Дівчин­ка ж біга­ла собі по се­лу ма­лою, потім, як підня­лась тро­хи, дог­ля­да­ла, а ра­зом і гра­ла­ся з ма­ли­ми дітка­ми опе­ку­но­ви­ми, а ста­ла дівкою - ви­да­ли заміж за яко­гось п'янич­ку-ди­яко­на. Хлоп­чи­ка опікун віддав у бур­су ро­зу­му до­бу­ва­ти. Скільки прий­ня­ла ли­ха ди­ти­на у тій бурсі; скільки раз йо­го ніве­чи­ли, би­ли,- во­но й щот роз­те­ря­ло. За­би­ли до то­го, що з мо­тор­ненько­го, опецьку­ва­то­го хлоп­чи­ка зро­би­ла­ся якась ту­пи­ця, убоїще, кот­ре нічо­го не вчиться, а тільки й ду­має, як би ко­му ка­пость зро­би­ти. Шко­да за шко­дою, роз­путст­во за роз­путст­вом - ста­ли дум­кою й гад­кою бур­са­ка. Ко­ли не вкра­де но­жич­ка, чор­нильниці, то піддро­чуе то­ва­рист­во на пус­тощі, на сва­во­лю; а підріс - да­вай мо­ли­ти­ся скля­но­му бо­гові… Му­чи­лись з ним "святі отці", му­чи­лись та й виг­на­ли з філо­софії… го­ло­го, бо­со­го й прос­то­во­ло­со­го! Де йо­го на світі діти­ся? Ку­ди го­ло­ву при­хи­ли­ти? Хтось, ма­буть, на жар­ти, ра­яв йти в універ­си­тет. Мо­ло­дий Шав­кун за­ду­мав­ся… Од­на­че не пішов в універ­си­тет, а по­тяг пішки до­до­му, до се­бе в Хи­ту­ни, де на батьківськім місці осе­лив­ся зять. Шав­кун поб­ра­тав­ся з зя­тем - і" за­ку­ри­ли уд­вох се­лом, об­хо­дя­чи па­рафіян, а до­до­му іноді рач­ки при­ла­зя­чи. Сест­ра дов­го терпіла. Далі по­ча­ла ла­яти чо­ловіка й бра­та, ста­ла до­ко­ря­ти йо­му, що він уб­рав­ся на все го­то­ве та й ос­танні злидні про­пи­ває, ос­танній шма­ток хліба од­ри­ває своїми здо­ро­ви­ми ру­ка­ми від ро­та ма­лих її діток. Шав­кун на лай­ку мов­чав, як у рот йо­му во­ди на­ли­то. Гірка прав­да, ма­буть, ду­же ко­ло­ла йо­му очі. На дру­гий ра­нок він став співа­ти пе­ред сест­рою ла­за­ря, який він не­щас­ний; хва­лив­ся їй своєю надією на універ­си­тет,- ко­ли б тільки рублів з півсотні гро­шей. Сест­ра наз­ва­ла йо­го дум­ку "дур­ни­цею", ра­яла йти ку­ди-не­будь у кан­це­лярію "хліба за­роб­ля­ти". Шав­кун не пос­лу­хав сест­ри. Зібрав, які по­зос­та­ва­лись, ма­нат­ки, зв'язав у клу­но­чок, хотів піти "на од­чай" шу­ка­ти долі. Сест­ра зжа­ли­лась, вий­ня­ла з скрині трид­цять кар­бо­ванців - ос­танні гроші, які во­на про чор­ний день хо­ва­ла від сво­го нед­бай­ли­во­го чо­ловіка, од­да­ла бра­тові. Шав­кун поп­ро­щав­ся, пішов. Че­рез місяців три на­пи­сав сестрі уже з Києва, що він та­ки сво­го дос­ко­чив - зро­бив­ся сту­ден­том. Як і з чо­го він жив, про те тільки він та бог відає; од­на­че ви­жив два ро­ки. Та ста­рий гріх зно­ву про­ки­нув­ся, завів йо­го на третім курсі у тем­ну, а з тем­ної - на ву­ли­цю… Опи­нив­ся Шав­кун се­ред ве­ли­ко­го го­ро­да без ша­га гро­шей, без знай­омих лю­дей, без ве­се­лих то­ва­ришів, котрі те­пер йо­го цу­ра­ли­ся, з од­ною бідою - "вов­чим біле­том" в ки­шені. Ска­за­но: хоч у Дніпро з мос­туї Шав­кун у Дніпро не ки­нув­ся, а по­ки­нув Київ, по­ки­нув то­ва­рист­во, книж­ки (і потім, бу­ло, ніко­ли не заг­ля­дає в них,- не лю­бив, як­що й роз­ка­зу­ють про них) та но­ги на плечі - побрів у Гетьманське. До сест­ри йти бу­ло со­ром­но. Шав­кун пішов до сво­го то­ва­ри­ша мо­ло­дих літ, зна­ко­мо­го нам Чи­жи­ка, кот­рий слу­жив тоді ув опеці. Чи­жик по­ра­див піти до ко­гось стар­шо­го поп­ро­ха­тись. Шав­кун пішов, уп­ро­сив­ся в опе­ку, де йо­му обіця­ли, як приліжа­ти­ме, да­ва­ти по де­сять гри­вень у місяць. Шав­кун і то­му ра­дий. Став він ви­во­ди­ти стрічку по стрічці, спи­су­ючи копії; став од­би­ра­ти спер­шу по де­сять гри­вень, далі по двад­цять, а че­рез рік дійшов до трьох рублів. Зро­бив­ся па­ни­чем - хоч ку­ди! Ти­хий, слух­ня­ний, до стар­ших привітний, став Шав­кун ки­да­тись у очі стар­шим: за­ба­чить зда­ле­ка - шап­ку здіймає, а Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча вгля­дить - у по­яс кла­няється. Па­ню­га помітив "покірне те­лят­ко", звелів пе­рей­ти йо­му з опе-ки до се­бе в кан­це­лярію. Не бу­ло, здається, для Шав-ку­на щас­ливішо­го дня на світі, як той, ко­ли йо­го заз­вав гетьманський царьок у кабінет до се­бе та став йо­му ка­за­ти, що як він се­бе ша­ну­ва­ти­ме, то зро­бить йо­го чо­ловіком! Шав­кун не міг сло­ва ви­мо­ви­ти від ра­дості та від стра­ху - то блід, то чер­вонів; а вий­шов­ши од ве­ли­ко­го па­на, пе­рех­рес­тив­ся - і сів у кан­це­лярії за стіл. З то­го ча­су день у день, ніч у ніч Шав­ку­на мож­на бу­ло тільки й ба­чи­ти, що в кан­це­лярії, де він сидів, пе­рег­нув­ши спи­ну, над бу­ма­га-ми, ні на ко­го не гля­дя, ні до ко­го не об­зи­ва­ючись, не­мов для йо­го не зос­та­лось ніко­го й нічо­го на світі, окрім тих бу­маг. Шав­ку­на хва­лив письмо­во­ди­тель; пе­ред свят­ка­ми пред­во­ди­тель жа­лу­вав йо­му по де­сять рублів, з кот­рих Шав­кун час­точ­ку по­си­лав сестрі, а ос­танні хо­вав у шку­ра­тянім га­манці на самім дні своєї не­ве­ли­кої скрині. Не­за­ба­ром ста­рий письмо­во­ди­тель умер, а Шав­ку­на по­са­ди­ли на йо­го місце. Став він не ос­тан­ня спи­ця в ко­лесі. Де взя­ла­ся в лю­дей ша­на й по­ва­га до йо­го! Те­пер уже пе­ред ним так шап­ки здійма­ли, як він ко­лись. Оже Шав­кун не впо-вав ні на ша­ну, ні на впо­ва­гу, а дер­жав­ся пос­ло­виці: за свій грош - ко­жен хо­рош! Че­рез те, здається, не бу­ло у йо­го більше ніякої дум­ки, як тільки про гроші. Ба­гатст­во, гроші - от що йо­му й сни­ло­ся! Жив він собі ти­хо, ску­по; оже­нив­ся на такій же скупій, як і сам, пан­ночці,- та й скла­да­ли доб­ро, не зна­ючи самі, ко­му, бо й дітей не бу­ло. Ні ве­ли­кої ра­дості, ні ма­ло­го го­ря не зна­ло жит­тя їх.

    Так оцей-то щи­рий віл, кот­ро­му нічо­го про­сидіти, не роз­ги­на­ючись, над бу­ма­га­ми з раннього ран­ку до пізньої ночі, оцей про­ни­за й підли­за, кот­ро­го нав­чи­ло жит­тя, де тре­ба пок­ло­ни­ти­ся, ко­му тре­ба до­го­ди­ти,- дер­жав те­пер цілий повіт у своїх ру­ках, зап­рав­ля­ючи ним по своїй хіті, замість не­да­ле­ко­го й ле­да­чо­го "пред­во­ди­тельсько­го син­ка". Той і лап­ки пок­лав: ро­би, мов, що хоч, що знаєш!

    А тут - но­ви­на за но­ви­ною, ро­бо­та за ро­бо­тою. Не вспіли з "ви­куп­ни­ми гра­мо­та­ми" уп­ра­ви­тись,- на­си­лу на­ки­ну­ли кріпа­кам землі, кот­рих во­ни те­пер, як ог­ню, бо­яли­ся, щоб, бу­ва, з зем­лею не вер­ну­ла­ся не­во­ля,- як підско­чи­ло земст­во, з ви­бо­ра­ми, з ра­да­ми.._ Оце… до чо­го до­жи­ли­сы..- бідка­ються пан­ки, де тільки не стрінуться.- Там - во­ля… крес­тян од­ня­ли, землі поб­ра­ли… А це - ли­бонь уже хо­тять з му­жиків по­ро­би­ти панів… якесь земст­во ви­ду­ма­ли!!

    - Еге ж… до то­го йдеться,- підда­ку­ють другі.- Де ж пак? У гласні ви­би­ра­ти­муть і дво­ря­ни й му­жи­ки… Учо­ра мій Омелько в ме­не кізя­ки різав, а завт­ра, мо­же, сидіти­ме ря­дом зі мною, за од­ним сто­лом…

    Я - глас­ний і він - глас­ний…

    - Ні! Не діжде, не діжде, ха­мо­ве код­ло! - сер­ди­лась ста­ренька пані, уда­ря­ючи ку­ла­ком об ку­лак, і за­чи­на­ла на всі бо­ки кос­ти­ти "код­ло" й тих, що до­ве­ли дво­рянст­во "до та­ко­го без­чес­тя".

    Шавкун ні ла­яв­ся, ні сер­див­ся. Він аж мов по­ве­селішав, як за­ба­ла­ка­ли про земст­во. Він доб­ре знав, що во­но йо­го рук не вте­че, а мо­же й погріє…

    Настав но­вий вік і для на­шо­го Чіпки. То та­ки що ти­хе, щас­ли­ве жит­тя у се­бе до­ма, з лю­бою жінкою, з ста­рою матір'ю, а то та­ки й на гро­маді, се­ред лю­дей Чіпка не ос­танній… Лю­ди ста­ли йо­го зна­ти, по­ва­жа­ти й ша­ну­ва­ти, бо іноді Чіпка ста­вав де­ко­му й у по­мочі. Хоч він не лю­бив те­пер роз­ки­да­тись, а при нужді чо­ловікові по­мо­же. Чи хрес­ти­ни де: ко­го ж йо­го в ку­ми? - Чіпка чо­ловік доб­рий, пос­лу­хав. Оже Чіпка сам ніко­ли не хо­див у ку­ми; за­те Га­ля по се­лу цілу і мет­ку хре­ще­ників має. Ко­ли бог не дає своїх діток, хре­ще­ни­ка­ми втішається. Ло­боді доч­ку да­ва­ти, а в скрині всього-на-всього де­сять кар­бо­ванців - не-ста­не й на горілку. Що йо­го ро­би­ти? Де б йо­го рук за­че­пи­ти? "Ти б, чо­ловіче,- рає Ло­бо­ди­ха,- пішов до Ва­ре­ни­чен­ка: мо­же б, він по­зи­чив до но­во­го хліба?" - "А справді",- од­ка­зує Ло­бо­да та пря­мо до Чіпки. Чіпка по­ра­диться з Га­лею - і вро­диться у Ло- І бо­ди весілля,- цілий тиж­день поїжджа­ни п'ють та гу­ля­ють.

    - Нема чо­ловіка добрішо­го, як у нас Чіпка! - хва­ляться піща­ни й здійма­ють шап­ки, ще зда­ле­ка по­ба­чив­ши Чіпку.

    Та хіба одні піща­ни?

    Вештаючись раз по раз по яр­мар­ках, про­мис­лу­ючи по­лот­на­ми, став Чіпка відо­мий на цілий повіт. У тес­тя якось раз зустрівся з ста­но­вим Дмит­рен­ком - тим са­мим, що проз­ва­ли "ко­би­ля­ча го­ло­ва" за те, що лю­бив ду­же менд­жу­ва­ти кіньми. Чіпка й ста­но­во­му по­до- бав­ся. Уд­ру­ге стрілись во­ни на яр­мар­ку - і ста­ли сва-; та­ми. Ста­но­во­му по­до­бав­ся мо­ло­дий Чіпчин же­реб­чик, кот­ро­го тесть по­да­ру­вав. Дмит­рен­ко й прис­тав: проміняй та й проміняйі Дов­го Чіпка не згод­жу­вав­ся, та нічо­го не вдієш: проміняв. Ста­но­вий собі взяв доб­ро­го мо­ло­до­го же­реб­чи­ка, що аж кров крізь шку­ру світи­лась, а од­дав Чіпці ста­ро­го-ста­ро­го дра­бас­то­го гу­сарсько­го ко­ня, кот­ро­го про­да­ли з пол­ку, як роз­бив­ся на но­ги. Дмит­рен­ко ж та­кий ра­дий, дя­кує Чіпці, обіщае до йо­го в гості заїха­ти. А Чіпка ди­вив­ся на дра­бас­то­го, мов упер­ше на віку ко­ня ба­чив, сплю­нув та й за­мовк.

    Приїздить з яр­мар­ку до­до­му. Вип­ряг ко­ней, увійшов у ха­ту, поз­до­ров­кав­ся з матір'ю, поцілу­вав­ся з Га­лею.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2