Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 63)
"Сонмище", оставшись без ватажка, як перелякана отара овечок, спершу було кинулось врозтіч… Навперейми йому вискочило земство. Отара повернула назад, згадала старе становище, де було папгі доволі, де водопої погожі, та й стала на згірочку… Посеред отари й "предводительський синок" крутився, та, видно, йому не водити передуі Хто ж поведе? Кому не страшно? Хто звик до всякої лихої години? Шавкун привик ще змалечку до всього. Шавкун відомий здавна. Шкода тільки - Шавкун боїться перед вести: Шавкун здавна ходив позаду… То, може, він хоч піде назирнем за ватагою? Гайда! Шавкун пішов назирцем… [Шавкун - чоловік ні дурний, ні розумний. Зате він на своїм віку звідав усього. Був Шавкун на коні, був і під конем, Шавкун - попович. Після убогого батька, що попував на небагатім приході у Хитунах, зостався він з своєю старшенькою сестрою невеличкими сиротами. Опікун, якийсь далекий родич, теж піп, забрав сиротят до себе. Дівчинка ж бігала собі по селу малою, потім, як піднялась трохи, доглядала, а разом і гралася з малими дітками опекуновими, а стала дівкою - видали заміж за якогось п'яничку-диякона. Хлопчика опікун віддав у бурсу розуму добувати. Скільки прийняла лиха дитина у тій бурсі; скільки раз його нівечили, били,- воно й щот розтеряло. Забили до того, що з моторненького, опецькуватого хлопчика зробилася якась тупиця, убоїще, котре нічого не вчиться, а тільки й думає, як би кому капость зробити. Шкода за шкодою, розпутство за розпутством - стали думкою й гадкою бурсака. Коли не вкраде ножичка, чорнильниці, то піддрочуе товариство на пустощі, на сваволю; а підріс - давай молитися скляному богові… Мучились з ним "святі отці", мучились та й вигнали з філософії… голого, босого й простоволосого! Де його на світі дітися? Куди голову прихилити? Хтось, мабуть, на жарти, раяв йти в університет. Молодий Шавкун задумався… Одначе не пішов в університет, а потяг пішки додому, до себе в Хитуни, де на батьківськім місці оселився зять. Шавкун побратався з зятем - і" закурили удвох селом, обходячи парафіян, а додому іноді рачки прилазячи. Сестра довго терпіла. Далі почала лаяти чоловіка й брата, стала докоряти йому, що він убрався на все готове та й останні злидні пропиває, останній шматок хліба одриває своїми здоровими руками від рота малих її діток. Шавкун на лайку мовчав, як у рот йому води налито. Гірка правда, мабуть, дуже колола йому очі. На другий ранок він став співати перед сестрою лазаря, який він нещасний; хвалився їй своєю надією на університет,- коли б тільки рублів з півсотні грошей. Сестра назвала його думку "дурницею", раяла йти куди-небудь у канцелярію "хліба заробляти". Шавкун не послухав сестри. Зібрав, які позоставались, манатки, зв'язав у клуночок, хотів піти "на одчай" шукати долі. Сестра зжалилась, вийняла з скрині тридцять карбованців - останні гроші, які вона про чорний день ховала від свого недбайливого чоловіка, оддала братові. Шавкун попрощався, пішов. Через місяців три написав сестрі уже з Києва, що він таки свого доскочив - зробився студентом. Як і з чого він жив, про те тільки він та бог відає; одначе вижив два роки. Та старий гріх знову прокинувся, завів його на третім курсі у темну, а з темної - на вулицю… Опинився Шавкун серед великого города без шага грошей, без знайомих людей, без веселих товаришів, котрі тепер його цуралися, з одною бідою - "вовчим білетом" в кишені. Сказано: хоч у Дніпро з мостуї Шавкун у Дніпро не кинувся, а покинув Київ, покинув товариство, книжки (і потім, було, ніколи не заглядає в них,- не любив, якщо й розказують про них) та ноги на плечі - побрів у Гетьманське. До сестри йти було соромно. Шавкун пішов до свого товариша молодих літ, знакомого нам Чижика, котрий служив тоді ув опеці. Чижик порадив піти до когось старшого попрохатись. Шавкун пішов, упросився в опеку, де йому обіцяли, як приліжатиме, давати по десять гривень у місяць. Шавкун і тому радий. Став він виводити стрічку по стрічці, списуючи копії; став одбирати спершу по десять гривень, далі по двадцять, а через рік дійшов до трьох рублів. Зробився паничем - хоч куди! Тихий, слухняний, до старших привітний, став Шавкун кидатись у очі старшим: забачить здалека - шапку здіймає, а Василя Семеновича вглядить - у пояс кланяється. Панюга помітив "покірне телятко", звелів перейти йому з опе-ки до себе в канцелярію. Не було, здається, для Шав-куна щасливішого дня на світі, як той, коли його зазвав гетьманський царьок у кабінет до себе та став йому казати, що як він себе шануватиме, то зробить його чоловіком! Шавкун не міг слова вимовити від радості та від страху - то блід, то червонів; а вийшовши од великого пана, перехрестився - і сів у канцелярії за стіл. З того часу день у день, ніч у ніч Шавкуна можна було тільки й бачити, що в канцелярії, де він сидів, перегнувши спину, над бумага-ми, ні на кого не глядя, ні до кого не обзиваючись, немов для його не зосталось нікого й нічого на світі, окрім тих бумаг. Шавкуна хвалив письмоводитель; перед святками предводитель жалував йому по десять рублів, з котрих Шавкун часточку посилав сестрі, а останні ховав у шкуратянім гаманці на самім дні своєї невеликої скрині. Незабаром старий письмоводитель умер, а Шавкуна посадили на його місце. Став він не остання спиця в колесі. Де взялася в людей шана й повага до його! Тепер уже перед ним так шапки здіймали, як він колись. Оже Шавкун не впо-вав ні на шану, ні на вповагу, а держався пословиці: за свій грош - кожен хорош! Через те, здається, не було у його більше ніякої думки, як тільки про гроші. Багатство, гроші - от що йому й снилося! Жив він собі тихо, скупо; оженився на такій же скупій, як і сам, панночці,- та й складали добро, не знаючи самі, кому, бо й дітей не було. Ні великої радості, ні малого горя не знало життя їх.
Так оцей-то щирий віл, котрому нічого просидіти, не розгинаючись, над бумагами з раннього ранку до пізньої ночі, оцей прониза й підлиза, котрого навчило життя, де треба поклонитися, кому треба догодити,- держав тепер цілий повіт у своїх руках, заправляючи ним по своїй хіті, замість недалекого й ледачого "предводительського синка". Той і лапки поклав: роби, мов, що хоч, що знаєш!
А тут - новина за новиною, робота за роботою. Не вспіли з "викупними грамотами" управитись,- насилу накинули кріпакам землі, котрих вони тепер, як огню, боялися, щоб, бува, з землею не вернулася неволя,- як підскочило земство, з виборами, з радами.._ Оце… до чого дожилисы..- бідкаються панки, де тільки не стрінуться.- Там - воля… крестян одняли, землі побрали… А це - либонь уже хотять з мужиків поробити панів… якесь земство видумали!!
- Еге ж… до того йдеться,- піддакують другі.- Де ж пак? У гласні вибиратимуть і дворяни й мужики… Учора мій Омелько в мене кізяки різав, а завтра, може, сидітиме рядом зі мною, за одним столом…
Я - гласний і він - гласний…
- Ні! Не діжде, не діжде, хамове кодло! - сердилась старенька пані, ударяючи кулаком об кулак, і зачинала на всі боки костити "кодло" й тих, що довели дворянство "до такого безчестя".
Шавкун ні лаявся, ні сердився. Він аж мов повеселішав, як забалакали про земство. Він добре знав, що воно його рук не втече, а може й погріє…
Настав новий вік і для нашого Чіпки. То таки що тихе, щасливе життя у себе дома, з любою жінкою, з старою матір'ю, а то таки й на громаді, серед людей Чіпка не останній… Люди стали його знати, поважати й шанувати, бо іноді Чіпка ставав декому й у помочі. Хоч він не любив тепер розкидатись, а при нужді чоловікові поможе. Чи хрестини де: кого ж його в куми? - Чіпка чоловік добрий, послухав. Оже Чіпка сам ніколи не ходив у куми; зате Галя по селу цілу і метку хрещеників має. Коли бог не дає своїх діток, хрещениками втішається. Лободі дочку давати, а в скрині всього-на-всього десять карбованців - не-стане й на горілку. Що його робити? Де б його рук зачепити? "Ти б, чоловіче,- рає Лободиха,- пішов до Варениченка: може б, він позичив до нового хліба?" - "А справді",- одказує Лобода та прямо до Чіпки. Чіпка порадиться з Галею - і вродиться у Ло- І боди весілля,- цілий тиждень поїжджани п'ють та гуляють.
- Нема чоловіка добрішого, як у нас Чіпка! - хваляться піщани й здіймають шапки, ще здалека побачивши Чіпку.
Та хіба одні піщани?
Вештаючись раз по раз по ярмарках, промислуючи полотнами, став Чіпка відомий на цілий повіт. У тестя якось раз зустрівся з становим Дмитренком - тим самим, що прозвали "кобиляча голова" за те, що любив дуже менджувати кіньми. Чіпка й становому подо- бався. Удруге стрілись вони на ярмарку - і стали сва-; тами. Становому подобався молодий Чіпчин жеребчик, котрого тесть подарував. Дмитренко й пристав: проміняй та й проміняйі Довго Чіпка не згоджувався, та нічого не вдієш: проміняв. Становий собі взяв доброго молодого жеребчика, що аж кров крізь шкуру світилась, а оддав Чіпці старого-старого драбастого гусарського коня, котрого продали з полку, як розбився на ноги. Дмитренко ж такий радий, дякує Чіпці, обіщае до його в гості заїхати. А Чіпка дивився на драбастого, мов уперше на віку коня бачив, сплюнув та й замовк.
Приїздить з ярмарку додому. Випряг коней, увійшов у хату, поздоровкався з матір'ю, поцілувався з Галею.