Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 65)

    - Бач,-патякає ста­рос­та: -не­дур­не во­ни так усил­ко­ву­ва­лись, щоб лю­ди землі бра­ли… аж во­но на те й вий­шло! їм ще хотіло­ся по­во­ди­ти нас на ури­воч­ку… Хоч вам цар во­лю й дав, так зем­ля ще на­ша… платіть за неї ви­купні… а ми роз­ки­не­мо ро­зу­мом та ще щось при­ду­маємо… От і при­ду­ма­ли - земське… То ви­купні пла­ти­ли, а це ще - земське! Так ска­же­мо й гро­маді: на земське ще за­роб­ляй­те!..

    Тут во­ни дійшли до кріпацької во­лості. Стар­ши­на й ста­рос­та одрізни­ли­ся, пішли у во­лость, а го­ло­ва з пи­са­рем по­вер­ну­ли у дру­гу ву­ли­цю - до го­ло­ви.

    Уранці на май­дані, ко­ло ко­за­чої во­лості, зібра­лись у ку­пу ко­за­ча й кріпацька гро­ма­да. Дмит­рен­ко приїхав на Чіпчи­них ко­нях, про­чи­тав указ, роз­ка­зав - ко­го ви­би­ра­ти: за­бо­ро­ню­вав "сіре му­жич­чя" у гласні "пер­ти", ра­див - панів, котрі "усе зна­ють й усе, що тре­ба, зроб­лять"; пох­ва­ляв­ся навіть, що як по­ви­би­ра­ють "муж­ву", то щоб на­чу­ва­ли­ся…

    Громада слу­ха­ла мовч­ки. Ста­но­вий ще раз обер­нув­ся, ще раз ра­яв ви­би­ра­ти панів, поп­ро­щав­ся з Чіпкою, морг­нув йо­му - мо­же, й він у гласні, сів на оби­ва­тельські коні, по­ко­тив з Пісок.

    Не вспів він од'їха­ти, як гро­ма­да за­гу­ла;

    - То це так? усе панів та й панів!.. Ще во­ни нам не ввіри­лись? - гу­ка­ли кріпа­ки.

    - Толкуй, дурні! - гри­має на них ко­за­чий пи-др- А хто ж в уп­раві ро­би­ти­ме… ви, чи що? Хіба то знає, яка там ро­бо­та?

    - То най­ме­мо та­ко­го ро­зум­но­го, як ти, то й ро­би­ти­ме,- кольну­ли йо­го кріпа­ки.

    - Та во­но так… Тільки хто йо­го знає, що там за ро­бо­та… Дов­го ще йшла роз­мо­ва між гро­ма­дою й пи­са­рем.

    Довго слу­хав Чіпка мовч­ки. Гро­ма­да роз­пи­су­ва­ла тем­ни­ми кольора­ми панів; пи­сар - хоч не ос­ту­пав­ся, а все-та­ки сто­яв на тім, що без панів ніко­му бу­де діла ро­би­ти, що діло невідо­ме, що у гласні тре­ба ви­би­ра­ти притьмом панів…

    - А моя ра­да,-не ви­дер­жав Чіпка,-та­ка: який не є ха­зяїн, а все кра­ще від най­ми­та… А що те земст­во невідо­ме, то во­но кож­но­му невідо­ме… Не бу­ло- йо­го,- не зна­ли й па­ни. Оже на те бог чо­ловікові іу. ро­зум дав, щоб всього дійти.

    - Правда, прав­да! - го­моніла гро­ма­да.

    - Пани ва­ми, лю­ди добрі, й так дов­го пра­ви­ли..!. поп­рав­тесь ще самі! Все-та­ки своя ру­ка - вла­ди­ка. Во­ни не пок­ло­по­чуться за те, щоб усім бу­ло доб­ре..у(Всяк за се­бе… А у нас же во­ни ще й ро­дичі усі.. Й-Х-Ц/ Один од­но­го сте­ре­жуть. Ось ц е й… (Чіпка ткнув пальцем у той бік, ку­ди поїхав ста­но­вий)… у ме­не хліо сіль їв, а за панів ру­ку тяг­не…

    - Еге ж, еге… Во­ни - як ті свині: од­но за дру­го­го,- гу­ла гро­ма­да.- Ко­ли ж так - ша­баш, брат­ця! Годі їх!.. Ди­вись - бісо­ве зілля: йо­го з ого­ро­да, а во­но та­ки в ого­роді Хоч у гласні їм, ко­ли лю­дей не­ма…

    А дзуськи! Розійшла­ся гро­ма­да. Вер­нув­ся Чіпка до­до­му ра­дий, що до­ве­ло­ся нап­ра­ви­ти гро­ма­ду на доб­ру стеж­ку. У йо­го серці закльову­ва­лось щось но­ве: йо­му хотіло­ся, щоб гро­ма­да йо­го пос­лу­ха­ла; у го­лові про­май­ну­ла дум­ка, що він по­ряд­кує на гро­маді, ве­де її упе­ред, усіма вер­хо­во­дить… Давнє за­бу­ло­ся, мов йо­го й не бу­ло ніко­ли: він те­пер ота­ма­нує на гро­маді…

    - Коли б то, Га­лю, пос­лу­ха­ли моєї ра­ди,- ка­же він уночі жінці,- увірва­ла­ся б їм нит­ка! - І він ще дов­го роз­ка­зу­вав Галі, як він бу­де лю­дям слу­жи­ти… Галі й самій ста­но­ви­лось якось гар­но на душі, що її чо­ловік за­ро­бив та­ку людську по­ва­гу.

    А в Чіпчинім серці уже во­ру­ши­ло­ся ба­жан­ня вер- хо­во­ди­ти, пек­ло йо­го, ви­ри­ва­лось на­верх у думці, у слові… Чіпка з ним но­сив­ся, як з нахідкою. Ко­го не зустріне, з ким не за­ба­ла­кає,- та все про земст­во, про ви­бо­ри. Не­має й речі дру­гої. Ра­дить кож­но­му се­бе сте­рег­ти, гро­ма­ду, а не да­ва­тись зно­ву па­нам у ру­ки.

    Рада йо­го взя­ла своє. Че­рез тиж­день при­летів у Гетьманське по­се­ред­ник Кри­винський та пря­мо у пред­во­ди­тельську кан­це­лярію, де ма­ла бу­ти уп­ра­ва.

    - Пропали ми… му­жи­ки на­ших б'ють! - скрик­нув він,за­був і поз­до­ров­ка­тись.

    - Як са­ме? - схо­пив­шись, мов опе­че­ний, скрик­нув завж­ди ти­хий Шав­кун - і ото­ропів.

    - У Шсках - не то з на­ших - ні од­но­го дво­ря­ни­на.

    - Значить і Дмит­рен­ка не пос­лу­ха­ли!..- лед­ве ви­мо­вив Шав­кун та, мов хто на йо­го відро хо­лод­ної во­ди ви­лив, опус­тив­ся на свов місце, підпер ру­кою го­ло­ву, за­тих.

    

XXVIII

    

Старе - та поновлене

    

    Випав удуш­ли­вий день са­ме се­ред га­ря­чої по­ри жнив. Сон­це сто­яло над го­ло­вою, як ско­во­ро­да, роз-ка­ле­не та на­че ог­нем пек­ло. Пше­ни­ця оси­па­ла­ся: лю­ди не вста­ва­ли вхо­пи­ти. Під та­кий час кож­на хви­ли­на до­ро­га се­ля­ни­нові. А тут - ки­дай свою ро­бо­ту, їдь у гласні!

    Пани поз'їзди­ли­ся. У Гетьмансько­му, ко­ло но­во­го бу­дин­ку па­на Польсько­го, сто­яли у три ря­ди ка­ре­ти, брич­ки, на­та­чан­ки. Поп­риїзди­ли не тільки гласні. Ба­га­то наїха­ло з повіту й так собі ціка­вих панів по­ди­ви­ти­ся на но­ве ди­во та пос­лу­ха­ти, що то за земст­во.

    Прибули й прості гласні, хоч і не всі. То все бу­ли ко­зачі пи­сарі та го­ло­ви; один Чіпка з Лу­зою ніко­ли ще не зна­ли ніякої служ­би. Між глас­ни­ми-се­ля­на­ми мож­на бу­ло поміти­ти двох кріпацьких стар­шин: один - з Пісок, дру­гий - з Руд­ки.

    Пани собі го­моніли у гор­ни­цях; кри­ки та ре­го­ти до-) но­си­лись з ха­ти на ули­цю. Се­ля­ни, поп­риїздив­ши на - оби­ва­тельських шкапійках (дех­то привіз ра­зом і по­душ­не), роз­та­шу­ва­лись ко­ло бу­дин­ку, нарізко од панських ка­рет. Хто сидів під во­зом, хто під гор­ни­ця­ми: ко­жен хо­вав­ся од душ­ної спе­ки, що не­са­мо­ви­то пек­ла-па­ли­ла. Од­да­ле­ки ко­зацької стар­ши­ни сидів під гор­ни­ця­ми й Чіпка, ря­дом з Ло­зою, не­да­ле­ко від рун­ду­ка. По пра­ву ру­ку - ку­че­ри панські, по ліву - "п'явки людські", як ко­лись Чіпка об­зи­вав сільську стар­ши­ну. Йо­му бу­ло те­пер якось ніяко­во… Ку­че­ри поз­ла­зи­ли з ко­зел, дех­то підійшов до знай­омих глас­них; ба­ла­ка­ли то про се, то про те; хва­ли­ли­ся уро­жа­ями, жал­ку­ва­ли, що прий­шло­ся та­кий га­ря­чий час про­га­яти. Чіпка сидів мовч­ки, слу­хав, та чи й чув що. По ви­ду мож­на бу­ло поміти­ти, що йо­го го­ло­ву кло­по­та­ли не­аби­які дум­ки. Пе­рер­вав їх Дмит­рен­ко своїм зич­ним го­ло­сом:

    - Гей, ви! -гу­кав він з рун­ду­ка на глас­них: - сю­ди йдіть!

    Гласні підійшли під рун­дук, пос­ки­да­ли шап­ки. Тільки один Чіпка з Ло­зою, як сиділи, так і зос­та­ли­ся.

    - А скільки вас? - пи­тає ста­но­вий.

    - Та скільки ж? - обізвав­ся пе­редній, во­лос­ний пи­сар, ски­нув­ши очи­ма на куп­ку то­ва­ришів-глас-них.- 3 на­шо­го ста­ну - три, та з ва­шо­го - п'ять, та двоє - з Сви­нок… Оце й усі!

    - Ага, бач, Ни­ки­фор Іва­но­вич… Здо­рові! - кив­нув ста­но­вий го­ло­вою Чіпці.

    - Доброго здо­ров'я,- од­ка­зав, підво­дя­чись. Чіпка і зняв шап­ку.

    Лоза за ним ус­тав, ски­нув і собі шап­ку.

    - А що ж це ваші сю­ди уся­кої на­во­лочі по­на­си­ла­ли? - пи­тає Чіпки ста­но­вий.

    - Якої на­во­лочі? - зирк­нув Чіпка та, тро­хи спус­тив­ши го­лос, до­дав: - пе­ред бо­гом усі рівні…

    - То ж пе­ред бо­гом, а тут - пе­ред людьми…

    - Та й пе­ред людьми - все од­но… Усе-та­ки сміливіше, як с в і й ко­ло те­бе… А то: ви собі у бу­ди­нок по­за­ла­зи­ли та й ба­ла­каєте у хо­ло­доч­ку, а тут - пе­чись на сонці…

    - Хто ж вам ве­лить пек­тись? Узя­ли б та й увійшли у ко­ри­дор.

    - Спасибі. Що гро­маді, те й бабі.

    - А ви, ка­пус­тяні го­ло­ви! - по­ки­нув­ши Чіпку, по­вер­нув­ся ста­но­вий до ко­за­чих глас­них.- Це вже ви нам од­ну ка­пость зро­би­ли?! Чо­го ви сю­ди поп­ри­ла­зи- ли? Що ви тя­ми­те?.. Ну, що ти, Свер­би­но­се, тя­миш?..- визвірив­ся Дмит­рен­ко на чер­во­но­пи­ко­го, товс­то­го ко­за­чо­го го­ло­ву, од кот­ро­го так і нес­ло горілкою.- Кис би собі у Хай­ки в шин­ку… Ні, у гласні преться!.. Або ти. Сту­по? Жінчи­ної тіні боїться, до ла­ду не вміє сло­ва ви­мо­вить, а теж - і собі між лю­ди… у гласні!!.

    Ступа й Свер­биніс мов­ча­ли. По­ту­пив­ши у зем­лю очі, во­ни й не гля­ну­ли на ста­но­во­го. Він ки­нув їх та до кріпаків:

    - А ви, не­до­бит­ки?.. Ще й вас тут не ста­ва­ло?! Дав­но з вас шку­ру злу­пи­ли?.. А те­пер - ду­маєте, що й ви па­ни?!.

    Стара ви­раз­ка, роз­кор­пи­са­на не­чис­ти­ми ру­ка­ми, за­щеміла у Чіпчинім серці. З-під на­суп­ле­них брів засвітив гост­рий пог­ляд,- то оки­дав він ним ста­но­во­го, то по­зи­рав на лю­дей, що сто­яли мовч­ки, як до землі при­биті.

    - Чого вам од нас, доб­родію, тре­ба? - за­пи­тав Чіпка сер­ди­то і зирк­нув на Дмит­рен­ка.- Хіба ми до вас приїха­ли?.., Нас гро­ма­да прис­ла­ла, ми гро­маді слу­жи­мо…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2