Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 66)

    - Та я про вас нічо­го й не ка­жу,- спус­тив­ши униз го­лос, за­го­во­рив ста­но­вий.- Ви чо­ловік тор­го­вий: всю­ди бу­ваєте, лю­дей, світа ба­чи­ли-де тре­ба, до ла­ду й своє сло­во ска­же­те… Я про вас не ка­жу! З вас глас­ний, то та­ки глас­ний… А то - що? - Дмит­рен­ко з огид­ливістю гля­нув на ос­танніх глас­них.- П-хуу!.. Та те­пер уже не пе­реміниш… Глядіть ще - не по­ви­би­рай­те й в уп­ра­ву своїх!.. Чуєте?

    Гласні мов­ча­ли, мов не до них річ.

    - Слухайте,- по­чав ста­но­вий: - дивіться на ме­не… Як крут­ну пра­во­го ву­са - кла­ди нап­ра­во білет; а крут­ну ліво­го - наліво… Глядіть мені!

    Кажучи ос­таннє сло­во, Дмит­рен­ко пог­ро­зив пальцем, по­вер­нув­ся, грюк­нув две­ри­ма пе­ред са­мим но­сом у глас­них та й скрив­ся у ко­ри­дор.

    - Бач, який гост­рий! - обізвав­ся Сту­па.- Мов над дур­ни­ка­ми… Ні, стій! А ми так, брат­ця: він нам пра­во­го ву­са, а ми - наліво… Не­хай ду­ди­ка з'їсть!

    - Це на­пасть та й голії - ка­же який­сь пи­сар.- Швид­ко на­шо­му бра­тові за ни­ми нігде бу­де місця знай­ти… _ д на­шо­му бра­тові,- увер­нув грізно Чіпка,- тре­ба сте­рег­ти сво­го бра­та, а не тільки про се­бе ду­ма­ти…

    Він мав ще щось ска­за­ти, та тут їх поз­ва­ли у гор­ниці.

    Посеред дов­гої й ши­ро­кої за­ли сто­яв дов­гий стіл, зас­ла­ний чер­во­ним сук­ном, об­ля­мо­ва­ним зо­ло­тою гальонкою, з зо­ло­ти­ми ки­ти­ця­ми… За сто­лом, на по­куті, сидів пред­во­ди­тель. По пра­ву ру­ку од йо­го - Да­ни­ло Пав­ло­вич Кря­жов, по­то­мок то­го са­мо­го гетьмансько­го пол­ков­ни­ка Кря­жа, що ус­ла­вив­ся ні бо­ями, ні по­хо­да­ми,,а тільки тим, що, як прикріпля­ли до землі підсусідків, він прикріпив нет­ро­хи своїх да­ле­ких ро­дичів, а ра­зом з ни­ми бра­та й сест­ру рідну… або й не він прикріпив їх, а йо­го жінка - та са­ма пані пол­ков­ни­ця, що лю­дям че­ре­ви­ка­ми очі й зу­би ви­би­ва­ла… По ліву ру­ку од пред­во­ди­те­ля сидів Шав-кун - го­ро­до­вий глас­ний. До йо­го пред­во­ди­тель знай на­ги­нав­ся, а він йо­му шеп­тав щось на ухо. Кру­гом сто­лу обсіда­ли другі гласні - го­ро­жа­ни й зем­ля­ни. Тут бу­ло ціле "сон­ми­ще", ціле код­ло Польських. Тут бу­ли Со­винський, Кри­винський, Гаєцький, Митіль,- не бу­ло тільки од­но­го Ма­ку­хи: По­рох та­ки йо­го доїхав своїми ябе­да­ми: він те­пер був під су­дом, без місця. Між го­ро­жа­на­ми мож­на бу­ло по­ба­чи­ти Лей­бу Ов-ра­мо­ви­ча, орен­да­ря па­на Польсько­го, а ря­дом з ним от­ця Дмит­ра, бла­го­чин­но­го, що так менд­жу­вав про­си-тельськи­ми кни­жеч­ка­ми, як Дмит­рен­ко кіньми,- за що, ка­жуть, не раз і су­див­ся в кон­сис­торії. Дмит­рен­ко, як не глас­ний, сидів ок­ре­мо, між па­на­ми, котрі приїха­ли по­ди­ви­тись на но­ве ди­во. На всю ха­ту тільки два по­рожні стульці зос­та­ли­ся, та й ті, ма­буть, до­жи­да­ли ко­гось з панських глас­них. Чіпка сміли­во опус­тив­ся на один; за ним Ло­за - на дру­гий. Па­ни-гласні ззир­ну­ли­ся. Хоч наші ду­качі бу­ли у доб­рих синіх жу­па­нах, а все-та­ки та­ка нез­ви­чай­на сміливість ко­ло­ла панські очі. Для ос­танніх глас­них-се­лян не знай­шло­ся місця за сто­лом: прий­шло­ся спи­на­ми підпи­ра­ти стіну.

    Після мо­леб­ню та при­ся­ги по­ча­лись ви­бо­ри. Ра­ди­ли ви­би­ра­ти Кря­жо­ва, хва­ли­ли Со­винсько­го, роз­пи­на­лись за Шав­ку­на, наміря­лись пропх­ну­ти Гаєцько­го, Митіля. Як не кру­тив уса Дмит­рен­ко, як не ди­вив­ся на кож­но­го, хто підсту­пав клас­ти біле­та не в сюр­туці, а в свиті, а вий­шло так, що лед­ве-лед­ве про­ве­ли трьох пер­ших. На Шав­ку­нові зро­би­ли не­ве­лич­кий пе­ре­по­чи­нок.

    Як на­ла­го­ди­лись зно­ву прий­ня­тись за ви­бо­ри, глас­ний Саєнко, син сот­ни­чен­ка, поп­ро­хав "сло­ва". Па­нам бу­ло це не вди­во­ви­жу. Саєнко - здав­на чо­ловік нес­покійний. Ще за Ва­си­ля Се­ме­но­ви­ча він, бу­ло, не про­пус­тить ви­борів, щоб не на­го­во­ри­ти, як ка­за­ли про йо­го, "сім мішків гре­ча­ної вов­ни…" Оже та вов­на бу­ла для панів Польських гірше гіркої гірчиці. Нівро­ку ро­зум­ний, гост­рий, як брит­ва, Саєнко не про­пус­кав слу­чаю, щоб не поб­ри­ти своїх сильних ро­дичів. Прості лю­ди йо­го лю­би­ли, як чо­ловіка, кот­рий не змов­чить сильно­му і ста­не завж­ди у при­годі немічно­му. За­те па­ни та жи­ди Саєнко­во­го ду­ху бо­яли­ся - та й не­дур­но. На­па­кос­тить па­нові, при­да­ви­ти жи­да - ста­ло утіхою для йо­го. Так оцей-то "лібе­рал", як йо­го зва­ли, зняв те­пер річ про земст­во… Обер­та­ючись до панських глас­них, він до­ка­зу­вав їм "все­сос­ловність земст­ва", дов­го й крас­но роз­во­див їм про "интел­лек­ту-альную де­ятельность", кот­ру во­ни, за "пропілі гріхи", по­винні бу­ли од­да­ти на "алтарь об­щест­вен­но­го бла­го-по­лу­чия". То по­вер­тав­ся до прос­тих глас­них, на­га­ду­вав їм про "рівноп­равність", умов­ляв їх са­мим дба­ти про свої "інте­ре­си", про "на­род­не бла­го". А на за-ключ­ку всім глас­ним ра­зом ра­див виб­ра­ти чле­ном в уп­ра­ву хоч од­но­го з глас­них-се­лян.

    По хаті прой­шов ше­лест. Па­ни здви­гу­ва­ли пле­чи­ма, хи­та­ли жур­ли­во го­ло­ва­ми, шеп­та­ли­ся між со­бою. Му­жи­ки за­во­ру­ши­ли­ся під стіною, за­ту­по­та­ли но­га­ми на однім місці, згля­да­ли­ся, мов пи­та­ли очи­ма один в од­но­го: "А що?! ко­го те­пер?"

    Предводитель, по­шеп­тав­шись спер­шу з Шав­ку­ном, а потім з Кря­жо­вим, задз­во­нив у дзво­ник і, ог­ля­да­ючи се­лян, го­лос­но за­пи­тав: хто хо­че ви­би­ра­тись?

    Шелест пот­ро­ху сти­хав. Пред­во­ди­тель за­пи­тав уд­ру­ге. Усі мов­ча­ли, тільки ззи­ра­ли­ся.

    - Ось хіба Ва­ре­ни­чен­ко…- якось несміли­во, крізь зу­би, процідив стар­ши­на з Пісок.

    На йо­го гля­ну­ло сто очей; гля­нув Дмит­рен­ко - і за­ту­лив ру­кою сво­го ро­та: "мов­чи, мов, неск­ре­бо!"

    - Якого Ва­ре­ни­чен­ка? - во­лею-не­во­лею ви­мо­вив Пред­во­ди­тель.,_ Ось!.. ось!..- по­чу­лось з-під стіни кілька го­лосів, ти­ка­ючи пальця­ми, де сидів Чіпка. Він по­чер­вонів. Усі ус­та­ви­лись на йо­го очи­ма.

    - Вм же­ла­ете? - спи­тав йо­го Пред­во­ди­тель.

    - Та ко­ли людська лас­ка та панська во­ля,-одка-зав Чіпка, підво­дя­чись,- то й про ме­не…

    Голос йо­го тремтів; ли­це горіло; очі світи­ли радістю.

    Пустили на го­ло­си: виб­ра­ли Чіпку. Далі, ма­буть, роз­га­ря­чив­шись, виб­ра­ли Саєнка у гу­бернські гласні.

    Вибори скінчи­лись. Се­ля­ни по­роз'їзди­лись по домівках. Па­ни за­бен­ке­ту­ва­ли у го­роді.

    Вернувся Чіпка до­до­му. Га­ля по­ба­чи­ла у вікно, вис­ко­чи­ла з ха­ти.

    - А що?

    - Усе га­разді - скрик­нув ра­до Чіпка.- Те­пер я, Га­лю, не тільки глас­ний, а ще й член в уп­раві…

    - Невже? - ра­зом зрадівши і зля­кав­шись, скрик­ну­ла Га­ля.

    - Далебі… виб­ра­ли! - хва­литься він.

    - Кого виб­ра­ли? ку­ди? - по­чув­ши ос­таннє сло­во, пи­тає Мот­ря, ви­су­нув­шись у вікно.

    - Мене виб­ра­ли, ма­мо, в уп­ра­ву! Мот­ря гля­ну­ла пря­мо Чіпці в вічі, по ви­ду в неї пробігла не­радісна смуж­ка.

    - І на­що во­но тобі, си­ну, з па­на­ми тя­га­тись? - ка­же во­на жур­ли­во.- Ще, не дай бо­же, підве­дуть як… Самі ж по­хо­ва­ються, а тобі - бу­де…

    - Не бійтесь, ма­мо: не по­дам­ся! - зас­по­коює її Чіпка.

    - Ще встря­неш ку­ди…- своє-та­ки Мот­ря.

    - Нічого ви, ма­мо, як я ба­чу, не знаєте,- од­ка­зує без гніву Чіпка.- На те їх во­ля… А мо­же я, ма­мо, лю­дям у при­годі ста­ну… доб­ро яке зроб­лю…

    - І вже, си­ну! Ти - один, а їх скільки…

    - Один, та доб­рий,- ос­ту­пи­ла­ся за чо­ловіка Га­ля, і, всміха­ючись, пішли обоє в ха­ту.

    Радів Чіпка, по­тай од ма­тері, уд­вох з жінкою, що за­ро­бив людську ша­ну, по­ва­гу. Те, що місяць на­зад тільки зак­лю­ну­лось у серці, те­пер уже сну­ва­ло пе­ред йо­го очи­ма, за­во­лоділо йо­го дум­ка­ми. Ла­го­див­ся Чіпка гро­маді слу­жи­ти - зби­рав­ся доб­ро ро­би­ти; грів У серці сам собі ниш­ком, по­тай уже й жінки, го­луб­ку-надію- дав­не за­бу­ти і слід йо­го заг­ла­ди­ти… А ви- [йшло так, що - де знай­шов ша­ну, там за­гу­бив спокій і… до­лю!

    Вибір йо­го в уп­ра­ву, зроб­ле­ний під га­ря­чий час, без по­ра­ди, без роз­мис­лу, ніко­му не був ми­лий. Ко­зацька стар­ши­на на Чіпку ско­са ди­ви­ла­ся. Пи­са­рям та го­ло­вам зазд­ро бу­ло, як-та­ки мос­кальчук, ще не­давній у го­лод­ра­бець, во­ло­цю­га, ле­да­що, посівши за жінкою ба­гатст­во, вис­ко­чив у лю­ди, між па­ни, ку­ди во­ни пер-.- ли­ся з са­мо­го мал­ку, що їм сни­ло­ся й вви­жа­ло­ся - та не ста­ло­ся! Па­ни оха­ну­ли­ся, як уже виб­ра­ли. Ста­ли во­ни один од­но­му жаліти­ся, який те­пер вік нас­тав, що свій брат-дво­ря­нин бра­тається з "ха­мом" та ще підво­дить до то­го й дру­гих. Ста­ли наріка­ти на Саєнка, що це він так зро­бив на глум, на со­ром ціло­му повітові… То­ва­риші по уп­раві вва­жа­ли та­кий вибір тяж­кою для се­бе оби­дою, за­ля­ку­ва­ли де­ко­го з панів, що ко­ли на те пішло, то во­ни всі по­ки­да­ють уп­ра­ву: не­хай зап­рав­ляє сам!.. А Шав­кун ла­мав уже го­ло­ву, ниш­по­рив по товс­те­лез­них то­мах за­конів, чи не знай­деться чо­го, щоб вип­ро­ва­ди­ти з уп­ра­ви чле­на, кот­рий, як він бо­яв­ся, міг ста­ти йо­му на пе­ре­меті, шко­ди­ти, не до­пус­ка­ти про­со­ву­вать ла­пу до земських гро­шей…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2