Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 67)

    Шавкун - би­тий жак! Не­да­ром він по­сивів, си­дя­чи над бу­ма­га­ми. Він мет­нув­ся сю­ди-ту­ди; як той па­вук, сплів, роз­ки­нув сітку; ло­вив кож­не сло­во, яке йо­му тре­ба… Нічо­го сам не нат­ра­пив­ши, він по­вер­нув­ся за по­ра­дою до сво­го давнього при­яте­ля Чижйкіг - сек­ре­та­ря в суді. "Чи не бу­ло чо­го, братіку? чи не су­див­ся" він?" - до­пи­ту­вав­ся Шав­кун. Чи­жик по­ню­хав та­ба­ки, чхнув, прис­та­вив пальця до ло­ба, по­ду­мав хви­лин з п'ять та й поліз у ша­фу з ста­ри­ми діла­ми. Пе­ре­ки­нув од­но, пе­ре­вер­нув дру­ге, заг­ля­нув у третє, у п'яте, в де­ся­те, нат­ра­пив слід, піймав ни­точ­ку - та ра­зом з Шав­ку­ном дійшли і до клу­боч­ка…

    - Найшли! - ус­ко­чив­ши в уп­ра­ву, скрик­нув Шав­кун, по­да­ючи Де­ло об пок­ра­же пше­ни­цы в ко­мо­рах по­ме­щи­ка Над­вор­но­го Со­вет­ни­ка Ва­си­лия Сем. Польско­го й о при­би­ении сто­ро­жа Дер­ка­ча.

    Члени по­роз­зяв­ля­ли ро­ти, по­витріща­ли очі. Шав­кун пе­ре­чи­тав діло, по кот­ро­му "сол­датс­кий син Ва­ре­ни­чен­ко ос­тав­лен в по­доз­ре­нии". Уп­ра­ву об­ня­ла радість, мов кож­но­му з членів при­бу­ло від то­го щас­тя. Як на те в го­роді лу­чив­ся Дмит­рен­ко. Йо­го зак­ли­ка­ли в уп­ра­ву, за­чи­ни­лись, дов­го ба­ла­ка­ли. Усі вий­шли, усміха­ючись.

    Чіпка нічо­го то­го не знає. На ма­ковія поїхав у Хам­ло на яр­ма­рок та вер­нув­ся аж пе­ред спа­сом. То­го са­мо­го дня, як він вер­нув­ся до­до­му, заїздить до нього Дмит­рен­ко, роз­ка­зує діло, ра­дить са­мо­му заз­да­ле­го­ди тіка­ти з уп­ра­ви.

    Чіпка, як по­чув про діло,- мов хто йо­го обу­хом лиг­нув по го­лові. Со­ром, до­са­да, злість - усе ра­зом при­ли­ло в йо­го го­ло­ву, му­ти­ло йо­го кров, гам­се­ли­ло у вис­ках, за­хо­ди­ло жов­ти­ми й чор­ни­ми кру­жа­ла­ми у віччю… Сам він поблід; ру­ки тряс­ли­ся… Він по­чу­вав своїм сер­цем, що це вер­тається за ним давнє, прос­тя­гає до йо­го ру­ки, хо­че йо­го схо­пи­ти, об­ня­ти… Щоб се­бе не ви­да­ти, він ско­чив з ослінчи­ка, де пе­ред тим сидів, став хо­ди­ти по хаті, блу­див мут­ни­ми очи­ма по стінах… Од­на дум­ка об­га­ня­ла дру­гу; од­на од­ну ви­пе­ред­жа­ла, на­че гра­ли­ся нав­ви­пе­ред­ки; він хотів на бігу пійма­ти хоч од­ну з них; во­ни од йо­го тіка­ли, зни­ка­ли, одні тільки краї їх на од­ну хви­ли­ноч­ку мелька­ли,-по­ки не зли­ли­ся у од­ну дум­ку: як-не-як, а жив­цем не по­да­ти­ся в ру­ки!

    Дмитренко, як ма­ра та, сидів над йо­го ду­шею, чи­гав, як шуліка, ко­ли Чіпка прис­та­не на йо­го ра­ду - сам "вий­де в одс­тав­ку".

    - Коли б ме­не на ши­бе­ни­цю ве­ли та ска­за­ли: як по­да­сись сам, по­ми­луємо,- я б і тоді не пос­лу­хав! - скрик­нув Чіпка.- Хто ска­же, що я чо­ловіка вбив?.. Мо­же, во­ни на своїм віку де­сят­ки, сотні на той світ по­за­го­ни­ли… А те­пер шко­да: не­ма волі?.. Те­пер за­ва­ди­ло - усі рівні?.. Я лю­дям слу­жу… ме­не лю­ди виї бра­ли… ме­не лю­ди й ски­нуть!

    Поїхав Дмит­рен­ко ні з чим.

    На дру­гий день летіла од пред­во­ди­те­ля до гу­бер­на­то­ра бу­ма­га.

    Через день при­вез­ла стах­ве­та од гу­бер­на­то­ра при-каз: "устра­нить глас­но­го Ва­ре­ни­чен­ка по неб­ла­го­на-деж­нос­ти".

    Упала ця вістка, як грім, на Чіпчи­ну го­ло­ву… "Це гірше крадіжки, роз­бою! - ду­має він.- І наз­ви цьому не­має… Там - прой­шов, узяв - і не­ма… вид­но, чо­го не­ма!.. А тут - усе є… і доб­ро зос­та­ло­ся, і сам зос­тав­ся… То що з то­го, що зос­тав­ся?.. Ко­ли твою честь ук­ра­де­но… ду­шу твою обезс­лав­ле­но… Та ні! не бу­де сьоі'о… Ми ще поміряємось… Ще по­ба­чи­мо - чий батько стар­ше… Не той те­пер вік… ча­си те­пер не ті… не ті лю­ди!.."

    Запрягає Чіпка ко­ней, їде в Гетьманське. Не по­га-ня - же­не ко­ней; не ве­зуть во­ни - мчать - та прямісінько до По­ро­ха в двір.

    Перемінився По­рох з то­го ча­су, як йо­го ба­чив Чіпка: пос­тарів, за­хирів, опав. Ко­лись круг­ле об­лич­чя роз­тяг­ле­ся удовж, осу­ну­лось; що­ки по­об­ви­са­ли; очі по­мутніли; руді ву­си по­сивіли; сам згор­бив­ся, тру­ситься… Оже пізнав він Чіпку; пізнав і йо­го Чіпка. Привіта­лись, як давні при­ятелі. По­чу­ла Галька чу­жо­го чо­ловіка, увійшла в ха­ту, по­ди­ви­лась на Чіпку і вий­шла мовч­ки. На ній - ли­ця бу­ло не знать, так во­на схуд­ла, аж по­чорніла…

    Перше всього пос­лав Чіпка за горілкою: побігла чор­но­ма­за дівчин­ка, Гальчи­на доч­ка. По­рох зрадів горілці і ви­пив підряд аж три чар­ки. Тоді Чіпка пох­ва­ливсь йо­му своєю при­го­дою. Не втаїв нічо­го: роз­ка­зав, як Дмит­рен­ко на­мов­ляв пе­ред ви­бо­ра­ми лю­дей у Пісках; роз­ка­зав, як кру­тив усом на ви­бо­рах; роз­ка­зав, як па­ни на­мов­ля­лись не пус­ти­ти му­жиків в земст­во, які бу­ли ви­бо­ри… Ска­за­но: нічо­го не втаїв гост­рий язик об­ра­же­но­го Чіпки.

    Гаряча мо­ва роз­па­ли­ла кров По­ро­хо­ву; засвітив огонь у йо­го ста­рих очах - і він на­пи­сав Чіпці жа­ло­бу. Хоч тряс­ла­ся ру­ка ста­ро­го пи­са­ки, хоч бриз­ка­ло пе­ро, од­на­че з-під йо­го от­ру­та на па­пері зос­та­ла­ся… Ви­лив По­рох у жа­лобі всю свою злість, що на­ки­па­ла довгі ро­ки: об­си­пав, оцерк­лю­вав ста­рий ябе­да панів Польських так, що аж сам тряс­ся, чи­та­ючи Чіпці жа­ло­бу.

    Чіпка зап­ла­тив йо­му доб­ре, по­дя­ку­вав, одвіз жа­ло­бу на пош­ту, а сам поїхав у Піски.

    Минув тиж­день. Ні чут­ки, ні вістки!

    Був ве­ли­кий бен­кет у пред­во­ди­те­ля. Нас­тя­га­лось гос­тей си­ла. До са­мо­го біло­го світу пи­ли, гу­ля­ли, у кар­ти гра­ли; один пе­ред од­ним но­ви­ною хва­ли­ли­ся; раділи, що "ха­ма" з уп­ра­ви ви­жи­ли…

    Світом зад­зе­лен­чав дзво­ник повз бу­ди­нок Польсько­го - і на хви­ли­ну спо­лох­нув ве­се­ле гульби­ще. Дех­то навіть за­зир­нув у вікно, та з освіче­ної ха­ти нічо­го не по­ба­чив; тільки чуть бу­ло, як зас­ту­гоніли ко­ле­са, про­ми­на­ючи бу­ди­нок… Не­за­ба­ром при­нес­ли з станції бу­ма­гу до пред­во­ди ге­ля.

    - Приїхав чи­нов­ник од гу­бер­на­то­ра,- ска­зав хтось; роз­пи­тав­шись пош­та­ря.

    Як блис­ка­ви­ця шморг­ну­ла в хаті - і пе­ре­ля­ка­ла все гульби­ще. Усе за­тих­ло, не­мов за­мер­ло… Якісь пе­ре­ля­кані пог­ля­ди у не­дав­но ве­се­лих очах без тям­ку блу­ка­ли по хаті; ко­жен ди­вив­ся на дру­го­го і мовч­ки пе­ре­во­див пог­ляд на третього, чет­вер­то­го… Пред­во­ди-тель вий­шов у кабінет до се­бе, а по хаті прой­шов ти­хий, за­дав­ле­ний гомін, на­че вітрець повійнув лист-вою… по всіх кут­ках за­ше­потіли.

    Через хви­лин п'ять пош­тар пішов на­зад, а в ха­ту увійшов пред­во­ди­тель.

    - Оце так!..- скрик­нув він, пе­ревівши дух.- За­раз по­даю в одс­тав­ку…

    У хаті все за­тих­ло: та­ка нас­та­ла ти­ша, що чут­но бу­ло, як крізь спер­тий дух ви­ри­ва­лось кож­не сло­во у пред­во­ди­те­ля.

    - Що це? Слідствіе… на­до мною… над на­ми слід-ствіє на­ря­жа­ють… І після цього щоб я слу­жив?.. За­раз же в одс­тав­ку… за­раз! -

    - Що, що та­ке, Пет­ро Ва­сильович? - пи­та­ють йо­го, обс­ту­пив­ши з усіх боків.- Щось уже є… уже якась ябе­да!..

    - Как же, как же,- задрібо­тав він, мот­нув­ши го­ло­вою.- Наші ви­бо­ри не приз­нані… слідствіє на­ря­же-но… І після цього слу­жить?.. Не хо­чу, не хо­чу! - за­ле­мен­ту­вав він і за­хо­див по хаті.

    Шавкун з од­но­го кінця за­ли про­тов­пив­ся на дру­гий - як стіна блідий, за­ду­ма­ний…

    - Так… так… це він… він та По­рох,- за­ше­по­тав він, підсту­па­ючи до Чи­жи­ка.- Він три дні… ні, ма­буть, бу­де з тиж­день, як во­див­ся з По­ро­хом…

    - А вже не хто, як не По­рох! - обізвав­ся Чи­жик до то­ва­ри­ша.- От ста­ра ябе­да!! Не зди­хаємось ніяк… уївся та й уївся…

    Шавкун одійшов тро­хи. Надія заг­ра­ла у йо­го хит­рих очах.

    - Знаєте що? - за­шав­котів він.- Мо­же, ще діло поп­ра­ви­мо… Тре­ба дізна­тись, хто пи­сав жа­ло­бу… Ко­ли справді По­рох:,-тоді нічо­го й ка­за­ти… Ябед­ник пи­сав! Хто повірить ябед­ни­кові?..

    - А справді,- за­гу­ло кру­гом.- Тре­ба довіда­тись… Пет­ру Ва­сильови­чу тре­ба поїха­ти до чи­нов­ни­ка, роз­пи­та­тись…

    - Кому? до ко­го? - бриш­ка пред­во­ди­тель.- Щоб я їздив? Не бу­де сього!

    - Просимо, Пет­ро Ва­сильович!.. про­си­мо, про­си-мо-о!! - за­гу­ка­ли кру­гом.

    - Не поїду… ви­беріть ко­го дру­го­го… Я ні за що не поїду… На­до мною слідствіє?!

    - Просимо… про­си­мо!.. про­си­мо!! - ще дуж­че за­гу­ка­ли.

    Насилу уб­ла­га­ли. Уже зовсім роз­вид­ни­лось. Гості по­дя­ку­ва­ли ха­зяїну, поп­ро­ща­ли­ся, по­роз­хо­ди­лись…

    Годин че­рез три бу­ди­нок Польсько­го зно­ву кишів ' панст­вом. Сю­ди зібра­ли­ся зно­ву всі, хто був учо­ра, щоб по­чу­ти: хто пи­сав жа­ло­бу і про що та жа­ло­ба. Пред­во­ди­тельсько­го син­ка не бу­ло: він поїхав до чи­нов­ни­ка. Не­за­ба­ром вер­нув­ся з жа­ло­бою. По­дав Шав-ку­нові до рук.

    - Читайте!

    В хаті за­тих­ло. Шав­ку­на кру­гом обс­ту­пи­ли. Шав-.кун роз­вер­нув бу­ма­гу, од­каш­ляв­ся, як дяк на кри­ласі, гля­нув:

    - Так, так… і ру­ка По­ро­хо­ва…- ска­зав на­че сам до се­бе і став чи­та­ти.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2