Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 68)

    Кожного ки­да­ло то в огонь, то в хо­лод од тії ябе­ди. Усяк - аж го­ло­ву схи­лив, слу­хав,- як слу­хає ви­ну­ва­тий шко­ляр прав­диві ви­чи­ти про свої вчин­ки.

    Шавкун скінчив.

    - Клевета! ябе­да!!-за­гу­ка­ли кру­гом.- Жалійтесь, Пет­ро Ва­сильович! це - оби­да… Хіба мож­на так ви­ра­жа­тись: "орга­ни­зо­ван­ная шай­ка", "сон­ми­ще кріпос­ників?.." Хіба мож­на?..

    - І як гу­бер­на­тор прий­няв та­ку ябе­ду?! - хтось гірко ви­мо­вив…

    - Підіть же! - ка­же дру­гий, здвиг­нув­ши пле­чи­ма.

    - Зто дав­ле­ние ад­ми­нист­ра­ции… вме­ша­тельство в земс­кие де­лаї - гук­нув хтось з кут­ка.

    - Так… так." вміша­тельство. На­да міністру пи­сать… - Еге ж, еге… Міністру! міністру!.. От ліца всєго дво­рянст­ва. Ми всє вас просім, Пет­ро Ва­сильович!.. про­си­мо! просім!!.

    - Харашо, ха­ра­шо,- од­мов­ляе він, од­дув­шись, як індик.

    Шавкун з Чи­жи­ком пе­рег­ля­ну­лись - і іскор­ки сміху заб­ли­ща­ли у хит­рих очах.

    - Ось постійте… не га­рячіться так! - ка­же Шав­кун.- Чо­го нам до то­го міністра лізти? Нам тре­ба спер­шу це діло за­би­ти, поз­бу­тись йо­го…

    - Шавкунова ра­да взя­ла своє. Шав­ку­на пос­лу­ха­ли - і змо­ви­лись, як в один го­лос ка­за­ти чи­нов­ни­кові про ви­бо­ри.

    У два­над­цять го­дин приїхав чи­нов­ник до Польсько­го уд­вох з справ­ни­ком і прий­няв­ся за діло… О шостій го­дині сіда­ли гості за дов­гий стіл обіда­ти. На по­куті. сидів чи­нов­ник; по пра­ву ру­ку Польський; по ліву - Кря­жов… Зда­ва­ло­ся-то сиділо три давніх при­ятелі, котрі, не ба­чив­шись цілі довгі ро­ки, на пре­ве­ли­ку радість зустріли­ся… За сто­лом на по­куті ішла ве­се­ла роз­мо­ва, сміхи та жар­ти… На однім крилі й на другім роз­мо­ва ішла тих­ше; а все ж на ве­се­лих об­лич­чях гос­тей мож­на бу­ло поміти­ти, що по­кут­ня радість край­ком за­че­пи­ла й їх… Навіть на за­хирілих су­до­вих пи­ках Шав­ку­на й Чи­жи­ка, що сиділи по­руч у кінці сто­лу, навп­ро­ти по­ку­тя,- вид­на бу­ла якась ве­селість-Ба­га­тий на смачні стра­ви, розкішний на до­рогі трун­ки обід кінчав­ся. Мо­торні ла­кеї роз­но­си­ли ви­сокі криш­та­леві чар­ки з пінис­тим ши­пу­чим ви­ном. Пер­ший підвівся чи­нов­ник, ус­та­вив в ліве око сте­кольце, підняв вго­ру чар­ку, по­дя­ку­вав па­нові Польсько­му за доб­ру уч­ту, на­га­дав, що адміністрація вкупі і в "со­юзе с при­ви­ле­ги­ро­ванньїм сос­ло­ви­ем" по­вин­на "зор­ко сле­дить" за "ре­во­лю­ци­он­нмми зле­мен­та­ми", що обох їх "инте­ре­си об­щие", що во­ни по­винні піддер­жу­вать го&sshy;диhy;су­дарст­венньїй строй",- бе­рег­ти йо­го од "на­по­ра бе­зумньїх со­ци­алис­ти­чес­ких идей", котрі те­пер зло­чинці розсіва­ють всю­ди… І крас­на, і вче­на бу­ла та річ: гетьманські пан­ки ще зро­ду не чу­ли та­ко­го га­ря­чо­го сло­ва! На зак­люч­ку во­но зи­чи­ло па­нові Польсько­му здо­ров'я, а "при­ви­ле­ги­ро­ван­но­му сос­ло­вию" ра­ди­ло злить йо­го "инте­ресн" з "инте­ре­са­ми ад­ми­нист­ра­ции", од ли­ця ко­то­рої чи­нов­ник при­мов­лявсь ви­пи­ти за "общее на­род­неє бла­го"… Ви­пи­ли за "бла­го"… Ла­кеї зно­ву поспіши­ли по­на­ли­ва­ти чар­ки. Підвівся Польський - і тільки й ви­ду­мав, що про­сив ви­пи­ти за здо­ров'я "до­ро­го­го гос­тя"… Ви­пи­ли й за "до­ро­го­го гос­тя". Ла­кеї знов на­пов­ни­ли чар­ки. Підвівся Кря­жов - і роз­пус­тив сво­го дов­го­го язи­ка про той розб­рат, який пішов між двох "сос­ло­вий"; пох­ва­лив адміністрацію, що во­на сте­ре­же "инте­ресн иму­щих клас­сов", що во­на піддер­жує око­но-ми­чес­кое раз­ви­тие странн" - по­ма­гає строїти залізниці, по­ма­гає за­во­ди­ти "бан­ки", обо­ро­няє "оте­чест­вен­ную про­мыш­лен­ность пок­ро­ви­тельствен­ною сис­те­мою",-прос­то ска­за­ти: "соз­да­ет на­род­ное бла­го"… За та­ку ве­ли­ку пос­лу­гу Кря­жов про­хав ви­пи­ти - за адміністрацію. Ви­пи­ли й за адміністрацію… Чи­нов­ник по­дя­ку­вав від "лег­ко­го сер­ця" і при­мо­вивсь ви­пи­ти за "дво­рянс­кое сос­ло­вие".

    Обід скінчив­ся. Повс­та­ва­ли з-за сто­лу, по­дя­ку­ва­ли ха­зяїнові і роз­тек­ли­ся скрізь по бу­дин­ку. Гомін, га­ласі Одні ди­ву­ва­ли­ся крас­но­мовст­ву чи­нов­ни­ка, другі підхва­лю­ва­ли Кря­жо­ва, а третім най­більше по­до­ба­лась "скром­ность" речі "пред­во­ди­тельсько­го син­ка"…

    Тільки один Шав­кун з Чи­жи­ком ди­ву­ва­лись усій отій "ко­медії" і, сто­ячи у кут­ку, ра­ди­лись ниш­ком: як би їм зди­ха­тись По­ро­ха.

    Програвши в кар­ти да­ле­ко за північ, чи­нов­ник став про­ща­тись. Пе­ред рун­ду­ком сто­яв уже тро­як са­мих кра­щих пош­то­вих ко­ней. Не­ве­ли­ке чи­нов­ни­че збіжжя зло­же­не бу­ло у не­ве­лич­кий че­мо­дан і по­ло­же­но у но­гах пош­та­ря. Адміністра­тор сів; пош­тар мах­нув на ко­ней ба­то­гом; зад­зе­лен­чав го­лос­ний дзво­ник - і тільки ку­ря­ва вста­ла…

    - Поїхав! - в один го­лос ска­за­ло кілька душ.

    - Хороший чо­ловік…

    - Чудесний… хоч і мо­ло­дий… А ро­зум­ний - не кат йо­го взяв! -

    Та ще б! Пра­вовід, та не ро­зум­ний… Ну, звісно: бла­го­род­не ди­тя…

    - А ко­ли б во­но нам не наш­ко­ди­ло,- увер­нув хтось ней­мовірний.

    - Хто? він? - ос­ту­пивсь Кря­жов.- Ніко­ли! Ш зро­ду-віку… Ми йо­го знаємо, як об­луп­ле­ну овеч­ку… Він у нас у банці - по уха заст­ряві В дов­гу - як в шов­ку!.. Він у ме­не ось тут си­дить! - Кря­жов сту­лив міцно ку­лак і по­ка­зав по­верх го­ло­ви.

    - Ну, ко­ли так, то без­печ­ної - у один го­лос зарі-ши­ли Шав­кун і Чи­жик.

    Горе, ка­жуть, об го­ре чіпляється.

    Вернувся Чіпка з Гетьмансько­го до­до­му з розт­ро­юд­же­ним ли­хом у серці. Стріва йо­го ма­ти, хва­литься: не­ма Галі до­ма, поїха­ла до батька, бо Мак­сим за­не­ду­жав.

    - Чим? - пи­та Чіпка.

    - Господь йо­го знає. Поїхав, ка­жуть, ку­дись на яр­ма­рок любісінький, милісінький, а при­вез­ли - лед­ве ди­ше.

    - Гм… А що у вас чу­ва­ти доб­ро­го?

    - Що ж те­пер доб­ро­го по­чуєш? Не­ма те­пер нічо­го доб­ро­го… Он, роз­ка­зу­ють, на Крас­но­гор­ку на­па­ли роз­би­ша­ки… Чо­ловіка з двад­цять наїха­ло,- та сто­рожі од­би­ли… Ка­жуть, та­ка бійка бу­ла, гос­по­ди!

    Чіпку под­рав мо­роз по­за шку­рою… "Так… такі - ду­має він.- Оце ж во­но йо­му й ікну­ло­ся!.."

    Порозпрягав він ко­ней, підло­жив сіна. Хо­дить по дво­ру - не хо­четься і в ха­ту. Сон­це са­ме за­хо­ди­ло. Підня­лась вечірня шар­па­ни­на. Там во­ли рев­ли; там ове­ча­та ме­ка­ли; там жінки сви­ней кли­ка­ли… Все то ха­зяй­ські кло­по­ти. Чіпці - бай­ду­же до всього то­гої Він навіть не дос­лу­хається… У йо­го те­пер свої кло­по­ти, не об­бе­реш­ся їх…

    Ходить він по дво­ру - нуд­но; увійде у ха­ту - хатні по­мер­ки ще дуж­че роз­вер­та­ють сум­ну дум­ку. Розс­ти­лає во­на пе­ред ним, на­че страш­ний ки­лим, страшні при­го­ди жит­тя… Ось і Мак­сим ле­жить - пе­ре­би­тий, пе­ре­ла­ма­ний… Ось ви­со­ву­ються давні, знай­омі друзі;

    Лушня, Па­цюк, Мат­ня, ще й другі брат­чи­ки… П'яні го­ло­ви го­рять кри­ва­вим цвітом; у очах па­лає хижість, го­лод­не­ча… Ось підніма­ються у пам'яті панські ко­мо­ри: про них на­га­да­ли у земстві… при­га­дав­ся сто­рож… І сто­рож, і Мак­сим ка­ча­лись пе­ред ним, бо-жевільно стог­на­ли… Чи прав­да то­му?.. Прав­да… го­ла, страш­на прав­да!.. Що б він те­пер дав, ко­ли б мож­на бу­ло її ви­ки­ну­ти з пам'яті, за­бу­ти… Так ні!.. Та­ке не за­бу­вається… Во­но, мов на­рош­не, ви­ла­зить на­верх; на­че яке стра­хо­ви­ще, ля­кає те­бе… Навіщо ж во­но вер­тається? на­що во­но зда­ло­ся мені?.. Во­но пе­рестріло ме­не, пе­рей­шло мені до­ро­гу тоді, як я хотів йо­го слід за­тер­ти… І спли­ває йо­му на дум­ку земст­во, з своїми плу­то­ща­ми та хит­ро­ща­ми, з своєю об­раз­ли­вою неп­рав­дою… "Во­но мені на­га­да­ло про те… Я хотів йо­му ос­танній вік од­да­ти, а во­но ме­не за­вер­тає до ста­ро­го… Хіба в земстві не ті лю­ди, що й бу­ли?.. Хіба во­ни у один раз пе­реміни­ли­ся?.. Чо­го ж їм мож­на слу­жи­ти?.. Чо­му мені ні?.. Ко­жен з нас не­се гріх за со­бою… Чо­го ж од­но­му про­ще­но,- один за­був­ся про йо­го, на­че спо­ку­ту­вав… А мені - не­ма ні за­бут­тя, ні спо­ку­ти… І не ка­ра­ли - і ви­ну­ва­тий… Де ж та прав­да на світі?!"

    Зовсім смерк­ло. Лю­ди і світ спо­чи­ли. Ляг­ла уже й Мот­ря. Тільки один Чіпка не ля­гає: хо­дить, ну­диться, ка­рається… З ха­ти надвір, знад­во­ру в ха­ту.

    - Чого ти, си­ну, ту­паєш? Чо­му спа­ти не ля­гаєш?

    - ' А вам спиться? - не­лас­ка­ве од­ка­зав він. У го­лосі йо­го заб­рен­ча­ла дав­ня ту­га. Ма­те­ри­не сер­це по­чу­ло її зра­зу - і зля­ка­ло­ся.

    - • Спиться ж…-‹лас­ка­во од­ка­за­ла во­на.-я Чо­му ж во­но не бу­де спа­тись, ко­ли та­ка по­ра?

    - Ну, то й спіть, ко­ли спиться,- м'якіше ска­зав Чіпка та й опус­тив­ся на ла­ву. У хаті тем­но, ти­хо. Мот­ря ти­хенько зітхає…

    - Мамо! - обізвавсь Чіпка.

    - Чого, си­ну? $

    - Чивптго ко­ли З'зд__п]ав ня світі? чи, ма­буть, ніко­ли не бу­де.?!

    - Господь йо­го знає, си­ну. Ко­ли більше бу­де ота­ке за­во­ди­тись, як те­пер, то пев­но, що й тії не ста­не, яка те­пер є…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2