Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 69)

    - Ні, ма­мо… Вид­но - ніко­ли не бу­ло тії прав­ди… ніко­ли й не бу­де! Не за­во­ди­лось би та­ке, ко­ли б во­на бу­ла…

    Мотря нічо­го не од­ка­за­ла. Чіпка зняв­ся, зно­ву вий­шов з ха­ти та про­хо­див по надвір'ю ма­ло не до світа біло­го.

    На дру­гий день поїхав Чіпка до тес­тя. Те­ща й жінка стріли йо­го пе­ре­ля­кані. Во­ни по­ве­ли йо­го у ко­лись Га­ли­ну ха­ти­ну. Яв­до­ха щось дов­го-дов­го шеп­та­ла йо­му, ла­ма­ючи ру­ки. Во­на бу­ла, як по­лот­но, бліда-пе­ре­ля­ка­на. Га­лин пог­ляд світив­ся тяж­кою му­кою. Прик­ро й гли­бо­ко ди­ви­лась во­на на чо­ловіка, не­мов ка­за­ла: "Он, ба­чиш!"

    Чіпці од­на­че бу­ло те­пер не до то­го. По­ба­ла­кав­ши ниш­ком з Яв­до­хою, він пішов у світли­цю. Звідти до­но­си­лось до них стра­шен­не стог­нан­ня. У світлиці на ліжку ле­жав Мак­сим, пе­рег­нув­шись уд­воє. Раз поз раз з гру­дей у йо­го ви­ри­ва­лись тяжкі "охи", раз поз раз він схоп­лю­вав­ся ру­ка­ми за пе­рег­ну­ту спи­ну. Йо­го му­че­ний вид ура­зив Чіпчи­не сер­це - аж забіга­ла миш­ка… Яв­до­ха підсту­пи­ла до не­ду­жо­го.

    - Максиме! - обізва­лась во­на.

    - 0-ох! - од­ка­зав Мак­сим, важ­ко зітхнув­ши.

    - Чіпка приїхав.

    - Тату! здо­рові бу­ли,- привітавсь Чіпка, підсту­пив­ши до ліжка.

    - Ох-о-ох!..

    - Чого се виР.-Мак­сим не­са­мо­ви­то скрик­нув •- і схо­пив­ся обо­ма' ру­ка­ми за спи­ну. Скрив­ле­ний у ро­та вид по­ка­зу­вав страшні болі. Він пох­ли­нув­ся, за­каш­ляв­ся…- За­булькотіло в гру­дях; Мак­сим вип­ра­вивсь, тріпнувсь, розк­рив ши­ро­ко очі, провів ни­ми хи­жо по всіх… То був ос­танній пог­ляд - пог­ляд наг­лої смерті… Яв­до­ха мер* щій на­ки­ну­ла на вид чор­ний пла­ток.

    Як підня­ли пла­ток,- Мак­си­ма уже не бу­ло… Му­ка зас­тиг­ла у йо­го на лиці, виг­ля­да­ла ши­ро­ко розк­ри­тим, скрив­ле­ним ро­том, витріще­ни­ми очи­ма…

    Галя гля­ну­ла - і скрик­ну­ла… "Умер!.. умер!.." - кри­ча­ла во­на не своїм го­ло­сом, вибіга­ючи у кімна­ту і ки­да­ючись на ліжко ли­цем у по­душ­ки.

    Чіпка зирк­нув - і зат­ряс­ся… Він ніко­ли не ба­чив та­ко­го страш­но­го, хо­лод­но­го пог­ля­ду. Пе­ред ним війну­ла дру­га смерть - ба­би­на. Там - ти­хо, на­че за­бу­ва­ючись або за­си­па­ючи, упо­ко­юва­лась доб­ра ду­ша. Тут - з страш­ним бо­лем, му­ка­ми та прокльона­ми по­ки­да­ла во­на зем­лю… Го­ло­ва в Чіпки зак­ру­ти­ла­ся, за-чу­маніла. Він зак­рив на хви­ли­ну очі і опус­тив бліде ли­це на гру­ди…

    Одна Яв­до­ха якось ви­дер­жа­ла. Во­на зно­ву прик­ри­ла чор­ним плат­ком Мак­си­мо­ву го­ло­ву, сіпну­ла Чіпку за ру­кав і вий­шла з ним з ха­ти, бо­ля­че сту­ля­ючи очі, з кот­рих ту­га лед­ве ви­да­ви­ла дві сльози­ни…

    А в Гетьмансько­му па­ни раділи, що по їх ста­ло­ся. Ви­бо­ри ут­вер­ди­ли, а на Чіпчи­ну жа­ло­бу че­рез справ­ни­ка пос­ла­ли од­каз.

    Ось одк­ри­лась і земська ра­да. На ра­ду при­бу­ли одні па­ни: се­ля­ни не поїха­ли. Одні, як Ло­за, че­рез те, щоб не чу­ти та­кої брид­кої лай­ки та ганьби, яку во­ни чу­ли од ста­но­во­го на ви­бо­рах; а другі не поїха­ли-за во­зо­ви­цею. Са­ме ха­па­ли­ся з нею, бо дощі - як за­тя­ли­ся: щод­ня та й щод­ня… Ра­ди­ли ра­ду одні па­ни…

    'Через тиж­день чут­ка про ту ра­ду оббігла цілий повіт. Перш усього роз­ка­зу­ва­ли, яке ве­ли­ке жа­ло­ван­ня по­ло­жи­ли чле­нам в уп­раві; потім то­го жаліли­ся на який­сь чуд­ний на­лог з землі: у ко­го її більше, той пла­тить менш, а в ко­го мен­ше, з то­го й бе­ри; далі хва­ли­ли­ся, що шля­хи, греблі й містки бу­дуть рівня­ти, га­ти­ти й ла­го­ди­ти "на­ту­рою", тоб­то му­жи­чи­ми ру­ка­ми…

    Чіпці те­пер не до то­го. Йо­го зак­ло­по­та­ли хатні кло­по­ти. Тре­ба бу­ло тес­тя по­хо­ва­ти, по­ми­на­ти, ху­добі йо­го по­ря­док да­ти. Чіпка вик­ру­тив­ся цілий місяць, як му­ха в ок­ропі: ніко­ли бу­ло дос­лу­ха­тись, що лю­ди го­во­рять.

    На Па­рас­ки у Гетьмансько­му яр­ма­рок. Упо­рав­шись ко­ло ха­зяй­ст­ва, Чіпка поїхав. Пер­ше-на-пер­ше зай­шов в уп­ра­ву. Як же по­чув, що та­ка біда з ним,- як сто зміїв ра­зом ужа­ли­ло йо­го сер­це! Не роз­пи­тую-;чи, як, що, за віщо,- від злості він не міг сло­ва ви­мо­ви­ти,- вий­шов не­бо­рак з уп­ра­ви, на­че вчадів…,; Го­ло­ва хо­ди­ла хо­до­ром, кру­жа­ла, боліла; у вис­ках - (.Т як хто мо­лот­ком сту­кав; у очах-жов­то, чор­но;

    Ї? ~ а в ушах - пи­ща­ло, стог­на­ло, ви­ло… Щоб хоч тро­хи очу­ма­тись, він пішов по­хо­ди­ти по яр­мар­ку. Хо­дить (у поміж во­за­ми, попід крам­ни­ця­ми - роз­див­ляється, - слу­хає… Тільки й речі, тільки й мо­ви, що про земську ра­ду, про на­лог!..

    - Знаєте? - пи­тає, усміха­ючись, один ве­ли­ко­по-місний па­ню­га дру­го­го.

    - Знаю, знаю…

    - Синок не ус­ту­пить ба­тюшці…

    - Та кий біс, не то він? То все - Шав­кун з Кря­жо­вим… От, го­ло­ви!!

    - Ото їм - все­сос­ловність! Хотіли рівноп­рав­ності - оце їх і порівня­ли… А то справді - вся­ка на­во­лоч де­ре ніс уго­ру… Не­хай же те­пер зна­ють!

    - Оце са­мо­уп­ра­ва!! - за­пих­кав­шись, з пе­ре­ля­ка­ним ви­дом, стрічає мілко­помісний па­нок сусіду.- Чу­ли про на­лог?

    - Де ж не чу­ти? Доб­ре да­ле­ко роз­хо­диться, а ли­хе - ще далі…

    - Оце так! - підска­кує третій по­лу­па­нок.- Цього ще не бу­ло, щоб без со­ро­му, при­люд­но, у вічі ка­за­ли: хто має на де­сять рублів.-з то­го бе­ри руб; а хто на ти­ся­чу - копійку! А те­пер, при са­мо­уп­раві, діжда­ли… _ їм що? - чет­вер­тий ка­же.- Во­ни собі пов­би­ра­лись в уп­ра­ву, лу­щи­ти­муть з нас гро­ши­ки -, та й ні гад­ки!..

    _ А на­шо­му бра­тові - дош­ку­ля, до са­мих печінок до­хо­дить…- ве­де річ пер­ший.

    - Та ще як дош­ку­ля! - піддер­жує третій: - та­ки­ми по­бо­ра­ми печінки ви­тяг­нуть!.. А з чо­го йо­го, скажіть на ми­лость? То бу­ло сякі-не-такі, а все-та­ки три своїх робітни­ки, а те­пер… біда та й годі… А на­род так роз­ле­дачів, що, ска­за­но, хоч сам за плу­га бе­рись… Ні за лас­ку, ні за гроші… Він швид­ше той день у шин­ку про­си­дить, ніж піде на ро­бо­ту до па­на…

    - Це розбій! це - здирст­во панське!! - чує Чіпка - гу­ка­ють се­ля­ни під ят­кою.

    - А бач?.. не я ка­зав? - прис­тає до стар­ши­ни підпив­ший ста­рос­та.- Не я вга­дав, що во­ни й земське ви­га­да­ли, щоб се­бе по­ла­та­ти… Цар лю­дей одібрав, цар во­лю дав… Хіба ж їх так і ви­пус­ти­ти? Еге ж!.. Ко­ли не роб­лять,- хай же хоч пла­тять!

    - То бу­ло ок­руж­ний з нас шку­ру де­ре, а те­пер - уп­ра­ва дра­ти­ме,- бідка­ються ко­за­ки.

    Чіпка усе це чує - і кож­не сло­во, як гост­ра ко­лю­ча ка, ко­ле йо­го в сер­це… Він слу­хає… До сво­го го­ря)(при­ли­ває ще людське; тро­юдить ним своє га­ря­че серр' це;. роз­бур­кує старі дум­ки… Злом па­шить ли­це йо­го і злом світять очі,- аж поблід від злості, аж ру­ки тру­сяться…

    - Недурно во­ни так усил­ко­ву­ва­лись ме­не випх­ну-, ти… Аж їм он чо­го за­ма­ну­ло­ся? Прок­ляті! Аби їм. теп­ло, аби їм доб­ре… Не­хай дур­ний му­жик на всіх і ро­бить, за всіх пла­тить; хай од­бу­ває од­бучі… Ніко­му за! йо­го ос­ту­пи­ти­ся! Во­ни се­бе зна­ють… своє панське' код­ло зна­ють… А му­жик - віл… ори, по­ки зду­жає! Дай йо­му по­ло­ви, щоб не здох,- та зно­ву зап­ря­гай… По­ки не впа­де в бо­розні… А тоді зде­ри з йо­го шку­ру на чо­бо­ти… Прок­ляті! Чор­ти, а не лю­ди! і

    Чіпка кри­чав, роз­ма­ху­вав ру­ка­ми; га­ря­ча йо­го річ ог­нем пашіла. Кру­гом йо­го де­далі більша­ла та більша­ла ку­па лю­дей; дов­го слу­ха­ла мовч­ки; потім хто-не­будь увер­тав і своє сло­во - підкла­дав дров до ба­гат­тя. На той крик на­хо­пив­ся Дмит­рен­ко.

    - Що це ви ро­би­те? - спи­тав він Чіпки.

    - Як - що?

    - Та де ж? ви лю­дей бун­туєте… земст­во лаєте… уп­ра­ву… на­лог…

    - Щоб во­ни не діжда­ли йо­го бра­ти! - гряк­нув Чіпка.

    - Чого це ти так розк­ри­чав­ся? га? - пе­ремінив ста­но­вий річ, роз­сер­див­шись.- Чо­го ти лю­дей бун­туєш?

    - То ви їх бун­туєте, а не я! - одрізав Чіпка.

    - Гляди ли­шень, ко­за­че, щоб з цілим язи­ком до­до­му вер­нув­ся. Чуєш? не за­бу­вай­ся!

    Становий пішов далі поміж во­за­ми. Чіпка зно­ву прий­няв­ся за уп­ра­ву…

    Надвечір вер­тав­ся він до­до­му вкупі з Грицьком. Він був сум­ний, мов­чав цілу до­ро­гу. Грицькові аж мо­то­рош­но ста­ло, він за­че­пив йо­го:

    

    І охо­та тобі, бра­те Чіпко, з ни­ми ла­ятись? Чи мож­на ж, Грицьку, втерпіти? Та плюнь на них… Хай їм з їх уп­ра­вою, з їх земст­вом!

    - Мене гро­ма­да виб­ра­ла… Я гро­маді при­ся­гав… Хто стар­ший: гро­ма­да чи во­ни?

    - То й на гро­ма­ду плюнь!

    Чіпка аж по­зе­ленів од та­ко­го сло­ва •- І нічо­го не од­ка­зав.

    ~ Приїхав пе­ред ве­чо­ром до­до­му, сам на се­бе не схо­жий. Га­ля стріла йо­го на по­розі та аяе пе­ре­ля­ка­ла­ся.

    - Чіпко! що з то­бою? ти нез­ду­жаєш?

    - Ні, здо­ров… їсти хо­чу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2