Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 70)

    Дали йо­му їсти.

    Чіпка си­дить на­суп­ле­ний, жов­тий, аж зе­ле­ний,- їсть мовч­ки. По­обідав, як ста­ло сон­це сіда­ти. Не підво­дя­чись з місця, схи­лив він на ру­ку го­ло­ву, об­пер­ся об стіл - та так і за­кам'янів… Західне за­ре­во освічу­ва­ло йо­го сум­ну, як з мар­му­ру ви­роб­ле­ну пос­тать,- один її згорб­ле­ний вид на­га­няв жур­бу тяж­ку… Га­ля гля­ну­ла на йо­го - і ниш­ком ста­ла пла­ка­ти. Чіпка по­чув.

    - Чого ти, Га­лю? Во­на мов­ча­ла.

    Він підійшов до неї; узяв її ру­ка­ми "ле­генька за го­ло­ву і, заг­ля­да­ючи в вічі, про­мо­вив:

    - Скажи мені. Га­лоч­ко, чо­го ти?

    - Ги ме­не зовсім за­був…- од­ка­за­ла во­на, схли­пу­ючи.

    - Як за­був?

    - За тим прок­ля­тим земст­вом - ні по­го­во­риш ніко­ли, нічо­го…

    - Та та­ки прав­да, що во­но у ме­не отут си­дить! - по­ка­зав на сер­це.

    - Чом же ти йо­го не ки­неш, си­ну? - обізва­лась жур­ли­во Мот­ря.- Чи во­но тобі не огид­ло?.. На те­бе вже ди­ви­тись страш­но… Який був, а який став!!

    Чіпка ма­тері нічо­го не од­ка­зав.

    Надворі стемніло. Спус­ка­ла­ся ніч на зем­лю, ути­хо­ми­рю­ва­ла людські кло­по­ти, ру­ки й дум­ки. По­ля­га­ли спа­ти. Чіпка ле­жав мовч­ки, хоч і не спав. Дум­ки цілим роєм ок­ри­ли йо­го го­ло­ву. Пе­реліта­ли во­ни з са­мо­го мал­ку - аж до сьогодні; на­зир­ну­ли кож­ну при­го­ду жит­тя йо­го, га­ря­чи­ли кров, му­ти­ли ро­зум. "Скрізь неп­рав­да… скрізь! - шеп­тав він.- Ку­ди не (глянь, де не кинь - всю­ди крив­да та й крив­да!.. Жи'. веш, ну­диш­ся, тра­тиш си­лу, во­лю, щоб ку­ди за­хо­ва- 'і ти­ся від неї, утек­ти від неї; плу­таєшся у тем­ряві, па- ' даєш, зно­ву встаєш, зно­ву прос­туєш, зно­ву па­даєш… не вхо­пиш тро­пи, ку­ди йти; не зна­хо­диш місця, де б при­хи­ли­ти­ся… Ска­за­но: ве­ли­кий світ, та не­ма де діти­ся!.. Ко­ли б мож­на,- увесь би цей світ ви­по­ло­нив, а ви­рос­тив но­вий… Тоді б, мо­же, й прав­да нас­та­ла!.."

    Чуючи, як важ­ко Чіпка зітхає, а не ози­вається, Га­ля зно­ву по­ча­ла пла­ка­ти. Замість утіхи, Чіпка пох­ва­лив­ся їй своїм го­рем та тро­хи сам не зап­ла­кав. Га­ля йо­го зас­по­ко­юва­ла, го­лу­би­ла, при­гор­та­ла міцно до сер­ця. Чіпка од­мов­ляв їй не­хо­тя.

    Наплакавшись, Га­ля зас­ну­ла, як ма­ла ди­ти­на: ти­хо, спокійно.

    Чіпка про­ка­чав­ся цілу ту ніч і очей не зми­кав: усе ду­мав, му­чив­ся…

    

XXIX

    

Лихо не мовчить

    

    Поховавши Мак­си­ма, Яв­до­ха са­ма по­бо­яла­ся на ху­торі жи­ти. Підмов­ля­ла дітей - во­ни не за­хотіли. Тоді во­на спро­да­ла дво­ри­ще, спро­да­ла все, що мож­на бу­ло спро­да­ти, та й пе­реб­ра­ла­ся до дітей. Ра­зом з нею ус­ту­пи­ло й но­ве ли­хо в Чіпчи­ну ха­ту.

    Перше всього ма­тері не по­ми­ри­ли­ся. Яв­до­ха бу­ла пиш­на, гор­да. Як тільки осе­ли­ла­ся, за­раз по­ча­ла все на свій лад пе­ре­вер­та­ти, гос­по­дарст­вом зап­рав­ля­ти. І те - не так, і дру­ге - не до ла­ду, і тре­те - не на своїм місці стоїть! Мот­ря,-з мо­ло­дих ще літ зсу­ше­на то пра­цею, то нуж­дою, су­ха, як опеньочок, ти­ха, бідненько зо­дяг­не­на,- дов­го мов­ча­ла по­та­ка­ла Яв-досі… Од­на­че не ви­дер­жа­ла. Яв­до­ха щось уже ста­ла ду­же вер­хо­во­ди­ти, за віщось крик­ну­ла на Мот­рю. Мот­рю розібра­ла до­са­да, во­на обізва­ла Яв­до­ху панією; а Яв­до­ха на­ла­яла Мот­рю ни­щою, дар­моїдкою… З то­го й пішло… Лай­ка та свар­ка, бучі та ко­лот­нечі! Не бу­ло то­го дня, щоб во­ни між со­бою не ла­ялись.

    Галі шко­да бу­ло Мотрі, кот­ру во­на так упо­до­ба­ла, і во­на, щоб не сер­ди­ти й ма­тері, хо­ва­ла­ся от тих буч та сва­рок або у се­бе в ха­тині, або у Христі. Во­на ра­да бу­ла зійти ку­ди з дво­ру, щоб ні чу­ти, ні ба­чи­ти! Як же уже й її зачіпа­ли чим, то, звісно, як ди­ти­на, во­на тяг­ла ма­те­ри­ну річ. Чіпка й собі, хоч і ба­чив, що ма­ти ні в чо­му не вин­на, дер­жав­ся ру­ки жінки, а за нею - й тещі. До­ве­ло­ся Мотрі та­ке жит­тя, що хоч без вісті тікай!

    - Казала я тобі, си­ну,- жаліла­ся іноді Мот­ря Чіпці, як уже й йо­му те­ща заллє за шку­ру са­ла,- ка­за­ла: не бе­ри ба­гач­ки… ні тобі жит­тя не бу­де, ні мені, старій, спо­кою!

    - Потерпіть, ма­мо, ще тро­хи. Що ж ро­би­ти? Це все во­на вер­хо­во­дить… во­на бу­чу зби­ває… По­ки її не бу­ло,- бу­ло ти­хо й мир­но, усе га­разд; а як ста­ла -• усе так і пішло до­го­ри дном… По­коріться, ма­мо.

    - Не бу­ду я, си­ну, ко­ри­тись чорт зна' ко­му. Кра­ще піду у лю­ди та лю­дям по­ко­рю­ся й пок­ло­ню­ся, ніж мені їй кла­ня­тись за шма­ток хліба, що від те­бе за­ро­би­ла…

    Чіпка роз­сер­диться ще дуж­че. Вий­де з ха­ти - або до Грицька піде роз­вес­ти свою ту­гу, або ко­ло ху­до­би по­рається, а іноді зовсім з дво­ру з'їде у яр­ма­рок ку­ди - та не вер­тається днів три або й чо­ти­ри.

    - От, бач!-вик­ла­дає тоді Яв­до­ха Галі: -це во­на, во­на все вас розст­роює… це во­на, ста­ра відьма, бун­тує вас, підби­ває йо­го! Жи­ло б, ста­ре луб'я, ко­ли й зо­бу­те й зо­дяг­не­не, не го­лод­не й не хо­лод­не… Так ні! Ще й кир­пу гне- мов їй гірше те­пер, ніж тоді, як ну­жу го­ду­ва­ла!.. Ска­за­но - злидні! Як парші тро­хи об­ки­да­ли,- за­раз і ве­ре­ду­ва­ти…

    Вернеться Чіпка до­до­му, ста­не йо­му Яв­до­ха вик­ла­да­ти, на Мот­рю кле­па­ти. Роз­па­литься він на матір, ди­вись: на Мотрі все й око­ши­ло­ся… Зап­ла­че бу­ло. бідна, од­на у кут­ку на печі си­дя­чи, та й годі.

    Такі без­пе­рес­танні бучі та гриз­ня до­ли­ва­ли от­ру­тою й без то­го вже от­руєне жит­тя Чіпчи­не. У своїй хаті він був, як чу­жий: во­на йо­му ос­то­гид­ла. Йо­му бу­ло у ній душ­но, тісно; сер­це за­ба­жа­ло волі, ду­ша - прос­то­ру. Він по­чав зга­ду­ва­ти ста­ре то­ва­рист­во… - Грицько з своїми завсідни­ми жа­ло­ба­ми на втра­ти, з своїми роз­мо­ва­ми про дос­тат­ки, про ху­до­бу, з своєю жінкою - ти­хою й доб­рою мо­ло­ди­цею,- з усім нап­рям­ком сво­го ти­хо­го па­харсько­го жит­тя,- зда­вав­ся йо­му те­пер нуд­ним, сум­ним. Він слу­хав йо­го жа­лощі, позіха­ючи, а дум­ка, ря­дом з роз­мо­вою, ма­лю­ва­ла йо­му-інший по­бит жит­тя- ще до за­ру­чин… Там - хоч і горілка ли­ла­ся, як во­да, хоч хто й вер­зя­кав з п'яних очей каз­на-що,- та все те жи­ло, му­чи­лось, лю­би­ло, кля­ло… То жит­тя бу­ло, як і під п'яною об­лу­дою. А тут - ти­хо та сум­но, як у бо­лоті; сон­но, німо, як се­ред мерт­во­го царст­ва; а до­ма - гірше, ніж у пеклі!

    Щоб хоч тро­хи од­вес­ти ту са­мот­ню ту­гу. Чіпка по­чав пе­ре­ки­да­ти лиш­ню… Та - доб­ре то­му пить, чий хміль спить. А Чіпчин хміль не спав: він йо­го ще дуж­че му­чив, як ог­нем пік і без то­го пал­ке сер­це… Він тоді сер­див­ся на всіх і на все. Те­ща йо­му не вго-дить; ма­ти боїться; од­на ще Га­ля має над ним во­лю: він її все ще ко­хає й по­ва­жає. Оже іноді і їй дос­та­ва­ло­ся. Він доспіку­вав­ся до неї: то чо­му во­на не хо­че най­мич­ки най­ня­ти, то чо­му те та дру­ге й досі не зроб­ле­но, то чо­го во­на тра­тить над шит­вом очі - то ся­ку, то та­ку вся­чи­ну ви­де­ре та й присікається…

    Галя слу­ха­ла все те - іноді од­мов­ля­ла, іноді мовч­ки пла­ка­ла, а іноді чо­гось бо­яла­ся… А спідти­ха-ти­ха сер­це їй щось не­доб­ре віщу­ва­ло, боліло, ни­ло…

    - Чіпко! - іноді уночі, як усі пос­нуть, во­на обізветься до йо­го.-Що з то­бою ста­ло­ся?.. Ти по­чав ве­ре­ду­ва­ти усім… Все тобі не лю­бе, не ми­ле, усе ос­то­гид­ло… Нев­же прав­да, що все ос­то­гид­ло?..

    Те пи­тан­ня бу­ло йо­му гіркою до­ко­рою. Він по­чу-, вав се­бе ви­ну­ва­тим пе­ред Га­лею: він да­рем­но присі- ку­вав­ся до неї… Те­пер її жур­ли­вий го­лос ра­зом го­лу­бив і до­ко­ряв йо­го.

    - Галю, ри­бонько моя! - шеп­че він: - тяж­ко мені… важ­ко… Сам не знаю, де б я дівся, ку­ди б се­бе зап­ро­ва­див?.. Хоч би діти бу­ли… Мо­же б во­ни роз­ва­жи­ли мою ту­гу… чи не роз­ле­пе­та­ли б во­ни мо­го су­му?..

    - Чого ж тобі важ­ко?.. Хіба тобі й ко­ло ме­не важ­ко?.. І зо мною сум­но. Чіпко?

    '- Ні… ні. Га­лоч­ко!.. з то­бою мені ве­се­ло… ко­ло те­бе мені так лег­ко… Хоч би ма­тері не ла­ялись, хоч би во­ни в ми­ру жи­ли… А то - щод­ня гриз­ня, що­ден­на лай­ка…

    - Чи я ж вин­на то­му, Чіпко? Я б са­ма ра­да, ко­ли б во­ни по­ми­ри­ли­ся, поєдна­ли­ся… Так же бач: нічо­го не вдію! Та­ка вже у обох на­ту­ра: кож­на кожній не хо­че й на крих­ту всту­пи­ти.

    - Ой, ні… Ні, Га­лю, не те… не те… Я бо­юся, ко­ли б я не за­на­пас­тив тво­го віку,- пе­рес­ка­ку­ючи на дру­ге, шеп­че Чіпка.- Я б од­дав по­ло­ви­ну жит­тя сво­го, аби ти бу­ла щас­ли­ва… Так же, бач: не­має щас­тя, -не­має доб­ра! Якесь ли­хо з са­мо­го мал­ку ме­не ок­ри­ва­ло,- з са­мо­го мал­ку во­но уче­пи­ло­ся за ме­не, ніяк я від йо­го ні одіб'юся, ні одг­ре­бу­ся! Як той ірод, залізло в са­му ду­шу та й ду­шить, та й ва­дить, та й ка­ла­му­тить усім… Он ко­лишнє то­ва­рист­во (не­дав­но ба­чив) - ве­се­ле, щас­ли­ве…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2