Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 8)

    Грицько - ко­за­чий син, си­ро­та. -Після смерті батька та ма­тері (во­ни під хо­ле­ру по­мер­ли обоє од­но­го-та­ки й ро­ку) гро­ма­да од­да­ла си­ро­ту да­лекій ро­дичці - вдові Вов­чисі; а як підняв­ся хло­пець на но­ги, то дід узяв йо,го-до се­бе в поміч ко­ло ота­ри.

    Сідає й Грицько ко­ло Чіпки, розв'язує свою тор­бу, вий­має з неї су­харі - чорні, як зем­ля, і сніда­ють обид­ва ра­зом, ко­ли-не-ко­ли пе­ре­ки­да­ючись сло­вом…

    От рип­ну­ли двері - по­ка­зав­ся дід на по­розі.

    - Уже ви, хлопці, ту­та?

    - Тута.

    - А що ж це овець так ма­ло?

    - Згонять.

    - А ви снідаєте?

    - Снідаємо.

    - Ну, снідай­те ж, по­ки овець поз­го­нять. А я тим ча­сом уми­юся та збе­ру­ся, та й ру­ши­мо!

    Іде дід у присінки; на­би­ра во­ди ку­холь - уми­вається…

    Тим ча­сом - світ, як день, тільки сон­це щось за­ба­ри­ло­ся… Зак­ра­сив­ши увесь східень пал­ко-ро­же­вим цвітом, во­но ще не ру­ша­ло з-за го­ри, ще не блис­ну­ло ні од­ним про­ме­нем над зем­лею… А зем­ля вже на­ла­го­ди­лась йо­го стріти: зе­лені тра­ви по­розп­рав­ля­ли свої дрібненькі лис­точ­ки, пов­ми­ва­ли­ся свіжою ранньою ро­сою… Як дівчи­на, до­жи­да­ючи сво­го ми­ло­го, уми­вається й при­би­рається, трем­тить, мов у ли­хо­манці, й па­лає, на­че у огні,- за­ми­рає, дов­го жду­чи, й ожи­ває, не терп­ля­чи,- так зем­ля до­жи­дає яс­но­го сон­ця… і міниться, не дож­дав­шись. Повіне ти­хий вітрець - ро-темніє й на­су­питься її зе­ле­ний убір; за­тих­не вітрець - убір за­ясніє, усміхається..,

    Уже й овець поз­го­ни­ли, і дід зібрав­ся. Вий­шов з зем­лян­ки. На го­лові со­лом'яний бриль; на плечі, на ґерлизі, ви­сить тор­ба з хлібом та сви­та - на слу­чай не­го­ди; у руці - ма­ла­хай.

    - А що, хлопці, бу­де­мо ру­ша­ти! - ка­же дід.

    Хлопці підво­дяться, хо­ва­ють у тор­би своє чор­но-хлібне снідан­ня й біжать зго­ни­ти овець, що роз­тек­ли­ся по всій ца­рині, нат­ще­сер­це сма­ку­ючи ро­ся­ною тра­вою… От уже й овець поз­го­ни­ли до гур­ту.

    

    - А-г-у-у… тю-у-у! - гук­нув дід.- Треш-те­реш-треш!

    Свиснув ма­ла­хай у руці… Од­чи­няє Чіпка або Грицько во­ро­та у ца­рині - і ти­хо-по­ма­лу, пос­хи­ляв­ши униз го­ло­ви, по­тяг­ли вівці шля­хом у по­ле… Хлопці по бо­ках, дід зза­ду, а Лис­ко, підняв­ши свій хвіст і го­ло­ву вго­ру, гор­до вис­ту­пає за дідом, мов вірний джу­ра за ота­ма­ном.

    Отара су­не по­ма­лу, вик­ри­кує - то "бе-е!", то "ме-е!" - ка­хи­кає, як зи­мою старі ба­би на пе­чах, ко­ли поч­нуть пря­ди­во м'яти… А ку­ря­ва, як хма­ра, слідком за вівця­ми…

    - Агу-тю-у-у! - гук­нув дід, ляс­нув­ши ма­ла­хаєм.

    - А ку­ди, ру­да? - кри­чить Грицько на овеч­ку, що одрізни­лась од ота­ри й про­жо­гом по­че­са­ла з шля­ху до зе­ле­но­го обніжку. Вівця не слу­хає Грицько­во­го пок­ри­ку: біжить шви­денько до зе­ле­но­го моріжку ухо­пи­ти свіжої тра­виці та хоч ка­пельку прок­ва­си­ти ду­шу од тієї стра­шен­ної пи­лю­ги, що до са­мих печінок до­би­ра­ла­ся, да­ви­ла-ду­ши­ла.

    Грицько ба­чить, що за ру­дою й другі по­вер­та­ють з шля­ху,- пус­тив­ся підтюп­цем, раз по раз ви­гу­ку­ючи "те­реш! те­реш!" та ви­ляс­ку­ючи ма­ла­хаєм. Блу­дя­ги не­хо­тя по­вер­ну­ли до гур­ту.

    Сонечко по­ча­ло з-за го­ри вип­ли­ва­ти - гра­ло, усміха­ло­ся. Як ле­генькі блис­ка­воч­ки, забіга­ли по землі- йо­го па­ро­си, і криш­та­лем заіскри­ла ро­са по зе­леній траві… За сон­цем усе жив­ло про­ки­ну­лось. Там ко­ни­ки кри­ча­ли та сюр­ча­ли, як не по­роз­ри­ва­ються; там пе­ре­пе­ли ха­вав­ка­ли та як у забій би­ли; тут вівці бе­ка­ють, ме­ка­ють, ка­хи­ка­ють… Ле­генький вітрець по­ди­хає - і скрізь роз­но­сить теп­ло раннього літнього ран­ку… Хо­ро­ше так, ве­се­ло!

    Чіпк.а-йде з бо­ку ота­ри, пох­ню­пив­ши го­ло­ву… Об чім він ду­має? що га­дає? - Нічо­го він не ду­має, не га­дає… Він прис­лу­хається, що діється у йо­го в серці, -В-дхщі.. Хо­че збаг­ну­ти"- і за­су­ває… все за­бу­ває… Йо­му так гар­но, ве­се­ло; йо­му так вільно, прос­то­ро".. Чва­ла собі по­ма­лу. Тор­би­на на плечі, ма­ла­хай у руці… Бай­ду­же йо­му!.. По­си­лає упе­ред но­гу за но­гою - не ду­має: де він, і що він, і як він… Лег­ко тре­пе­че йо­го сер­це; дивні якісь ра­дощі - не то сон, не то дрімо­та - спо­ви­ва­ють йо­го ду­шу-Дог­на­ли ота­ру до ста­но­ви­ща. Дід свис­нув ма­ла­хаєм - вівці розс­ко­чи­лись, роз­си­па­лись по зе­ле­но­му по­лю…

    - Отепер, хлопці, спо­чи­не­мої

    І сіда­ють наші вівчарі утрьох під де­ре­вом. Дід вий­має шма­ток хліба та дрібок солі, по­чи­нав й собі сніда­ти…

    Грицько, чи присів, чи ні - вже, ди­вись, опи­нив­ся гін за двоє, ско­чив вер­хи на ба­ра­на, трен­ди­кає та вис­вис­тує…

    Чіпка ле­жить на спині, ди­виться в бла­кит­не не­бо. Не­бо синє, чис­те - ні хма­роч­ки, ні пля­моч­ки - гли­бо­ке, прос­то­ре та ши­ро­ке. Не про­ди­ви­ти­ся йо­го гли­би­ни, не до­сяг­ну­ти оком до краю! Пог­ляд то­не у тій синій бе­зодні, як у си­во­му ту­мані… тільки дум­ка рос­те та шир­ша…

    "Що там? -ду­ма Чіпка.-Там, ма­буть, гар­но так… Ач, як синіє!.. як со­неч­ко сяє!.."

    - Діду!

    - А що, си­ну?

    - Що там?

    - Де?

    - У небі?

    - Бог…

    Задумається Чіпка… Ди­виться у не­бо,- йо­му так гар­но ди­ви­тись у йо­го…

    - Чи во­но, діду, є там лю­ди?

    - Де?

    - На небі…

    - Нема, си­ну! Там бог свя­тий, ян­го­ли йо­го та душі пра­ведні…

    - А хіба хто там був?

    - Так ка­жуть. Ба­тюш­ка так і в церкві чи­тає.

    - А гар­но, ма­буть, там… Бач­те: яке синє, гар­не!.. Дід, поснідав­ши, мо­лив­ся бо­гу.

    - Гарно, си­ну! - про­шеп­тав­ши мо­лит­ву, од­ка­зав Чіпці.- Гар­но!.. Не те, що тут, на землі… Там усе доб­ре, свя­те… А тут - усе грішне та зле…

    Замовк дід. Тро­хи зго­дом про­каш­ляв­ся та й зно­ву по­чав:

    - То ще тільки один бог ми­ло­серд­ний дер­жить нас на світі; а то б нас дав­но тре­ба ви­по­ло­ти, як твар не­чес­ти­ву. Ди­вись: вівця!.. Що во­на ко­му за­подіє?.. Ніко­му нічо­го!.. Хо­дить собі, щип­ле тра­ви­цю зе­ле­ну… вівця, та й годі!.. А ми й її ріже­мо, ми їмо її, як

    

    Вовки го­лодні… І чо­го ми тільки нє їмо?.. А во­но то все - гріх! Усе нам од­дя­читься на тім світі, усе… Грішні ми, прок­ляті душі! Ми не тільки над ско­ти­ною зну­щаємо­ся,- ми й сво­го бра­та ча­сом черк­не­мо… Бач! У бра­та - он те й дру­ге, а у ме­не ні сього, ні то­го… заріжу, мов­ляв, бра­та,- доб­ро йо­го по­жи­ву! І ріже чо­ловік чо­ловіка… Ріже - за­був і ду­ма­ти, що йо­му на тім світі бу­де!..'Ли­хий йо­го пу­тає-він/і ріже… Ох, грішні ми, прок­ляті душі!

    Чіпка слу­хає - і про­хо­дить по йо­го душі страх, хо­лод… і шеп­че він сти­ха за дідом: "Грішні ми, прок­ляті душі!.. І ма­ти моя грішна,- ду­має він,- бо во­на ме­не би­ла ма­ло­го, во­на ме­не се­ред зи­ми на шлях ви­ки­да­ла, щоб не про­сив хліба… А ба­ба не грішна: во-.на ме­не ніко­ли не би­ла; во­на мені усього да­ва­ла, жа-•лу­ва­ла ме­не, вго­во­рю­ва­ла, от як дід… І дід, ма­буть, не грішний… А Грицько? Грицько-грішний: он як він вер­хи на ба­рані пре!.."

    - Грицьку! Грицьку! - ско­чив­ши на но­ги, крик­нув Чіпка: - не їдь на ба­рані - гріх! А Грицько ги­ка на тпру­ка на все по­ле…

    - А він на ба­рані їздить? - пи­тає дід.- Бач! Я й не ту­ди, чо­го він так ви­гу­кує… Ось я тобі, я тобі!! - сва­риться на Грицька дід зда­ле­ка ґерлиґою.

    Грицько ско­чив з ба­ра­на, побіг до верб, що рос­ли над шля­хом. А дід, по­ню­хав­ши та­ба­ки, розіслав сви­ту, роз­вер­нув­ся про­ти сон­ця та грів ста­ре тіло. І Чіпка біля йо­го при­мос­тив­ся.

    Незабаром Грицько вер­нув­ся з пов­ною па­зу­хою го­ро­бе­нят.

    - А я, діду, ось скільки -го­ро­бе­нят над­рав! - хва­литься.

    - Навіщо ж ти їх вад­рав? - пи­тає дід, не підво­дя­чи го­ло­ви.

    - А щоб оця по­гань не пло­ди­ла­ся!

    - Хіба во­на ко­му зро­би­ла що?.. А гріх! - про­мо­вив Чіпка, при­да­вив­ши на ос­танньому слові.

    - А хто, як жи­ди Хрис­та му­чи­ли, кри­чав: жив-жив? - од­ка­зав Грицько та й ви­си­пав з па­зу­хи го­ло­дюцьків з жов­ти­ми заїда­ми.

    Чіпка по­ди­вив­ся на діда, що ле­жав собі та дрімав, не слу­ха­ючи їх роз­мо­ви. Го­ро­бе­ня­та по­ча­ли роз­ла­зи­тись. Грицько ухо­пив ґерлиґу.

    - А ку­ди?.. ку­ди?..- зак­ри­чав. Та - гепі гер­ли­гою по го­ро­бе­ня­тах… Так ки­шеч­ки й по­вис­ка­ку­ва­ли…

    - Оце вам жив-жив!.. жив-жив! - гу­кає Грицько та раз по раз ґерлиґою, ґерлиґою…

    Чіпка ди­виться то на го­ро­бе­нят, то на діда: чи не ска­же чо­го дід? Дід ле­жав собі мовч­ки. "Зна­чить, прав­да, що во­ни кри­ча­ли: жив-жив!" - по­ду­мав Чіпка та як схо­питься… Очі го­рять, сам тру­ситься…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2