Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 71)

    Галя по­чу­ла - звідки вітер віє, ку­ди хи­лить… Во­на ба­чи­ла, що чим далі, то все Чіпка від неї од­хо­див та од­хо­див… Во­на ба­чи­ла - сер­це їй прав­ду ка­за­ло,- що не вдер­жа­ти уже їй Чіпки біля се­бе, що йо­му ос­то­гид­ло та­ке жит­тя - не вдо­вольня­ло йо­го… І во­на ти­хо-ти­хо, по­тай од Чіпки, ниш­ком пла­ка­ла… То во­на спус­ка­ла­ся у своє не­давнє щас­тя, роз­див­ля­лась на йо­го, пе­ре­вер­та­ла, розг­ля­да­ла - без то­го га­ря­чо­го по-ши­бу пер­ших лю­бощів, кот­рий пер­ше не да­вав їй яс­но гля­ну­ти на жит­тя їх, роз­би­ра­ла пог­ля­дом сто­ронньої лю­ди­ни. Після та­ких розг­ля­дин та ра­ху­ван­ня са­мої з со­бою во­на пе­ре­ля­ка­лась своїх ду­мок… Во­на справді не бу­ла щас­ли­вою, не при­нес­ла й Чіпці щас­тя: во­на не бу­ла матір'ю - та чи й бу­де!.. І, па­да­ючи пе­ред об­ра­зом, мо­ли­ла пре­чис­ту згля­ну­тись на її сльози…

    А тим ча­сом Чіпка ро­бив­ся усе сумніший, зліший, не­тер­пе­ливіший… _ Ти б. Чіпко, ко­ли тобі об­рид­ло так жи­ти, клик­нув то­ва­ришів, по­гу­ляв би з ни­ми: мо­же б, хоч тро­хи розігнав свою ту­гу,- раз ска­за­ла йо­му Га­ля, ба­чив­ши не­пе­ре­лив­ки.

    Вона за­хотіла увійти в те то­ва­рист­во ти­хим ян­го-лом-спа­си­те­лем, нав­чи­ти за­пеклі хар­ци­зяцькі душі, п'яні го­ло­ви лю­бові до лю­дей, до їх мир­них зви­чаїв, до раз за­ве­де­но­го ти­хо­го жит­тя. Та ба! Тим за­пек­лим ду­шам тре­ба бу­ло десь діва­ти свою си­лу, що пру­ча­ла­ся, рва­ла­ся на во­лю, пе­рес­ту­па­ла зви­чаї, то­пи­лась у гульні, у горілці; п'яним го­ло­вам од­рад­на бу­ла не­са­мо­ви­та сва­во­ля, кот­ра б не зна­ла ні в чо­му при­по­ну, за­бо­ро­ни, буй­на та шум­ли­ва, як са­мий хміль… їх не зве­деш на про­тер­ту стеж­ку ти­хо­го, не­за­мут­но­го жит­тя! Не з її м'якою, до спо­кою, до ти­хо­го щас­тя по­хи­лою на­ту­рою, не з її ро­зу­мом жіно­чим, тон­ким та гнуч­ким, руй­ну­ва­ти бу­ло ту баш­ту кріпкої волі… Ту­ди тре­ба бу­ло не жіно­чо­го сер­ця, люб­ля­чо­го, теп­ло­го, а ка­ме­ню де­бе­ло­го та хо­лод­но­го, що йо­го ніко­ли іскра лю­бові ні роз­то­пить, ні нагріє… Тії волі не звоюєш сла­бою жіно­чою ру­кою!..

    Галя по­ба­чи­ла, що ус­ко­чи­ла з Чіпкою, як ри­ба у невід - і… зап­лу­та­лась… Ста­ла во­на по­би­ва­тись, бор­са­тись, тре­пе­та­ти­ся… Шурх­ну­ла, як пліточ­ка, у пер­шу дірку - і вис­ко­чи­ла на чис­ту во­ду… а Чіпка зос­тав­ся у не­воді!.. Во­на за ним уби­ва­ла­ся, су­му­ва­ла, пла­ка­ла. Та він то­го уже ні чув, ні ба­чив. Він те­пер знай співає про неп­рав­ду людську; кля­не земст­во, кот­ре йо­му не да­ло­ся в ру­ки; лає здир­щи­ну, кот­ру ла­яли усі не­ба­гаті лю­ди; бідує з кріпа­ка­ми, бу­дить у них жаль, що во­ни оду­рені, що їм од­ве­ли ніку­ди нев­годні землі; до­по­ма­гає їм гро­ши­ма, ко­ли прис­та­ють за по­душ­не збор­щи­ки; бен­ке­тує з ни­ми - і ча­сом, за­лив­ши очі, вик­ри­кує, що час би й по­ка­ра­ти… А прий­де до­до­му - і п'яни­ми ру­ка­ми при­гор­тає до п'яно­го сер­ця свою Га­лю, не приміча­ючи пал­ких сліз на її очах та смут­ку на змарніло­му лич­ку…

    Настали ча­си інші, за­ве­лись по­ряд­ки другі у Чіпчи-ній хаті. Привітна й ти­ха своїм спокійним сімей­ним по­би­том, ста­ла во­на те­пер при­то­ном гульні п'яної, не­са­мо­ви­тих ре­готів, співів… Яв­до­ха, звик­ши до гу­ля­нок за­мо­ло­ду, зга­да­ла Їх на старість - до­по­ма­га­ла зя­теві у йо­го затіях. Оце у су­бо­ту, під неділю, або у свя­то за­вер­нуть до Чіпки старі то­ва­риші: Луш­ня, Па­цюк і Мат­ня. Уро­диться бок­лаг горілки, стра­ва уся­ка. Яв­до­ха по­ряд­кує. Га­ля ку­ди-не­будь у ку­ток заб'ється, си­дить мовч­ки, ди­виться, як її чо­ловік гу­ляє, слу­хає, що вер­зуть йо­го то­ва­риші. А Мот­ря - аж на піч залізе, щоб хоч не ба­чи­ти то­го нічо­го…

    Чіпка си­дить з то­ва­рист­вом за сто­лом; чар­ка літає за чар­кою, за­ду­рює їм го­ло­ви; кри­ки, співи та ре­го-пі ок­ри­ва­ють усю ха­ту, ви­ри­ва­ються крізь вікна надвір… Іноді зач­не хто ба­ля­си то­чи­ти, про свої по­хо­деньки роз­ка­зу­ва­ти. Яв­до­ха слу­хає, сміється, радіє; Га­ля - су­мує; Мот­ря-спльовує на печі мовч­ки… "Хоч би смерть швид­ше прий­шла,- ду­має во­на,- щоб ні чу­ти, ні ба­чи­ти та­ко­го!.."

    Найбільше Луш­ня роз­ка­зу­вав. Як.му­зи­ка тільки по­ве­де смич­ком по стру­нах - і за­го­во­рять во­ни то зич­но-радісно, то жур­ли­во-пла­ку­чо,- так він своїм язи­ком грав по людських ду­шах. Роз­ка­зує од­но - усі за жи­во­ти бе­руться та ре­го­чуться; поч­не дру­ге - жаль сер­це, не­мов ка­ме­нем, да­вить, на очах вис­ту­па­ють сльози… Частіше всього він лю­бив зга­ду­ва­ти про своє мо­ло­де жит­тя, про свою матір. Оце й зач­не бу­ло:

    - Мене ма­ти прив­ча­ла крас­ти ще зма­леч­ку. Бу­ва­ло, по­са­дить ме­не, ма­ло­го, ко­ло се­бе, по­ло­жить пе­ред очи­ма шма­ток хліба,- та й ук­радь у неї так, щоб не ба­чи­ла! А по­ба­чи­ла - за­раз би­ти… А ду­бець у ру­ках чер­во­ний та гнучй­ий, аж свис­тить… Я вже, бу­ва­ло, і сим, і тим бо­ком… уг­ля­дить - так і стьобне дуб­цем по руці, аж си­ня поп­ру­га, як п'явка, кру­гом обів'є ру­ку… Я зак­ри­чу не своїм го­ло­сом та до неї: і "ма­моч­ко", і "го­лу­боч­ко"! "не бу­ду… не бу­ду!.." Обнімаю її… однією ру­кою на­хи­ляю за шию, а дру­гою, ди­вись, шма­ток уже й по­ту­рив у па­зу­ху. Ог­ля­неться во­на -не­має шмат­ка… Тоді й по­жа­лує і їсти дасть… А так - за цілий день і не їсти­меш…

    - Була ко­лись і цьому прав­да! - жур­ли­вим го­ло­сом ви­мо­вить Га­ля, хи­та­ючи го­ло­вою.

    - От хай ме­не хрест поб'є, ко­ли неп­рав­да! - Та потім і ка­же: "Ти не ду­май, си­ну, що я те­бе по дур­но­му б'ю: це я те­бе на доб­ро учу! Ви­рос­теш, дя­ку­ва­ти­меш… Усе, ка­же, крадь, де тільки лег­ко ле­жить… А у па­на - ви­шу­кай, а вкрадь!.." _- Бо пан з лю­дей над­рав,- увер­не Чіпка…- У па­ва своє од­бе­ри…

    _ Еге ж… Пан усе наб­рав з лю­дей, пан і лю­дей брав… От мою матір - ад­же взяв! Та, спа­сибі йо­му, й ме­не на світ пус­тив…

    І поч­не бу­ло роз­ка­зу­ва­ти, як йо­го матір при­ве­ли у двір, У гор­ниці до па­на, як во­на усього бо­яла­ся, по­ки з па­ном не заз­на­ла­ся, як пан радів, ко­ли знай­шов­ся у неї він, "Ти­мош­ка - доб­рий мо­ло­дець…"

    - Пан ра­дий - мені ра­дий і ма­тері ра­дий… дер­жить нас у гор­ни­цях, не ви­пус­кає ніку­ди. Ме­не іноді пес­тить, гой­дає. А став я на но­ги спи­на­тись, то все ме­дя­ни­ка­ми та цу­кер­ка­ми го­дує та гри­ве­ни­ки да­рує. Ма­ти ди­виться та радіє. І та­ка тоді до ме­не доб­ра! На­пу­ває ме­не чаєм; у панські пу­хо­ви­ки по­ло­жить спа­ти; за­ку­тає у теплі одіяла; схи­литься наді мною і дов­го-дов­го ди­виться, а потім - ще дов­ше цілує… Розкіш мені бу­ла! Ко­ли це приїздить син до­до­му з шко­ли: вив­чив­ся вже-прог­на­ли з шко­ли… Як уг­ледів це: "вон! вон з дво­ру! щоб і ду­ху не чут­но бу­ло!" Пішла між ни­ми гриз­ня та лай­ка що­ден­на; ма­ти моя щод­ня пла­ка­ла та все ме­не хо­ва­ла од па­ни­ча… Увірва­ло­ся зра­зу доб­ро на­ше!.. Му­чив­ся-му­чив­ся ото ста­рий пан та й пе­ревів нас з гор­ниць у но­ву ха­ту, що за куз­нею бу­ла. Там нас і по­се­ле­но. Ото як пе­ре­ве­ли нас,- тро­хи уга­му­ва­лось у гор­ни­цях… Нічо­го! Жи­ве­мо ми собі уд­вох з матір'ю; до нас час­тенько й ста­рий пан забігає: матір жа­лує, мені гос­тинці но­сить..-. Ко­ли це, ка­жуть, па­нич же­ниться. І оже­нив­ся. Узяв собі доч­ку ва­шо­го - чор­ну-чор­ну, як пла­щу­ва­ту ци­ган­ку, тон­ку та ви­со­ку, з здо­ро­вен­ним но­сом, що аж че­рез гу­бу у рот заг­ля­дав, з язи­ком здо­ров­кав­ся… Як ото од­ру­жив­ся, так і пох­ма­ри­ло од­ра­зу всім. Не бу­ло то­го дня, щоб не чут­но бу­ло пла­чу на стайні!.. Та й ста­ро­му па­нові, вид­но, не ме­дя­но ста­ло: по­сивів ста­рий, з тіла спав, на ви­ду по­дав­ся, по­чав пе­ре­ки­да­ти лиш­ню… Бу­ва­ло, ус­та­не вранці, ра­но-ра­но, вик­ра­де та­ку го­дин­ку, що ще син по­чи­ває, та до ключ­ни­ка Яки­ма.

    А Яки­мові на­ка­за­но: як тільки за­ба­чить, що пан по­вер­нув за куз­ню,- щоб за­раз біг і ка­зав їй… То він бу­ло до Яки­ма: "Яки­ме! го­лу­бе мій! Я вже тобі ста­ру жи­лет­ку віддам - тільки мов­чи, не ка­жи!" Яким гля­не на йо­го: ста­не йо­му жал­ко ста­ро­го па­на, що ко­лись усім ору­ду­вав, і са­мим Яки­мом, а те­пер стоїть пе­ред ним згорб­ле­ний, тру­ситься та так жалібно про­сить… "Ідіть, ка­же, тільки не баріться, бо вже швид-,ко мо­лоді повс­та­ють…" Він тоді підтюп­цем до нас:

    "А де ма­ти?" - пи­тає ме­не. "На вго­роді",- або де там, од­ка­жу. "Піди лиш, пок­лич". Та й ткне мені копієчку у ру­ку. Я, бу­ва­ло, на одній нозі пос­ка­чу. Прий­де ма­ти; ся­де він про­ти неї, ди­виться, зга­дає давнє - та й зап­ла­че, жаліючись на си­на та на невістку. "Бла­го­род­не, ка­жуть, званіє по­ро­чу… Дурні! Яке там у біса званіє, ко­ли мені жи­ти не­доб­ре, ко­ли мені не­ма ні в чо­му волі?.. Спер­шу,- ка­же,- я хотів те­бе ода­ри­ти: грунт да­ти, ха­ту пос­та­ви­ти, землі од­вес­ти і на во­лю ви­пус­ти­ти за твою служ­бу… А те­пер - не мож­на… невільно мені в то­му… ні в чо­му не­має мені во.-лі…" Та схи­литься на стіл го­ло­вою та й зап­ла­че. Ма-• ти ди­виться на йо­го та й собі пла­че… А я, бу­ва­ло,-; при­щу­рюсь собі у ку­точ­ку та ни­щеч­ком і ду­маю: чо- -го во­ни пла­чуть обоє? Оже не­дов­го пан щось і по­жив після то­го… За­жу­рив­ся та й умер. Як по­чу­ла ма­ти, то цілісінький тиж­день ту­жи­ла, як бо­жевільна, не своїм го­ло­сом, а ме­не би­ла щось з місяць - хто йо­го знає й за віщо… Швид­ко нас зно­ву у кухні заб­ра­ли: матір ди­ви­тись за дро­би­ною, і ме­не з нею… А в кух­нях - нуж­да… го­лод­но й хо­лод­но! Ма­ти й да­вай крас­ти вся­чи­ну: сальця, бу­ло, ук­ра­де - мені дасть, пу­пок або печінку з пе­че­ної вут­ки… Пійма­ли її якось раз на крадіжці, роз­тяг­ли та й одідра­ли, як кішку,- на­си­лу вста­ла… Оже не по­ка­ялась, не по­ки­ну­ла сво­го ре­мес­ла… по­ча­ла ще ото й ме­не вчи­ти… І, спа­сибі їй, та­ки вив­чи­ла!

    Слухає Яв­до­ха такі речі та підхва­лює "доб­ро­го мо­лод­ця", що не за­був на­уки. Га­ля си­дить сум­на-за­жу-ре­на: жал­ко їй ста­ро­го па­на, жаль Луш­не­вої ма­тері, страш­но та­кої не­волі… А Мот­ря на печі жу­риться, що її син з та­ким то­ва­рист­вом гу­ляє; во­на сти­ха шеп­че:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2