Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 72)

    "Господи! і вро­диться ж та­ка ди­ти­на на світ… ота­ке на матір сплес­ти?! Ска­за­но: не має бо­га в жи­воті… ірод!" А Луш­ня за те, що доб­ре уміє язи­ком мо­ло­ти, час­тує то­ва­рист­во, при­мов­ля­ючи: "Щоб па­ни здо­рові бу­ли, щоб нам худібки прид­ба­ли!"

    - А самі ско­на­ли! - кінчає Па­цюк.

    Іноді бу­вав на тих схо­ди­нах і Грицько. Та не по душі йо­му бу­ли такі гульби­ща, а над­то ті гострі ко­люч­ки, які час­то й гус­то за­га­няв йо­му у сер­це Луш­ня або хто дру­гий з то­ва­рист­ва.

    - А що, Грицьку, чи пше­ни­ця вро­ди­ла? - поч­не, бу­ва­ло, зда­ле­ка Луш­ня, на­тя­ка­ючи на завсідні жа­лощі Грицькові.

    Грицько мов­чить, мов не до йо­го річ'.

    _ Шко­да! - од мов­ляє замість Грицька Па­цюк:.- те­пер нас­та­ли такі літа, що пше­ни­ця не ро­дить…

    - Чому не ро­дить? - ог­риз­неться Грицько.- У та­ко­го, як ти, то й не ро­дить, бо чорт має на чо­му ро­ди­ти… Хіба в роті посієш?

    - Ні, Грицьку,- зно­ву Луш­ня: - те­пер і зем­ля та­ка ста­ла, що й на землі не ро­дить! Ти її по­том об­ли­ваєш, сльоза­ми бла­гаєш: уро­ди-бо, си­ра зем­ле! А во­на, бісо­ва, глу­ха й німа: не чує й не ро­де!

    - То й при­хо­диться лю­дям на неї жалітись,- піддер­жує Па­цюк.- А ко­му ти на зем­лю по­жалієшся?.. "Хіба іноді по­ба­чиш ба­га­то­го то­ва­ри­ша або ку­ма, по­жалієшся йо­му - чи не згля­неться, бу­ва?..

    - А знаєш, Грицьку,- вмішається одут­лий Мат­ня: - чо­го в те­бе зем­ля не ро­дить? Не то­го, що спло­ди­ла­ся,- ні! То те­бе бог ка­рає… Бу­ло б тобі дур­но тоді не бра­ти Чіпчи­но­го жи­та…

    Грицько си­дить - як на вугіллях тліє. Він би й ог­риз­нув­ся, та бо­яв­ся бу­чу зби­ти та ще з та­ки­ми гуль-тя­ями. Та прав­да, та­ки й Чіпка за­би­вав усіх, не да­вав Грицька у об­ра­зу. Так ми­на­ли­ся ті уїдливі жар­ти, аж по­ки Чіпка під то­ва­риську гульню не по­да­ру­вав Грицьк"ві сто рублів гро­шей - на хре­ще­ни­ка.

    - Тепер, Грицьку, знаєш, що тобі зос­та­лось ро­би­ти? - ка­же Луш­ня.

    - А що? - пи­тає ра­дий Грицько.

    - Тепер тобі годі й хліба ро­би­ти,- од­нак зем­ля не ро­дить,- та все ко­ло Христі во­ро­жи­ти: хай щоміся­ця ди­ти­ну пло­дить! Чіпка - доб­рий чо­ловік: за кож­ним ку­му­ва­ти­ме…

    - Батькові своєму ли­со­му роз­ка­жи! - прис­нув Грицько.

    - А, їй-бо­гу, уга­дав ти, Грицьку, що ли­сий… Я б йо­му сам з ве­ли­кою радістю ска­зав так, та шко­да, що вмер! Тільки що ж з то­го, що я б йо­му ска­зав? Ко­ли він мені нічо­го не ки­нув - один­цеві… А що б то бу­ло, як­би моя ма­ти щоміся­ця по та­ко­му ро­ди­ла, як я?! - Поїли б од­но од­но­го… по­ки не по­да­ви­ли­ся,- лю­тує Грицько.

    - Що, мо­же, й їли б один 'дно­го,- то й то, мо­же, прав­да… тільки б не їли чу­жо­го хліба та гро­шей!

    - Так що ж? Я про­хав у Чіпки, чи що? - кри­чить, роз­па­лив­шись, Грицько.- У но­гах ла­зив?.. Йо­го доб­ра во­ля бу­ла, а тобі - зась! Не твоє діло, он то що!

    - Та й я не міша­юся, гос­подь з то­бою. Я тільки раю… А не хо­чещ - хай твоя Хрис­тя ніко­ли ні од­но­го не зро­де… Мені що? Я тільки ка­жу: як­би частіше, то ко­рисніше б бу­ло!

    - Ні, Чіпко, я в те­бе че­рез твоє то­ва­рист­во не мо­жу бу­ва­ти,- жаліється Грицько, як Чіпка увійшов з комірчи­ни, де брав горілку, у ха­ту.

    - Як са­ме? - роз­пи­тує Чіпка.

    Грицько йо­му роз­ка­зує. Луш­ня вип­рав­ляється і тут же, між ти­хим сло­вом, ди­вись, і вки­не яко­го ґедзи­ка. Другі аж за бо­ки бе­руться, ре­го­чуться. Чіпка на ми­ро­ву зво­де, час­тує. Грицько мов тро­хи і вти­хо­ми­риться, по­си­дить ще, вип'є ще чар­ку та швид­ко й до­до­му по­ри­вається.

    Після то­го, як по­ли врізав від Чіпчи­ної ха­ти, ка­зав і Христі, щоб не хо­ди­ла. Од­на­че во­на іноді вик­ра­деться ниш­ком на хви­ли­ну та й побіжить провіда­ти ку­му та Мот­рю: Яв­до­хи й Хрис­тя нез­лю­би­ла.

    Горілка, ка­жуть, усьому зло­му злодійка. А у Чіпки в хаті горілка те­пер гос­по­ди­ня. Рідко про­хо­див той день, щоб п'яне гульби­ще не зби­ра­ло­ся, не гу­ло, не кри­ча­ло… А ко­ли не гульня - то гриз­ня жіно­ча: ма­тері як не ку­са­ють од­на од­ну… Та­ка ко­лот­не­ча бу­ла Чіпці гірше по­ли­ну. Він став со­ло­ди­ти свою ду­шу гульнею та горілкою… Без гульні йо­му нуд­но, сум­но. Сно­ви­гає іноді по дво­ру від ха­ти до воріт, від воріт до ха­ти, хму­рий, на­суп­ле­ний, як з хрес­та зня­тий,- за цілий день від йо­го сло­ва не по­чуєш… А прий­де вве­чері то­ва­рист­во, вро­диться бок­лаг - про­щай, ро­зу­ме! Наїдяться, нап'ються, по­гу­ля­ють - та й з дво­ру… і Чіпка з ни­ми! А пе­ред світом - ве­зуть пов­ну по­воз­ку вся­кої вся­чи­ни…

    - Що це ти, си­ну, ро­биш? - з пла­чем до­ко­ряє Мот-ря, а сер­це у неї як не розірветься від го­ря.- Другі кри­ва­вим по­том за­роб­ля­ють, а ти… Си­ну, си­ну! Бо­га побійся, ко­ли лю­дей не страш­но! Зга­дай: у яких ми злид­нях жи­ли, у якій нужді гибіли, та ніхто про нас не ска­же сло­ва ли­хо­го… А те­пер і дос­тат­ки…

    - Не ва­ше діло! - шпар­ко пе­реб'є її Чіпка: - лежіть там собі на печі, ко­ли ле­житься!..

    Застогне Мот­ря, обіллється га­ря­чи­ми сльоза­ми та й за­мовк­не. Аж не­ду­жа від то­го ста­ла, аж по­чорніла… її рідна ди­ти­на, її єди­на надія… "Кра­ще б я те­бе не ро­ди­ла або ма­ло­го за­да­ви­ла, ніж те­пер ота­ке ба­чи­ти!" Та й поч­не прок­ли­на­ти то­ва­рист­во, кот­ре до та­ко­го підво­дить її си­на.

    Явдоха чу­ла це й ба­чи­ла, та на­рош­не йшла про­ти Мотрі: підо­хо­чу­ва­ла Чіпку, віта­ла йо­го брат­чиків. Жи­ву­чи цілий вік та­ким жит­тям, во­на звик­ла до йо­го са­ма, раділа всякій удачі, до­по­ма­га­ла у роз­би­шацьких затіях.„і: Чіпка що день ро­бив­ся все хижіший та й хижіший. Як той звір, ки­дав­ся він на кож­но­го за-у мож­но­го чо­ловіка… Пер­ше "ка­рав" тільки па­на та) жи­да, а то вже став "одби­ра­ти своє" і в сво­го бра­та - за­мож­но­го ко­за­ка: об­де­ре, як лип­ку, тільки жи­ву ду­шу на світ пус­тить… - -

    Галя, хоч від неї кри­ли­ся й хо­ва­ли­ся з цим, усе те во­лею-не­во­лею ба­чи­ла - та не ма­ла си­ли що-не­будь подіяти… Во­на од­ма­га­лась сльоза­ми. "Оце й мені, так як і ма­тері, при­хо­диться при­ви­ка­ти до цього,- ду­ма­ла во­на се­ред ночі са­мо­тою, як Чіпки не бу­ло.- Нев­же ж і я та­ка ста­ну, як ма­ти? Чи, мо­же, во­на вро­ди­ла­ся та­кою?.. Ні, то, вид­но, ста­ла та­ка за та­ким за-муж­жям… Го­ренько моє! Це ж, вид­но, й мені не кра­ща до­ля су­ди­ла­ся: роз­би­шацька доч­ка - роз­би­шацька й жінка! Гос­по­ди!.." І гид­кий і страш­ний зда­вав­ся їй Чіпка: во­на йо­го тоді жа­ха­ла­ся… Ко­ли ж, під доб­ру го­ди­ну, у лю­бу хви­ли­ну, про­ки­да­ло­ся у йо­го серці доб­ро,- сповідав­ся він своїй Галі, обнімав, го­лу­бив її"- во­на не віри­ла то­му, що учо­ра ду­ма­ла. "Ні!… роз­би­ша­ка не вміє пес­ти­ти так лю­бо, не вміє при­гор­та­ти так щи­ро, так га­ря­че цілу­ва­ти… Ні! Мій Чіпка не роз­би­ша­ка… Ні… ні!.Він лю­бий, доб­рий… Він ка­рає неп­рав­ду… ка­рає?.. хто йо­му велів ка­ра­ти?.. хто?? Ні, він не ро­бить так!.." І впи­ва­ла­ся щас­тям, хоч по­лох­ли­вим, бо­яз­ким, а все-та­ки щас­тям…

    А Яв­до­ха гриз­ла­ся з Мот­рею, не да­ва­ла їй спо­кою. Прий­де оце у її ха­ту - пе­ре­ки­дає усе, лає ЇЇ. Спер­шу Мот­ря одг­ри­за­ла­ся, не мов­ча­ла, а потім, як по­ба­чи­ла, шо Чіпка по­та­кає тещі, крив­дить її, матір ста­ру, то про­мо­ви­ла са­ма собі: "Іро­до­ве код­ло! Ти ж моє доб­ро вкра­ло, над моєю надією насміяло­ся!" Та як за­мовк­ла, то й мов­ча­ла вже, що б там Яв­до­ха не ка­за­ла, не ро­би­ла. Тільки, об­ли­ва­ючи сльоза­ми по­риті не­до­лею та літа­ми що­ки, про­ха­ла у бо­га смерті. "Гос­по­ди! - час­то й гус­то мо­ли­ла во­на: - прий­ми ме­не, без­та­лан­ну, до се­бе! до­ки вже я му­чи­ти­му­ся на світі?.."

    Думала Мот­ря про смерть, виг­ля­да­ла її, сподіва­ла­ся, а вий­шло так, що Яв­до­ха нес­подіва­но вмер­ла. У неділю, після обіду, зра­зу ухо­пи­ла її завійна. Ду­шить її, під сер­це підсту­пає, у гру­дях да­вить, дух ви­пи­рає…

    - Ой, ли­шенько… уми­раю! - скрик­ну­ла Яв­до­ха та й дух спус­ти­ла.

    Галя як з-за уг­ла при­би­та хо­дить. Бліда, з зап­ла­ка­ни­ми очи­ма, во­на не примічає, що й во­лос­ся ви­би­ло­ся з-під її очіпка, так роз­пат­ла­на й сно­ви­гає, білі ру­ки ло­мить, го­ло­сить на всю ха­ту… Де ж? Зран­ку ще Яв­до­ха та­ка ве­се­ла бу­ла, жар­ту­ва­ла, сміяла­ся; а на вечір - один труп, без ди­хан­ня, від неї… Страш­но й тяж­ко! Чіпка собі блу­дить, як бов­дур, не знає, що й роз­по­ча­ти: чи Га­лю втіша­ти, чи ко­ло мерт­вої по­ряд­ку­ва­ти?.. Од­на тільки Мот­ря при пам'яті. Во­на не те, щоб ра­да бу­ла,-ні! Во­на жал­ку­ва­ла Яв­до­хи: во­на ба­чи­ла тут ка­ру бо­жу. "Отже й по­мер­ла без сповіді, без свя­то­го при­час­тя… прос­ти, гос­по­ди, як…" Од­на­че во­на не ду­же й уби­ва­ла­ся… А за Чіпку раділа. "Мо­же, хоч те­пер ки­не… те­пер ніко­му бу­де наст­ро­юва­ти… мо­же, оха­неться…"

    Третього дня, як по­хо­ва­ли Яв­до­ху, спра­вив Чіпка по тещі бучні по­мин­ки. Зійшли­ся лю­ди не тільки з Пісок, прий­шли й з ху­торів. А старців-старців… як на пе­че­рах у Лаврі! Лю­ди обіда­ли у хаті; для старців поп­ри­роб­лю­ва­ли ла­ви над­ворі. По­на­ва­рю­ва­ли ве­ликі ка­за­ни уся­кої стра­ви: Чіпка на по­мин­ки за­ко­лов сви­ню, зарізав три овеч­ки, убив ве­ли­ко­го бузівка. А горілка - як во­да, ли­лась за царст­во не­бес­не… А після обіду Мот­ря стар­цям роз­да­ва­ла по шмат­ку па­ля­ниці у тор­бу, а Чіпка - по сім гри­вень у ру­ку.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2