Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 73)

    На дру­гий день після то­го Чіпка запріг ко­ней та й поїхав з дво­ру, не ска­зав і ку­ди. Не бу­ло день, два… А на тре­тю ніч вер­нув­ся, ве­зу­чи повні во­зи вся­ко­го доб­ра. Аж скрик­ну­ла Мот­ря, як по­ба­чи­ла. Сер­це її не ви­дер­жа­ло, ста­ла во­на ко­ри­ти, ганьби­ти і си­на, й то­ва­ришів. Ті на до­ко­ри не змов­ча­ли - заг­риз­ли­ся з Мот­рею. Прис­тав і Чіпка. Зчи­ни­ла­ся у них лай­ка, бу-• ца _ Га­ля пе­ре­ля­ка­лась, за­пер­лась у се­бе в ха­тині. Луш­ня роз­па­лив­ся, кри­чав; Мот­ря собі ла­яла; він їй збив з го­ло­ви очіпок-Сер­деш­на ма­те­ри­на го­ло­ва! "У своїй хаті… во­ло­цю­га… роз­би­ша­ка…" Не до­ка­за­ла, за­ли­ла­ся гірки­ми.

    Вранці пішла жаліти­ся у во­лость - не за крадіжку, а за те, що її "во­ло­цю­га по­бив…" За те во­на мов­ча­ла: бо­яла­ся за свою рідну ди­ти­ну. Набігли во­лосні у ха­ту, де са­ме гульня йшла. Чіпка за­раз до їх. По­на­ли­вав так, що лед­ве до­до­му рач­ки долізли. Тим Мот­ри­на жа­ло­ба й кінчи­лась. Тільки Чіпка, як пішли во­лосні, роз­па­лив­ся, як огонь, на­ла­яв п'яний матір "суч­кою" і нах­ва­ляв­ся по­би­ти… Мот­ря об­ли­ва­ла­ся гірки­ми слізьми та ниш­ком прок­ли­на­ла свою до­лю, що да­ла їй та­ку "прок­ля­ту ди­ти­ну"…

    А Чіпка зно­ву засів - п'є та гу­ляє з брат­чи­ка­ми. - - Ні,- кри­чить Луш­ня: - ніко­ли не бу­де у те­бе, Чіпко, та­кої ма­тері, як Яв­до­ха бу­ла! Ото - рідна ма­ти; а це в те­бе - со­ба­ка, а не ма­ти! Гля­ди лиш, чи не во­на бу­ва й Яв­до­ху з світа зве­ла?..

    Страшно якось за­гу­ло це сло­во у кож­но­го в ухах. "А справді, чи не так? - по­ду­мав ко­жен.- Ди­вись пак: любісінька, милісінька бу­ла жінка зран­ку, а на вечір - тільки тіло зос­та­ло­ся, та й те за­дуб­ло!.."

    - Ай справді?! - скрик­нув Чіпка. Сер­це у йо­го по­вер­ну­ло­ся… Ко­ли б ма­ти бу­ла пе­ред очи­ма, здається, вбив би відра­зу.

    Галя, си­дя­чи у се­бе в ха­тині, гірко пла­ка­ла. Як же по­чу­ла те крізь стіну, то зра­зу ки­ну­лась, гад­ки і в неї схиб­ну­ли­ся… "А справді?.." І не­на­че вітер провійнув у її серці. Од­на­че чу­ла ду­ша не по­да­ла­ся то­му вітру. "Ні, ні,- шеп­та­ла Га­ля: - то зле сер­це та­ке тільки мо­же при­га­да­ти… Свек­ру­ха прав­ду ка­же: то матір гос­подь ска­рав за та­ке жит­тя… Ні, Мот­ря - не та­ка лю­ди­на…" І Га­ля од­га­ня­ла від се­бе, як ув'язли­ву му­ху, злу дум­ку.

    Як розійшлась п'яна ва­та­га. Чіпка прий­шов у ха­ти-ву. Га­ля не ви­дер­жа­ла: на­пус­ти­лась на йо­го, ко­ри­ла, ла­яла, пла­ка­ла… . ~- Чіпко, Чіпко! чи я жда­ла та­ко­го від те­бе, чи сподіва­ла­ся? По­пус­тив рідну матір иа по­та­лу во­ло­цюзі. гай­да­маці… І звір'та­ко­го не зро­бить, як ти зро­бив, і роз­би­ша­ка хи­жий!..

    - Ти чу­ла, що Луш­ня ка­зав? - спи­тав він грізно жінки.

    - Душня?.. Луш­ня,.. Ко­ли бу­ло сер­це, кот­ре ні ра­зу не гріла прав­да, то сер­це Ти­мофієве!.. Ко­ли чий язик не дубів від брехні, котрій не­має й наз­виська, то язик Ти­мофіїв! Суч­ка, а не жінка, тільки хіба зро-де яр­чу­ка та­ко­го, як Луш­ня! А ти йо­му віриш? ти йо­го слу­хаєш?..

    - Що ж - ти боїшся людсько­го по­го­во­ру, чи що? Плю­ва­ти я хотів на їх по­говір!.. та й на них ра­зом!

    - Не по­го­во­ру. Чіпко, не сла­ви,- пе­ре­би­ла йо­го Га­ля,-хоч і її ніяко­во слу­ха­ти, а прав­ди, кот­ру ти так лю­биш та нех­туєш… А ще ка­жеш: не­має прав­ди між людьми!.. А де ж у те­бе прав­да?.. де?..,"' Ос­танні сло­ва гост­рим но­жем ши­бо­ну­ли' в са­ме сер­це Чіпці.

    - Ти завж­ди ме­не ви­ну­ва­тиш… Ти про­ти ме­не завж­ди йдеш! - скрик­нув він, ви­хо­дя­чи з ха­ти і грюк­нув­ши две­ри­ма. Щлу ніч він проб­лу­кав по дво­ру, а Га­ля цілу ніч навз­рид проп­ла­ка­ла.

    На дру­гий день пішов по се­лу гомін, що Чіпка тро­хи не виг­нав ма­тері з дво­ру.

    - Як їла хліб з ос­тю­ка­ми, то й усе доб­ре бу­ло; а пе­рей­шла на бу­ханці, то у ніс за­ко­ло­ли; пішла на си­на жалітись!! - ви­ну­ва­ти­ли Мот­рю одні.

    - Який він син? який він син, ко­ли рідну матір по­пус­тив во­ло­цюзі уда­ри­ти?! - ос­ту­па­ються за Мот­рю ДРУГІ.

    А Мот­ря від та­кої зне­ва­ги, від тяж­ко­го -ура­зу, від три­во­ги за­не­ду­жа­ла, у постіль зляг­ла; не їсть, не п'є, мут­но очи­ма ди­виться… Га­ля хо­дить ко­ло бо­ля­щої, як ко­ло рідної ма­тері. Прик­ли­ка­ла до неї зна­ху­рок; ті шеп­та­ли, зіха­ли, да­ва­ли яко­гось зілля - та лед­ве-лед­ве од­хо­ди­ли Мот­рю.

    - Галю! - ка­же во­на: - я знов чую, що оду­жую… Мені зно­ву лег­шає… Навіщо?.. Я мо­ли­ла бо­га, ко­ли б умер­ти… Кра­ще б мені на тім світі, ніж на сім… Та не дає мені бог смерті… Йо­го свя­тая во­ля… Він то знає, на­що ме­не пус­кає ще жи­ти. Мо­же, до­дер­жить до тії по­ри, ко­ли Чіпка оха­неться - я йо­го по­ба­чу,,як свою ди­ти­ну, як сво­го си­на… Га­лю! ди­ти­но моя!.. рідная моя! Ти ж мені те­пер най­рідніша… Уго­во­рюй йо­го, як жінка: він те­бе по­чи­тає, ко­хає щи­ро,- мо­же, те­бе пос­лу­хає, ко­ли вже ме­не не хо­че слу­ха­ти… Бо­же! що б я да­ла, що б я зро­би­ла?.. Я б сво­го сер­ця влу­пи­ла та да­ла йо­му, ко­ли б тільки він став чо­ловіком! Я б тоді умер­ла спокійно. А то?.. І свек­ру­ха й невістка ряс­но-ряс­но пла­ка­ли…

    

XXX

    

    Так оце та прав­да?І

    Стояла лю­та зи­ма. Ще та­кої хо­лод­ної та сніжної не заз­на­ють лю­ди. Ба­га­то тоді на­ро­ду по­мерз­ло - за­би­ло їх під ли­ху хур­то­ви­ну, за­ки­да­ло, за­ме­ло снігом - там бо­гу й ду­шу од­да­ли. По­весні уже нес­ла во­да річка­ми мерзлі тру­пи, а дру­гих се­ред по­ля вов­ки поїли.

    На зи­му Мот­ря зовсім оду­жа­ла. Си­дить, пря­де вов­ну, а Га­ля або шиє, або й собі пря­де на прядці. У хаті в них ти­хо, теп­ло,- бу­ло б і од­рад­но, ко­ли б не ту-ма якась сто­яла в кож­но­го пе­ред очи­ма, не повітря важ­ке но­си­ло­ся по хаті. А то си­дять во­ни собі при яс­но­му світі свічки - тихі, сумні, мов­чазні,- тільки одні тіні від них ко­ли­шуться по стінах та чут­но, як пряд­ка гу­де та на­во­дить який­сь сум, вик­ли­кає сон-дрімо­ту. І в душі у них гіркий сму­ток, на сер­це на­ляг­ла важ­ка ту­га, жур­ливі дум­ки спо­ви­ли їх го­ло­ви. Іноді по хаті про­не­сеться гли­бо­ке зітхан­ня; увірветься нит­ка й за­тих­не на який­сь час гур­кан­ня пряд­ки, по­ки її на­ла­го­дить Га­ля, або ви­па­де по­чи­нок з рук у Мотрі, глу­хо вда­риться об піл і роз­бур­кає ти­шу сум­ну. Тільки ко­ли-не-ко­ли вир­веться з уст жи­ве сло­во, про­не­сеться по хаті, як ма­ра страш­на, зля­кав­ши і сум, і німо­ту,- та й зам­ре без відго­мо­ну. Чіпка собі ну­диться світом, ко­ли не­має ніко­го з то­ва­рист­ва. Ля­же - душ­но йо­му; вста­не - хо­лод­но. Слу­хає іноді, що роз­ка­зує ма­ти з сво­го мо­ло­до­го віку, і вста­ють пе­ред йо­го очи­ма ди­тячі літа, встає си­ва ба­бу­ся, дід, степ, вівці… "Щас­ли­вий я був тоді!" - ду­мав він і не знає, де те­пер се­бе діти.

    Ніч, як куй­ов­да, сто­яла над­ворі; ме­ла стра­шен­на ху­га; завірю­ха кру­ти­ла; та хо­лод та­кий, що страш­но й но­са витк­ну­ти з ха­ти; мо­роз пер­ся у ха­ту;- по­за­му­ро­ву­вав шиб­ки узор­ча­ти­ми ви­во­да­ми; а в ди­марі, як го­лод­ний звір, рев­ла та ви­ла відьма-бу­ря, ки­да­ючи у вікна кім'ями снігу - мов хто до­би­вав­ся у ха­ту знад­во­ру. Га­ля й Мот­ря сиділи собі та мовч­ки пря­ли. У кож­ної чо­гось так тяж­ко бу­ло на серці, що во­ни аж поп­ри­ги­на­ли­ся до гре­бенів. Чіпка ле­жав на лаві, зад­рав­ши го­ло­ву уго­ру, мовч­ки ди­вив­ся у сте­лю та слу­хав бо­жевільні за­во­ди буй­но­го вітру. Свічка на триніжку не­яс­но горіла; знай гніт на­го­ряв-жу­же­лив-ся, і знай йо­го зри­ва­ла або Мот­ря або Га­ля, кле­ну­чи во­гонь, що так не­ми­ло­серд­но пік у пуч­ки. Разів два чи три не­на­ро­ком свічку зовсім га­си­ли - і тоді в тем­ряві про­но­сив­ся жарт та сміх, не­мов бо­яв­ся світу, бо справді, ко­ли зно­ву засвічу­ва­ли світло, то - не­мов во­но за­ми­ка­ло ус­та їм - ні од­не сло­во не зри­ва­ло­ся з язи­ка, на­че то не лю­ди сиділи, а якісь тіні - глухі й німі…

    Коли це зра­зу, як грім, за­гу­ло ко­ло ха­ти, й по­ча­ло щось сту­ка­ти у вікно. Чіпка ки­нув­ся, ско­чив з ла­ви, мов хто йо­го ски­нув з неї,- та мерщій надвір. За­сов клац­нув; по­чув­ся гомін, тупіт. Не­за­ба­ром Чіпка увів у ха­ту Луш­ню, Мат­ню, Па­цю­ка та ще чо­ловіка се­ми нез­най­омих лю­дей. Бу­ли між ни­ми мос­калі - і Сидір там, бу­ли й прості.

    - Господи! - лед­ве ви­мо­ви­ла сти­ха Мот­ря та й при­кипіла до гре­бе­ня.

    - Здорові в ха­ту! - обізвав­ся дех­то.

    - А ти, ста­ра, вже оду­жа­ла? - пи­тає Мат­ня Метрі.-Оже, їй-бо­гу, час тобі уже уми­ра­ти. Ди­вись: зу­ба в роті не­має, а ти ще й досі жи­веш - мар­но тільки хліб пе­ре­во­диш!

    - Відчепись од ме­не, ли­хий чо­ловіче! Чо­го ти при-•йшов у чу­жу ха­ту насміха­тись з ста­рої лю­ди­ни? - од­ка­за­ла Мот­ря.

    - Не зай­май її, Яки­ме,- обізвав­ся Па­цюк: - бач, як во­на зу­би вис­ки­ря… по­ку­сає ще!

    - Щоб уже ти вис­ки­ряв та й не сту­ляв їх ніко­ли, роз­би­ша­ко! - гірко од­мо­ви­ла Мот­ря.

    Гайдамацтво підня­ло регіт.

    Галю ра­зом ухо­пив за сер­це жаль, об­ра­за; сер­це в неї затіпа­лось.

    - І во­но так слід доб­рим лю­дям ро­би­ти?! - приз-ро ки­ну­ла во­на цим пи­тан­ням у вічі то­ва­рист­ву.

    Регіт стих; усі пох­ню­пи­ли очі у зем­лю; од­на тільки Га­ля гост­ро ди­ви­ла­ся на всіх гультяїв - і чер­во­на крас­ка гра­ла на її що­ках, тоді як сер­це підки­да­ло­ся гру­дях, а гру­ди по­рив­ча­то ди­ха­ли. Ра­зом і ли­ха й хо­ро­ша бу­ла во­на у ту го­ди­ну. Як вов­чи­ця, оберіга­ючи дітей, уся наїжиться, жде тільки од­но­го за­ма­ху, щоб ра­зом ки­ну­тись на сво­го во­ро­га, так во­на гор­до й приз­ро до­жи­да­ла ще хоч од­но­го сло­ва… Сло­ва не бу­ло. Чіпка помітив скри­ту бу­рю, по­хо­пив­ся про­мо­вить:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2