Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 74)

    - Ходім, па­ни-брат­тя, у світли­цю, бо тут з ба­ба­ми ніяко­го пи­ва не зва­риш… хай во­ни собі пря­дуть.

    Як но­ги вло­ми­ли брат­чи­ки з ха­ти - мерщій пе­рей­шли за Чіпкою у світли­цю.

    Мотрі зро­би­ло­ся так тяж­ко на душі, так гірко на серці, що во­на аж не всиділа на гре­бені: вста­ла, поб­ра­ла­ся на піч ляг­ла - та так і за­ли­ла­ся сльоза­ми. А Га­ля, ос­тав­шись од­на, ду­ма­ла: "Підож­ди ж! підуть твої брат­чи­ки… це вже не пер­ви­на… постій же… прок­ляті, ка­торжні!" - і лю­ту­ва­ла ра­зом на Чіпку й на йо­го то­ва­рист­во.

    А в світлиці тим ча­сом об­хо­ди­ла ря­до­ва, розв'язу­ва­ла й без то­го смілі язи­ки, дур­ма­ни­ла без­пут­ним жит­тям за­ду­рені го­ло­ви, на­да­ва­ла си­лу й без то­го дужій волі; нес­ли­ся сміхи, ре­гот­ня; ґвалт ок­ри­вав ха­ту і не­са­мо­ви­то ври­вав­ся в дру­гу, де бу­ла Мот­ря з Га­лею.

    - А що, ота­ма­не? - обер­тається Луш­ня до Чіпки: - у яку мут­ну во­ду за­ки­не­мо сю ніч свій невід?

    - Коли б так, щоб і не­да­ле­ко, і риб­ки пійма­ти, ус­та­вив чер­во­ний, як після лазні. Мат­ня.

    - Ми оце з Пет­ром,- ве­де далі річ Луш­ня,- на­ла­го­ди­лись до Хо­мен­ка на хутір…

    - Воно ту­ди й не­без­печ­но,- обізвав­ся хтось з гур­ту: - у йо­го та­ка вармія…

    - Та прав­да, що у йо­го три си­ни, як ка­ти,- ка­же Луш­ня,-та й сам та­кий, що, пос­мо­лив­ши вірьовку, вед­ме­дя вдер­жить,- та сількісь! Он той брат­ко при­пас зад­ля йо­го та­ку важ­ну шту­ку, що й не зди­вує,- ка­жу­чи се, Луш­ня по­ка­зав на мос­ка­ля Си­до­ра.

    - Яку? - пи­тає Чіпка, кот­рий до то­го мов­чав. Сидір ви­тяг з-під по­ли руш­ни­цю, мовч­ки по­ка­зав

    Чіпців Той по­ну­ро гля­нув-.і нічо­го не од­ка­зав. Обійшла ще раз чар­ка кру­гом сто­лу,- по­со­ловіли в кож­но­го очі ще дуж­че.

    - Та ко­ли йти, брат­ця, то вже й по­ра,- своє та­ки Луш­ня.

    - Чи по­ра, то й ходімо,-по­ну­ро відка­зав Чіпка, підво­дя­чись.

    За ним повс­та­ва­ли другі. Ви­пи­ли ще на до­ро­гу; вий­шли з ха­ти. Чіпка по­га­сив світло - і собі за ни­ми… "Ку­куріку!" -прок­ри­чав на сідалі півень, за­ло­по­тав­ши кри­ла­ми. Усі ки­ну­лись.

    - Пху, прок­ля­тий!.. пе­ре­ля­кав!! - обізвав­ся Лу-шня.

    Галя по­чу­ла, що п'яна зграя поб­ра­ла­ся. "Чи тож-то й Чіпка пішов, чи, мо­же, в світлиці?" - по­ду­ма­ла во­на, взя­ла свічку і пішла у світли­цю.

    У світлиці не бу­ло ні ду­шеч­ки. На столі сто­яла по­рож­ня пляш­ка з горілкою та три по­рожніх чар­ки, та два по­лу­мис­ки на денці з ро­со­лом - вид­но, бу­ли з огірка­ми. На столі по­на­ли­ва­но горілкою, по­нак­ри­шу-ва­но хліба, де-где ва­ля­ли­ся не­доїдені гуз­ки з огірків. Під сто­лом ва­ляв­ся по­рожній бок­лаг - аж во­рон­ка то­рохтіла. Ос­ло­ни в хаті по­пе­рес­тав­лю­вані: один вздовж, дру­гий впо­пе­рек. На­ку­ре­но так, що ди­ха­ти важ­ко бу­ло; стра­шен­но смерділо горілкою… Ска­за­ти: бу­ла то не світли­ця за­мож­но­го ха­зяїна, а корч­ма п'яна!

    Галя не мог­ла дов­го по­бу­ти у ній, так її да­вив дим, зміша­ний з горілкою. Во­на грюк­ну­ла две­ри­ма і увійшла до се­бе в ха­ти­ну, де сто­яла її постіль, зас­ла­на доб­рим ко­цем. Га­ля зня­ла коц, ма­ла бу­ла ля­га­ти,- та са­ма нез­чу­ла­ся, як опус­ти­ла­ся на сту­лець, об­пер­ла­ся на стіл ру­кою, на ру­ку схи­ли­ла го­ло­ву - і за­ду­ма­лась… Дов­го во­на ду­ма­ла; потім по­ко­ти­ли­ся з очей сльози -і, за­ли­ва­ючись ни­ми, во­на впа­ла на постіль; дов­го-дов­го пла­ка­ла, та нез­чу­ла­ся, як і зас­ну­ла. На столі свічка до­горіла й са­ма по­тух­ла…

    Мотря, ка­ча­ючись на печі, цілісіньку ніч не спа­ла - теж пла­ка­ла. Так її ура­зи­ли лихі речі "прок­ля­тих лю­дей". А скільки то ду­мок пе­реп­ли­ло у ма­те­риній го­лові за ту ніч! Ду­ма­ла вже вся­ко. Ду­ма­ла піти ска­за­ти на си­на, що він роз­боєм про­миш­ляє, щоб узя­ли йо­го ра­зом з йо­го ли­хою ва­та­гою: тоді во­на бу­де зна­ти, що вже не­має у неї ди­ти­ни! То знов но­ва дум­ка: а мо­же, оха­неться? Та шко­да й сер­деш­ної Галі - во­на так му­читься, так по­би­вається за ним!.. І зно­ву візьме жаль ма­те­ри­не сер­це: ста­не во­на мо­ли­ти­ся бо­гові, щоб пос­лав їй смерть швид­ше, та зно­ву пла­ка­ла… Так цілу ніч проп­ла­ка­ла та про­ду­ма­ла. Прок­ри­ча­ли другі півні. Ко­ли геть за північ по­чув­ся зда­ле­ка тупіт, гомін. Далі - ближ­че… ближ­че… ко­ло са­мої ха­ти… "Ідуть! - по­ду­ма­ла Мот­ря.- Хоч би ж хоч сю­ди не за­хо­ди­ли",- про­шеп­та­ла. Ко­ли чує - по­вер­ну­ли в світли­цю.

    Перегодя тро­хи, рип­ну­ли двері - увійшов хтось у ха­ту.

    - Хто там? - пи­тає во­на з печі.

    - Це я,- од ка­зав Чіпка.

    І - чує во­на - став над по­мий­ни­цею вми­ва­тись… У серці їй на­че хто гост­рим но­жем шпор­то­нув.

    - Що то, си­ну?

    - Нічого…

    - Ой, си­ну, сиtext-align: justify­ну! хоч би вже ти на те не пус­кав­ся…

    Хай би крав, хай би гра­бив… а то…

    - А Яв­до­ху хто з світа звів? - пи­тав гост­ро Чіпка.

    - Що ти ка­жеш?

    - Хто, ка­жу, Яв­до­ху струїв? ' - То це я, си­ну??!

    - Уже ж не я…

    - Спасибі…

    Не до­ка­за­ла, за­мовк­ла… За­пек­ло ко­ло сер­ця, мов хто ог­ню при­ло­жив; плач, злість, до­са­да ра­зом підніма­лись з душі, бун­ту­ва­ли ста­ру кров: як обу­хом уда­ри­ло в го­ло­ву, задз­во­ни­ло у ву­хах, по­темніло у віч чю…

    - Краще б я ру­ки на­ло­жи­ла на се­бе, ніж та­ке чу­ти! - про­шеп­та­ла, ка­ча­ючись на печі та стог­ну­чи.

    Незабаром пов­хо­ди­ли в ха­ту й другі. Засвіти­ли світло. Мот­ря виг­ля­ну­ла з-за ко­ми­на - і зат­ру­си­ла­ся… На кож­но­му видні бу­ли сліди свіжої крові. Мотрі зро­би­ло­ся страш­но, хо­лод­но. Во­на за­би­лась у са­мий ку­ток печі, тру­си­ла­ся, як в ли­хо­манці… Далі во­на по­чу­ла, як ста­ли в печі огонь роз­во­ди­ти - оде­жу па­ли­ти. Во­на бо­яла­ся, щоб не скрик­ну­ти, бо­яла­ся зітхну­ти - та все міцніше й щільніше стис­ку­ва­ла зу­би, ту­ли­ла­ся в ку­ток…

    Упоравшись як слід: пов­ми­вав­шись, по­па­лив­ши, яка бу­ла в крові, оде­жу, роз­би­ша­ки по­га­си­ли світло, поб­ра­лись у світли­цю.

    - 0-ох!..- здих­ну­ла Мот­ря.- Хоч би Га­ля ко­ло ме­не… Ох, гос­по­ди!..-зас­тог­на­ла во­на: -дай мені до­жи­ти до завтрього… Од­сах­нусь те­бе… зре­чусь те­бе, чій си­ну… моє ли­хо… пе­ред усім світом ска­жу… на все се­ло прок­ри­чу… Ох!.. Чо­го хоч ніч та­ка дов­га?.. чо­го хоч во­на так неш­вид­ко тяг­неться?.. Хоч би швид­ше світа діжда­ти… Гос­по­ди… бо­же наш! сох­ра­ни й зас­ту­пи…

    Та злізла з печі, упа­ла нав­колішки пе­ред об­ра­зом та ти­хо й чу­ло мо­ли­ла­ся, б'ючи земні пок­ло­ни. Не чу­ла во­на, ко­ли й треті півні прок­ри­ча­ли, не поміти­ла, ко­ли по­ча­ло на світ бла­гос­ло­ви­ти­ся. Од щи­рої мо­лит­ви одірвав її, роз­бур­кав не­са­мо­ви­тий крик та стук у вікно.

    - Ря-а-туй-те… Ой… рят-у-у-йте!..- кри­ча­ло щось під вікном мо­ло­дим ди­тя­чим го­ло­сом. Мот­ря ки­ну­лась до вікна.

    - Хто там?..- пи­та­ла во­на з ха­ти.

    - Це я… ря­туй­те… хто в бо­га вірує… Од­чиніть… пустіть…- аж пла­ка­ло та про­си­ло.

    Мотря ти­хенько вий­шла надвір - та тро­хи не омліла… Пе­ред нею сто­яла літ де­ся­ти дівчин­ка, у одній со­рочці, об'юшеній кров'ю, бо­са, розх­рис­та­на, роз­пат­ла­на - сто­яла й тру­си­ла­ся…

    - Що се?.. що з то­бою, доч­ко?.. чия ти?.. де ти бу­ла?.. звідки вир­ва­лась?..- трем­тя­чи са­ма всім тілом, пи­та­ла Мот­ря дівчин­ку.,

    - Ой, ли­шенько… ба­бу­сю… Ой… го­ренько тяж­ке…- з пла­чем лед­ве ви­мов­ля­ла дівчин­ка.- Я з ху­то­ра… роз­би­ша­ки бу­ли… усіх по­би­ли… поріза­ли… постріля­ли… батька… й матір… діда… ба­бу… дядьків… "дя­ди­ну… ма­ленько­го братіка… усіх… усіх… Од­на я зос­та­ла­ся… од­ну ме­не не знай­шли… втек­ла…

    - Як утек­ла?

    - Поїхали… за­па­ли­ли ха­ту й поїха­ли… Ой… о-ой! ба­бу­сю… го­ренько мені!..- скри­ку­ва­ла дівчин­ка, ха­па­ючись ру­че­ня­та­ми за Мот­рю,- бо­яла­ся, щоб та, бу-ва, не втек­ла…

    - Цить… ци-ить, моя ди­ти­но! - за­цитьку­ва­ла Мот­ря.- Я знаю, хто ті роз­би­ша­ки… Мов­чи!.. То мій син, кля­тий!.. Цить… а то як по­чує - не жи­вотіти тоді ні тобі, ні мені…

    Дівчинка при­хи­ли­ла­ся до Мотрі та ти­хо схли­пу­ва­ла. Мот­ря уве­ла її у ха­ту.

    - Ходім у во­лость… у во­лость ходімо! - шеп­че во­на, а са­ма чує, що го­ло­ва у неї кру­житься, очі страш­но го­рять,\ но­ги тру­сяться… от-от упа­де! - Ходімо, доч­ко… по­ки їде сплять…

    - Я змерз­ла, ба­бу­сю… хо­лод­но…- шеп­че дівчин­ка, ту­ля­чись до Мотрі.

    - На хоч мої старі чо­бо­ти узуй… Он пла­ток… юп­ка… швид­ше!..

    Похапки на­зу­ла во­на на дівчин­ку старі за­ко­рублі чо­бо­ти, на­ки­ну­ла юп­ку, пла­ток; на свої старі плечі на­тяг­ла ко­жу­шан­ку - і вий­шли уд­вох ти­хо з ха­ти.

    Червоне за­ре­во уда­ри­ло їм пря­мо у вічі. Дівчин­ка схо­пи­лась за Мот­рю: во­на бо­ялась тії по­жежі - то горіла їх ха­та… Хут­ко во­ни обидві по­вер­ну­ли­ся спи­на­ми до ши­ро­кої по­ло­си ог­ня­но­го світу, що підніма­лась ви­со­ко вго­ру, на­че хотіла за­па­ли­ти хма­ру, та й по­тяг­ли підтюп­цем на дру­гий край се­ла. Чер­во­ний півень просвічу­вав їм шлях своїми кри­ва­ви­ми очи­ма… а навк­ру­ги со­ба­ки ва­лу­ва­ли…

    Незабаром прибігли во­лосні, наз­би­ра­лось на­ро­ду повнісінький двір, обс­ту­пи­ли кру­гом ха­ту. Ні од­ної душі не ви­пус­ти­ли: усіх поб­ра­ли, пов'яза­ли. Підняв­ся крик,ґвалт.

    Від кри­ку про­ки­ну­лась Га­ля. Шви­денько на­ки­ну­ла во­на на се­бе юп­ку, вий­шла з своєї ха­ти­ни… Як гля­ну­ла во­на на Чіпку, що з скру­че­ни­ми на­зад ру­ка­ми сто­яв і по­ну­ро у зем­лю ди­вив­ся, як уг­ляділа об'юше­ну кров'ю дівчин­ку:

    - Так оце та прав­да?! Оце во­на!!! - скрик­ну­ла не своїм го­ло­сом - і не­са­мо­ви­то за­ли­лась бо­жевільним сміхом.

    Тіло в неї тряс­ло­ся; очі по­му­ти­ли­ся - во­на ни­ми якось чуд­но во­ди­ла; на гу­бах вста­ла кри­ва­ва піна, а во­на все сміяла­ся, все сміяла­ся…

    Чутка про все те, як грім, роз­ко­ти­ла­ся на всі кінці, роз­нес­ла­ся на всі бо­ки - в од­ну мить об­хо­пи­ла усе се­ло. Збіга­ли­ся лю­ди, як на по­же­жу, ди­ви­тись, а вер­та­ючись до­до­му, від стра­ху бо­гу мо­ли­ли­ся.

    - Чула? - як бо­жевільний, вско­чив­ши в ха­ту, скрик­нув Грицько.

    Христя гля­ну­ла на йо­го та й по­по­лотніла.

    - Що там? по­же­жа?..

    - Чіпка лю­дей порізав… усю Хо­мен­ко­ву сім'ю ви­по­ло­нив!

    - О-о-о…- якось чуд­но за­гу­ла Хрис­тя. Очі в неї розк­ри­ли­ся, бо­яз­ко й страш­но по­ве­ла во­на ни­ми по хаті.

    - Уже пог­на­ли у го­род… в тюр­му,- ка­же Грицько.

    - А Га­ля? а ма­ти? - лед­ве чут­но спи­та­ла Хрис­та.

    - Не знаю… здається, до­ма…

    Христя мерщій за ко­жу­шан­ку, ха­па­ючись на­ки­ну­ла. її на­опаш­ки та чим­дуж побігла з ха­ти.

    Грицько гу­кав, за­вер­тав, кли­кав. Во­на нічо­го то­го не чу­ла - бу­ла вже да­ле­ко.

    Перегодя тро­хи вер­ну­ла­ся, як з хрес­та зня­та. Всту­пив­ши в ха­ту, пе­рех­рес­ти­ла­ся.

    - А що? - спи­тав Грицько.

    - Галя…-знову пе­рех­рес­ти­ла­ся: -повіси­лась…

    - Отуди к лихій го­дині! - ви­то­ро­пив­ши очі, ска­зав Грицько та й за­мовк.

    Цілий день во­ни обоє мов­ча­ли: смутні, бліді, нес­покійні - мов до­жи­да­ли смерті. Двоє діток їх, хлоп­чик та дівчин­ка, поміти­ли це та, не ро­зуміючи, від чо­го во­но, сиділи собі ти­хо на печі й шеп­та­ли­ся:

    - Чого це та­то та ма­ма сер­диті? - пи­тав сти­ха хлоп­чик.

    - Не знаю…- од­мо­ви­ла дівчин­ка й за­ма­ха­ла на хлоп­чи­ка пальчи­ком.- Ци-ть! мов­чи… би­ти­муть!..

    Це вже бу­ло ту­ди під осінь, на дру­гий рік. Сон­це заз­да­ле­го­ди, по­чув­ши її, на­до­лу­жа­ло своїм теп­лом: не гріло, а пек­ло. Дощ, як за­тяв­ся, і тро­хи не на корх ле­жа­ло на шля­ху пи­лу, та сто­яв він і в воз­дусі, як си­вий ту­ман, ліз у вічі, ду­шив у горлі… Лю­ди знай їзди­ли по шля­ху: нас­та­ла са­ме га­ря­ча по­ра во­зо­виці. По то­му ж са­мо­му шля­ху прос­ту­ва­ла у Сибір, на ка­тор­гу, ціла вал­ка ско­ва­них по ру­ках, по но­гах реш-тантів. Кру­гом їх цілий звод мос­калів з руж­жя­ми.

    Пройшовши Піски, вал­ка ста­ла ко­ло во­лості, на ви­гоні, на пе­ре­по­чи­нок. То був Чіпка з своїм то­ва­рист­вом.

    Як по­чу­ли лю­ди, то ста­ли збіга­тись з усього се­ла - ста­ре й ма­ле, мов на яр­ма­рок.

    У той час Грицько вер­тав­ся з по­ля з сно­па­ми - аж трьома во­за­ми, Він - за од­ним; Хрис­тя - за дру­гим; а син - хре­ще­ник Га­лин - сидів на третім по­верх снопів, тільки го­лов­ка ма­ня­чи­ла. По­ба­чив­ши збо­ри­ще, во­ни спи­ни­ли волів, а самі пішли до гур­ту… та й по­то­ропіли обоє! Не швид­ко вже Грицько опам'ятав­ся, підсту­пив ближ­че.

    - Що це, бра­те Чіпко? - жур­ли­во, з са­мо­го гли­бу сер­ця, обер­нув­ся до йо­го Грицько. у то­му за­пи­танні, у йо­го го­лосі Не бу­ло ні до­ко­ру, ці помс­ти, а вчув­ся тяж­кий жаль - шко­да про­па­що­го бра­та-Чіпка ско­са зирк­нув, здвиг­нув густі бро­ви - та й од­вер­нув­ся.

    Грицько сто­яв, як при­шиб­ле­ний, ди­вив­ся мовч­ки.

    Незабаром стар­ший мос­каль, що вів етап, ско­ман­ду­вав у до­ро­гу.

    Рештанти ста­ли підво­ди­тись, заб­ряж­ча­ли важ­ки­ми це­па­ми. По­ча­ло­ся про­щан­ня, обніман­ня, по­чув­ся плач, го­лосіння. Пла­ка­ли лю­ди, обніма­ли своїх без­та­лан­них братів; по­да­ва­ли їм на про­щан­ня - ко­жен по своїй спро­мож­ності: той ша­га, той копійку, а хто й грив­ню… Пла­ка­ли роз­би­ша­ки, навіки про­ща­ючись з рідним се­лом, з своїми людьми - рідни­ми й нерідни­ми. Один Чіпка не пла­кав. Як той сич на­суп­ле­ний, сто­яв він нарізно всіх, звісив­ши на гру­ди важ­ку го­ло­ву, в зем­лю по­ту­пив­ши очі,- тільки ко­ли-не-ко­ли з-під на­суп­ле­них брів по­си­лав на лю­дей грізний пог­ляд… Не знай­шло­ся душі, щоб підійшла до йо­го - поп­ро­ща­ла­ся…

    Брязь!.. дзень!.. Брязь!.. дзень!.. Вал­ка ру­ши­ла.

    - Хай тобі бог по­ма­гає на все доб­ре! - крик­нув навз­догін Чіпці Грицько. Чіпка озир­нув­ся - і од­гук­нув з до­ро­ги:

    - Грицьку! пок­ло­нись ма­тері… Ска­жи: хай ме­не до­жи­дає в гості, ко­ли не сконіє до то­го ча­су…

    - Господи! - за­ли­ва­ючись сльоза­ми, мо­ви­ла Хрис­тя: - на­пу­ти йо­го на все доб­ре! - та ра­зом з Гриць-ком і по­вер­ну­ла до возів.

    - Воно та­ки прав­да, що цей Чіпка не­пев­ний…

    - Такий і батько був…

    - І вро­див­ся так - прос­ти, гос­по­ди!

    Балакали лю­ди, про­вод­жа­ючи очи­ма по­то­нув­шу в сірій ку­ряві вал­ку. Дов­генько ще во­ни сто­яли, су­да­чи-ли, ра­ху­ва­ли, по­ки не пе­ре­ве­ли роз­мо­ви на уро­жаї, на посіви та другі ха­зяй­ські тур­бо­ти, а тоді вже й по­роз­хо­ди­лись по домівках.

    Мотрю узяв Грицько - до­го­ду­ва­ти до смерті. Швид­ко після то­го во­на й умер­ла.

    Чіпчину ха­ту опе­ча­та­ли, за­би­ли. У ній одні со­ви та сичі пло­ди­ли­ся та тічки со­бак товк­ли­ся по вго­ро­ду, Що увесь заріс бур'яном, як лісом. Че­рез рік - ве­се­ле ко­лись місце опус­ти­ло­ся, зглух­ло. Об­лу­па­на пуст­ка сто­яла ще страшніша, ніж та, кот­ру ку­пив Хрущ Лю­ди зно­ву ста­ли її відхре­щу­ва­тись, як про­хо­ди­ли ми­мо; а малі діти бо­яли­ся й зда­ле­ка гля­ну­ти на то­го чо­ловічка, що, як те стра­хо­ви­ще, по­зи­рав з воріт на' шлях своїми витрішку­ва­ти­ми очи­ма.

    А не­да­ле­ко од Пісок, над са­мим шля­хом, ко­ло Хо­мен­ко­во­го ху­то­ра, на­си­па­на ви­со­ка мо­ги­ла, на ній стоїть ви­со­чен­ний хрест - ог­ля­дає навк­ру­ги ху­то­ри, се­ла, всі око­лиці… Під ним тліє вісім без­не­вин­них душ, за­губ­ле­них в од­ну ніч "страш­ним чо­ловіком".

    А по­се­ред се­ла, на­суп­ро­ти по­хи­лої цер­ковці, то­не в са­ду, як у раю, ви­див­ляється на свою кра­су у став­кові во­ди по­нов­ле­ний па­лац - у по­зо­лоті, у роз­ко­шах. В йо­му те­пер жи­ве но­вий ха­зяїн Пісок - пер­ший ду­кач на все Гетьманське, пер­ша го­ло­ва в повіті, най­щиріший зе­мець, пред­во­ди­тель, предсіда­тель, банкір, за­вод­чик-са­ха­ро­вар - Да­ни­ло Пав­ло­вич Кря­жов. І як те­пер ве­се­ло в то­му па­лаці! Які бу­ва­ють іноді гу­лян­ки… ус­та­ла б ге­не­ральша, як­би мож­на! Те­пер уже не з од­но­го, не з двох якихсь повітів, а з цілої гу­бернії са­ме спин­ко­ве панст­во, са­ме най­за­можніше ку­пецт­во зна­хо­дить тут щи­рий привіт, доб­ру уч­ту ве­се­ло­го й щед­ро­го ха­зяїна…

    Минав рік; ми­нав дру­гий… Сто­яла на край се­ла си­ро­тою пуст­ка - за­ви­ду­ва­ла па­ла­цу. Аж ось - ви­па­ло й їй нес­подіва­не щас­тя: ку­пив її у казні за безцінок давній зна­ко­мий - жид Герш­ко, при­че­пу­рив тро­хи зо­ко­ла об­лу­пані бо­ки, по­ла­тав, де поп­рог­ни­ва­ла, осе­лю - та й завів ши­нок. Що­неділі, щос­вя­та, а ча­сом і се­ред буд­ня, щоб не одс­та­ти од вельмож­но­го сусіди, - бен­ке­тує тут п'яне мо­ре тем­ної прос­то­ти… Оже ще й досі, під пізній вечір, по­ди­рає мо­роз по­за шку­рою ве­се­лих гу­ляк, як гля­нуть во­ни на хрест, що геть-геть зда­ле­ка чорніє над Ро­мо­да­ном…

 

Сторінка 74 з 74 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2