Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 9)

    - Стривай, Грицьку! стри­вай! не бий… Да­вай кра­ще їм го­ло­ви поск­ру­чуємо!..

    Як схо­пить го­ро­бе­ня, як крут­не за го­лов­ку… Не вспів оком морг­ну­ти,- у одній руці зос­тав­ся ту­лу­бець, а в другій - голівка.

    - А що - жив! а що - жив!! - кри­чить Чіпка…

    - А що - жив! а що - жив!..- вто­рує за ним Грицько…

    Незабаром го­ро­бе­нят не ста­ло: ва­ля­ли­ся тільки одні голівки та ту­лубці…

    - От те­пер мож­на й ґерлиґою,- ка­же Чіпка, взяв­ши ґерлиґу в ру­ки. Грицько й собі за ним. Та зло­жи­ли го­ро­бе­нят у ку­пу й по­ча­ли періщи­ти, як сно­пи мо­ло­ти­ли… Не зос­та­лось го­ро­бе­нят і сліду: ва­ля­ло­ся тільки од­но м'ясо та ки­шеч­ки, пе­ре­биті, пе­ремішані з зем­лею..

    - Ходім ще дра­ти,-ка­же Грицько:-там ще є.

    - Ходім,- згод­жується Чіпка.

    Та й побігли до верб, один од­но­го ви­пе­ред­жа­ючи.

    - А ку­ди ви? - підвівши го­ло­ву, пи­тає дід.- Підіть ли­шень овець по­за­вер­тай­те! Ба­чи­те, як по­роз­хо­ди­лись… Щоб ще звірю­ка не зай­няв…

    Дід зно­ву ліг. Ско­ро й зас­нув.

    Хлопці побігли.

    - А хіба жи­ди Хрис­та му­чи­ли? - пи­тає на бігу

    Чіпка.

    - Жиди ж… А го­робці сиділи та кри­ча­ли: жив-жив! Щоб ото ще му­чи­ли…

    - Ну, те­пер же мені не по­па­дай­ся ні один жид! - нах­ва­ляється Чіпка. А очі, як у то­го вов­че­ня­ти, го гять…

    - Е-е! Жи­дам ти нічо­го не зро­биш,- ка­же Грицько,- во­ни здо­рові… А жи­де­ня­там мож­на бе­бе­хи над­са­ди­ти! Я вчо­ра од­но­го бив-бив та ще й пей­си вир­вав…

    - їй-богу?

    - їй-богу.

    - От, ко­ли б я піймав!…Я б йо­му го­ло­ву скру­тив, як го­ро­бе­няті!

    Швидко во­ни по­за­вер­та­ли овець і, як ко­ше­ня­та, дра­ли­ся по вер­бах, ви­ди­ра­ючи го­ро­бе­нят. Уд­вох над­ра­ли ще більше, ніж сам Грицько над­рав. А далі - поск­ру­чу­вав­ши го­ло­ви, би­ли ґерлиґами… поміси­ли чис­то на га­муз!

    Сонце де­далі все ви­ще та ви­ще підпли­ва­ло. Пер­ше ж так гар­но ся­ло та гріло, а це вже ста­ло пек­ти-па­ли­ти, аж дід про­ки­нув­ся…

    - Ач, як угріло! - обізвав­ся він, підсу­ва­ючи сви­ту під вер­бу, у хо­ло­док.- Ану, ще по­ню­хаємо та заг­раємо… Хлопці, вид­но, десь го­робців де­руть…

    Дід по­ню­хав.

    - А-а.. та й доб­ра ясі - про­мо­вив, чхнув і поліз у тор­бу за сопілкою.

    Вийняв сопілку, пос­ли­нив діроч­ку, свис­нув раз, уд­ру­ге - і за­чав "Вівча­ри­ка". Гуч­но-гуч­но за­гу­ла сопілка на все по­ле, не­мов хто заспівав жалібно; аж ось за-ми­ра, за­ми­ра,- тільки со­пе… А це зра­зу, не­мов опік хто, зак­ри­ча­ло, за­ви­ща­ло - та й стих­ло… вдру­ге-втретє… і по­лив­ся тяж­кий плач… Сум­но зро­би­ло­ся, важ­ко… Ота­ра пос­хи­ля­ла вниз го­ло­ви, не­мов слу­ха­ла то­го пла­чу тяж­ко­го… От зно­ву сопілка за­мовк­ла. Тро­хи пе­ре­го­дя ти­хий регіт крізь сльози сти­ха ве­се­лив по­ле; далі-дуж­че… дуж­че… сльози сох­ли… регіт за­ми­рав… понісся ве­се­лий, тан­цю­рис­тий ко­за­чок…

    - То дід гра,- ка­же Чіпка.- Ходім до йо­го!

    - Ходім. Побігли.

    - А, ма­буть, час, хлопці, й.овець на­пу­ва­ти! -зустрічає їх дід.

    Хлопці зібра­ли ва­та­гу, пог­на­ли до во­до­пою. Тут з ни­ми тро­хи ха­ле­пи не ста­ло­ся. Як гна­ли ота­ру че­рез луг,- де не взяв­ся сірий вовк і по­тяг ниш­ком яг­нят­ко в дібро­ву… Ота­ра сха­ра­пу­ди­лась, сип­ну­ла вбік - аж до Грицька по­ва­ли­ла; Лис­ко май­нув за вов­ком,, Чіпка за Лис­ком. Вовк ба­чить, що не­пе­ре­лив­ки,- по­ки­нув яг­нят­ко та дра­ла в ліс… Чіпка з Лис­ком за ним. Дід по­чув, що Лис­ко гав­ка на вов­ка, й собі надійшов… Так де ж ти вов­ка в лісі шу­ка­ти­меш? Тільки й то­го, що дід пох­ва­лив Чіпку за те, що не по­бо­яв­ся вов­ка, од­бив яг­нят­ко…]

    Вернулися з во­до­пою. По­обіда­ли су­хий хліб з сіллю; дід зно­ву ліг спа­ти; хлопці біга­ли за­вер­та­ти овець; Чіпка роз­ка­зу­вав, який йо­му вовк здав­ся: "здо­ро­вий, а лег­ко­ду­хий"; Грицько, не вва­жа­ючи на гріх, на ба­рані, їздив, щоб тільки дід не ба­чив… Потім то­го во­ни по­луд­ну­ва­ли… Чіпка діда про що-не­будь роз­пи­ту­вав; дід роз­ка­зу­вав про вся­ку вся­чи­ну, грав на сопілці… Так - аж по­ки сон­це не по­вер­та­ло нав­за­хо­ди. Тоді дід завж­ди ка­зав хлоп­цям: "По­ра, хлопці, до­до­му вер­та­ти!"

    Хлопці зби­ра­ли овець в ота­ру, гна­ли до се­ла. Там, у ца­рині, стріва­ли їх лю­ди, і кож­не своїх овець за­лу­ча­ло до­до­му. По­роз­пус­кав­ши овець, хлопці вер­та­ли по домівках, а дід за­пи­рав­ся у зем­лянці до дру­го­го ран­ку.

    

V     

    

Тайна-невтайна

    

    Добре Чіпці у діда підпа­са­чем. Ро­бо­та не­важ­ка, са­ме при­па­ла йо­му до впо­до­би - по йо­го літах і по йо­го душі. Та не те, щоб і без ко­ристі. Дід брав за літо по п'ята­ку од вівці. Ша­га да­вав на Чіпку та Грицька, та ще хліба мішків з п'ять, та яг­нят двоє або троє на рік. Чо­го ще? На харч він собі за­роб­ляв; гроші йшли на оде­жу; яг­ня­та - на при­бу­ток.

    - Слава тобі, гос­по­ди, що ти згля­нув­ся на на­ше без­та­лан­ня! - дя­кує Мот­ря бо­гові.- А я вже не ду­ма­ла, щоб з йо­го вий­шли лю­ди…

    - Став ро­зу­му до­хо­ди­ти,- од­ка­зує Ориш­ка,- сам по­ба­чив, що тре­ба ро­би­ти… І мені, старій, до­ве­ло­ся йо­го хліба з'їсти… спа­сибі бо­гу!

    Отак радіють та бо­гові не на­дя­ку­ються, що хоч тро­хи втек­ли од тих важ­ких злиднів, нуж­ди, го­ря… І в хаті у них ста­ло че­пурніше, ясніше; і хліб не та­кий чор­ний та су­хий; і ка­ша до бор­щу не вря­ди-го­ди; а ча­сом і сир на ва­ре­ни­ки… І оде­жа, хоч про свя­то, бу­ла як у лю­дей; та й у бу­день не висіло та не бов­та-ло­ся ста­ре ґнот­тя… І зо­ко­ла ха­та об­ма­за­на, хоч ру­дою гли­ною, та все ж рівненько; звер­ху по­ла­та­на - не світить гни­лою, діря­вою осе­лею; з-за ха­ти хлівець ви­зи­рає, льох чорніє… Уже за­ве­лась сви­ня з по­ро­сят­ком і ове­чат де­ся­ток. Уже під пас­ку є своє по­ро­сят­ко й своє яг­нят­ко, і пас­ка - біла… Дос­татків більше, й дос­тат­ки кращі.

    

    А тут ще, після смерті яко­гось бездітно­го, да­ле­ко­го Мот­ри­но­го ро­ди­ча, зосіало­ся їм днів на де­сять по­ля… Після судів та пе­ре­судів,- після двох мішків пше­ниці та двох ове­чок-ярок, що Мот­ря по­да­ру­ва­ла во­лос­но­му пи­са­реві,- од­су­ди­ли Мотрі зем­лю гро­ма­дою…

    - Не жу­рись. Чіпко,- ка­же, радіючи, Мот­ря.- Те­пер бу­де своє жи­то й своя пше­ни­ця, і про­со, й ячмінь, і греч­ка… Од­бе­ру місци­ну, кар­топлі на­сад­жу - на зи­му бу­де!.. Ік різдву за­го­дуємо сви­ню… Са­ло про­да­мо, м'ясо по­со­ли­мо, ков­ба­си на­чи­ни­мо… Бу­де з нас! Хай те­пер наші во­ро­ги сміються, не­хай цу­ра­ються, ми­на­ють!..

    Аж по­мо­лод­ша­ла Мот­ря, ве­се­ла ста­ла.

    Чи все ж то такі щас­ливі та ясні дні ко­ли­ха­ли Чіпку? Чи все ж то одні удачі та ра­дощі скла­да­ли йо­го мо­ло­ду си­лу, кот­ра так і про­би­ва­ла­ся з-під йо­го гост­ро­го пог­ля­ду, сміло­го пос­ту­пу?..

    Ой, ні! Жит­тя- що стер­няс­та ни­ва: не прой­деш, но­ги не вко­лов­ши.

    Першою та­кою ко­люч­кою у Чіпчинім житті бу­ла смерть ба­би­на. Йо­му тоді тільки що спов­ни­лось п'ятнад­цять літ. Ба­ба уже бу­ла ста­ра-ста­ра, як мо­ло­ко біла, як су­хар су­ха. Уже й літом з ха­ти не ви­ла­зи­ла,- хіба у па­лю­чий день вий­де, бу­ло, з ха­ти, ся­де на при-спі, скла­де свої сухі сині ру­ки на колінах та й гріється про­ти сон­ця. А во­се­ни усе жаліється та жаліється Мотрі:

    - Отже, доч­ко, щось мені по­га­но… Так по­га­но, так по­га­ної Чую, на­че у ме­не все­ре­дині щось зас­ти­гає; ру­ка­ми й но­га­ми зовсім не во­лодію, не знаю, чи й

    є во­ни у ме­не… Ма­буть, це вже моя за мною при­хо­дить…

    Так ка­за­ла Ориш­ка зве­чо­ра, а до світа-й бо­гу ду­шу од­да­ла.

    Лежить ба­ба на столі у хаті. Хрест у ру­ках, свічка в го­ло­вах… Та ж ба­ба - тільки очі зап­лю­щи­ла, РОТ зціпи­ла… Прий­шов піп, дяк, зійшли­ся лю­ди, узя­ли ба­бу, од­нес­ли на кла­до­ви­ще, опус­ти­ли в яму, заг­реб­ли… Мот­ря пла­че. Чіпка не пла­че… Йо­му тільки чо­гось страш­но, жал­ко… "Не­ма ба­би…- ду­має він.- Умер­ла ба­ба… не бу­де більше ба­би… Смерть узя­ла ба­бу­сю… лю­та смерть… А що ж то за смерть?.. Хто анае?.."

    Темна ма­ра ус­та­ла в Чіпчиній думці, як стра­шид­ло яке, хо­лод­не, неп­ривітне… Го­во­ри, ди­вись - а тут… зу­би зціпи­ло, язик одібра­ло, очі зак­ле­пи­ло… Ки­да­ють у зем­лю,- тем­но­та неп­ривітная, німо­та неп­ро­буд­ная, не­роз­га­да­ний хо­лод та мо­рок! Ось і черв'як пла­зує - хо­лод­ний та слизький, аж на­пи­нається, аяс зви­вається, поспіша­ючи до тіла…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2