Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні? (сторінка 10)

    Приліз, при­ло­жив свій чер­во­ний ро­тик - як не­ве­лич­ким сверд­ли­ком про­то­чив діроч­ку в тілі і уп'явся… По йо­му аж хви­ля за­хо­дить, так він на­ту­жу­вав­ся, то­чив… Ось уже діроч­ка… А там - ди­вись - і дру­гий пнеться, третій, чет­вер­тий… Подірчавіло тіло… Чут­но глу­хий стук. То од­ва­ли­ла­ся од­то­че­на час­ти­на тіла. Чер­ви за­во­ру­ши­ли­ся, підніма­ючи вго­ру свої хвос­ти­ки…

    "Ух!.. гид­ко… страш­но!.." Чіпка здриг­нув. "І від ко­го се? - за­пи­ту­ва­ла йо­го зля­ка­на дум­ка.- Ка­жуть, від бо­га?.. Смерть від бо­га?.. тем­на німо­та… чер­ви­веє від бо­га??! Гос­по­ди бо­же! нев­же це тре­ба?.. І для ли­хо­го йо­го ба­га­то, а то ж для доб­ро­го?.. А ба­ба та­ка (доб­ра бу­ла, до всіх доб­ра… І так ка­ра­ти­ся?.. Чи для.у всіх во­но од­на­ко­во?.. Де ж тоді прав­да?.. Ой, ні, ні! тут щось та не так,- тут щось дру­ге, інше…"

    Задумався, за­га­дав­ся Чіпка… Зро­бив­ся - аж страш­ний, по­марнів, пох­ню­пив­ся, ди­виться якось чуд­но… Зве­де оце на те­бе очі - і нічо­го не ба­чить; клич йо­го - не чує… Аж за­не­пав. Уночі схо­питься - одя­гається, озу­вається…

    - Чіпко! ку­ди ти?'-пи­та зди­во­ва­на ма­ти.

    - Га-а?

    - Куди ти?

    - Баба кли­че… піду до ба­би…

    - Та гос­подь з то­бою! Ба­би не­має - умер­ла…

    - А що ж ото?.. слу­хай­те!..- Та й нас­та­вить ухо,-слу­хає…'-О-о-о-о! "Чіпко!.. Чі-п-ко!.." Чуєте?.. - За­раз, за­раз, ба­бу­сю… я за­раз!..

    Хапається, чо­бо­ти на­бу­ває, ряд­ном на­пи­нається…

    - Господь з то­бою! ку­ди ти? - хрес­тить і пе­рей­ма йо­го Мот­ря. Поч­не йо­го умов­ля­ти; роз­дя­гає йо­го, роз­зу­ває… То він тро­хи й ути­шиться, ся­де на лаві.

    - Ляж, си­ну.

    Чіпка по­во­рух­неться, по­су­неться тро­хи - си­дить… Тро­хи зго­дом затіпа­лась йо­го пос­тать, схи­ли­ла­ся го­ло­ва на гру­ди, по­чу­ли­ся важкі за­во­ди пла­чу…

    - Чого ти, си­ну, пла­чеш?

    Мовчить Чіпка, пла­че.

    Напала йо­го про­пас­ни­ця. На ве­ли­ку си­лу од­хо­ди­ла йо­го Мот­ря. Оже хоч він оду­жав, а з літа­ми уби­рав­ся в си­лу, та вже ніко­ли не те­ряв сво­го сум­но­го пог­ля­ду, по­ну­ро­го ви­ду. Ба­би­на смерть за­га­да­ла йо­му за­гад­ку, кот­ру він ніяк не міг роз­га­да­ти… Він все хмурнішав та хмурнішав…

    Не вспіло од­но га­разд за­бу­ти­ся - дру­га прик­люч­ка прик­лю­чи­ла­ся, кот­ра обізва­лась на всім ос­таннім житті Чіпчинім.

    Чіпці ми­ну­ло сімнад­цять літ. То­го са­мо­го ро­ку віковічні кріпацькі кай­да­ни роз­би­ли­ся… Сто­яла ран­ня вес­ня­на по­ра над­ворі. Ра­но-ра­но схо­пи­ло­ся сон­це, виг­ра­ючи та висвічу­ючи чер­во­ним світом…

    - Е-е, щось ду­же ра­но про­ки­ну­лось сон­це,- ка­же дід Улас, див­ля­чись на не­бо: - ко­ли б ще до­щу не бу­ло!..

    Коли так: не встиг­ли во­ни ота­ри й за верст­ву од се­ла одігна­ти, як по­ча­ли хма­ри з усіх боків стя­га­ти­ся та й зас­ла­ли, за­ма­за­ли не­бо… Не­за­ба­ром во­но й розп­ла­ка­лось… За­ря­див дощ - дрібний-дрібний та гус­тий, мов крізь си­то… Спер­шу вівці на­че зраділи - роз­ко­ти­ли­ся по то­лоці, щи­па­ючи по­пас­ки ни­зеньку, при­зем­ну тра­ви­цю; а далі - як став дощ допіка­ти - зби­ли­ся до­ку­пи, пос­хи­ля­ли го­ло­ви між но­ги та так цілий день і прос­то­яли. Гна­ти до­до­му ніяк не мож­на: що з ни­ми до­ма ро­би­ти? А дощ - од­но пе­ре, од­но пе­ре… Не зос­та­ло­ся на на­ших вівча­рах ні руб­ця су­хо­го, а він і не ду­має пе­рес­та­ва­ти.

    Посідали во­ни усі три під вер­бою. Си­дять - пе­ре­жи­да­ють дощ. Лис­ко й собі звив­ся ко­ло них буб­ли­ком. Сумні усі.

    - Так оце, діду, й вам во­ля прий­шла? - пи­тає Чіпка дїда, щоб хоч сло­вом роз­ва­жи­тись.

    - Кому во­ля, а ко­му не­во­ля! - сум­но од­мов­ля дід.

    - Як са­ме?

    ~- Так… Ба­га­то ка­за­ти, а тро­хи слу­ха­ти!.. Ще ми ма­ло ро­би­ли, ще з нас ма­ло сліз та крові то­чи­ли… хай ше два ро­ки по­то­чать!.. Ох, бо­же, бо­же! ко­ли твій суд пра­вий нас­та­не?..

    - Та вам же все рівно, діду: ви дав­но вже вільні,- при­мо­вивсь Грицько.

    - Вільні?.. Бу­ли вільні, по­ки волі не бу­ло… Ох!. Ро­бив, до­ки си­лу вит­ра­тив та зу­ба в роті не ста­ло… Тоді й з дво­ру - геть на вис­тупці! Не пе­ре­водь да­рем­но пансько­го хліба!.. Спа­сибі, лю­ди добрі згля­ну­лись, а то б прий­шло­ся ти­ня­ти­ся, про­па­да­ти, як со­баці під ти­ном,- хрис­та ра­ди ру­ку прос­тя­га­ти… А от те­пер зно­ву за­ва­ди­ло: пла­ти де­сять кар­бо­ванців на рік!.. За віщо?.. з чо­го?.. Ти, ка­жуть, гро­мадську ота­ру па­сеш,- рублів з півсотні ви­роб­ляєш… Яких? де? Я - ста­рець, ни­щий… Спа­сибі, лю­ди зми­ло­сер­ди­лись… Так - ні! І те їм од­дай… а сам з го­ло­ду про­па­ди… Прок­ляті! і су­ду на вас не­має, й пра­ва!..-гірко закінчив дід.

    У Чіпки аж мо­роз под­рав по спині: він ніко­ли не чув та­ко­го дідо­во­го го­ло­су… Дум­ка йо­го за­ка­ла­му­ти­лась, за­ви­хо­ри­лась; кров при­ли­ла в го­ло­ву; він мов­чав, бо­яв­ся сло­вом пе­рер­ва­ти дідо­ве го­ре… Він сам не знав та­ко­го, а по­чу­вав з дідо­вої мо­ви, що во­но тяж­ке-тяж­ке… $$$

    Хвилин з де­сять мов­ча­ли, на­че во­ди по­на­би­ра­ли в рот. На душі важ­ко, на серці сум­но - аж мов нуд­но… Так бу­ває тоді, як сер­цем чуєш якесь ли­хо, а наз­ва­ти йо­го не вмієш. Хви­ли­ни тоді зда­ються за ча­си, ча­си - за дні, дні - за ро­ки… Черв'як швид­ше пла­зує, ніж такі хви­ли­ни… І хо­четься впе­ред заг­ля­ну­ти, по­ди­ви­тись - що з то­го бу­де, і страх обіймає, аж во­лос­ся на го­лові підіймається, сер­це ка­меніє.

    Дід зно­ву за­ба­ла­кав, на­че сам до се­бе: "Ще ма­ло лю­дей за­би­ли, на той світ по­за­го­ни­ли? Ще ма­ло у манд­рах про­па­ло, мов їх зем­ля прог­ли­ну­ла?.. А з жи­вих - тро­хи юш­ки по­по­ва­ри­ли?!. Так ще й До стар­ця… Що ж з ме­не візьмеш?!. Я лю­дям слу­жу, гро­маді слу­жу - за хліб, за спа­сибі… от що! Ну, беріть зно­ву у двір, ле­жа­ти­му та да­рем­но хліб їсти­му та й годі… Беріть?.. Лег­ко ска­за­ти - беріть! А степ?.. а' вівці?.. Я при­вик до цього, як до рідно­го… Про­щай­те?! Щоб ви з своєю си­лою поп­ро­ща­ли­ся!.. Вівця для ме­не-все од­но, що лю­ди­на: і їсть, і п'є, і боліє… тільки не ска­же нічо­го, не ви­мо­вить!.. Хіба я не ба­чу, хіба я не знаю, як їм оцей дощ до­зо­ля?.. Мені він не так до­зо-ля: я вже ста­ра со­ба­ка, на­терпівся всього… А он- яг­ня? Зігну­ло­ся, трем­тить, змерз­ло… Ба­чу, ба­чу… Я б те­бе ко­ло сво­го сер­ця обігрів, як ди­ти­ну… Та не обігрію! Во­рог наш бе­ре ме­не од вас, щоб за­му­чи­ти… Йо­му ще тро­хи… Ще, бач… ще…"

    Дід не зміг далі го­во­ри­ти… Дві га­рячі сльози ви­ко­ти­лось з йо­го ста­рих жов­тих очей і роз­ли­ло­ся по кар­бо­ва­но­му старістю та не­го­да­ми ви­ду.

    Грицько сидів, ро­та роз­зя­вив­ши,- сам не знав, що йо­му ка­за­ти…

    Чіпка пильно ди­вив­ся на діда - очей не спус­кав… Ли­це аж по­по­лотніло; по­за спи­ною му­рав'я ла­зи­ла; верх­ню гу­бу миш­ка тіпа­ла, а очі сухі-сухі - горіли, на­литі сльоза­ми по­по­лам з кров'ю.

    - Хто? хто?! - за­ти­на­ючись, скрик­нув він.- Хто од­бе­ре у нас діда?.. Ні!.. Ми діда не да­мо - по­ки нас не вкла­де!

    Дід гля­нув - і стрівся очи­ма з пал­ки­ми Чіпчи-ни­ми.

    - Пан одніме. Чіпко!.. він од­бе­ре, мій си­ну!.. У двір піду-ста­ро­го не­дов­го­го віку ко­ро­та­ти у не­волі… по­ки­ну вас… Усе по­ки­ну: степ, овець… Лис­ка-сер­де­гу…." Не од­бе­ре він… ні! Хай тільки од­бе­ре… Я йо­му [та­ко­го пу­щу півня!! - грізно ка­же Чіпка. _-~ _у Дід аж не стя­мив­ся. '

    - Що це ти ка­жеш, си­ну? Чи ти маєш бо­га в жи­воті, а ца­ря в го­лові?! Сха­ме­нись! Йо­го спа­лиш, а че­рез йо­го й другі по­го­рять… Йо­му ж тільки шко­ди на­ро­биш,- він собі швид­ко знов ви­бу­дується; а то - убогі по­го­рять, що, мо­же, тільки й щас­тя, що свій за­хист є… Оха­нись, гос­подь з то­бою!

    Ще сумніше, ще важ­че ста­ло. Дощ, як із відра, ли­нув. Ко­жен по­во­рух­нув­ся й на самі очі на­со­ву­вав ко­бе-ня­ка. Лис­ко ближ­че підсу­нув­ся до діда; ліг у са­мих йо­го ніг. Дід мот­нув го­ло­вою: "А той же батько! як дві каплі во­ди…" - про­мо­вив уго­лос.

    - Хто? - пос­пи­тав Грицько.

    - Отой! - дід ука­зав на Чіпку.

    - Хіба ви зна­ли батька? - пи­та по­ну­ро Чіпка.

    - Чому ж не зна­ти, ко­ли ми з од­но­го дво­ру.

    - Хіба мій батько панський був? Ад­же він - мос­каль! - ка­же, зди­ву­вав­шись. Чіпка.

    - То що, що мос­каль… Хіба мос­калі ро­дяться мос­ка­ля­ми?.. Тобі ще, вид­но, ніхто не роз­ка­зу­вав за йо­го…

    - Отож-то й є! Лю­ди ще й досі не за­бу­ли…

    - А що ж там? - пи­та Чіпка, нас­то­ро­чив­ши'уха й не зво­дя­чи очей з діда.

    - Гм… бач! - дід вий­няв луб'яну та­ба­тир­ку, по­ню­хав та­ба­ки.

    - Розкажіть, діду! - прис­тає Чіпка.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2)Panas_mirniy_hiba_revut_voli_yak_yasla_povni.fb2