Іван Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я (СКОРОЧЕНО) (сторінка 3)

Незабаром прибігла Мелашка. У розмовах та милуванні вони достоя­ли до світанку.

Так ходив ночами Лаврін до Мелашки, поки Омелько не почав лаяти його, що він десь бродить, потім на роботі спить на ходу й після обіду зава­люється спати десь у клуні. Батьки вирішили, що треба його оженити, але боялися знову натрапити на норовливу невістку.

Лаврін признався, що зустрів милу аж у Бієвцях, ходить туди на вули­цю і хоче одружитися. Мати сказала, щоб засилав старостів, а вони з батьком поїдуть на розглядини.

Лаврін так і зробив: взяв двох старостів і пішов. Батько Мелашки спо­чатку не погоджувався, бо дівчина ще молода, крім того, наставали жнива і потрібна була робітниця. Потім, побачивши сльози дочки і згадавши, що вона пізно поверталася з вулиці, погодився.

У неділю старі Кайдаші, причепурившись, зібралися їхати на огляди­ни. Мати все розпитувала в Лавріна, чи ж гарна хата в Балашів, чи добрі вони хазяї. Хлопець відповідав, що кращих за них немає і в їхньому селі, бо йому справді так здавалося. Кайдашиха одягла усе найкраще, веліла намо­стити повище сіна і їхала, не вітаючись з людьми, гордовито виблискуючи новими жовтими чоботами—сап'янцями.

Маруся на кожну велику хату думала, що то Балашова, але та була аж у кінці села, що називався Западинці, і де не видно жодного пристойного дому. Дорога пішла то яром, то горою. Лаврін не встиг попередити матір, щоб злізла з воза, бо далі була крута гора. Воли понеслися, віз перекинув­ся і з нього викотилася Кайдашиха. Вона кричала на весь яр, тому що була вся у сіні, пилові й подряпала чоботи. Мати ледь очепурилася і поїхала, лаючи сина і говорячи, що тут, мабуть, одні старці живуть.

Балаші були бідно вдягнені, але гостей зустріли привітно, запросили до хати. Двері були низькі, Кайдашиха, думаючи гордо підняти голову, сильно вдарилася об одвірок і прокляла все на світі. Хата виявилась дуже невисо­кою, з темними віконцями, увігнутою і підпертою стовпом стелею. Кайда­шиха, не церемонячись, сіла на покуті. Потім, побачивши малих Мелащиних братиків та сестричок, пом'якшала: вона любила дітей. Тоді забідкалася, що не взяла малим гостинця і дала їм по монеті. Діти грошей ніколи не бачили, і не знали, що з ними робити, навіть пробували надкусити. Балашиха випровадила їх надвір і стала думати, чим пригощати сватів. Мелаш­ка порадила зварити вареників із суницями, що вона принесла з лісу, та полуницями. Кайдашиха дивилась на маленьку проворну постать дівчини і думала, що невелика з неї буде вдомі поміч. Вареники вийшли дуже темні, і Кайдашиха виїла тільки полуниці, а тісто покинула в мисці. Потім не втри­малася і «розпустила на всю хату мед своїм язиком.

— Будь же, дочко, здорова, як риба; гожа, як рожа; весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля!»

Коли Кайдаші поїхали надвечір, мати сказала Мелашці, що їй, мабуть, буде важко у такої гордої свекрухи.

Через тиждень після оглядин Лаврін повінчався з Мелашкою і привіз її в батькову хату.

 

VI

 

Мелашка тиждень жила, як у раю, не помічаючи п'яного свекра і неласкавих поглядів свекрухи, милуючись з Лавріном за пасікою.

Кайдашиха незлюбила Мелащиних батьків, бо як тільки бралася за голову, згадувала ґулю і свою поїздку в Бієвці. Мелашка була молода і не­гожа до важкої роботи, а Кайдашисі дуже хотілося на старості полежать та відпочити. То ж вона лише тиждень змовчувала, а далі стала лаяти і глузу­вати з невістки.

Одного разу Кайдашиха сказала Мелашці замісити діжку з тістом, але та була така велика, що молодичка не діставала дна. Кайдашиха стала глу­зувати з неї, примушуючи Лавріна то стільчик підставити, то витерти лоб від поту, то втерти носа своїй жінці. Увійшов голодний Кайдаш, побачив, що обід ще не готовий, і став гримати. Кайдашиха усе показувала на Мелашку, мовляв, понабирали таких невісток незугарних. І кинулася сама місити тісто. Мелашка вимішувала лемішку [кашеподібна мучна страва, найчастіше з гречаного борошна] і зламала, поспішаючи, копистку [мішал­ку]. Свекруха знову зі злістю її вилаяла. А тут другий раз увійшов Кайдаш і став кричати на жінок, що вони й досі не впоралися з обідом, і послав до Мотрі позичити хліба. Кайдашиха закричала на Мелашку, щоб та не сміла цього робити, бо ноги поперебиває — у Мотрі й снігу торішнього не випросиш. Мотря це почула через відчинені двері й собі зарепетувала, щоб ніхто не смів на її поріг ступати, бо теж ноги поперебиває. Хліба дове­лось позичати у сусідів. Коли Мелашка йшла по хліб, садок і все навколо для неї неначе пов'яло. А як йшла назад, угледіла Лавріна, той утішив її ласкавими словами — все знов ніби розцвіло.

Знову почалася в Кайдашевій хаті колотнеча. Кайдашиха стала ще більш лайливою, щодня нападала на Мелашку. Мотря теж її недолюбливала, бо молодша невістка жила разом із свекрухою.

Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи. Молодичка вже скучила за Бієвцями, за своєю доброю матір'ю. Просилася в гості, але свекруха не пускала. Лаврін помітив, що Мелашка журиться за домівкою і пообіцяв відпроситися в батька.

Нарешті Кайдашиха пустила невістку до родини, дала на гостинець пухку паляницю, приказуючи, що там такої і не бачили, а Мелашці вона здалася важкою, як камінь.

Ступивши на батьківський поріг, Мелашка залилася дрібними сльоза­ми, і мати зрозуміла, як важко живеться її дитині, але нічого не зробиш, треба звикати. Балаш став частувати зятя, а мати з дочкою пішли в садок, і Мелашка виплакала там усі свої сльози, розповідаючи, що скубуть і клю­ють її, як лихі шуліки голубку. Мати порадила не потурати свекрусі, не мов­чати, як це робить Мотря.

Другого дня Мелашка вирішила вимести тільки половину сіней і не виносити Мотрине сміття, як це робила раніше. Таким чином здобула собі ще одного ворога.

Коли прийшла зима, Мелашці стало ще важче, бо свекруха скидала усю важку роботу на неї, п'яний свекор зганяв на ній злість, а через сіни шипіла Мотря. Лаврін уже й втомився за неї заступатися.

Настав страсний тиждень. У великий понеділок до Кайдашів зайшла баба Палажка Солов'їха. Вона була дуже богомільна і щороку їла паски в Лаврі. І тепер вона збиралася йти до Києва, але, щоб було веселіше і безпечніше, вирішила зібрати собі попутників. Сподівалася умовити Кайдаша.

Палажка розповідала про рай для тих, хто їсть щороку в Києві паску, про благословіння на ту сім'ю, звідки вийшов прочанин [богомолець]. Ме­лашка слухала, широко розплющивши очі. Потім стала гаряче просити свекруху, щоб та відпустила ЇЇ з бабою. Кайдашиха вагалася, бо було бага­то роботи. Але її просила і Палажка, кажучи, що буде великий гріх, якщо не пустить. Кайдаш теж підтримав Мелащине прохання.

Отже, наступного дня Мелашка, кланяючись і прощаючись, взявши торбу з паскою, крашанками та іншим харчем, вирушила в дорогу разом з іншими молодицями. Вона почувала себе вільною і щасливою.

Йшли день, ночували в добрих людей. Другого дня опівдні піднялися на гору з могилою, звідки був видний Київ з церквами та дзвіницями. Стали молитися, а баба Палажка розказувала й показувала, де яка церква. Надвечір прийшли на заставу, де стояла черниця з монастиря Фрола і Лав­ра і вмовляла прочан іти саме в їхній монастир. Баба Палажка гордо відмовилася і повела односельців у Лавру. Мелашка була вражена розмірами і красою дзвіниці, яка, здавалось, впаде і розчавить її. У церкві було море вогнів, ченці співали страсні пісні, які брали за душу і викликали сльози. Мелашці здалося, що вони оплакують і її власне горе.

На другий день баба Палажка повела молодиць по церквах. До них пристали ще й інші, і йшли, наче сліпці за поводирем. Обходили безліч церков. Прикладалися до святих мощей та давали гроші черницям. У велику п'ятницю Палажка повела прочан на Поділ до Братського мона­стиря, там і заночували. Мелашку помітив якийсь чернець і слідкував за нею. Вночі хотів ЇЇ знайти, але помилився й натрапив на бабу Палажку, став її обнімати й цілувати. Бабі здалося, що це чорт її спокушає, вона пе­релякалася і закричала. Чернець втік. А баба сокрушалася, що знову грішна і доведеться ще раз сповідуватись. Тепер вона боялася ночувати надворі і повела прочан туди, де є комори для нічлігу. Поки Палажка сповідувалася,

Мелашка сиділа на церковних східцях поряд з проскурницею [жінка, що випікає проскури] і важко зітхала. Вона здумала, що треба повертатися додому, в пекло. Проскурниці сподобалась молодичка, і вона стала розпи­тувати. Мелашка розказала їй про своє горе і раптом вирішила, що може тут зостатися. Попросила стару жінку взяти її за наймичку. Та погодилась і відвела молодичку додому. Мелашка приступила до роботи: викачувати тісто для проскур [білі хлібці, що використовуються у церковних обрядах] у цій гарній, затишній оселі.

Тим часом Палажка вистояла службу, хотіла вести прочан у печери, але раптом помітила, що немає Мелашки. Стали її шукати й чекати, потім вирішили, що вона пішла з другими людьми, й поспішили в печери, а після й у Лавру. Кілька разів поверталися на Поділ, але Мелашку так і не знайшли. Пошукали, почекали, попитали в людей та так і повернулися додому без неї.

Баба Палажка боялася сказати про те, що сталося, Кайдашам та й сиділа тихо вдома, але чутка вже пішла селом. Її донесла до Кайдашів баба Параска Гришиха, лютий Палажчин ворог. Параска намовляла Кайдашиху піти у волость скаржитися та набити Палажці морду, щоб не бралася води­ти молодиць, бо тепер усі знають, яка вона свята, і розказала про комедію з обніманням та цілуванням тієї ночі, мабуть, із самим чортом.

Лаврін обімлів і сказав матері, що це через неї Мелашка їх покинула, і коли щось трапиться, то він їй цього не подарує.

Кайдаші пішли до Палажки і стали допитуватися, де вона поділа Мелашку. Баба Палажка відгризалася, що та не мала дитина, нікого вона не заводила нікуди. Зчинилася сварка. Лаврін лаявся та допитувався, а Пара­ска підтакувала та раділа, що так дісталося її суперниці. Закінчилося тим, що Палажка з Параскою побилися граблями. Баба Палажка заголосила і заплакала, кажучи Кайдашисі, що саме через неї Мелашка покинула дім. Баби почали битися, тикати одна одній дулі та обзиватися, поки старий Кайдаш їх не розійняв. Зчинився великий крик, збіглася вся вулиця. Кайдаші таки потягли Палажку у волость. Волосний вилаяв бабу, але йти до Києва не присудив, бо Мелашка не маленька, сама має розум у голові.

Лаврін чекав, що жінка повернеться, але вона не верталася. А проча­ни наганяли страху, розказуючи про різні нещасні випадки, що трапляють­ся з подорожніми. Чутки дійшли до Бієвців, і Балаші прибігли, ридаючи, до сватів. Навіть Карпо з Мотрею, забувши про ворожнечу, зайшли до хати і сумували з усіма. Кайдашиха уже відчувала свою провину і жалкувала, що так поводилася. Вирішили йти до Києва шукати Мелашку.

А вона тим часом служила в проскурниці і жила, як у Бога за пазу­хою. Робота неважка, харч добрий, ніхто не лає, не гризе. Одне тільки: нудьгувала за Лавріном. Одного разу вона так залилася слізьми, що про­скурниця запитала, за чим вона плаче: за селом, за матір'ю чи за чоловіком, і порадила повернутися. Але молодичка згадала про свекра та свекруху і сказала, що не повернеться. Вийшла надвір, розгледілась і побачила се­мигорських молодиць, хотіла кинутись, розпитати, та ледве стрималась. На душі лежав камінь, Мелашка думала, що чинить гріх, мучачи себе й чоловіка. На другий тиждень Мелашка стала потроху привикати й сама не знала вже, що їй робити.

Тим часом Кайдаші прийшли до Києва, обходили усі церкви і розпиту­вали про Мелашку. Нарешті потрапили до церкви, біля якої жила Мелаш­ка. Проскурниця на східцях продавала проскури. Мелашка вибігла з пекарні і хотіла щось спитати хазяйку. І раптом побачила Лавріна — блідого та смутного. Потім свою матір і... свекруху. Її як крижаною водою облили. Потім ще раз глянула на Лаврінове лице і не витримала, кинулася до нього і за­ридала, як мала дитина. Люди їх обступили навкруги.

Мелашка розказала, що служить у наймах, а проскурниця пожалкува­ла, що піде від неї така добра й робоча наймичка. Кайдашиха пообіцяла не казати жодного лихого слова, аби тільки невістка повернулася.

І дотримувала його: обсипала Мелашку медовими словами, купила обновки.

А незабаром молодичка народила сина.

 

VII

 

У Кайдашевій хаті настав мир: свекруха помирилась із невісткою. Зате надворі, між батьком та Лавріном, почався нелад. Лаврін перестав слуха­ти батька, йому самому хотілося господарювати. Окрім того, старий Омель­ко пропивав у шинку всі гроші, зароблені разом із сином, і тому все важче було покорятися лайливому батькові.

Якось старий Кайдаш звечора сказав Лаврінові косити ячмінь, а той вирішив їхати до млина. Наступного дня пішов на поле, не питаючи батька. Той образився і подумав, що синки швидко заженуть його на піч.

З того часу Лаврін забрав господарство у свої руки. Батько майстру­вав, заробляв гроші і щовечора вертався з шинку п'яний.

Одного разу в церкві Кайдашеві здалося, що заспівали разом з дяком ангели і всі образи заворушилися, заспівали. Ожила й картина страшного суду. А на вулиці його ніби покликав за собою якийсь чоловік з туману, і Кайдаш пішов за ним. Дійшов до греблі і лише тоді спам'ятався і здивував­ся, навіщо він сюди прийшов. Повернувся додому зляканий і задуманий. У понеділок знову випив, і тепер за ним ходили, не відстаючи, чорні хлопчики з ріжками. Вони були скрізь: і на подвір'ї, і на вулиці, і верхи на череді. Кайдаш став косити кропиву, бо там було повно чортів, а сини й невістки стали глузувати з нього. Кайдашиха ж почала лаятися.

Кайдаш зайшов до хати, але йому здалося, що за столом сидить чумак, якого він бачив у молодості, і покійний батько. Став з ними розмовляти. У хаті всі стривожилися. Уже було не до сміху. Покликали сусідів і ті умовляли старого помолитися та лягати спати. Мотря побігла за знахаркою ба­бою Палажкою, про сварку з якою вже й забули.

Баба Палажка прийшла і почала нашіптувати та примовляти, викону­ючи при цьому різні магічні дії. Але вони нічого не змінили. Кайдашиха по­слала чоловіка до священика. Кайдаш розповів йому усе, замовив молебень, говів. На деякий час це допомогло, Омелько перестав пиячити, але потім Кайдаш знову не витерпів і почав заходити в шинок.

Однієї місячної ночі Кайдашеві знову привидівся чумак. Старий почав з ним говорити і пішов за ним на вулицю, через село і греблю, потім за­йшов у ліс. Там йому ввижалися вогняні квіти і зайчики. Кайдаш підняв го­лову, стукнувся та й... прокинувся. Він стояв в одній сорочці серед густого незнайомого лісу. Ледь знайшов дорогу до млина. Повернувся додому, а жінка думала, що він знову п'яний десь волочився і почала лаяти. Кайдаш сказав, що його водила нечиста сила. Раптом побачив чортів на печі, схо­пив макогона і став лупити ним, аж шматки глини посипалися. Родичі по­перелякувалися, вивели батька надвір, як він просив, покропили хату свяченою водою, запалили свічки перед образами. Насилу Кайдаш заспо­коївся. Хотів лягти, але у ліжку йому скрізь ввижалися павуки.

Через тиждень привид—чумак завів Кайдаша на греблю, а вранці того знайшли утопленим.

 

VIII

 

Поховали сини Кайдаша з великою честю. На четвертий день стали ділити спадщину. Карпо сказав, що батько мало відрізав йому городу, тож треба поділити його порівну. Вирішили не йти у волость, а зробити це самим.

Тільки поділили, прибігла Мотря і зміряла все очима. Їй здалося, що Лаврінова частка більша. Вона скинула пояс і стала переміряти. Лаврінів город справді виявився, за її міркою, на один пояс вздовж і на два пояси впоперек більшим. Мотря здійняла крик, репетуючи, що це так свекруши­ще їм наміряла. Почали переміряти. Мотря, як міряла у себе, то пояс натя­гувала, аж тріщав, а коли в сусідів — то стягувала. Город переміряли Кайдашиха з Мелашкою, і вийшло порівну. Мотря була сердита, що не на її вийшло. Вона причепилася за пасіку, потім за садок, бо у Лавріновій частці було більше дерев. Кричала, що треба йти у волость, хай їх розсудять там.

Карпо теж сказав, щоб йому дали половину пасіки і половину худоби. Тоді Кайдашиха нагадала, що і їй належить якась частка, а крім того, при­помнила, як Карпо бив батька кулаками в груди.

Пішли у волость, а там присудили Лаврінові усе батьківське добро, бо Карпо забрав свою частку вже давно. Мотря як почула це, то ледве не скрутилася.

Від того часу не стало миру між Кайдашенками і їхніми жінками. До­статньо було іскорки, щоб сварка спалахнула з новою силою.

Одного разу Мелашка підмела сіни, намела купу сміття і пішла за рядни­ною, щоб винести його. У цей час нагодилася Мотря і стала кричати, щоб Мелашка не мела їй до порога, лаяти та ображати. Мелашка не змовчала, закричала, що вона їй не свекруха і хай не вказує. Схопила деркача і ним роз­кидала сміття прямо на Мотрині стіни і вікна. Вибігла ще й Кайдашиха. Жінки вчепилися за мітлу, поки та не розлетілася на шматки. Чоловіки й собі повибігали, й ледве розборонили та порозганяли молодиць. Мотря репетува­ла, щоб Карпо «одривав» хату, бо вона не може так жити. Взяла з калюжі грязь і стала обкидати Мелащину хату. Кайдашиха теж закричала, щоб Лаврін «одривав» хату і побігла жалітися у волость. За нею прибігла Мотря і теж скаржилася. Волосний слухав—слухав, плюнув та й повиганяв їх.

Того ж вечора Кайдашиха почула, як на горищі закричали і кинулися з сідала кури. Подумала, що то якийсь звір чи злодій, вискочила з лампою у сіни. На горищі хтось був із світлом. Лаврін заглянув туди і побачив Мотрю з куркою в руках. Вона сказала, що впіймала свою курку на їхньому сідалі, і щоб він повернув ті яйця, які ця курка давно несе у них. А сама лазила по гніздах і збирала тим часом яйця за пазуху. Одна курка впала і погасила світло. Мотря стала спускатися, а Лаврін усе ще стояв на драбині. Молодиця вда­рила його п'ятою в зуби, потім другою в носа. Лаврін закричав і став трясти драбину, а потім прийняв її. Мотря повисла на стіні і зарепетувала, бо в одній руці у неї була курка, а в пазусі — яйця, і вона боялася їх потовкти. Вискочив Карпо, штовхнув Лавріна і матір та врятував свою дружину.

Другого дня Кайдашиха пішла до священика жалітися, і розказала усе не так йому, як матушці. Та передала гостинців для бабиних онуків: солодкі коржики та бублики. Кайдашиха роздала гостинці Мелащиним дітям, це по­чули Мотрині діти й собі повибігали в сіни. Баба пригостила і їх. А Мотря закричала, щоб вони не брали нічого у баби—злодійки і повикидала бубли­ки. Діти стали обзивати Кайдашиху, як чули від матері, а та тільки заплакала.

Того ж дня Мотрин хлопець напився води з Мелащиної діжки і розбив випадково кухоль. Кайдашиха наробила галасу і розбила Мотрин кухоль. Тоді Мотря забігла до Лаврінової хати і розбила горщик. Кайдаши­ха побігла до Мотрі і розбила велику макітру. Мотря й собі вскочила до сусідів і пройшлася кочергою по полицях з горшками та мисками, тільки черепки посипались. Чоловікам здалося, що жінок покусав скажений со­бака, вони кинулись обороняти посуд. Ледве розборонили жінок, але ті продовжували лаятися, докоряти одна одній. Кайдашиха, як доказ своєї правоти, тикнула Мотрі дулю, але попала не до носа, а в око. Мотря вхопи­ла деркача і сунула його межи очі свекрусі так, що виколола око. Мелашка з Лавріном стали захищати матір, пхнули Мотрю, а Карпо кинувся на Лавріна. Лаврін розлютувався, поліз на стріху і став скидати покрівлю з Карпової хати — «одділятися». Кайдашиха розмазала кров побільше і побігла позиватися у волость, наробивши галасу на все село.

Громада присудила Карпові «одірвати» свою хату і поставити окремо на городі, ґрунт розділити порівну, а Мотрі — таки відсидіти два дні в холодній.

Після того стара Кайдашиха заслабла і осліпла на одне око. Вона все питалася, від чого в них почалася така колотнеча? Вирішила освятити хату, зайшли й до Карпа, бо матері було усе—таки шкода сина.

Хату «одірвали», розгородили тином двір, і сім'ї потроху стали мирити­ся. Спочатку почали забігати з однієї хати в другу діти, потім господарі захо­дити за інструментом, а там стали любенько розмовляти через тин і жінки. Щоб не обходити навкруги у ворота, зробили в дворі перелаз через тин.

Мир між братами поміцнішав задля господарської справи і спільної виго­ди. Карпо, «одрізнившись» від батька, спочатку набрався лиха, поки стягся на власне господарство. Він був чоловік гордий, не любив нікому кланятись, навіть рідному батькові. Тому знаходив собі товаришів по оранці серед чужих людей. Тепер вони орали, сіяли, заволікували і возили сіно й хліб разом з Лавріном.

Саме тоді побудували залізницю недалеко від Семигор. Люди найма­лися возити туди цукор і борошно із сахарень та млинів. Брати й собі купи­ли по коняці, спряглися в одну хуру і разом заробляли гроші.

Податки були великі, треба було ще десь підробляти. «Громада в волості обирала Карпа за десяцького». Прийшов наказ з волості рівняти шляхи, лагодити мости та насипати на болотах греблі. Карпо перш за все звелів розкопати той клятий горб біля свого двору, на якому скільки возів поламалось. Сказав це робити всім, навіть своїй Мотрі.

Громада потроху виборювала свої права через стільки років після відміни панщини. Один багатий жид купив у пана право на шинки у селі. І почав продавати горілку по дешевій ціні. Люди кинулися туди, а гро­мадський шинок стояв порожній. Громада постановила не купляти нічого у жидівському шинку і «одганяти» всіх бажаючих. Хитрий жид підкупив горілкою волосного й писаря та ще кількох чоловік, пообіцяв дати гроші — сорок карбованців — на волость і на церкву, аби мужики «оддали» йому й громадський шинок в оренду.

І ось на сході селяни вже заспівали іншу пісню і «оддали» Беркові свій шинок. А той на церкву грошей не дав, і тільки посміювався, бо повернув свої гроші за частування, та ще й мужиків тепер міг обдирати, як хотів.

 

IX

 

«Цілу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу». Кайдашиха серди­лась на Мотрю, але невістки жили між собою у згоді. Лаврін любив Ме­лашку: ніколи й пальцем не зачепив, навіть не лаявся. Мотря часто гризла голову Карпові, але він відмовчувався.

Навесні Мелашка посадила біля самого тину огірки. Коли з'явились перші огірочки, Мотрин півень перескочив через тин, поскликав курей і курчат, і разом вони поклювали всі огірки. Кайдашиха, як побачила таку шкоду, знайшла палицю і пошпурила на курей. Перебила півневі ногу і при­била двох курчат. Тут вибігла Мотря і стала лаятися, чіплятися до Карпа, щоб той полаяв матір і примусив сплатити за півня і двох курчат. Але Кар­по сміявся з неї і відмахувався, говорячи: «Та й бриклива ж ти, Мотре, хоч я тебе колись любив за той перець. Вже дуже наперчила!»

Увечері Лаврінів кабанчик заліз у Мотрину картоплю і та перебила йому спину. Лаврінові було жаль тварину, і він сказав, що Мотря вже не знає, що виробляє. Та «стояла за вуглом» і тільки того й чекала. Крикнула, що то їм за півня та курчат.

Тоді Кайдашиха підстерегла Мотриного півня в своїх огірках, прибила його, дорізала, обскубла і собі в борщ укинула. У той час Мотрині діти гу­ляли в Мелащиних і старший хлопець угледів перебиту ногу свого півня. Він побіг до матері і розказав. Мотря вскочила до Лавріна, вихопила півня з борщу і побігла з ним до Карпа. Той змушений був іти лаятися з матір'ю і братом, бо йому шкода було півня. Мотря звеліла дітям піймати Мелащи­ного чорного півня і вкинути до своїх курей. А коли Лаврінів кабан вскочив у Мотрин город, та наробила ґвалту, з дітьми піймала його, зачинила у свій хлів і не хотіла віддати без викупу.

Того ж дня Карпів кінь скочив у Лаврінів город і його теж піймали та зачинили в хлів. Карпо з Мотрею сильно розгнівалися.

«Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Кар­пом з—за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то на­ближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти. Дві сім'ї, як дві чорні хмари, наближались одна до другої, сумно й понуро».

Уся Мотрина сім'я була у вузькій і короткій одежі, бо Мотря була ха­зяйновита, але скупа, і економила на одягові, скільки могла, тому мала не дуже привабливий вигляд.

Мелашка ж розцвіла і сяяла, як кущ калини.

Мотря крикнула, нащо баба «одв'язала» коня і заперла у хлів. Кайда­шиха відповідала, що його відв'язали діти, і кінь ускочив у шкоду. Мотрині діти «брехали з—за угла», що то зробила баба, а Мелащині заперечували.

Кайдашиха з Мелашкою вимагали заплатити за тин і відпустити каба­на, тоді віддадуть коня. Карпо був напідпитку, розлютився і кинувся визво­ляти коня. Люди не сміли його зупиняти, боялися, одна Кайдашиха стала перед хлівом. Син ухопив її за плечі і став трусити так, що вона ледве вир­валася і побігла з двору до ставка. Карпо біг за нею з дрючком і зупинився лише перед водою, говорячи, що не шкода йому матері, як шкода чобіт.

Кайдашиха побігла жалітися священику, а потім у волость. Там прису­дили Карпові або десять різок, або заплатити матері п'ять карбованців і перепросити її та помиритися.

Карпові було соромно лягати під різки, і він вибачився перед матір'ю.

На деякий час запанувала згода між Кайдашенками. Але літо принес­ло нову сварку, тепер уже через грушу. Коли громада ділила двір старого Кайдаша, то до Карпової половини відійшла Лаврінова груша. Вона довго не родила, то не було й лиха. Цього ж літа груш уродило дуже рясно. Вони були здорові, як кулаки, та солодкі, як мед. Лаврінові діти довідалися від бабусі, що то груша не дядькова, а батькова, і полізли трусити. Тут вибігла тітка Мотря, стала їх лаяти і намірилася відшмагати кропивою. Діти за­кричали, вибігла Мелашка, потім Лаврін з Кайдашихою і стали заступатися за дітей, адже груша справді їхня. Мотря сказала, щоб більше діти не лази­ли, інакше поперебиває їм ноги. Діти все—таки лазили по груші, а Мотря лупцювала їх різками. Тепер почали вже лаятися чоловіки. У волості при­судили, щоб Карпо віддавав щороку половину груш. На тім трохи помири­лися. Але груша, як на злість, розросталася і родила все більше. Груші дорого коштували на ярмарку, пахло карбованцями, а це для селянина не жарт. Мотря продовжувала ганяти Лаврінових дітей і бити їх по чому попало.

Брати пішли радитися до священика, але жоден не погоджувався на його пропозиції. Лаврін не хотів брати за грушу три чи чотири карбованці відчіпного, бо міг щороку на них скільки заробити. Карпо не хотів продава­ти два аршини землі з грушею. Скінчилося тим, що священик їх прогнав. Брати продовжували лаятися, як і їхні жінки.

А закінчилося діло з грушею несподівано. Груша всохла і дві сім'ї помирилися.

 

Сторінка 3 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_simya_SKOROCHENO.docx)Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_simya_SKOROCHENO.docx
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_simya_SKOROCHENO.FB2)Ivan_nechuy_levickiy_kaydasheva_simya_SKOROCHENO.FB2