Ірен Роздобудько - Гра в пацьорки (сторінка 12)

Вiн не старiє. Вiн являється перед вами завжди таким, яким ви його бачили востаннє, але у стократ кращим, нiж ви пам'ятаєте. У години безсоння ви згадуєте його слова (чи, можливо, додаєте до них i свої - яка тепер рiзниця): «Проминуть роки, але хоч де б ми були, ми завжди будемо разом. I там, у мерехтiннi безмовних зiрок, куди не проникають метушня, стукiт колiс, телефоннi дзвiнки, скрегiт дверей, галас базарiв, гудiння труб i дзеленчання будильникiв, ми кружелятимемо разом, взявшись за руки так мiцно, що нiяка сила не зможе роз'єднати нас. I нехай легковажна юнiсть розкидає нас в рiзнi боки, нехай згорять листи, перевернеться свiт - ми все одно будемо разом в нашiй пам'ятi…»

Це казав вiн - чоловiк, якого ви знали колись давно.

Ви вiдчуваєте, що вiн десь iснує. I, поглядаючи у зоряне небо, вiрите, що тримаєте його за руку.

«Це не зрада!», - думаєте ви, дивлячись на свого чоловiка, що сопе поруч.

Вiн знає про вас все. I не ревнує. Та до кого ж ревнувати?

До тiнi?

Власне, вiн взагалi вас не ревнує.

Ви регулярно вiдвiдуєте подруг, на вечiрках ви нарозхват, вiн часто залишає вас наодинцi з гостями, а сам iде спати. I тодi ви веселитесь на всю котушку, щоб нiхто не помiтив, як вам прикро.

Вiн би цього не допустив - той чоловiк, якого ви знали колись давно!

Вiн не робив би зауважень за розбитий кухоль чи зiпсований бритвений станок, не вчив би як економити на пральному порошку i новорiчних розпродажах! Вiн би щодня приносив вам квiти.

А з вiдряджень повертався би блiдий, у передiнфарктному станi вiд розлуки i, ставши на колiна прямо на кухнi, цiлував би вашi долонi, що пропахли олiєю, пральним порошком i кремом «Оксамитовi ручки»…

Вiн говорив би по-гусарськи: «Хай тобi грець, як же я кохаю цю жiнку!»

А вночi нашiптував би неймовiрнi солодкi i безсоромнi дурницi, вiд яких ви б злiтали до небес.

…Увечерi ви йдете зi своїм чоловiком до театру. Ваша сукня, зауважує чоловiк, надто виклична - не до лиця i вiк уже не той. I таке iнше…

Ви дивитесь собi пiд ноги, подумки рахуєте до двадцяти i - в зворотному порядку. Ви не помiчаєте пари, що прямує назустрiч.

Волоока шатенка стискає лiкоть свого супутника, який щось розповiдає про переваги вегетарiанства.

Вони швидко оминають вас.

Шатенка схвильовано каже:

- Бачиш, ось там пiшли тi двоє? Вона - в дурнуватiй сукнi, а вiн у сiрому костюмi…

- Ну то й що? - байдуже вiдгукується чоловiк.

Шатенка вiдпускає його лiкоть, озирається i додає:

- Це чоловiк, якого я знала колись давно…

I тоскно зiтхає…

 

 

ФАТАЛЬНА ЖIНКА

 

 

У нашiй уявi у фатальної жiнки жагучi чорнi очi, копиця рудого вiдьомського волосся, великий червоний рот.

Її фiгура нагадує пiсковий годинник. А коли вона заходить до кiмнати, всi, в тому числi i жiнки, на мить втрачають дар мови.

Саме такою жiнкою була моя подруга. Мiй вiрний зброєносець, моя золота ширма. Адже з нас двох по-справжньому фатальною була я.

Щоправда, на рахунок своєї зовнiшностi я нiколи не мала жодних iлюзiй.

Зрiст метр п'ятдесят на пiдборах i середньовiчне обличчя: крапка, крапка, закарлючка…

Та хiба в цьому справа?

Коли я пiшла до першого класу, в мене, безбарвного метелика, одразу з'явився кавалер. Вiн пiдстерiгав мене пiсля урокiв, вихоплював портфель i нiс до самого будинку. Пiсля чого я лупцювала його ним по курчавiй потилицi.

Могла зненацька залити фарбою його сорочку, замалювати обкладинку зошита, дати лiнiйкою по лобi. Додому вiн приходив зранений, мов гладiатор. I щасливий, нiби переможець. Адже муки зносив мужньо i терпляче. Бiльше того, згодом до нього приєдналося ще троє хлопчикiв, згодних страждати.

Тепер вони по черзi несли мiй портфель i пiдставляли голови пiд удари моєї «Азбуки».

Якось випадково я пiдслухала розмову вчительки з матiр'ю одного з них, що прийшла скаржитись на мене.

- I що вони в нiй знайшли? - обурювалася матуся.

- О-о, в цiй дiвчинцi є перчинка! - вiдповiла вчителька.

- Росте ж таке на чиюсь голову… - зiтхнула та.

Але нi на чию голову я не росла.

Я ж не капелюшок!

Просто цi голови мiнялися з такою швидкiстю, що я не встигала перелiчити їх. Хоча на початку вони всi належали моїй подрузi…

Моя подруга Люся - справжня красуня, але усi її чоловiки, клюнувши на неї, майже одразу переходили до мене. Але хiба в цьому моя вина?

Судiть самi…

Наприклад Славко. Познайомившись з ним, Люся перебувала на сьомому небi вiд щастя. Вона перетворилася на шматок пластилiну, з якого можна було лiпити все що завгодно.

Вiн i лiпив.

Спочатку вилiпив кiшку, i Люся покiрно скрутилась у нього на колiнах, час вiд часу видаючи солодкаве мурчання. Потiм вилiпив вухо, i Люся з благоговiнням вислуховувала рiзну маячню, що сипалась зi Славкових вуст, мов горох. Про пиво, раки i футбол… Потiм вiн злiпив з красунi Люсi нашу двiрничку тiтоньку Дусю i посилав її то за пивом, то за раками, то взагалi куди подалi…

Менi набридло дивитися на все це, i я вирiшила показати Люсi справжнє обличчя Славка. До цього моменту я ходила мов тiнь - нiчим себе не виказувала, маскувалася, так би мовити…

Коли настав час рiшучих дiй, я скинула з себе шкурку тихого ягнятка.

У той вечiр, я (як вже казала: крапка, крапка, закарлючка) перетворилася на жагучу брюнетку з низьким звабливим голосом, високу, мов Клаудiя Шифер, i пристрасну, як Кармен (принаймнi такою побачив мене Славко).

Я проспiвала бездоганною французькою кiлька куплетiв з репертуару Едiт Пiаф, поворожила Славковi по руцi, пильно вдивляючись в його очi, два рази зачепила його ногу своєю - i дурнуватий Славко слухняно стрибнув до моєї кишенi. Люся-»тiтонька Дуся» пiшла ридати до ванної. А Славко, скориставшись її вiдсутнiстю, зробив кiлька невдалих спроб поцiлуватися, за що отримав двiйко ляпасiв. I закохався до безтями.

Через кiлька днiв, на радiсть Люсi, я злiпила з того, що лишилося вiд Славка, кульку i легким поштовхом ноги вiдправила в довколосвiтню подорож. Ця кулька ще довго маячила пiд моїми вiкнами, а Люся з «тiтоньки Дусi» знову перетворилася на фатальну красуню. I зовсiм на мене не образилась.

Пiсля Славка за Люсею упадав Олег - розумний, iнтелiгентний, чемний. Вiн був пристрасно закоханий в Люсю рiвно два тижнi, доки вона не привела його до мене на оглядини.

Олега я схвалила. I зовсiм непомiтно для самої себе перетворилась на травневу зливу, зiткану з суцiльних флюїдiв. Присягаюсь: це вийшло поза моєю волею!

Увесь вечiр, погамовуючи цi флюїди, я мовчала.

Але вони були такi потужнi, що, провiвши бiдолашну Люсю додому, Олег повернувся до мене з квiтами i пляшкою шампанського i, нiби продовжуючи розпочату розмову, сказав: «Так що ви там говорили про Маркеса?».

Вiдбивати Олега у Люсi не входило в мої плани - вiн вiдбився сам. Люся не образилась, бо звикла. Але ще довго повторювала, як та матуся мого однокласника:

- Ну що вони в тобi знаходять? Я ж красивiша!

Нарештi у Люсi з'явився дiйсно гiдний кандидат - випускник Iнституту мiжнародних вiдносин. З ним Люся розквiтла i стала схожа на топ-модель.

- Ну вже цей на тебе i не гляне! - впевнено заявила вона.

I це мене злегка зачепило… Ну так, зовсiм легенько. Я ж не злостива…

Попри таку заяву, завбачлива Люся не знайомила нас аж до того часу, доки подали заяву до РАГСу.

Коли вже пiвшляху було позаду, вона запросила мене на передвесiльну вечiрку.

- Що ти зi мною зробила… Це божевiлля… - шепотiв наречений.

Кому шепотiв?

Звiсно ж, менi…

Ми оговталися лише тодi, коли всi гостi, включно з Люсею, делiкатно розiйшлися. А ми все танцювали i танцювали пiд палке вмирання догораючих свiчок.

Я i досi намагаюсь з'ясувати у свого чоловiка, що вiн в менi знайшов.

Адже цим питанням переймаюсь вiд самого початку свого життя.

- Бiлий аркуш паперу може бути дуже гарним, але на ньому нiчого не написано! - сказав вiн. - А ти - манускрипт. Його можна тлумачити все життя…

 

 

КОМПЛЕКС ВIДМIННИЦI

 

 

 

(три етюди з натури)

 

 

 

1. «Хто на пiщаний кар'єр?!»

 

Пам'ятаєте кадри з кiнокомедiї «Пригоди Шурика»?

Мiлiцiонер запитує хулiганiв, ув'язнених на п'ятнадцять дiб: «Хто на пiщаний кар'єр?», «Я!!!» - вигукує перевихований злодiй.

«Хто на розвантаження металобрухту?» - «Я!», «Хто…» i так далi: «Я! Я!! Я!!!»

Приблизно саме так сприймала життя одна моя знайома - Тамiла.

Немає такої амбразури, на яку б вона не кинулась своїми розкiшними грудьми.

Уперше чудеса самосвiдомостi вона продемонструвала на першому курсi фiлологiчного факультету пiд час осiнньо-польових робiт в колгоспi. Досi пам'ятаю, як однокурсники валялись в тiнi розлогого дуба, розповiдали анекдоти, жлуктали пиво, а в той час десь далеко в полi бовванiла самотня спина невтомної Тамiли.

Зневажаючи нас за ледарство, над входом в колгоспний гуртожиток вона повiсила гасло:

«У нас герой сьогоднi той,

Хто пiзно лiг i рано встав!

Хто бiльше виполов рядкiв

I бiльше кукурудзи дав!»

 

Вдячний голова колгоспу нагородив Тамiлу вимпелом i дав заявку до iнституту, аби її направили на роботу саме в цей колгосп. Але не до школи, а бригадиром овочiвникiв-новаторiв. I вона, певно, згодилася б, якби не щоденна боротьба за набирання балiв. Адже навчання стало для неї чимось на зразок спорту. З ранку до ночi Тамiла старанно писала неосяжнi реферати, мордувала себе штудiюванням вiльної програми, а вихiднi проводила в бiблiотецi.

Майже до кожного викладача вона напрошувалась додому, щоб, наприклад, бурхливо подискутувати про збереження в алфавiтi лiтери «ять». А вночi спала, пiдклавши пiд подушку купку пiдручникiв.

Словом, комплекс вiдмiнницi розрiсся в її серцi, мов омела, вичавлюючи з iнших частин органiзму всi соки.

Але ось що дивно: помiтивши в нiй сумлiнну натуру, на бiдолашнiй Тамiлi почали їздити всi, повз кого вона мала необережнiсть пройти.

- Хто сьогоднi на розчистку снiгу? - питав декан.

I Тамiла, мов кобра з кошика факiра, що зачула звуки чарiвної сопiлки, пiдводилась зi свого мiсця.

- Захворiла прибиральниця - треба помити аудиторiю, - казав куратор, дивлячись в Тамiлинi очi, i вона не могла пручатися.

На останньому курсi один викладач умовив її поїхати з ним по селах збирати фольклор, а потiм разом написати брошуру. Чи варто казати, що брошуру написала Тамiла, хоча на обкладинцi було зовсiм iнше прiзвище.

Але Тамiла була щаслива, що зробила внесок в розвиток науки, i не мрiяла про славу. А також про гонорар. На який, до речi, викладач придбав чудову пральну машину.

Крiм того, що Тамiла добре вчилася, вона ще чудово доглядала немовлят своїх однокурсниць в той час, коли вони, вiльнi i щасливi, бiгали по виставках i дискотеках.

А ще Тамiла чудово прала i прасувала сорочки всiх гуртожицьких хлопцiв, одночасно писала по кiлька курсових - «собi i всiм нужденним», брала на утримання котiв, собак, рибок i папуг всiх, хто їхав у вiдрядження чи вiдпустку. Їй можна було зателефонувати серед ночi з проханням пояснити ту чи iншу фiлологiчну мудрагель.

До кiнця навчання Тамiла виснажилась так, що життя вивiрки в колесi здалося їй раєм. Словом, зразкова у всьому Тамiла до фiнiшу прийшла останньою. Проте зробила для себе важливий висновок: на вiдмiнницях возять воду, в'їжджають до палацiв, роблять грошi, а потiм… як в американському кiно про заїжджених коней - пристрiлюють…

 

 

2. Чистюля з плюсом