Ірен Роздобудько - Гра в пацьорки (сторінка 13)

З чоловiком Марина розлучилася через рiк пiсля весiлля. Нi, вiн не пив, не бив, не зраджував.

Головним його грiхом було те, що вiн… iснував. А це означало: їв (залишав пiсля себе крихти на столi), мився у ваннiй (розбризкував воду i неправильно вiшав рушники), спав (зiбганi простирадла!), ходив на вулицю (брудне взуття!), читав газети (зайве смiття в хатi) i взагалi, сновигав по квартирi, залишаючи скрiзь слiди свого iснування i порушуючи стерильнiсть сiмейного гнiздечка.

Марина була чистюлею.

З манiакальним захватом вона майже безперервно натирала меблi, чистила до блиску посуд, пилососила килими. Слiд вiд мокрої парасолi в передпокої мiг викликати в неї iдiосинкразiю.

А iдеальним чоловiком мiг бути для неї лише шаховий король: нерухома фiгура, денце якої пiдбите оксамитом. Такого можна було поставити замiсть торшера або взагалi заховати до шафи, попередньо протерши вологою ганчiркою.

- Якби вiн хоч сидiв на одному мiсцi! - скаржилася Марина. - А то вiд нього стiльки бруду!

I Марина усiляко з цим боролася.

Щодвадцять хвилин вона iстерично вигукувала: «Руки мив?!»

Зрештою, миття рук стало їхнiм сiмейним ритуалом - їх треба було мити до i пiсля обiду, пiд час читання газет i навiть коли чоловiк дивився футбольний матч по телевiзору.

Стерильнiстю своєї квартири Марина пишалася: тут можна було приймати пологи i нарiзати овочi прямо на пiдлозi, не остерiгаючись мiкробiв i заражень.

Але чоловiки чомусь зовсiм не цiнували її господарських чеснот.

Один пiшов, а iншi вiдвiдувачi зникали пiсля першої ж романтичної вечерi.

Навiть до лiжка не доходили.

«Ноги!», - з жахом кричала Марина, коли черговий претендент робив крок у взуттi з килимка у передпокої. «Руки?», - суворо питала вона, перед дверима кухнi. «Килим…», - стогнала у знемозi, якщо гiсть задля надання вечору бiльшої романтики, сповзав на пiдлогу з келихом шампанського в руцi.

Звiсно, Марина страждала вiд самотностi.

Проте, якби в її хату увiйшли представники комiсiї з перевiрки чистоти барокамер, вони б, певно, поставили їй п'ятiрку з плюсом…

 

 

3. Секс на вiдмiнно
 

Моя знайома Люся з дитинства вважала, що все в її життi має бути за вищим розрядом: розкiшний будинок - обов'язково з джакузi i краєвидом на море (до речi, моря i навiть найменшої рiчки в наших краях не було), чудова вiлла (бажано на Маямi), авто («Лексус» останньої моделi), надзвичайно талановитi дiти (двi дiвчинки - блакитноокi блондинки i хлопчик - копiя Леонардо Дi Капрiо в юностi) i, звiсно ж - iдеальний чоловiк: статурний красень, сноубордист, дельтапланерист, i при цьому - дипломат, мистецтвознавець, офiцер вiйськово-морського флоту.

Коли Люся знайомилася з черговим хлопцем, почувалася членом приймальної комiсiї i подумки виставляла бали. «Цей - на двiйку, - мiркувала вона. - А той - типовий трiєчник»…

Заробити у Люсi найвищий бал здавалося неможливим.

Але змиритися з недосконалiстю свiту Люся не могла, адже i бiлизна, i особисте життя у неї мало бути найвищого ґатунку.

Люся нiколи не купувала дешевих речей. Вона могла економити роками, але купувала каблучку не з фiанiтом, як її подруги, а зi справжнiм дiамантом.

Поки її знайомi доношували легкi пуховики, Люся, три роки перебиваючись з хлiба на воду, купила норкову шубу, зшиту «на вiки».

Те ж саме було iз взуттям, косметикою i навiть з вiдпусткою. «Або Париж, або нiчого!», - казала Люся, коли її умовляли з'їздити хоча б на мiсцеву турбазу. Вона просто не могла собi дозволити будь-яке «незадовiльно».

Нарештi на горизонтi її життя замаячив герой, який так-сяк тягнув на задовiльно - молодий режисер, що приїхав пiдкорювати мiсцевий театр.

Люся пробивалась до нього всiма можливими способами - шукала спiльних знайомих, тусувалась в акторському середовищi i, нарештi, була особисто запрошена на прем'єру.

Знайомство вiдбулося, i Люся не пiдвела: її дзвiнкий смiх, постава й одяг були бездоганно прекрасними. I поки довгокосi статистки в грубезних светрах курили на пiдвiконнi, Люся зi знанням справи (адже звикла у всьому доходити до самої сутi) аналiзувала п'єсу. Чим i зацiкавила майбутню зiрку свiтової режисури.

Пiсля трьох тижнiв побачень Люся зважилась на нiч кохання.

Проблема полягала лише в тому, що у Люсi майже не було гiдного любовного досвiду. Якщо говорити вiдверто, Люсинi знання в цiй царинi ледь сягали двiйки. А Люся нi в чому не могла почуватися дилетанткою!

Скупивши необхiдну лiтературу (вiд «Камасутри» до сучасних невибагливо виданих брошурок на кшталт «1000 й одна поза»), Люся взялася готуватися до свого головного iспиту.

Кiлька днiв поспiль вона дратувала замiжнiх подруг запитаннями «А як це?», водячи пальцем по рядках еротичної лiтератури. I виробляла неймовiрнi вправи на килимi, пiдглядаючи в «Камасутру».

До призначеного часу, а точнiше ночi, Люся прийшла пiдготовлена якнайкраще.

Коли пiсля романтичної вечерi «це» нарештi почалося, Люся, зi своєю звичною стараннiстю, показала всi чудеса сексуальної майстерностi. Уранцi, заглядаючи в очi коханого, очiкувала якщо не пропозицiї руки та серця, то хоча б натяку на продовження роману. Подумки вона вже бачила себе поруч з генiальним чоловiком-режисером, що не вилазить зi свiтових гастролей.

«Дякую. Усе було вiдмiнно!», - сказав вiн, випроводжаючи Люсю з готельного номера. Назавжди…

«Певно, вiн сприйняв тебе за повiю!», - втiшали Люсю подруги.

Люся образилась. Хоча, якщо подумати, через що? Досконалостi все-таки досягла…

 

 

ЯК Я ПОДРУГУ ЗАМIЖ ВИДАВАЛА

 

 

«Як добре бути замiжньою!» - сказала менi подруга i, тяжко зiтхнувши, поринула у мрiї.

Я шкiрою вiдчула, як перед її затуманеним внутрiшнiм зором пропливає караван немитого посуду, гори невипрасуваних сорочок, купи розпарованих шкарпеток, вийнятих з-пiд дивану…

Але все це дрiбницi. Головне - крiзь цей побутовий туман вона бачила обличчя «винуватця» усiх цих принад подружнього життя.

Треба термiново видати її замiж. Iнакше засохне моя квiточка, вирiшила я.

Але як це зробити?

I ми взялися за складання стратегiчного плану.

Одразу, враховуючи запити майбутньої нареченої, замахнулись на «великого звiра»: наречений має бути дипломатом або молодим полiтиком. Словом, непересiчною особистiстю.

Якщо серйозно пiдiйти до проблеми незамiжнiх дiвчат, то бачиш, що проблеми як такої не iснує: довкола ширяють табуни потенцiйних женихiв.

Усе залежить лише вiд тебе.

Адже чоловiки - народ невибагливий. Як там казав герой Михайла Казакова у фiльмi «Безiменна зiрка»? «Необхiдно лише двi краплi добрих парфумiв i трохи фантазiї«, i любов iмпозантного чоловiка тобi гарантована.

Для початку ми обрали саме такий шлях.

Лишилося чекати нагоди. I невдовзi вона пiдвернулася: нас запросили на вечiрку, яка вiдбувалася пiсля закiнчення мiжнародної конференцiї.

Сюди точно зiйдуться гiднi кандидати!

У вказаний у запрошеннi час ми стояли в конгрес-холi з келихами шампанського в руках. Я досвiдченим оком оглядала присутнiх, а подруга Мартуся лише скромно опускала вiї, повнiстю довiрившись моєму смаку.

Пiдстаркуватий лисий пан у фраку з метеликом вiдпав одразу - нам потрiбен молодший; плейбой в червонiй куртцi здався надто донжуанистим; красень в бездоганному костюмi-трiйцi був зайнятий - на його руцi висiла дiвиця в мiнi.

- Ну як? - схвильовано запитувала Мартуся з-пiд опущених вiй.

- Поки що нiчого пiдходящого, - процидiла я крiзь зуби, продовжуючи спостереження.

Нарештi (о, радiсть!) в останню хвилину перед внесенням торта в холi з'явився той, що треба: вiдносно молодий, помiрно вгодований, доволi iмпозантний джентльмен. Вiн нагадував англiйця.

- До Англiї поїдеш? - запитала я Мартусю.

- Можна i до Англiї, - вiдгукнулась вона. - Але це навряд чи вийде…

- Усе в наших руках! - запевнила я, i потягла подругу ближче до «об'єкта».

Треба було пройтися повз нього так, щоб вiн звернув увагу. Мартуся йшла з вiдстороненим поглядом, мов по подiуму. А я не дрiмала! Менi втрачати нiчого, я прискiпливо спостерiгала за реакцiєю незнайомця.

- Ну що - помiтив? - запитала Мартуся, закiнчивши «дефiле».

- Ще б пак! - сказала я. - Здається, вiн у захватi вiд наших жiнок. Свої їм добряче набридли. Там - фемiнiзм, емансипацiя, гендернi питання. А тут - цiлина для чоловiчої дiяльностi! Якби наш герой знав, як легко йому буде виорати це поле!

Але вiн поводився стримано. Тiльки дивився. А пiдiйти першими нам було дуже незручно.

Ми похапцем почали вигадувати план: Мартуся пiдходить i… просить закурити… Стоп! Десь це вже було. Згадали: це прийом вуличних хулiганiв. Вiдпадає!

Варiант другий: Мартуся пiдходить до незнайомця i питає, котра година… Жах! Де ми нахапалися такої банальщини?!

Варiант третiй: Мартуся…

Але з цим варiантом ми запiзнилися - незнайомець пiдiйшов сам i зi зворушливим акцентом запитав, котра година.

Я тактовно повiдомила, щоб вiн з усiма питаннями звертався ось до цiєї дiвчини, а сама, зробивши Мартусi «страшнi очi», попрямувала до виходу. Моя мiсiя закiнчилася.

Мартуся зателефонувала в той же вечiр:

- Вiн надто гарний для мене! Ми чудово погомонiли, i все. Щоправда, вiн пропонував пiти повечеряти разом.

- А ти?…

- Вiдмовилась. Не можу ж я вiшатися на шию з першого ж разу!

- А замiж ти теж збираєшся не з першого разу? - обурилась я.

На тому кiнцi дроту почулися гiркi схлипування.

Словом, вранцi я обдзвонила усi готелi i в дванадцятому вiдшукала таки нашого «нареченого». Назвавшись Мартою, я призначила побачення бiля фонтану.

Цього разу все вийшло: Мартуся з Майклом гуляли мiстом, посидiли в кав'ярнi, а увечерi пiшли до театру.

Ще через кiлька днiв Майкл закохався у Мартусю по самiсiнькi вуха.

Здавалося, щастя стрибнуло до її кишенi. Я навiть просльозилася, уявляючи, як буду проводжати подругу на лiтак, i вирiшила подарувати їй свiй домашнiй халат, який їй так подобався.

Кажуть, що нема нiчого простiшого, нiж вийти замiж за iноземця. Тут прийом один: бути жiночною. Весь мiсяць цього бурхливого роману Мартуся нагадувала хмаринку. Але пiд кiнець ударив грiм: за день до вiд'їзду Майкл печально повiдомив, що має дружину. Звiсно, вiн її не кохає, навiть дивитися не може, але… щоб отримати розлучення, треба заплатити купу грошей, та ще й утримувати покинуту дружину, мов королеву, до кiнця днiв своїх. А цього вiн не може собi дозволити.

«Чому ж вiн одразу не сказав, що одружений?», - ридала Мартуся. Але вiдповiдь на це запитання, на жаль, була ясна як божий день.

Кинувши винуватий погляд на Мартусю, Майкл полетiв у свiй Лондон.

А ми зробили висновок: якщо у вас закохався iмпозантний iноземець, це зовсiм не означає, що вiн з вами одружиться.

I ми розробили iншу тактику…

Тобто вирiшили дiяти, виходячи з духовних потреб Мартусi. Вона захоплювалася живописом. Тому нового кандидата в чоловiки почали шукати у творчих колах. Усе-таки у нас на першому мiсцi - духовне єднання, решта - прикладається. Протягом мiсяця ми старанно вiдвiдували виставки, салони i вернiсажi молодих художникiв, а тих, чиї картини сподобалися, заносили в список потенцiйних наречених.

Нарештi Мартуся зупинилася на одному - найталановитiшому, найгарнiшому i найзагадковiшому з дивним iменем Авель.

Щоправда, у Авеля був один мiнус - вiн приїхав з Марiуполя i головним чином ночував у майстернях своїх друзiв.

Але Мартусю це не засмутило, вона закохалася в Авеля з першого погляду.

Вiн теж був не проти познайомитися з подругою тiснiше…

Щоб вразити i завоювати його остаточно, ми приготували вишукану вечерю i запросили його до Мартусi в гостi.

- Квартира твоя? - ледь не з порога запитав наш ангел-Авель.

- Нi! - скрикнула я, запiдозривши корисливу мету. - Марта її винаймає!

- Теж добре! - не засмутився Авель. - А ви не проти, якщо я покличу сюди друзiв? Таку вечерю втрьох не подолаємо.

Вiн був просто первозданне диво!