Ірен Роздобудько - Гра в пацьорки (сторінка 14)

Звiсно, друзi не входили в нашi плани, але довелося змиритися, i Авель почав накручувати диск телефону.

Через годину в затишну Мартусину квартирку набилося людей з двадцять. Вони димiли сигаретами, сперечалися i їли, їли, їли.

Гуляли до ранку.

Наступного вечора Авель прийшов сам i залишився.

Мартуся з головою поринула в привабливий свiт богемного життя.

А я, нарештi, змогла зайнятися своїми справами, адже останнiм часом ми тiльки те й робили, що бiгали по виставках. Поява в Мартусиному життi Авеля дала менi перепочинок.

Рiвно через мiсяць Мартуся у вiдчаї попросила мене взяти участь в операцiї зi звiльнення квартири вiд Авеля…

Коли я переступила порiг її квартири, здалося, що стою на руїнах Риму пiсля завоювання його варварами. Скрiзь валялися вичавленi тюбики з-пiд фарби, брудний пластиковий посуд, пляшки, в горщиках з квiтами стирчали недопалки…

Звiльняючи це лiгво, Авель сказав: «Ти мене нiколи не забудеш!»

Дiйсно, Мартуся забула його не скоро - два мiсяцi ми виносили смiття, переклеювали помальованi шпалери i фарбували пiдвiконня.

А потiм знову пiдвели риску: людина, що ТАК вiддається творчостi, не пiдходить для нормального шлюбу.

Словом, вирiшили шукати щось простiше…

I подумали ось про що.

Чому так виходить: усiм подавай дипломата, художника, актора чи директора фiрми, а от бухгалтер чи вчитель молодших класiв ходить самотнiй, неохоплений увагою. А хiба вони гiршi? I хiба не нареченi?

Пiсля цих роздумiв ми вирiшили охопити увагою й iншi верстви населення.

- Головне, щоб людина була хороша, - виголосила Мартуся i погодилася на експеримент: ми спалюємо електропроводку i викликаємо електрика.

А раптом прийде молодий, гарний, розумний «Едiсон»?!

А якщо нi, то будемо по черзi виводити з ладу iншу домашню технiку, поки не знайдемо гiдну кандидатуру. Рiшення прийнято!

Хоча в успiх цiєї справи я не дуже вiрила, просто ввiйшла в азарт.

Перед приходом електрика Мартуся одягла нiжно-блакитний спортивний костюм i вдавала розгублену. Про все, що вiдбулося потiм, я дiзналася вiд неї…

Прийшов електрик, полагодив проводку, фен, праску, а також щось там пiдкрутив у телевiзорi.

Мартуся (суворо за розробленою iнструкцiєю!) запропонувала чай

i спробувала завести розмову. З'ясувалося, що Дмитро (так звали електрика) працює в ЖЕКу за сумiсництвом, а за освiтою - iнженер комп'ютерної технiки, i шукає роботу за фахом.

Мартуся взялася йому допомогти, адже її пiдприємству потрiбнi були саме такi спецiалiсти.

А потiм у Мартусi з Дмитром закрутився шалений роман, який закiнчився весiллям.

Словом, хто шукає - той завжди знайде!

Вiднинi це стало девiзом Мартусиного життя.

Звiсно, замiсть гарного хлопця Дмитра мiг прийти пенсiонер-ентузiаст електричної справи якийсь дядько Петро. Чи алкоголiк. Чи просто заклопотаний бовдур.

Але, очевидно, бажання Мартусi вийти замiж було таким сильним, що небеса зглянулись i послали їй Дмитра.

Хоча, якщо чесно, цими небесами я вважаю себе. I якщо б не вдався план з електриком, я б вигадала щось iнше.

 

 

СОВА

 

 

Я - сова. Це навiть не метафора. I оживаю лише вночi. Вранцi я не можу змусити себе розлiпити очi i плетусь на роботу, вмикаючи автопiлот. Весь день мене водить i нудить. Проте вночi…

Тiльки вночi для мене починається справжнє життя. Бадьора, я йду до кухнi, заварюю чай, кидаю туди листя м'яти i…

Та нiчого особливого я не роблю. Просто сiдаю бiля вiкна, дивлюся на порожнi вулицi i мiркую про життя.

Ось я: не дурепа i далеко не потвора, людська особина досить романтичної вдачi, а сиджу на самотi i змушена телепатично спiлкуватися з зiрками. Життя, що вирує вдень, мене зовсiм не приваблює.

Мене лякають метушливiсть подруг, якi весь час говорять про своїх чоловiкiв - так нудно, що взагалi не хочеться одружуватись, дратують розмови в транспортi i гучна музика з навушникiв, запрошення на «чарку чаю», яка передбачає i всi iншi деталi нецiкавого нетривалого роману.

Можливо, мiркую я, мене просто зачаклували у дитинствi, i я дiйсно - самотнiй нiчний птах, що здатен розмовляти лише з зiрками? А ще - з вiкном навпроти.

Воно теж завжди свiтиться опiвночi.

Щоночi я вiтаюсь з ним: «Привiт, вiкно!» - i, часом, вигадую про нього рiзнi iсторiї…

Наприклад, думаю я, там живе самотня жiнка, яка боїться темноти.

Жiнка в бiлому, що нiколи не виходить на вулицю. Тому її шкiра блiда i прозора, i сама вона схожа на примару - з довгим волоссям, з великими божевiльними очима. Така собi iнопланетянка, що чекає на звiльнення вiд земного тяжiння.

Або простiше. Там звичайна «малина»: дим коромислом, карти, вино ллється рiкою i напiвоголенi брюнетки спiвають пiд гiтару пристраснi романси.

Коли ж менi зовсiм погано, я уявляю, що там на кухнi серед засмальцьованих стiн сидить злостивий дiдуган i пише листи в рiзнi iнстанцiї. Можливо, i про моє вiкно, яке здається йому пiдозрiлим.

Звiсно, весь час фантазуючи на цю тему, я мучусь цiкавiстю: а що ж там насправдi?!

Сьогоднi мене обпiкає думка: а раптом там живе ВIН? I ВIН теж сова, що загубилась у денному свiтлi? Я дивлюсь на вiкно у будинку навпроти з нiжнiстю: всi вiкна темнi, а це - горить. Отже, там живе такий собi ВIН. I я подiляю його самотнiсть, його тривогу, його бажання роздiлити це все на двох, i неможливiсть знайти цього «другого»… А я ж зовсiм порч!

Я знаю: якщо ми зустрiнемось, вiн одразу зрозумiє, що це саме мене вiн весь час чекав бiля нiчного вiкна!

Але як дiзнатися про це напевне?

Мене охоплює шалена iдея: нема ж нiчого простiшого! Скiльки можна сидiти i мучити себе рiзними фантазiями? Я швидко натягую джинси, хапаю повiдок свого спанiеля Мiлкi - той радiсно крутиться бiля нiг: теж, певно, сова - i клацаю вимикачем.

Вибiгаю в нiч. А поки їду в лiфтi, подумки прораховую, яка це може бути квартира в будинку навпроти. Якщо там дiйсно живе ВIН, то, певно, не здивується. Скаже просто: «Проходь. Я чекав на тебе». I я теж не здивуюсь.

Я вибiгаю на вулицю, вдихаю вологе повiтря i здiймаю очi до будинку. Вiн увесь темний.

Жодне вiкно не свiтиться!!!

Мiлкi, мов божевiльний, загрiбає носом листя, качається у пiску. А я готова розревiтися: «моє«вiкно не горить! I вирахувати його тепер не можливо. Та й навiщо?

Я сприймаю це як зраду. Рiвно рiк воно свiтилось, зiгрiвало мене ночами, вселяло надiю на те, що я не одна така. А коли я нарештi наважилась на авантюру - воно згасло. Ну, звiсно, ж там живе злостивий старигань або закомплексована дурепа. Така як i я.

Романтична невдаха. Бiла панi, за якою давно плаче психушка.

Я кличу Мiлкi.

З темряви вимальовується чоловiчий силует. Поруч бiжить велетенська вiвчарка. Вона радiсно кидається за Мiлкi, хапає його за вухо, гарчить. Я кидаюсь на допомогу своїй крихiтцi. Я роздратована, i можу сама вкусити цю кляту вiвчарку. I взагалi: завтра ж я погоджуся на «чарку чаю», буду засинати о десятiй i жити, як все iнше нормальне народонаселення планети. З мене годi.

Я бiльше не сова!!!

- Заберiть свою iдiотську собаку! - галасую на весь двiр.

- Чого це iдiотську? Вiн добрий. Вiн грається… Вiн розумний, - ображено каже господар вiвчарки.

- Розумнi вночi сплять!!! - вiдказую я, пiдхоплюю свого Мiлкi i тягну його до пiд'їзду. Варто сказати, що вiн дуже пручається, рветься до свого нового нiчного друга.

Зла i розчарована, я вриваюсь на кухню i ставлю чайник - треба зiгрiтися. I завмираю: вiкно свiтиться!

Але менi вже байдуже. Я хочу спати. Анi вiкна, анi зiрки, анi власнi фантазiї мене бiльше не обходять.

Навiть зi спальнi, навiть крiзь тонку ковдру, якою я накрилась з головою, пробивається це свiтло з будинку навпроти.

Несподiвано, вже крiзь сон я чую свiй роздратований голос: «Заберiть свою iдiотську собаку!» - i чiтко бачу очi незнайомця. Погляд сумний i кудись поза мою спину.

Кудись вгору - туди, де не свiтиться моє вiкно…

 

 

ОСТАННЯ СПОВIДЬ КОРОЛЕВИ

 

 

- Карлiв мiст має довжину п'ятсот шiстнадцять метрiв, стоїть на шiстнадцяти великих опорах i з'єднує Старе Мiсто з Малим. Пiшохiдним мiст визнаний 1974 року, а своїм виникненням має завдячувати королю Карлу IV, що в 1357 роцi замовив роботи нiмецькому архiтектору i скульптору Петеру Парлеру.

…Ми йдемо серед рiзнобарвного натовпу над Влтавою i кожен нашорошує вуха, адже слова екскурсовода погано чути: скрiзь грає музика, бо через кожнi десять метрiв стоять музики. Квартети, самотнi скрипалi, оркестрики народних iнструментiв, до того ж дiти дмухають у паперовi дудки, дзеленчать мобiльнi телефони, екскурсоводи з парасольками, пiднятими над головою (щоб нiхто з туристiв не загубився) перекрикують один одного…

- Як бачите, на мосту споруджено безлiч скульптур. Саме вони принесли мосту всесвiтню славу. Щоправда, нинi це копiї. А оригiнали унiкальних споруд перенесенi в Лапiдарiум - фiлiал Нацiонального музею. З двох бокiв мiст увiнчують готичнi башти. Одна з них оздоблена портретами самого короля Карла, його сина Вацлава IV та зображенням святого Вiта. Туди ми ще пiдiйдемо - лише перечекаємо ту екскурсiю, а поки що покажу вам ще одне визначне мiсце…

Вона пiдводить групу до парапету, на якому вкарбований дивний хрест. Вiн виблискує на сонцi, вiдполiрований тисячами, а може, й мiльйонами долоней. У неї зосереджене обличчя людини, що вiдповiдає за кожне слово, вона квапиться розповiсти якомога бiльше, дати iнформацiю без зайвих деталей i сердиться, коли її переривають безглуздими запитаннями.

- Це те саме мiсце, з якого в 1393 роцi скинули у Влтаву Яна Непомуцького - особистого духiвника королеви, дружини Вацлава IV. Побутує повiр'я: якщо прикласти руку до цього хреста i загадати бажання - воно обов'язково здiйсниться!

Натовп радiсно гуде i стає в чергу - прикластися рукою до священного мiсця. Але екскурсовод зупиняє всiх багатозначним жестом:

- Але… Стривайте ж! Є одне важливе «але»: за здiйснення бажання у людини вiднiмається рiк життя!

Черга розсмоктується: варто добре подумати.

- Рiк життя - не жарти, - задоволено каже екскурсовод. - Це мiсце зрошене кров'ю…

- Дикi люди! - гигоче хтось з туристiв.

- Який жах! - вигукує жiнка в солом'яному капелюшку з квiтами.

- Чому його втопили? - питаю я.

- Король Вацлав взагалi конфлiктував з духовенством країни, - вiдповiдає екскурсовод. - Тому в 1393 роцi за його наказом схопили i посадили до в'язницi трьох священикiв, серед яких був i Ян. Його товаришiв невдовзi вiдпустили, а Непомуцького довго i тяжко катували, а потiм скинули в Влтаву в мiшку. Ось саме з цього мiсця…

- Але за що? - не вгаваю я.

- Це стосувалося розходжень у питаннях вiри… - скупо каже екскурсовод, а потiм пiсля паузи додає: - А взагалi-то, хронiсти в 1433 роцi, ще до канонiзацiї Непомуцького, висунули версiю, яка, власне, може вважатися правдивою: священик категорично вiдмовився розкрити тайну сповiдi королеви. Вiн сповiдував її майже щоденно, i Вацлав запiдозрив дружину в змовi. Але що там було насправдi - нiхто не знає. Такi були часи: iнтриги, державнi зради, боротьба за владу, заколоти…

Я дивлюсь на статую святого, на зiрковий вiнок над його головою, на обличчя, вкрите патиною, i раптом бачу зовсiм iнше - так чiтко, ясно i зрозумiло, нiби розмотую час у зворотному напрямку аж до XIII сторiччя. Вiн зупиняється на тому самому травневому днi, коли сюди привезли людину в мiшку, крiзь тканину якого проступала кров…

Несподiвано я розповiдаю свою версiю, просто викрикую її, мов Архiмед у ваннiй: «Еврiка!»…