Ірен Роздобудько - Гра в пацьорки (сторінка 15)

Екскурсовод знизує плечима i посмiхається з професiйною, але досить скептичною приязню, i вiдповiдає суворим тоном, нiби щойно почула найбiльшу образу свого екскурсоводського життя: «Нi. Такого не могло бути! Наш святий Ян Непомуцький - поважна i порядна людина, аскет, науковець, мученик. Нi! Нi…». I продовжує розповiдати про те, що з 1729 року Ян офiцiйно вважається небесним покровителем сповiдальникiв, а також усiєї Чехiї. I Праги зокрема. Але я вже все знаю напевне. Всупереч всiм версiям i менi здається, що можу покласти голову чи дати руку на вiдсiч, якщо помиляюся! Цю впевненiсть навiть важко пояснити, вона просто в одну мить увiйшла в мене, як беззаперечна iстина, як осяяння, яке можуть зрозумiти лише науковцi, яким котроїсь глупої ночi запросто сниться те, що вони не могли довести на паперi роками. Або падає на голову яблуко, i закон про всесвiтнє тяжiння набуває останнього штриху…

…Скiльки це тривало - рiк, два, кiлька тижнiв чи три днi? Ось це вже точно не має значення. Вiн завжди бачив бiлу анемiчну руку з дiамантовим перснем, що тремтiла на складках чорного оксамиту, який ледь вимальовував гостре колiно. Пiд плетивом фламандського мережива, на тонкому зап'ястi, виднiлися своєрiднi «браслети» - видовженi синцi. Вона часто i несвiдомо осмикувала довгий рукав, ще бiльше привертаючи увагу до цього «браслета», що мав чiткий обрис трьох пальцiв. Ця «прикраса» нiколи не зникала, а часом ставала помiтнiшою…

Не вiдводячи очей вiд цiєї руки, вiн говорив про смирення, вiру i терпiння, чудово розумiючи, з КИМ говорить. I намагався бути чемним. Говорила вона. Про те, що чоловiк не пiдтримує її нинiшньої релiгiйностi, вважаючи, що тепер, в перiод полiтичної кризи, моральний рiвень богословiв i служителiв церкви ганебно занепав, i що хабарництво та жирування духовенства розхитують авторитет влади. А їй, вихованiй на iдеях свекра Карла IV, важко змиритися i прийняти iдеологiю «нового благочестя», започаткованого вiнценосним чоловiком…

Вiн казав, що, певно, переосмислення необхiдне, адже i сам бере активну участь у фiлософсько-богословських дискусiях, якi точаться в Карловому унiверситетi, намагається вiдстояти честь церкви, i часом це стає дедалi важче, адже в чомусь ясновельможний король Вацлав має рацiю - духовенство дiйсно бере хабарi, не зберiгає таємниць сповiдей i виставляє непомiрну плату за будь-якi послуги. I це перекреслює попереднi надбання часiв Карла, коли Богемiя вважалась центром культурного свiту, а католицизм - найчистiшим з вiрувань.

Вона згадувала, яким набожним i благочестивим був свекор, як процвiтала при ньому наука в створеному ним унiверситетi - найдорожчiй прикрасi Чеської корони, де разом з богослов'ям i фiлософiєю вивчали юриспруденцiю, математику, медицину, хiмiю. А вже як розквiтла при ньому Богемiя, про це свiдчить сама назва країни!

Вiн пiдтримував її, але чемно зауважував, що великий талант i хист короля до фiлософiї та лiтератури - адже вiн був близьким другом самого Петрарки! - зробили його серце надто м'яким, аби не пiддатися сильнiшому впливу курф'юрстiв, а надання суверенностi їхнiм областям призвело i до змiцнення влади духовенства, яке нинi своєю зажерливiстю дiйсно дискредитує церкву.

Увечерi вiн вмивався холодною водою, читав молитву i лягав спати. Думав про розмову, про те, що давно сидiло занозою i в його душi. Крутився у лiжку, пiдходив до вiкна, i з пагорба в Градчанах, де мешкав, дивився на нiчну Прагу - милувався величчю собору святого Вiта i Влтавою, що бiгла пiд Карлiв мiст, охоплюючи її срiблясте зап'ястя темним браслетом, згадував руку на чорному оксамитi сукнi i тихий голос, що говорить розсудливi i розумнi речi, про якi думає i вiн. Кидав погляд на королiвський палац, гортав Петрарку i лягав, заспокоєний. - …я вчуся грати в шахи за трактатом Томаса Штитного, - розповiдала вона.

I вiн схиляв голову, щоб сховати посмiшку - вiн i сам вчився за цiєю книжкою, яку написав цей дивак, його приятель. Iншi книги Штитного здавалися йому дуже примiтивними, для неофiтiв. Томас Штитний був представником дрiбного лицарства, що якимось дивом здобув освiту в Празькому унiверситетi. Те, на чому вони зiйшлися, - питання мови, адже Томас писав свої фiлософськi i релiгiйнi поеми чеською у той час, коли iншi претенденти на звання магiстрiв визнавали лише латину. Через свою впертiсть i переконанiсть щодо рiвноправ'я усiх мов магiстром Томас так i не став. Проте був неабияк популярний серед простих мiстян, не обiзнаних в тонкощах богослов'я. Трактат про гру в шахи був написаний так само легко, як i все iнше, що вийшло з-пiд його пера, i був рясно всiяний рiзними житейськими порадами. I в цьому був неабиякий шарм.

Вiн наважився сказати їй про все це. Вона погодилась. Розсмiялась. Схаменулась. Смикнула себе за рукав - жест, що викликав у нього незрозумiле замилування i спiвчуття, нiби перед ним простолюдинка. Вони заговорила про шахи - гру для обраних, про те, що добре було б, якби в неї навчились грати курф'юрсти, щоб знали, якими фiгурами i куди можна ходити, а куди - зась!

Говорили про Вiфлеємський палац, який побудували два роки тому.

Вона ходила туди на службу i ледь помiтно кивала йому з балкона, механiчним рухом оправляючи рукав, а вiн мимоволi внутрiшньо здригався, i кутики його вуст тремтiли нервовою i небажаною пiд час служби усмiшкою, адже вiн був єдиним, хто бачив синцi на її зап'ястi…

…Одного вечора до його помешкання постукала королiвська варта i оголосила, що його заарештовано за наказом короля.

Потiм потяглися днi - їх було два, три чи десять… Це вже не мало значення для його тiла пiсля першого ж дня. Йому казали, що королеву Софiю пiдозрюють у державнiй змовi, i вимагали розповiсти, про що вона говорила на останнiй сповiдi. За дверима з отвором, заґратованим щiльним мiдним плетивом, стояв король Вацлав, а ще за одними дверима очiкували тi, хто мав вбити катiв, щойно король почує зiзнання. Але вiн нiчого не почув i вiддав наказ про страту.

…Коли на нього надiли мiшок, той одразу змок вiд кровi, довелося одягати iнший, щоб не дратувати мiстян виглядом закатованого священика. А потiм ще iнший. I лише на дванадцятому на полотнi в декiлькох мiсцях проступили лише скупi бурi плями.

На мосту його запитали востаннє. Але вiн вже не мiг вiдповiсти…

…Вiн мовчав кiлька сторiч, канонiзований, зарахований до лику святих, закарбований у каменi, занесений до священних писань разом з iншими мучениками-аскетами. I тепер, тут на мосту, перед власним скульптурним зображенням, на якому йому аж нiяк не дати його тодiшнiх сорока трьох, адже вiн виглядає значно старшим, вiн заговорив до мене, вiдмiтаючи всi офiцiйнi версiї, про те, що… катування були непомiрно тяжкими, i якби вони стосувалися питань вiри чи держави, не вiдомо чи змiг би вiн витримати всю фантазiю своїх катiв.

Адже не збирався бути нi героєм, нi мучеником, нi зарахованим до лику святих. Навпаки. В той вечiр, коли вперше несподiвано поцiлував її зап'ястя, вiдчув себе грiшним, а життя - змарнованим. А коли вона вiдповiла на поцiлунок - безсмертним. I це було бiльше, нiж бути нотарiусом архiєпископа, бакалавром, доктором чи генеральним вiкарiєм - тим, ким вiн був за своє священицьке життя, здiймаючись цими сходами, щоб одного вечора злетiти з них, приклавшись вустами не до розп'яття, як звик i як робив весь час, а до тонкого зап'ястя, вкритого синцями…

Вiн не мiг виказати останньої сповiдi королеви, адже її просто не було!

Ось це я i сказала екскурсоводу.

А потiм рiшуче поклала руку на хрест i вiддала Яну Непомуцькому рiк свого життя. За мрiю, яка здiйснилась менше нiж за мiсяць…

 

 

Я ЗАВЖДИ БУВ З ТОБОЮ

 

 

- Я завжди був з тобою…

- Я цього не знала!

- Знала. Лише згадай…

…Ось ви йдете з шашликiв, сваритеся, попереду бiжить маленький песик, повертається, гавкає, бо не втямить, звiдки насунулась ця хмара, адже ще годину тому все було добре, а тепер ти тихо схлипуєш, вiн не розумiє, чому веселий теплий день поволi перетворюється на пекло, адже ти не вчинила нiчого поганого.

Ти просто була найвеселiшою, пiрнала у воду з кручi i хтось зауважив,

що у тебе гарна фiгура. Тепер ти плачеш i тримаєш спiдницю в кулачках, щоб вiтер не розвiвав її, ховаєш пiд нею ноги. А тобi кажуть, що ти поводилась, мов повiя.

Ти хочеш швидше дiстатися дому, нагодувати свого песика, заспокоїти його i залiзти пiд ковдру з головою, вдати, що спиш. Аби не чути, що тобi кажуть. Не чути несправедливостi.

Ти лягаєш пiд ковдру, дихаєш тихо i рiвно, принаймнi намагаєшся дихати рiвно, без схлипiв.

I ось тут з'являюсь я. Я обiймаю тебе мiцно-мiцно зi спини, притискаюсь до твоєї потилицi так, аби ти мене чула, i кажу: «Я тут. Я з тобою. Не вiр нiкому, крiм мене. Ти найгарнiша в свiтi. Я пишаюся всiм, що є в тобi. Не слухай нiкого i не плач. Збережи себе. Життя ще виведе нас на рiвну дорогу. Ти ж знаєш, що я є. Потерпи ще трохи. Тiльки залишайся такою, як є. Це єдина умова на наше майбутнє, про яке ми ще не знаємо…»

I ти припиняєш схлипувати. Ти чуєш мене.

…А ось ти йдеш вночi по трасi i думаєш, що було б добре зробити один крок назустрiч фарам, якi мчать, освiтлюючи твою самотню фiгурку.

Всього один крок, i несправедливiсть закiнчиться. А я знову кажу тобi - не спiши. Пройди ще один круг. Наберися терпiння.

I вiр. Я ж вiрю! I теж ходжу кругами. I те, що нинi кажу iншим - все до тебе. Я теж не знаю, хто почує мене так, як я б того хотiв. Але сьогоднi, в iншому кiнцi мiста, далеко вiд тої траси, по якiй iдеш ти, думаючи про небезпечний крок, я говорю щось незрозумiле нiкому, крiм тебе. Про те, як нам буде тепло i затишно… колись.

Як буде весело.

Як я вiзьму тебе на колiна i заколишу.

Гладитиму твою оголену спину, перебиратиму пальцями хребцi - нiжно-нiжно i скажу, що все, несправедливiсть закiнчилася.

…А ось ти в компанiї - вiльна i горда, п'єш вино i спiваєш, а тобi кажуть: «Ще, ще, ще!!!» - i ти можеш обрати кого завгодно, їх так багато довкола. У них чудовi пропозицiї!

I тобi нiчого втрачати.

Ти iнша.

Тобi ЗДАЄТЬСЯ, що ти стала iншою.

Ти вважаєш, що життя - суцiльна морока i морок, i що бiльше нiчого шукати в ньому, крiм спокою, легкостi i задоволень.

Ти вже готова стати такою, як всi. Адже в тобi є СЕКРЕТ: ти завжди (як i я - про тебе!) думала, що ти iнша, iнакша, що все в свiтi створено, щоб ти жила в ньому легко i весело.

Але чомусь так не виходило. I я це знаю. Адже для того щоб я тебе упiзнав, ти мала ходити в немодних черевичках, перешивати одяг, сiдати в нiчнi авто, нiколи не плакати на людях i завжди весело смiятися над собою, знати цiну слову, не боятися нiчого, жити всупереч усiм загальноприйнятим канонам.

А ще - ламати їх, навiть якщо разом з ними зруйнуєш своє усталене життя, звички i спокiй. Тому що ми з тобою завжди знали: нiчого з цього не має сенсу i глузду, якщо немає головного - гармонiї мiж внутрiшнiм i зовнiшнiм свiтом.

А ще вмiли чути те, що я кажу поки що в нiкуди.

Ти знаєш, що саме такою ти потрiбна менi i… тiкаєш вiд усiх, хто робить тобi «чудовi пропозицiї«.

I сама дивуєшся цьому.

Але в тому немає нiчого дивного, бо ти ж знаєш, що я є.

Що я завжди був з тобою, щоб бiльше не було несправедливостi.

Щоб сказати: «Все пережите до цього часу - вдало, невдало, всi радощi, гiркоти, всi успiхи i зробленi дурницi - було не намарне, бо залишилася у кожному з нас вiра, i ось - нам далося по вiрi…»

 

 

ФОРМУЛИ КОХАННЯ

 

 

Багато жiнок протягом життя вигадують свої непохитнi постулати, якi потiм, як прапорцi естафети, передають своїм донькам.

Цi «прапорцi» бувають чорними, на них усiм досвiдом життя виведено: «Всi чоловiки - покидьки!»; яскраво-червонi красномовно виголошують: «Хочу всього, багато i негайно!»; на крохмально-бiлих: «Готую, перу, прибираю, мовчу!»…

На такому прапорцi однiєї моєї знайомої значилось сакраментальне: «Нiчого в життi не буває занадто!», iнша користується соломонiвською мудрiстю: «Все минає…»

Словом, кожна жiнка живе за особисто виведеною формулою. Часом вони бувають унiкальними…

 

 

«Принцип тролейбусiв»
 

…Цей принцип Ольга вiдкрила для себе рокiв двадцять тому в один з холодних осiннiх вечорiв, коли стояла на порожнiй зупинцi. Сум ширився i розбухав у нiй, мов не прожована здобна булка. Перше кохання виявилося несправжнiм. Звiдки тодi вона могла знати, що перше кохання майже завжди приречене на фiаско?

Сiяв дрiбний дощик.

Насувалася нiч.

Тролейбусiв не було.

Жодного.

Ноги промокли, з волосся за комiр текли струмочки води. У когось зараз була тепла ванна, чай з лимоном, а в неї лише ось ця темна вулиця i текст передсмертного листа, який вона подумки складала до людства. А як ще можна помститися за ось цей осiннiй вечiр?

На горизонтi замаячило розмите свiтло фар. Наближався тролейбус - жаданий теплий прихисток. А за ним у маревi коливався i другий.