Ірен Роздобудько - Гра в пацьорки (сторінка 16)

А за другим третiй…

Караван тролейбусiв наближався до зупинки. Вони майже одночасно вiдчинили дверi. Ользi довелося обирати, в який з них сiсти. Нарештi вона побiгла до останнього. Поки добiгла - дверi зачинилися. I химерний караван зник в iмпресiонiстичних сутiнках. Ольга залишилася стояти на зупинцi.

…Пiзно ввечерi їй зателефонував колишнiй однокласник, давно i безнадiйно закоханий. Ще за годину сусiд подруги - через ту ж подругу - запросив сходити в клуб, адже «випадково» мав чотири квитки на «закриту вечiрку». А вранцi озвався i той, через кого вона стояла на зупинцi пiд дощем у повному розпачi. Бажання щось довести людству минуло, а з ним i той дощовий сум:

Ольга повiсила слухавку.

Проте вiдкрила для себе цей «принцип тролейбусiв»: крижана самотнiсть переходить у безмежнiсть вибору.

Вiн працював так довго, що Ольга ще з десяток рокiв була пiд впливом цiєї формули. Аж доти, доки на неї не звалилась iнша…

 

 

«Шматочок сиру»
 

З десяток рокiв потому подруги заметушилися: Ользi негайно треба замiж! I почали сватати до неї рiзних холостякiв: «трохи алкоголiк, але перевиховаєш!», «трохи педант, але потерпиш!», «трохи матусин синок, ну… повоюєш зi свекрухою». I Ольга винайшла ще один нудний принцип: «шматочок сиру». Пам'ятаєте байку Крилова - «Воронi десь Господь…»

«Шматочки сиру» перепадали їй випадково: по дорозi додому, в оточеннi одружених спiвробiтникiв, на вечiрках. Юнацький максималiзм вже минув, але й тимчасовий, подекуди плiснявий «сир» теж не влаштовував. Чому?

Тому, що над усiма дрiб'язковими життєвими постулатами, над насмiшкуватим спiвчуттям подруг, над метушнею i абсурднiстю iснування панувало зовсiм iнше вiдчуття, що не пiдлягало жоднiй формулi. I взагалi iснувало окремо, як давня казка: на безiменному пальцi правої руки Ольга носила: «обручку Грея», невидиму для стороннього ока.

Повiсть Грiна про пурпуровi вiтрила, якою обманювали захоплених дiвчаток, щоб згодом перетворити їх на старих романтичних дiв, не давала їй спокою. Ольга вiрила, що з людьми за дивною примхою долi завжди вiдбувається те, на що налаштована душа. Але мало хто про це знає i лише тому задовольняються «шматочками сиру».

Тiльки треба набратися терпiння. Ольга не набралась.

I тому вийшла замiж.

За «сир».

Вона сподiвалася, що хоча б так позбудеться цiєї «обручки», яка не принесла їй нiчого, крiм комплексiв. Це кляте оманливе вiдчуття робило її життя усього лише чернеткою. Їй соромно було зiзнатися навiть собi, що досi бачить таку сцену: капiтан витягає її з житейського моря, i вона полегшено зiтхає: «Саме такий…».

Але це була таємна формула, про яку вона б нiколи нiкому не розповiла.

 

 

«Обручка Грея»
 

Якось Ольгу вiдправили у вiдрядження. Уже закiнчуючи справи, вона зайшла до кабiнету за останнiм пiдписом.

…Усе спiвпало. Усе збiглось. Усi колiщатка стали на свої мiсця, i механiзм здригнувся, затремтiв, закрутився i пiшов у потрiбному напрямку. Вiн був «саме таким». I як вiн пiдвiвся з-за столу, як впустив папери, як заговорив, втрачаючи голос, Ольга зрозумiла, що i вона - «саме така…».

Вiн поставив пiдпис.

Вiн не знав, чим утримати її, вона - як не пiти.

Пауза затяглася.

I могла тривати довго, адже все було зрозумiло без слiв.

Вiн запропонував їй повечеряти.

У ресторанi вони щось жували, не розбираючи смаку.

Зникли ще й зiр, слух i вiдчуття часу.

Мов у туманi, вони ледь уловлювали деталi облич i мало розумiли суть сказаного. Минуле i дiйсне, як залiзобетоннi стiни, падали за їхнiми плечима.

Вона запiзнилася на потяг.

Вони орендували квартиру на околицi мiста.

У неї були з собою лише кiмнатнi капцi.

Вiн принiс чайник i матрац.

Чернетка закiнчилася…

 

 

СВИСТ КРIЗЬ ДIРКУ В ЗУБАХ

 

 

Якось я сидiла на кухнi й читала газету - найкраще заняття для дорослих. Читала i поглядала у вiкно на лiтнiй серпанок, який чудово пахнув дощем, бузком i зовсiм трохи пирiжками з яблуками.

- Я так i знала, що ти так нудно сидiтимеш i читатимеш газету, - раптом почулося менi. - Невже це цiкаво?

Я пiдвела очi й побачила, що на пiдвiконнi сидить якесь дiвчисько з довгими розпатланими косами, в смугастiй спiдницi з-пiд якої стирчать гострi, перемазанi зеленкою колiна.

- Не так вже й цiкаво, - погодилась я. - Але що ж iще робити? Посуд я помила, рушники попрала…

- I ти тепер так живеш? - не вгамовувалось дiвчисько.

- Ну то й що?

- А пам'ятаєш, як ти хотiла бути льотчиком?

- Хiба? - здивувалася я.

- А ще хотiла знiматися в кiно…

- Ха-ха-ха, якi дурницi ти кажеш! - засмiялась я. - Я серйозна доросла людина! У мене купа справ. Дай менi спокiй.

- А ще… Хоча, про що з тобою тепер розмовляти? - i дiвчинка раптом перекинула ноги через пiдвiконня, стрибнула вниз i… зникла.

- Ой! - отямилась я. - Це ж сьомий поверх!

I кинулася до вiкна. Але на подвiр'ї було тихо i спокiйно. Бузково-яблучнi сутiнки нiчим не порушились.

I раптом я згадала цю дiвчинку!!!

Та це ж була я! Тiльки багато-багато рокiв тому! Гарячий сором рум'янцем залив мої щоки. Моя маленька мрiйнице, якими вiтрами тебе занесло сюди, в мiй дорослий свiт?!

Менi закортiло знову побачити цю дiвчинку, яка стверджувала, що хотiла стати льотчиком…

А для цього треба було вiдкласти нудну газету, заплющити очi й почати згадувати…

 

 

Я знiматимусь у кiно!
 

У нашому дворi всi мрiяли про кiно. Ми з захопленням дивилися фiльми й розмiрковували, як в них потрапляють дiти? Сусiдка, що працювала в театрi вахтеркою, якось сказала, що режисери часом самi бiгають вулицями i шукають дiтей для своїх фiльмiв.

Кожну мить, блукаючи нашим маленьким мiстом, я очiкувала на питання: «Дiвчинко, хочеш знiматися в кiно?»

Я знала, що вiдповiм не одразу. Дивлячись iндiйськi фiльми, я виробила спецiальний «чарiвний погляд», вартий майбутньої кiнозiрки - цим поглядом я маю подивитися на режисера!

Головне - не квапитись. Стоячи вдома перед люстерком, я тренувала цей погляд: заплющувала очi й рахувала: «Один, два, три…» i тiльки на п'ять повiльно пiдiймала повiки та округлювала очi до неймовiрних розмiрiв. От якщо я погляну саме так, кожен режисер одразу зрозумiє, що перед ним талановита актриса й справжня красуня. А головне, подумає вiн, як вона вмiє тримати паузу!

- Я знiматимусь у кiно! - повiдомила я усiм у своєму дворi.

Усiм - це моїй подружцi Ольцi, її братовi-близнюковi Сашку та Язикатiй Куцi (Кукою цю старшу дiвчинку називали вдома, а вже надворi до неї прилiпилося влучне прiзвисько Язиката).

- Та ти що?!! - захоплено вигукнули двiйнята та, немов флюгери, одночасно повернулися до мене.

- Ну то й що? - зневажливо знизала плечима горда Кука. - А менi мама незабаром купить золоту сукню!

Аргументiв проти золотої сукнi у мене не знайшлося, а Олька та Сашко з таким самим захватом повернулися до Куки:

- Ух ти! Справдi золоту?!

А я пiшла з подвiр'я на вулицю. Туди, де великою чередою бродили режисери. Я йшла i думала, що запросто зiграю i Попелюшку, i дiвчинку-розвiдницю, i Герду…

- Дiвчинко… - раптом почула я над своєю головою приємний баритон.

«Ось воно, почалося! Режисер! Нарештi… - промайнула думка. - Отже, не забути б про чарiвний погляд! Один, два…»

Я вiдраховувала митi й не квапилася пiдiймати голову. Ще, ще хвилинку i вiн помiтить, кого зустрiв на своєму режисерському шляху!

- Дiвчинко! - знову покликав голос.

«Яку ж роль менi запропонують?», - мiркувала тим часом я, не пiдводячи очей i рахуючи: три, чотири…

Ще мить i я погляну так, як дивляться красунi з листiвок, якi збирала моя мама. Ось зараз!

Мої щоки палали, дихання майже зупинилося, серце калатало так гучно, що я не чула вуличного гомону.

- Дiвчинко, - голос посуворiшав. - Та ти що, спиш на ходу?! Ну й дiти пiшли, нiякої поваги до дорослих! Паска добрячого на вас не вистачає! Як пройти до овочевого магазину?!!

- Ну що ви причепилися до дитини? - почула я iнший голос, i лагiдна жiноча рука погладила мене по головi. - Бачте, в неї щось iз зором? Бiдолашна дитина! I хто ж її так злякав? Може, вона сирота, може, їсти хоче…

- Бiжи, нехай мама тобi носа витре! I не тиняйся вулицями! - сказав хтось третiй. - А то бабай забере…

Потiм усi розiйшлися.

А я зрозумiла, що то був не режисер…

Я повернулася у двiр. Гордо обминула близнюкiв i Язикату Куку, що все ще обговорювали переваги золотої сукнi перед химерною мрiєю про кiно.

Я пiшла додому.

А вже перед дверима свого пiд'їзду озирнулася i голосно свиснула крiзь дiрку в зубах.

З голуб'ятнi здiйнялися голуби.

Близнюки i Кука завмерли й з подивом глянули на мене.

- Я знiматимусь у кiно! - ковтаючи сльози, впевнено сказала я i зникла у пiд'їздi…

 

 

Пiдкидьок
 

У мене була найзаповiтнiша мрiя: знайти пiдкидька. Адже мама категорично вiдмовлялася подарувати менi братика.

«Ну й не треба, - думала я. - Сама його знайду i принесу додому!»

Менi здавалося, що немовлята-пiдкидьки лежать на кожному кроцi,

на кожнiй лавi у парку чи на порозi дитячої лiкарнi. Про це колись менi прочитала жалiсну iсторiю моя бабуся. А ще я подивилася фiльм, який так i називався - «Пiдкидьок».

О, мрiяла я, мiй малюк, якого я знайду, буде рум'яним i розумним, вiн одразу обхопить мене за шию рученятами, а я понесу його не в мiлiцiю, а додому, мамi.

Ми купатимемо його, варитимемо йому кашу. А ще краще - я залюбки вiддаватиму йому свою порцiю, я ж все одно терпiти не можу манної кашi.

А потiм я гратимусь з ним у дворi на заздрiсть усiм, хто бавиться неживими ляльками.

Ось так я мрiяла, ширяючи очима по лавах, порогах i кущах - найпевнiших мiсцях знаходження самотнiх малюкiв.

I нарештi сталося диво! На мiськiй алеї я знайшла те, що так довго шукала. На лавi самотньо сидiла маленька дiвчинка з великим рожевим бантом на головi. Я пильно подивилась на всi боки: поруч нiкого не було.

Бiдна дiвчинка! I така гарненька! То ось, якими вони бувають, цi пiдкидьки… Як добре, що саме я знайшла її!

Я пiдняла малу. Вона була досить важка. Але я, пхикаючи та зупиняючись на кожному кроцi, понесла її додому. Дiвча посмiхалося i щось щебетало менi на вухо.

Я ледве дiсталася до нашого третього поверху i штовхнула дверi ногою.

- Мамо, мамо, йди швидше! Я знайшла дiвчинку! - радiсно закричала я. - Давай будемо її купати!

З кухнi, витираючи руки у фартух, вийшла мама.

- О Господи… - тiльки й змогла вимовити вона та повiльно опустилася на стiлець, тримаючись за серце.

Тут дiвчинка голосно заревiла й почала смикати мене за коси.

Мама швидко зняла фартух, вхопила її на руки i суворо запитала:

- Де ти її взяла?

Я пояснила. Мама разом з дитиною миттю вибiгла з хати. Я - слiдом.

На алеї метушилася якась жiнка, бiля неї зiбрався натовп на чолi з мiлiцiонером. Мама щось довго пояснювала i перепрошувала. Натовп гув, дехто смiявся, вказуючи на мене пальцем. Жiнка притискала до себе мого пiдкидька i сварила маму.

…Додому ми поверталися мовчки.