Ірен Роздобудько - Гра в пацьорки (сторінка 18)

Два тижнi я протрималася на старих «релiквiях». Але слава зростала, чутки про мене ширилися по всьому району й пiд мiй балкон приходило все бiльше i бiльше народу. Внизу опинилося мамине китайське вiяло, бабусин ридикюльчик, гаптований бiсером, який я так любила…

Одного вечора у велелюдному натовпi пiд балконом я побачила зовсiм дорослих дiвчат-старшокласниць i нашого двiрника дядька Василя…

Довелося розбити скарбничку та викинути свої заощадження на велосипед.

Незабаром у мене нiчого не лишилося. Уже зранку я схвильовано мiркувала - що робити ввечерi? За годину до призначеного часу пiд будинком почав збиратися натовп. Люди сидiли на газонi, гомонiли, нетерпляче поглядаючи вгору.

- Що тут вiдбувається? - запитав перехожий.

- Та тут якась божевiльна жбурляє з балкона речi та грошi, - почула я вiдповiдь i з-за фiранки побачила, що перехожий зупинився i приєднався до решти.

Мене охопив великий сором: я ж вважала себе королевою!

Шоста година невблаганно наближалася. Я притискала до грудей свою останню релiквiю - «срiбний камiнець», який знайшла на будiвництвi минулого лiта, й вирiшила, що це послання марсiан.

Я бачила як люди поволi пiдтягуються ближче. I ось вже десятки (а менi здавалося мiльйони) рук потяглися угору.

- Дай карбованця! - кричав дядько Василь.

- Кинь помаду! - кричали старшокласницi.

- А менi ножик!

- Хочу ляльку!

- Кидай все!!! - ревiв натовп.

Тодi я стрiмголов кинулася до ванної кiмнати, набрала повне вiдро води… I вiдчайдушно вихлюпнула її в середину цього стихiйного лиха. А потiм залiзла пiд лiжко i мiцно заплющила очi.

Юрба внизу ще довго ображено гомонiла, хтось пропонував викликати мiлiцiю. Але згодом усi розiйшлися i бiльше нiколи не приходили.

А я до пiзнього вечора лежала пiд лiжком i думала, що слава iнодi обертається тяжким i непотрiбним тягарем. Особливо тодi, коли вона легко дається…

 

 

Як ми «робили бiзнес»
 

Щоранку мама давала менi двадцять копiйок. Десять коштувала склянка молока i десять - булочка, яку я купувала в шкiльному буфетi.

Я купувала лише булочку, бо молока не любила. А в недiлю ми збиралися на подвiр'ї i на заощадженi грошi купували собi морозиво та смажене насiння.

- Що за життя? - якось сказала Кука. - Коли вже можна буде дозволяти собi щось бiльше? Наприклад, купити апельсинiв.

- Хiба батьки не купують тобi апельсини? - одночасно запитали її близнюки.

- Купують, але ж це нецiкаво! - вiдказала Кука. - Цiкаво заробляти самому!

- Що ж ти вмiєш робити? - запитав Сашко.

- Так… - сумно погодилась Кука. - Поки що нiчого. Але ось виросту…

Цi розмови велися щодня. Аж поки…

Аж поки менi знадобилося негайно подзвонити по телефону-автомату. Тодi треба було вкинути до щiлинки вуличного апарата двi копiйки.

Саме двох у мене не знайшлося - тiльки по однiй.

Я озирнулася i побачила, що до автомата наближається якийсь дядечко з портфелем у руках.

- Вибачте, - попросила я. - Чи не помiняєте менi цi копiйки - на двi разом?

- Звiсно, дiвчинко!

Вiн понишпорив по кишенях, витяг звiдти дрiбнi грошi i поклав менi на долоню двi копiйки. Я простягнула йому свої мiдяки. Але вiн тiльки лагiдно усмiхнувся:

- Не треба! Це дрiбницi!

От якi добрi люди бувають на свiтi, подумала я. I вирiшила перевiрити: чи всi люди такi добрi до дiтей?

Якраз назустрiч йшла жiнка в квiтчастiй сукнi.

- Вибачте, - звернулася до неї. - Менi необхiдно розмiняти цi двi копiйки - по однiй. Будь ласка.

Я була чемна i ввiчлива.

Жiнка дала менi двi копiйки i не забрала тi, що я їй запропонувала.

- Дрiбницi! - так само зауважила вона i попрямувала далi.

Наступнi десять випадкових перехожих вчинили так само!!!

Увечерi у дворi я зiбрала «вiйськову раду». Розповiла про свої несподiванi здобутки. А ще про те, що сама змогла купити собi цукерку «Гуллiвер»!

Кука ледь не луснула вiд заздрощiв, що ця гарна iдея не спала на думку їй! I вона одразу взяла командування на себе. Ми розробили план…

Увечерi наступного дня «заробiтчани» вийшли на вулицю. Кожен з нас мав у кишенi по кiлька копiйок.

- Ти - сюди. Ти - туди! - командувала Кука, вказуючи на прилеглi до нашого подвiр'я вулицi.

Добрi люди якраз в цей час поверталися з роботи, поспiшали додому, швиденько «розмiнювали» нам копiйки i, звiсно, нiхто з них не забирав свою «здачу».

Це була весела розвага!

За якусь годину моя кишеня вже добряче вiдвисла вiд напханих в неї дрiбних монет. Так само було з моїми друзями.

Втомленi i щасливi ми зiбралися у дворi i порахували свої скарби. А потiм пiшли до кондитерської! I чого тiльки не набрали - тiстечка, цукерки, бублики та кiлька пляшок ситро «Буратiно».

- Ти чого не їси? - запитала мене за вечерею бабуся.

- Хочу трохи схуднути! - поважно пояснила я, лускаючись вiд солодощiв.

Наступного дня iсторiя з розмiном двох копiйок повторилася. Цього разу ми купили кiлька оселедцiв i банку консервованих огiркiв. А наступного дня - бляшанки з «бичками в томатному соусi». Їсти на свiжому повiтрi у дворi було так весело! До того ж це була та сама «некорисна» для дитячого шлунку їжа, яку не давали вдома.

Ми вже почали будувати райдужнi плани щодо купiвлi вудок або сiтки для гри в волейбол, коли все скiнчилось.

Одного вечора ми, як завжди, розбрелися по бiчних вуличках.

- Чи не буде, дядечку, у вас розмiняти двi копiйки? - ввiчливо звернулася я до першого зустрiчного.

- А- а-а! - раптом закричав вiн i мiцно схопив мене за руку. - Та у вас тут цiла банда! Бешкетники! Волоцюги! Я вже другий тиждень розмiнюю вам грошi!

З iнших вулиць на перехрестя перехожi тягли моїх друзiв - Ольку, Сашка та Язикату Куку. Вони вiдчайдушно пручалися.

- Треба вiдвести їх до батькiв! - репетувала тiтонька у квiтчастiй сукнi, яку Кука намагалася вкусити за палець - Краще до директора школи! - тримаючи Сашка за вухо, казав молодик з портфелем.

- До дитячої кiмнати мiлiцiї!!! - запропонував свiй варiант розправи дiдусь, тримаючи Ольчину руку.

- Хто вас цього навчив?! - запитав мiй «поневолювач».

- А, може, ними керує якийсь дорослий злодiй? - з острахом запитала тiтонька в квiтчастiй сукнi.

- До мiлiцiї! До мiлiцiї! - не вгавав дiдусь.

Жоден варiант розправи нас, звiсно, не влаштовував.

- Не треба в мiлiцiю, - сказала, рюмсаючи Язиката Кука. - То ми… гралися…

- Що ж це за iгри такi? - обурився «мiй» дядечко.

- Ми… ми… - казала Кука, - Ми… робили… бiз…нес…

Люди здивовано замовкли.

- Ага… - нарештi сказав молодик з портфелем. - Примножували початковий капiтал? Ви що Маркса начиталися?

- Ми не з Марса, - сказала я. - Ми тут живемо. Ми бiльше не бу-у-удемо…

- Ну якщо ви не з Марса, - раптом розсмiявся молодик i вiдпустив Сашкове вухо. - I якщо бiльше не будете дурити людей, на перший раз варто вас вибачити. Але начувайтесь!

Нас вiдпустили, i ми стрiмголов помчали у свiй двiр.

- Це ж треба, - почула я навздогiн. - Горе-бiзнесмени!!!

- Цiкаво, - мiркувала Язиката Кука увечерi наступного дня, - Невже тiльки на Марсi можна примножити початковий капiтал?…

Але вiдповiдi на це запитання ми так i не знайшли…

 

 

Як я уперше фарбувала вiї
 

Улiтку мене вiдправляли на вiдпочинок до дитячого табору. Перед тим ми зiбралися у дворi.

Отже, ми з Олькою понуро сидiли на лавi.

- Коли ти їдеш? - запитала вона.

- Завтра, - вiдповiла я.

- Будеш там сама як доросла… - раптом сказала Олька.

Справдi! Я навiть про це не думала.

- Можливо, навiть… - сказала замрiяно подруга. - У тебе закохається хлопець зi старшого загону.

Я одразу розпрямила плечi. А що, коли правда?! Але…

- Як ти гадаєш, - запитала я Ольку. - А я гарна?

Олька з сумнiвом оглянула мої збитi колiна, перевела погляд на обличчя…

- Ну? - нетерпляче смикнула я її за руку.

Вона знизала плечима, а потiм радiсно ляснула себе по таких самих колiнах, перемазаних зеленкою:

- Давай запитаємо про це у Сашка! Вiн усе ж таки чоловiк. Має сказати правду.

Ми гукнули Сашка, що порався зi своїм велосипедом.

- Ну що?! - незадоволено запитав вiн, перекидаючи в руках гайковий ключ.

- Подивись на неї уважно! - наказала Олька.

- А що таке? - Сашко втупився в мене поглядом.

- Подивись i скажи: вона гарна?

Сашко махнув рукою, повернувся i пiшов до свого велосипеда. Я не знала, що то могло означати, але дуже засмутилася. Нарештi вiн озирнувся. Ми нашорошили вуха.

- Вона кирпата! - авторитетно сказав вiн.

Уночi я довго не могла заснути. Я уявляла, як на дискотецi грає музика i до мене пiдходить хлопець зi старшого загону…

Як вiн уважно роздивляється моє обличчя i каже: «Я з кирпатими не танцюю!» Я погано спала, а вранцi мене вiдправили до табору…

Сталося так, що я сама потрапила до старшого загону, бо в молодшiй групi не було мiсць. Старшокласницi одразу ж прозвали мене… «Помiдором».

Спочатку я не зрозумiла чому, а потiм вони менi пояснили: «У тебе червонi щоки!» От i маєш! Справдi, щоки мої завжди пашiли вiд напруги, адже я була в оточеннi дорослих дiвчат i мала розмовляти i поводитись вiдповiдно.

Я спостерiгала, як вони увечерi, збираючись на дискотеку, пiдфарбовують губи й очi. У мене не було нi тушi, нi помади.

I тодi я написала мамi листа: «Дорога мамо, у мене все добре.

На обiд давали кавун. Дуже тебе прошу: негайно надiшли менi туш для вiй i губну помаду!»

Я бiгала до табiрної пошти щоденно, очiкуючи на омрiяну посилку. Замiсть неї прийшла купа листiв - вiд тьотi, двоюрiдної сестри, бабусi i моєї колишньої виховательки з дитячого садка, з якою товаришувала мама.

Спочатку я перетрусила всi конверти - а раптом звiдти випаде коробочка з тушшю? А потiм почала читати.

«Я вiрила, що ти ростеш розумною i серйозною людиною, - писала колишня вихователька. - А ти так засмутила свою матiр!

Про що ти думаєш? Невже ти хочеш вирости гiрким полином чи бур'яном?!»

«У той час, коли тобi треба читати розумнi й гарнi книжки, - писала сестра, - ти вимагаєш надiслати тобi цей непотрiб? Для чого? Щоб розфарбуватися, як пiвень?! Менi соромно за тебе!…»

«Внутрiшня краса людини важливiша за зовнiшнiсть! - додавала тiтонька. - Погано, що ти у такому юному вiцi вже хочеш бути схожою на дiвчину з вулицi! Ми всi непокоїмось за тебе - хто з тебе виросте в майбутньому?!»

«У мої часи фарбувати вiї та губи вважалося ознакою поганого виховання! - писала бабуся. - Невже моя онука, на яку я витратила стiльки часу, могла так пiдвести свою стареньку бабусю?!!»

Отака здiйнялася буря! Як я могла пояснити, що не хочу бути кирпатим Помiдором! I що для мене дуже-дуже важлива саме зовнiшня краса! Невже це так погано бути гарною?

- Не рюмсай! - сказала менi ввечерi одна з дiвчат i простягнула свою туш в картоннiй коробочцi з написом «Ленiнград». - Ось вiзьми, Помiдорчику!