Ірен Роздобудько - Гра в пацьорки (сторінка 3)

Як її розшукала стара жiнка-iталiйка, дружина директора музею в Римi, як приїжджав сам директор i як, нарештi, пiсля довгих «чаїв» у її майстернi, всучив їй чек на п'ятдесят тисяч за одну лише картину. За цей уламок своєї батькiвщини, написаної чужинкою з вперто зцiпленими устами i зосередженим поглядом сiрих очей.

Про свою недавню виставку в Парижi…

А, зрештою, про найголовнiше - що вона щаслива. Як може бути щасливим справжнiй художник, що пройшов усе життя уздовж i впоперек, i бачив його таким, яке воно є - без купюр, без рожевих окулярiв, але з великою мовчазною любов'ю, яка проявляється не в словах - у вчинках, а ще - у фарбах.

Можливо, якщо б вона «розiйшлася не на жарт», сказала б i парочку чисто жiночих сентенцiй про французькi парфуми, про своє нове авто, про акторiв i полiтикiв, якi телефонують з проханням продати хоча б ескiзи…

I про те, що все це не має для неї жодного значення. I що вона завжди почуватиметься невпевнено, щоб йти далi, не зупиняючись…

I що «однiєї кровi» вона може бути лише з природою - з цiєю весняною нiччю, з вiтром i дощем, з землею i травою, з собаками, що нинi йшли за нею до самого вокзалу.

I з тими, хто почувається так само, як i вона…

…Ася сiла в потяг i вiдчула, що хоче їсти.

Пiшла до вагону-ресторану i замовила собi солоне i гiрке.

Солоне - оселедець.

Гiрке - гiрчицю.

Пiд здивованим поглядом офiцiанта намастила шматок оселедця гiрчицею.

З почуття спротиву, яке завжди рухало її життям: завжди робити так, як нiхто! А ще тому, щоб звiльнитися вiд присмаку мармеладу в ротi i горлi.

Вона проковтнула цю ядучу сумiш i нарештi вiдчула себе по-справжньому щасливою.

 

 

ХВIСТ

 

 

Я лежу на найвиднiшому i найтеплiшому мiсцi - на великому каменi. Десь поблизу виграє море i тануть в розпеченому пiску прохолоднi кiнчики хвиль. I шиплять, закипаючи бiлоснiжними бурунами.

Нарештi все позаду: колючий холод зими, пронизливi голки весняного вiтру уперемiж з незмитим дощами брудним пилом, вперте очiкування тепла, свiтла, запахiв i ось такого тихого лiтнього дня на березi моря.

Найбiльше я люблю лежати ось так: на круглому гладкому каменi, вiдчуваючи його гарячу поверхню, нiжитись у цьому теплi, дослухатися до потойбiчних звукiв, що долинають з його осердя.

У кожного каменя свiй голос, своя тисячолiтня iсторiя.

Я люблю камiння - сухе i гаряче.

А от моря не люблю! Його розмова надто швидка, метушлива. Не встигне проспiвати свою пiсню одна хвиля, як її одразу накриває друга, але i їй не наговоритися, не розповiсти всього, що знає.

Море - пiвденний ринок, де нiхто нiкого не чує.

Я не створена для моря, хоча моє тiло схоже на хвилю i таке ж прохолодне. I так само вмiє уникати простягнутих рук, як i хвиля.

Спробуй, упiймай…

А скiльки було цих простягнутих рук долонькою вниз!

Багатьом здається, що варто лише скласти долоню «ковшиком», набратися терпiння, а потiм, у потрiбну мить, зробити рiзкий рух i - хоп! - накриєш рукою своє вертке щастя, притиснеш до землi.

А що далi?

Можна заспиртувати його у слоїку. I час вiд часу показувати гостям, сентиментально згадуючи, як все сталося мiж вами одного тихого лiтнього вечора на березi моря…

А що, власне, сталося? Лише ось це хоп! - короткий порух жадiбної руки.

Менi не хочеться бути таким заспиртованим спогадом.

З боку здається, що я сплю.

Хвилi заколисують мене.

Камiнь зачаровує чиїмись голосами, закарбованими в ньому поверх iнших голосiв: «Я завжди буду з тобою… в горi i радостi… ти не щезнеш… я не щезну… я завжди-завжди…».

Голосiв багато i всi шепочуть одне й те ж. Невже i вони - безiменнi експонати в колекцiї щастя?

Я лежу на виднотi.

Мене важко не помiтити.

Я люблю ризик: бути завжди на виднотi, обличчям до небезпеки, до цього самовпевненого «хоп!», складеної «ковшиком» долонi.

Я знаю: скоро мене помiтять.

Мене просто неможливо не помiтити!

Я не помилилась: крiзь прикритi повiки бачу важку тiнь, що повiльно схиляється надi мною. Вона затуляє сонце, вiд неї вiє морською сiллю, силою i трохи тютюном.

«А, може, нехай буде, як буде? - раптом думаю я. - Нехай ця рука, яка рiзниця?…»

А що потiм?

Слизькi стiнки слоїка, потьмянiла вiд спирту шкiра, безтямний круглий погляд в нiкуди крiзь каламутне скло.

Багато разiв я бачила такi погляди iнших…

Простягнута рука робить короткий рiзкий рух перегорнутою долонею, i я перетворююсь на хвилю, на вiтер, на смарагдову блискавку…

Камiнь порожнiй.

У його пальцях лише кiнчик мого хвоста.

Кiнчик хвоста - це дрiбниця.

Вiдросте…

 

 

ОСIНЬ - ЦЕ Я

 

 

- Знову цей дощ! - волає слухавка. - Ненавиджу осiнь! Ненавиджу! Нiколи не вгадаєш, що одягати, тягаєш за собою парасольку, а туш все одно тече з вiй. З ранку вже похмуро. А на деревах - ти лише поглянь - суцiльна iржа! Ну хто вигадав таке знущання?!

Так вона може причитати годинами.

Слухаючи її скарги, я встигаю влiзти в теплi шкарпетки, зварити собi каву i зручно влаштуватися в крiслi - ближче до вiкна, щоб на власнi очi побачити, що ж я такого накоїла…

…Багато мiсяцiв я перебуваю у сплячцi. Взимку блiдну вiд холоду i вкриваюсь памороззю, навеснi мене замiтає пилом, влiтку тану вiд спеки i спраги. Все в менi спить, завмирає. А в серединi висить така тиша, мов у зав'язi пiзнього яблука, що накопичує всю силу, аби потiм зблиснути пурпуровим боком i звести з розуму всю околицю своїм настояним ароматом.

Дощi - мої брати. Їх рiвно десять. Усi вони рiзнi, але, виходячи з дому, я завжди знаю, котрий з них сьогоднi завiтав до мене в гостi.

Я нiколи не ношу iз собою парасольки!

А що може бути краще i загадковiше за осiннє листя?! Це ж справжнi листи, якi оберемками розносить вiтер у пошуках адресата. Варто лише вмiти читати!

- Ледь до тебе дiсталася. На дворi страшенна злива! - жалiється вона, струшуючи воду з парасольки на порiг. Разом з краплями з її плеча злiтає кленовий листок, вона з огидою дивиться на нього, мов щойно витрусила з кишенi таргана чи побачила мишу.

Вона не розумiє, що це лист. Справжнiй лист. Можливо, саме той, якого вона чекає, бiгаючи по десять разiв до поштової скриньки.

- Не верзи дурниць! - каже вона. - Ти завжди щось вигадуєш.

Я пiдбираю листок, пiдношу його ближче до свiтла i починаю читати:

«Моя єдина, моя кохана… Я так скучив за тобою. У твоєму вимiрi так мало мiсця для дива i так багато для здорового глузду.

Що сталося з тобою? Де твої циганськi семишаровi спiдницi? Де дзвiночки i браслети? Де намисто, де твоя скрипочка, що спiває вiд одного подиху вiтру? Дай менi руку i втечемо! Я так давно чекаю на тебе…»

- А пiдпис? - несподiвано серйозно питає вона.

- Це не обов'язково, - вiдповiдаю. - Головне, що вiн чекає на тебе. I ви зустрiнетесь. Тiльки надягни ту сукню…

- У смужку?

- Нi. Ту, що одягала на випускний…

- Ну… - зiтхає вона. - Певно я в неї вже не влiзу…

У глибокiй задумi вона забирає з моїх рук листок, ховає його в кишеню джинсiв. I я не розумiю, хто з ким жартує.

- Влiзеш обов'язково… - кажу я.

Вона йде, забувши в кутку свою велику парасолю.

Увечерi вона знову телефонує менi, я налаштовуюсь вислухати чергову порцiю скарг на «мерзотну осiнь», яка висотала з неї усi сили.

- Це був вiн! - божевiльним голосом кричить слухавка. - I повторив слово у слово! Як у листi. I в сукню я влiзла. Щойно повернулася, все бродили, бродили… Ти тiльки поглянь, яка краса за вiкном!

Я дивлюсь за вiкно. Там у чорному капелюсi i плащi гуляє мiй брат-дощ. Вiн махає менi рукою: «Ну, що б нам ще вигадати?!»

Ми любимо вигадувати рiзнi дива: осiнь не терпить чиїхось нездiйсненних сподiвань.

Адже осiнь - це я…

 

 

ШIСТНАДЦЯТЬ

 

 

- Ох, дiвки! - видихнула, солодко потягуючись, маленька i негарна, найкумеднiша дiвчинка в класi Лiлечка Приходько. - Ось виповниться нам по шiстнадцять - розквiтнемо!

До шiстнадцяти залишалось не так уже й багато, i я подумала, що у Лiлечки майже немає часу для дивовижного перетворення. Та й у мене також…

Коли пiсля урокiв Лiлечка забiгала до мене додому, ми годинами стояли перед великим люстром у передпокої. Причому моя голова на добрих десять сантиметрiв вивищувалась над куценькою Лiлечкою.

- Жах! Ти тiльки поглянь на цей нiс! - бiдкалася вона. - А очi! А вилицi! I цi клятi веснянки!!! Нi, я не можу на це дивитися! Я повiшуся! Негайно!!!

- Та ти що? - заспокоювала я. - Не розумiєш свого щастя: у тебе розкiшне густе волосся, а очi - чорнi, глибокi…

Менi б такi очi…

- Збожеволiла? - заперечувала Лiлечка. - Менi б твої! I очi, i колiр щiк! От тодi я б ще могла якось вижити в цьому свiтi… Я - потвора та ще й недомiрок…

- Тендiтна жiнка завжди лишається молодою! - переконувала я.

- Маленький собака - завжди цуценя? - уїдливо вiдказувала Лiлечка, i ми переходили до ретельного огляду фiгур.

- Ти висока, тому i струнка… - зiтхала подруга.

- Нема чому заздрити, - заперечувала я. - У тебе все гармонiйно i пропорцiйно, а от я шпала.

- Дурненька ти… - пiдводила риску Лiлечка.

- Це ти дурненька, - вiдповiдала я.

Ми ще кiлька хвилин з вiдчаєм оглядали себе в безжальному склi, а потiм з тяжкими зiтханнями йшли на кухню пити чай з батоном, густо намащеним згущеним молоком. Так ми зазвичай заливали свою тугу за iдеальними пропорцiями i ляльковими обличчями.

I все ж таки заповiтної межi - шiстнадцяти рокiв - чекали з нетерпiнням. Здавалося, що саме тодi станеться щось таке, вiд чого нашi нуднi обличчя i фiгури перетворяться на еталони краси для всього свiту.

У класi ми з Лiлечкою завжди сидiли на останнiй партi, i нас нiхто там не помiчав, не зачiпав, нiби ми були порожнiм мiсцем на цьому галасливому святi життя.

Щоправда, якось хлопцi таки вiдмiтили подружку своєю увагою, пiдклавши до її наплiчника здохлого пацюка. З цього приводу ми влаштували на кухнi сеанс психоаналiзу. I прийшли до висновку, що ми усе-таки iснуємо. Нехай навiть як об'єкти для знущань, але це краще, нiж зовсiм нiчого!

За день до свого шiстнадцятилiття Лiлечка зателефонувала менi з ванної кiмнати (вона завжди зачинялася у ваннiй, вмикала воду, i ми годинами розмовляли про те, про що не встигли договорити пiд час урокiв).

- Ну, що? - єхидно спитала я. - Розквiтаєш?

- Ага, - незворушно вiдповiла вона. - До мене вчора на вулицi причепився хлопець…

Я ледь не задихнулась:

- Ну i?…

- Завтра йдемо в кiно! - гордо повiдомила Лiлечка, перебуваючи у перiодi початку розквiту, i докладно описала, який Жорiк (його звали Жорiк!!) дотепний, веселий, чемний, уважний, а головне - старший аж на п'ять рокiв.

До мого дня народження залишалося шiсть тижнiв…

Щовечора, лягаючи спати, я наказувала собi негайно розквiтнути. А Лiлечка щодня додавала дрiвець у вогонь, мовляв, вона вже цiлувалась i не абияк, а по-справжньому, i взагалi Жорiк збирається повести її до РАГСу вiдразу пiсля випускного вечора.

Але вона не поспiшала знайомити мене зi своїм другом. З ванної кiмнати щодня вона доповiдала менi обстановку: «Учора ходили до ресторану!», «Була у нього в гостях. Батьки в захватi!», «Завтра на перший урок не пiду, бо Жорiк веде мене на змагання з боксу, у нього ж перший розряд!», «Купив менi шифонову хустку»…