Ірен Роздобудько - Гра в пацьорки (сторінка 10)

…»Я вижу мачту корабля - и вы на палубе…» - це вже спiває залишена наодинцi з собою Надiйка, поки свекруха на кухнi намагається врятувати залишки перевареної риби та нарiзає iнгредiєнти для олiв'є.

Надiйцi хочеться чудес. Але чудеса не повторюються!

…Надiйка пiд прискiпливим поглядом свекрухи понуро прасує штани чоловiка.

- Двi «стрiлки»! - радiсно зауважує свекруха i тицяє їй пiд нiс ложку iз салатом: - А-ну, спробуй на сiль!

Надiйка покiрно жує.

- Ну, здається, все! - каже свекруха. - Салат готовий, заливна риба врятована. Я йду до сусiдки - вона вже стiл накриває…

Свекруха йде.

Надiйка бродить кiмнатами, передбачаючи повернення Євгенка. «Знову десь шапку загубить…», - з досадою думає вона.

Вiд буденних думок її вiдриває дзвоник у дверi.

На порозi - велична, монументальна фiгура, притрушена снiгом.

- Дiда Мороза викликали? - весело питає фiгура.

- Iполит!!! - сплескує руками Надiйка, приймаючи торбу з подарунками - тут i цукерки, i парфуми, i охайна золота каблучка з трьома смарагдиками…

- А у мене тепер мерседес… - мiж iншим зауважує Iполит, допомагаючи зiбрати з килима залишки кухля, який розбила Надiйка.

Потiм вiн лагодить кран, електрочайник, закрiплює скособочену ялинку. Надiйка вiдчуває неймовiрний пiдйом сил i вмикає чайник…

Кiнець другої дiї…

…Уже добре захмелiлий Євгенко бреде заснiженою вулицею.

- Мужчина, ви загубили шапку! - долинає до нього голос,

i тендiтна жiноча постать виростає перед його затьмареним зором.

- О-о… - каже жiнка. - Та вам потрiбно випити чаю з прополiсом! I хто ж це гуляє взимку в домашнiх капцях!

Їхнi погляди зустрiчаються.

«Галя?…» - спалахує спогад у затьмареному Євгенковому мозку.

- Женя!!! - радiсно вигукує Галя.

Галя мiцною рукою пiдхоплює Євгенка i веде до себе - поїти чаєм i сушити його мокрi шкарпетки…

…Рано-вранцi матуся повертається з посиденьок у сусiдки.

Вона добряче вiдвела душу, обговорюючи недолугiсть Надiйки.

У квартирi тихо. Красуня-ялинка виблискує золотавими боками вцiлiлих кульок. На столi бiлiє записка: «Поїхала назавжди. Надiя».

Вхiднi дверi тихенько вiдчиняються.

Матуся дослухається до метушливого шепотiння:

- Як же ми про все це скажемо Надiйцi?

- Елементарно! Поглянь, на кого вона тебе перетворила! Тобi потрiбнi дiєта, догляд, суворий режим…

- Ма! - нарештi гукає Євгенко. - Надiйко! У нас гостi - я Галю привiв!

Матуся урочисто виходить у передпокiй, розмахуючи запискою.

- Бачиш, як все просто вийшло! - радiє Галина, скидаючи свою шубку на руки матусi.

Вона одразу йде на кухню i енергiйно миє посуд.

- Якщо я здаюся вам легковажною, - каже вона матусi, - можемо розмiняти квартиру!

Євгенко засинає з посмiшкою на вустах…

Надiйка та Iполит мчать у «Мерседесi» в своє улюблене мiсто на Невi…

Галя починає прання i посилає матусю за пральним порошком…

Легка заметiль першого дня нового року кружеляє за вiкнами.

Диво сталося…

…Хеппi енд.

 

 

ПОТВОРКА

 

 

Семен Плющик - потворка. Судiть самi: непропорцiйно видовжене худе тiло, маленька голова на гусячiй шиї, глибокi залисини на скронях i непомiрно повнi для вузького обличчя вуста з дитячою перетинкою посерединi, схожi на тiльце тлустого метелика. Крiм цих були й iншi дрiбнi недолiки, якi б не завадили красеню.

Семену Плющику - тридцять. Вiн лiкар. Холостяк. Живе з матусею i крихiтним чорним пiнчером на iм'я Дмитро (матусиним скарбом!). Не курить. Не п'є. I для багатьох не iснує.

Мало яка жiнка, поглянувши на нього, втримається вiд думки: «Бiдося…»

Новина про те, що Плющик одружується, мов грiм, вразила всю полiклiнiку. Особливо радiли старенькi пацiєнтки:

- А наш вбогенький нарештi прилаштувався…

- Бр-р-р! Як можна з таким цiлуватися? - дивувались молоденькi медсестри.

- Ви ще ЇЇ не бачили! Можливо, вони одне одного вартi! - посмiювався головлiкар.

ЇЇ незабаром побачили. I занiмiли. I довго судили-рядили: як таке могло статися?!

А все тому, що наречена була просто красуня. Правда. Буває так: усi риси класичнi, iдеально пiдiгнанi одна пiд одну, а поглянеш уважно - мармур. Холодно.

У цiй же все було неправильним: надто свiтлi, майже непомiтнi брови, надто дрiбний i кирпатий носик, мигдальної форми очi дисонували з їхньою не пiвнiчною, майже прозорою блакиттю. Фiгурка? Не Голлiвуд. Але все в нiй буквально волало: красуня!

Взагалi-то, зовнiшнiсть жiнки залежить вiд того, ким вона себе вважає. Поганенькою? Нема питань: стоптанi туфлi («Є i новi, але цi шкода викидати!»); дулька з волосся, пришпилена на потилицi («Я не якась розцяцькована фiфа з бiозавивкою!»); суворi очi («Я жiнка серйозна, мов трансформатор: «Не пiдходь - уб'є!»).

Ця ж раз i назавжди утвердила себе красунею i була нею.

Вона стояла у коридорi лiкарнi i чекала.

- Солоденька, ви до мене? - визирнув з свого кабiнету хiрург Соєв i обдав незнайомку шквалом жагучої пристрастi.

- Я до Семена Плющика, - вiдповiла незнайомка.

- Якi люди! Якi люди! - роздмухуючи нiздрi, заквакав Соєв, проводжаючи вiдвiдувачку до потрiбного кабiнету. - А я вам, часом, не можу допомогти?

- Тiльки тим, що зачините дверi з того боку!

Соєв послухався.

А невдовзi з кабiнету вискочила, затискуючи рота долонькою, червона вiд реготу медсестра Нiночка, що сидiла на прийомi разом з Плющиком.

Вона побiгла так швидко, що Соєв ледь встиг вщипнути її за чималу сiдницю.

Те, що вiдбулося за дверима кабiнету номер тридцять, стало вiдомо зi слiв Нiночки. А вiдбулося ось що.

Дiвчина увiйшла («Колiр обличчя - ну просто - персик! I, зауважте, без грама косметики!»), сказала «нашому вбогенькому»: «Привiт, потворко!» Плющик розквiт, мов троянда. Зронив ручку. Вдарився лобом об стiл, перевернув вазон. («Ох, панове, це треба було бачити!!»). Пiдвiвся. I тодi незнайомка… цьомкнула його прямо в потилицю. («Жах який! Уявляєте? Ну тут я вже не витримала…»).

 

 

*
 

Оленцi Березовськiй двадцять шiсть. П'ять з них вона сумирно провела в стiнах унiверситету, виборюючи диплом фiлолога. Тепер вона працює дрiбним клерком в туристичному бюро.

Робота непогана, але досить нудна. Вона сидить у кiмнатцi з трьома молодими спiвробiтницями i органiзовує чужий вiдпочинок. I, якщо до неї приходить якийсь чоловiк, то це зазвичай чийсь чоловiк, що вирiшив влаштувати гарний вiдпочинок своїй родинi.

Тiльки й того.

До того ж, Оленка - пристрасний колекцiонер антикварних книжок.

Але це хобi не подiляв жоден з претендентiв на її руку i серце. Але в двадцять шiсть треба виходити замiж…

«Треба!» - так вважає Оленчина мати. I це невiдворотне «треба» висiло над її пухнастою голiвкою, як домоклiв меч. Адже вона звикла у всьому довiряти матусi.

Плющик та Березовська познайомились на аукцiонi раритетних видань. Аукцiон був органiзований як лотерея.

Кожному учаснику видавали номер. Крутили барабан. Кулька, що викочувалась звiдти, символiзувала омрiяну книжку. Плющику нiколи не таланило. Нещодавно вiн твердо вирiшив, що йде на аукцiон востаннє. Але вiн був азартним. А, можливо, доля сама штовхала його в потилицю. Головуючий оголосив, що в наступному лотi розiгрується рiдкiсне видання сонетiв Шекспiра. Плющик i Олена сидiли поруч. Олена нервово посунулась вперед, i її довгий «кiнський хвiст» ковзнув по плечi Плющика. Як людина, що не має рослинностi на головi, Плющик зморщився i механiчним рухом злегка (ну, зовсiм, зовсiм легесенько) поправив Оленцi зачiску. Кажучи простiше, зняв її «хвiст» зi свого плеча i перекинув їй на шию - там де вiн i мав бути.

- Кретин! - одразу зреагувала Оленка (вона завжди була готова дати вiдсiч будь-якому нахабi).

- Патлата… - не дивлячись на спiврозмовницю, м'яко вiдбив атаку Плющик.

Олена пронизала його лазерним поглядом i одразу послабила атаку, адже супротивник безпечний: старомодна бiлоснiжна сорочка, штанцi - ги-ги! - з охайно напрасованими «стрiлочками», розсiяний погляд…

- Потворка! - прошепотiла Олена i в мить радiсно вхопила його за руку, в якiй той стискав картку з номером: - Ваш виграв!

- Що? - не зрозумiв Плющик.

- Тьху, потворко! - беззлобно обурилась Оленка. -

Ваш номер виграв.

I вона зiбгала свою картку в руцi. Плющику поталанило вперше. З Шекспiром. Про решту вiн поки що не знав. Не знав, тому i запитав у засмученої дiвчини:

- Любите Шекспiра?

- Люблю… - вiдповiла Олена i почала просуватися до виходу - аукцiон закiнчився.

Несподiвано Плющик уявив (хоча фантазував на цi забороненi теми доволi рiдко), що це вона сказала ЙОМУ! Ось ЦЕ. Це саме. Це слово…

Як воно звучить? Лю-блю…

Тут Плющик з жахом i соромом констатував, що думає про… жiнку.

Вiн, негарний, незграбний, той, що нiколи не мав успiху у жiнок! Вiн думає про жiнку. Цiкаво, що б на це сказала мати? Вона так мрiє про внукiв… Господи, про кого?! Про внукiв! Таких собi рожевих iстот в мереживi i гольфах з балабонами… Дмитру це точно не сподобалося б. Адже наразi вiн єдине божество в хатi. Навiть пахне, нiби щойно з Олiмпу - шампунем.

Так, а до чого ж тут ВОНА? Та вона ж i є - жiнка! Тобто матерiалiзоване втiлення поняття, про яке вiн завжди думав вiдсторонено, як, наприклад, про купiвлю вiлли на Канарах.

Плющик з невластивою йому нахабнiстю почав працювати лiктями, розштовхуючи натовп, який щiльною хвилею сунув до вузького виходу. Рудий «кiнський хвiст» маячив десь далеко попереду. Вiн ледве наздогнав дiвчину i вхопив за руку (вiн не знав, як поводитись з жiнками, аби сподобатись).

- Вiзьмiть мою картку! - зопалу вимовив вiн.

- Навiщо? - висмикнула руку вона.

- Але ж ви любите… Шекспiра! - Плющик навмисно зробив паузу i, зачаївши подих, чекав на те саме слово.

- Ну… люблю. То й що?

- А я тут зовсiм випадково, менi це нi до чого! - гаряче брехав Плющик. - Я взагалi книжок не читаю!

- Спекулянт, певно?

- Чому спекулянт? Я лiкар. Вухогорлонiс. Плющик. Семен. Друга мiська полiклiнiка.

Щось в ньому змусило Олену затриматись, подивитись на нього уважнiше.

Що саме? З одного боку, потворка i дивак, з другого - лiкар, з третього - має таке ж захоплення, тiльки чомусь так непереконливо бреше, вкриваючись рум'янцем. Кумедно.

Словом, пiшли вони до сусiдньої кав'ярнi-шашличної.

Але шашликiв там чомусь не було. I взагалi нiчого не було, крiм пирiжкiв з лiвером i какао. Дивно, як людей зближує їжа, байдуже яка: чи стiл з фаршированою осетриною, чи холодний лiвер, чи склянка насiння, роздiлена порiвну.

У цей день Олена Березовська отримала, по-перше, сонети Шекспiра видання 1956 року, по-друге, чоловiка для душi.

Її замiжнi подруги вважали, що чоловiкiв як мiнiмум треба мати не менше двох. Один з яких обов'язково для душi.

Плющик в розряд для душi пiдходив iдеально: цiкавий спiврозмовник (виявилось, що лiкар-вухогорлонiс має енциклопедичнi знання з усiх можливих галузей мистецтва!), професiя пiдходяща (i не важливо, що «вухо, горло i нiс» - теж якась користь), не лiзе (хоча б раз спробував взятися за талiю - так нi: все пiд лiкоть!) i, найголовнiше - потворка! Тобто повна безпека закохатися. Гарантiя. Фортеця.

I ось на тобi - мати! Алевтина Сергiївна Березовська щодня пiдточувала цю фортецю: