Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя

Новий роман Ірен Роздобудько «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя» захоплює читача вже з перших сторінок незвичністю сюжетних ліній, алегоричністю образів та ситуацій. Життєві історії людей, яких головна героїня вислуховує за службовим обов’язком, так захоплюють молоду жінку, що вона не помічає: вона й сама є об’єктом спостереження…

 

Ірен Роздобудько

"Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя"

 

ЧАСТИНА ПЕРША

 

«Роман — не сповідь автора, а дослідження того, що є людське життя в пастці, на яку перетворився світ».

«У всесвіті існує планета, де люди народжуються вдруге.

При цьому вони повністю усвідомлюють своє життя, проведене на Землі, й увесь досвід, котрий        набули на ній».

Мілан Кундера «Нестерпна легкість буття»

1

...Я виходжу в імлистий морозний ранок — немов пірнаю в огидну каламутну й холодну воду. Вмикаю автопілот. І просто намагаюся досить чітко перестав­ляти ноги. Аби йти. Повз будинок. Алеєю вимерзлих дерев. До зупинки. Я вставляю у вуха навушники й одя­гаю на носа сонцезахисні окуляри, хоча сонця немає вже тижнів зо два. Просто мені не хочеться дивитися на світ. Сподіваюсь, я йому також небайдужа. І тому він часом перевертається й виливає на мене весь свій бруд.

Я роблю те саме. У маршрутку поперед мене лізе якась потвора в шубі з дохлих кішок. «Куди прешся, падлюко?» — подумки лаюсь я. (Хоча загалом я досить ввічлива і люб'язна. І часом навіть дітей називаю на «ви».) Далі погляд вихоплює з натовпу якусь бабцю. «А тебе куди несе у час пік? Сиділа б удома біля бата­реї, якщо вони ще гріють...» Потім усе зло світу кон­центрується на молодикові з інфантильним виразом обличчя. Цікаво, скільки невинних дівочих життів він перепсує перш, ніж заляже на дивані в очікуванні сма­женої курки під соусом «Тартар»?

Цього ранку (власне, таке трапляється досить час­то) я не люблю світ. І йому на мене наплювати. Він знає, що занадто малий. Він мені затісний. У ньому смер­дить бензином, шкарпетками, парфумами, оселедцем. І немає місця для сорокової симфонії Моцарта або для «Лакрімози». У ньому немає місця (й часу) для сліз. Власне, я не плачу ось уже кілька років — мабуть, зо п'ять чи навіть десять. Такий собі робот на автопілоті... Треба ж було прожити таку кількість років, аби зрозу­міти, що сенсу в житті немає. І твоя удача залежить лише від того, чи скинув якийсь янгол пір'їну, проліта-ючи над твоєю колискою. Добре тим щасливчикам, до кого доторкнувся він САМ. Але таких небагато. Мабуть, над моїм дитячим ліжком почистив своє кудлате пір'я хтось інший, найменший з божої свити горобець.

Іноді на мене накочується потужна хвиля благочин-ності. Тоді я міркую про те, аби зібрати з вулиць без­домних собак чи піти працювати в дитячий будинок. Пропозиція (від однієї знайомої) попрацювати у бу­динку скорботи заскочила мене зненацька саме у та­кий час.

«У тебе буде свій кабінет, — казала знайома. — Робо­та спокійна. Викликатимеш до себе пацієнтів. Годинку-дві порозмовляєш — і вільна! Все одно їх вилікувати неможливо! А одиниця така в лікарні є. Нехай це будеш ти». Я звикла бути одиницею і тому одразу погодилася.

І ось їду в маршрутці, начепивши навушники й оку­ляри. Напад благочинності минув, а трудова книжка вже лежить у сейфі головлікаря. Треба відбути хоча б пару тижнів.

Я їду. Дивлюсь у вікно. Намагаюся не помічати, що на моє плече сперся той самий молодик із рожевим об­личчям гумового пупса. У моїх вухах звучить «Лакрі-моза». З нею я пірнаю у вічність. І такі слова, як «лай-но» або «сука», поволі випаровуються з моєї лексики. Тітка в шубі з кішок мені майже подобається, старенька мадам викликає жалість... Моцарт робить свою справу.

Хтось може подумати, що я — нещасна людина. Адже благополучні мають лише один запис у трудовій книжці, родину, можливо, дачну ділянку. А я можу про­жити сім п'ятниць на тиждень. І кілька життів на дода­чу, поки їду в маршрутці. Тому, думаю, можливо, нині я знайшла своє місце? У Жовтому будинку. В затишно­му кабінеті з кушеткою та напівкруглим столом. Доб­ре якби це було так. Побачимо...

Насправді я не так уже й не люблю цей світ. Я прос­то волію його переробити. Під себе. Для цього потріб­на неабияка хитрість. Адже постійно доводиться вда­вати, що сама перероблюєшся під нього. Щоб не вирізнятися з-поміж інших. Якась дівчина навпроти занадто пильно придивля­ється до мене. її погляд позбавлений випадкової ціка­вості. Це я знаю напевно. Подивившись один раз, вона буквально свердлить мене очима. Краще сказати — поїдає. Я навіть відчуваю, як моє обличчя тане, наче морозиво під сонцем.

—  Вибачте, — нарешті нерішуче шепоче вона, — це про вас стаття в «Подіумі»?

«Подіум» — це ілюстрований модний журнал.

—  Ні, — кажу я, — ви мене з кимсь переплутали. Дівчина, сумніваючись, хитає головою:

—  Та ні... На вас був ось цей перстень...

Каблучки — моя слабкість, І якщо у світі повно схо­жих облич, то поєднання знайомої каблучки зі знайо­мим обличчям — це вже речовий доказ. Ціна моєї сла­ви — ось такі захопливі погляди юних кобіт, котрі мріють потрапити до глянсового журналу.

—  Ні-ні, — повторюю я і відвертаюся до вікна. Роб­лю музику в плеєрі голосніше. Я хочу перегорнути цю сторінку. Вона занадто блищить...

Власне, я нічого ще не зробила, щоб привертати ува­гу. А все, що досягнуто, залишилось у минулому житті, про яке не хочеться згадувати. Я давно вже нічого не пишу, але і зараз чую це прискіпливе запитання: «Як до вас надходять такі сюжети?».

Для мене це дуже складне запитання. Важко пояс­нити нормальним людям...

От зараз я дивлюся на жінку в шубі з кішок. І мене поволі починає нудити. Бувають шуби з такого хутра, що й не здогадаєшся, що воно таке — хвости чи спин­ки. Здається, що це просто м'яка пухнаста тканина фаб­ричного ґатунку, що аж ніяк не пов'язана з убивством, зі смертю... Але ким треба бути, щоб придбати саме та­ку — шкурки, явно здерті з простих дворових нявок — сірих у тоненьку смужку, зшиті так, що майже видно їхні розіп'яті тільця. Під пахвою сірі смужки уривають­ся двома білими плямками. Нещасна тварина мала «особливі прикмети». Мабуть, за ними її й розшукува­ла хазяйка, обходячи смітники та притулки для тварин: «Ви не бачили?.. У неї ще дві такі плями... білі... на спин­ці...» Ось вони, ці плямки, прямо наді мною, під високо піднятою рукою тітки, що вчепилася за поруччя.

Мене нудить. Сподіваюся, вас також...

І ось ця тітка в шубі виходить із маршрутки (вона, звісно, ще їде, тримаючи над моєю головою свою руку з цими плямками, але моя уява вже виштовхує її на­зовні), кудись іде (куди — для нас не має значення) і наштовхується на невтішну хазяйку певної частини свого верхнього вбрання. Тієї, що під пахвою. Вони можуть спочатку мило погомоніти про погоду, про ді­тей або чоловіків... Поки хазяйка мурки не помітить розіп'ятий силует із двома білими плямами.

Далі з цієї ситуації можна робити все що завгодно. Комедію, драму, трилер. Розвивати у різних напрямах, роздмухувати сторінок на чотириста, додаючи туди купу героїв — теж досить різних. Від слюсаря Васі до олігарха N.

Справа не в них. Справа в... маленькому гребінці, на якому грає мелодію герой фільму Кисльовського «Три кольори. Білий» — спочатку на підлозі паризько­го метро, потім — у новому власному офісі у Варшаві. Тобто справа у напрямку думки, зрештою — в деталях. Ось у цій шубі з домашніх тварин, у білих плямках під пахвою, з яких може розгорітися справжня шекспірів-ська драма.

Цю історію я ніколи не напишу. Вона виникла ви­падково і канула в небуття. Власне, їх довкола мене — безліч. На них я й заробляла купу грошей, надсилаючи колись свої перші опуси в різні журнали. Загалом, це — перегорнуті сторінки мого життя. Я змінила ім'я, під­стриглася й пофарбувалася, колишні знайомі мене не впізнають. Лишилися ось такі божевільні прихильни­ці, як це дівча. Та й ті впізнають мене не тому, що чита­ли, а тому, що моє обличчя раніше часто з'являлося на телебаченні та сторінках преси, зокрема модної, глян­сової. Тобто тієї, яку вони читають, сподіваючись вдало вийти заміж чи професійно вимальовувати на своєму обличчі риси якоїсь Кайлі Міноуг. Часом я отримувала від них листи. Вони сприймали мої історії цілком сер­йозно. Так само як я сприймала романи своїх улюбле­них письменників.

Та коли я зрозуміла, ЯК усе робиться, — мені на­бридло читати.

Незбагненним для мене лишився тільки Шекспір. Технологію інших речей я почала розуміти. І коли це сталося, вирішила — настав час змінити удачу.

Участь у загальній профанації — не мій шлях.

—  Ось ви яка... — каже головний лікар, і я жахаю­ся: невже він прихильник модних журналів? — Моя дружина, коли почула, що ви будете у нас працювати, дуже зраділа. Наказала неодмінно взяти у вас автограф. Завтра я принесу журнал. Вона їх збирає.

Я мовчки ввічливо усміхаюся. Всередині нудить, під­смоктує, як під час голоду.

—  Ну от, — каже головлікар, — зараз підемо поди­вимося ваш кабінет.

Він розповідає про мої обов'язки, розклад роботи, про лікарню та персонал.

Для мене головним є те, що я сидітиму в окремій кімнаті й, можливо, полегшуватиму долю якихось не­щасних своїм спілкуванням із ними.

—  Я призначив вам третю і сьому палати, — каже головлікар. — Люди там тихі, спокійні. Єдине, чого їм бракує, — спілкування. Власне, ця посада, на яку ми беремо вас, — моє «ноу-хау».

Він вдається до розлогих пояснень, чому і як виник­ла ідея «психоспікера» (так він назвав цю посаду). Але мені й так усе зрозуміло. —  Чудова ідея! — кажу я.

Лікар і далі натхненно веде розповідь. Мабуть, йому також не вистачає особистого психоспікера. Усім хочеть­ся говорити. І всім здається, що події його життя — важ­ливіші за все інше. Зрештою, так воно і є...

Лікар веде мене до кабінету, який має стати моїм. Він затишний, з фігурними ґратами на вікні. У ньому є крісло, стіл зі стільцем, невеличка шафа і торшер — для відтворення ілюзії хатнього затишку. Стіни — білі. По них в'ються пластикові зарості. Невдовзі познімаю їх, міркую я, заміню на кілька справжніх вазонів.

—  Ну ось, — каже головлікар, — розміщуйтеся. Можете почати знайомство з вашими підопічними хоч зараз. У вашому розпорядженні — сестра-хазяйка. Вона принесе все необхідне. У коридорі сидить чергова — вона вам усе покаже та розкаже. Виникатимуть питан­ня — я завжди до ваших послуг.

Він прямує до дверей, і я розумію, що мишка по­трапила в клітку...

—  І ще одне... — повертається до мене головлікар, уже стоячи за порогом. — Зовсім забув: усі розмови мають бути записані на магнітофон! Це необхідно для лікування. Трапляються цікаві екземпляри...

Він зачиняє за собою двері, до останньої миті спо­стерігаючи за мною. Останнім у щілині зникає довгий м'ясистий ніс. Я зберігаю привітну посмішку. Мабуть, я теж цікавий екземпляр?..

Згодом сестра-хазяйка — огрядна тітонька в синьо­му халаті — заносить у кімнату електричний чайник та магнітофон зі стосиком касет.

Ще за пару хвилин у двері стукає чергова медсест­ра, що сидить «на коридорі».

—  Зараз у нас сніданок, — каже вона, — а після дванадцятої я приведу вам першого. Ось його картка. Поки що ознайомтеся.

Вона не виявляє до мене жодної зацікавленості. Для неї я — нова співробітниця.

Я відчуваю, що мишка вже вгрузає у щось м'яке та вологе по самісінькі вушка.

—  Авжеж! — кажу я, сідаю за стіл і розгортаю карт­ку. Із розумним виглядом занурююсь у читання. Мед­сестра так само зачиняє двері, спостерігаючи за моїми рухами. Мабуть, тут так заведено. Так само вони зачи­няють двері палат. Добре, що на моїх немає віконечка, вирізаного посередині.

Я розплутую різнокаліберні лікарські почерки. Ні­чого не розуміючи у специфічних термінах, перегор­нувши кільканадцять сторінок, відкладаю картку. Зреш­тою, я не лікар — я «психоспікер», мені треба просто побалакати.

Близько дванадцятої мене починає підсмикувати. Двічі за півгодини я таємно пробираюся до службово­го туалету (для цього треба попросити ключі у «кори­дорної» — і це дуже неприємно), потім вставляю касету в магнітофон, перевіряю, чи все правильно, і сідаю за стіл, дивлюся на двері. Нарешті у них стукають. Две­рі несміливо прочиняються.

—  Можна?

Ось він, перший. Я дивлюся на картку й читаю ім'я та прізвище.

—  Будь ласка, сміливіше, — привітно кажу я, натис­каючи під столом кнопку запису. — Сідайте. Давайте знайомитися.


Я називаю себе й запитально дивлюся в очі людини без віку. У нього сиве волосся, охайна трикутна борід­ка (він мені нагадує Реріха) і світлі, майже прозорі очі. Мені трохи ніяково дивитися на його халат та картаті капці. Йому пасував би твідовий піджак із краваткою-метеликом...

—  Мого імені історія не зберегла, — промовляє па­цієнт. — Я — технолог. Можете називати мене так.

—  Добре. А якого виробництва? — намагаюся з'ясу­вати я.

Він морщиться і пересмикує плечима.

—  Мого імені історія не зберегла, — повторює він і продовжує: — Абіотичні фактори — ті, що впливають на компоненти екосистем та сили неживої природи. Зо­крема, газовий склад повітря, температуру, вологість чи сухість, присмаки... Але суть не в тому. Вона в альбедо, тобто білизні, тобто в здатності поверхні відображати

струм випромінювання, зокрема у відображенні плане­тами струму світла, що падає на їхню поверхню... Влас­не, я не марнославний. Суть не в тому.

Я тупо дивлюся на його борідку. Очі пацієнта ви­промінюють незбагненну мудрість. У магнітофоні мар­но прокручується плівка, записуючи повну абракадаб­ру. Я не знаю, як перервати цей потік.

—  Історія не зберегла мого імені не тільки тому, що я свідомо відійшов у тінь.

Усе набагато простіше: було 6 дивним вписувати себе у свою історію — в рамки, побудовані власноруч для інших. У сукупності еволюційних процесів у по­пуляції виникають нові види. Мікроеволюція призво­дить до мутацій, часом до мутуалізму — такої форми міжвидових стосунків, коли взаємодія двох видів вигід­на кожному з них...

—  Це дуже, дуже цікаво, — кажу я, розуміючи, що тут — безнадійний випадок, назву якого може поясни­ти тільки головлікар.

Я вже не намагаюся зрозуміти. Моя справа — ви­слухати. Принаймні вдавати, що слухаю... Дивлюсь, як рухаються його губи й смикається білий трикутник борідки. Цікаво, хто так охайно підстригає її щоранку? Невже сам? Мабуть, ні, адже пацієнтам заборонено мати ножиці... Поступово ловлю себе на тому, що мені неважливо, про що він говорить. Головне — інтонація. А вона заколисує. Я навіть здригаюся, коли він пере­стає говорити.

—  Я зробив усе, що міг. І я вмиваю руки...

Він додає ще кілька фраз і зчіплює пальці в замок. Зараз він здається цілком нормальним. Такий собі чо­ловік, захоплений невідомою мені наукою.

Власне, можливо, в його монолозі є якийсь сенс?

—  Добре, я вам дуже вдячна, — чемно кажу я, ви­микаючи магнітофон. — Але наступного разу мені б хотілося, щоби ви відповіли на кілька моїх запитань. Домовилися?

Він слухняно киває головою. У його погляді на мить спалахує щось на кшталт іронії. Ясна річ: йому немає про що говорити з таким невігласом, як я.

Викликаю коридорну. Вона виводить пацієнта. Він покірно йде, оглядаючись на мене.

—  До зустрічі, — кажу я.

Поглянувши на годинник, розумію, що на наступно­го «клієнта» у мене не вистачить ані часу, ані сил. Вра­ховуючи те, що додому мені добиратися не менше ніж півтори години, починаю збиратися. Я ще не впевнена, що повернуся сюди завтра. «Ти цього хотіла? — промо­вляю про себе. — Ти це отримала. Тихе місце, не пиль­ну, хоч і мало оплачувану роботу і безліч спілкування з можливістю мовчати». Я кидаю в сумку касету. Не знаю навіщо, але кидаю. Можливо, цей жест — механічний?

—  Ну як вам? — запитує чергова медсестра, і в її усмішці проступає знущальний вираз.

Уявляю, що вона думає про мене.

—  Цікаво, — кажу я.

—  Завтра буде ще цікавіше, — безбарвним голо­сом промовляє жінка.

Я хочу уникнути спілкування і швидко виходжу на сходи. Здається, вихід має бути десь ліворуч. Я йду вниз, повз білі стіни царства тіней, проходжу крізь скляні двері вахти й виходжу на подвір'я. Щоб дістатися до зупинки, треба перейти фруктовий сад, потім через будинок ще однієї варти. На вулиці холодно, тому ніхто не гуляє. Озираючись на будинок, бачу у вікні третього поверху розмитий силует. Чомусь мені здається, що це він — той, хто назвав себе «технологом». Від погляду зверху в мене протягом усього шляху до зупинки свербить потилиця...

У маршрутці я заснула і ледь не проїхала повз бу­динок, у якому два місяці тому винайняла квартиру. Мабуть, ще не звикла до нового місця. Підступна дум­ка про джакузі та склянку коктейлю «Малібу» майнула в голові, й мене відразу знудило. Цю думку я пояснила тим, що занадто втомилася сьогодні. Ще б пак! Шість годин незрозумілого монологу!

Вдома я випила склянку теплого молока, зробила собі бутерброд із ковбасою та гірчицею й залізла в ліжко. Я люблю їсти в ліжку, немов хвора. Але я не хвора. Просто це здається мені затишним. На тумбочці біля мого дивана — купа цукерок і порожніх обгорток, тро­хи зів'ялі апельсини, кілька склянок з-під молока та соку. Якби моя воля, я взагалі не піднімалася б з дива­на. Колись я читала про таку людину, котра потрапила в Книгу рекордів Гіннесса: двадцять років у ліжку. За-( уважу, чоловік був цілком здоровий.

Телевізора в мене немає, тому засинати досить важ­ко. Я вставила в магнітофон сьогоднішню касету. Мож­ливо, голос знову заколисає мене?

Зручно умостилася в ліжку. Якщо засну — магніто­фон вимкнеться автоматично.

...Почула знайомий спокійний голос, я навіть уяви­ла тихі світлі очі й трикутну борідку. Але не заснула. Щось у тій нісенітниці привернуло мою увагу. Я не мог­ла сформулювати, що саме змусило мене прислухати­ся. Монолог скидався на... на різнобарвну ковдру, зши­ту з окремих клаптів. Усі вони були різного розміру, різноманітні за візерунком. Що поєднує таку ковдру, міркувала я, дослухаючись до голосу. Основа! Різно­барвні клапті зазвичай нашиваються на єдину основу! У гарної кравчині цю основу зовсім непомітно — тіль­ки картатий узор. Я зіскочила з ліжка. Сну як не було!

Взявши папір і ручку, почала записувати незв'яз­ний монолог.

Від мого приходу додому минуло вже сім годин. Довкола мене лежала купа списаних аркушів, у вікні вже танув місяць, ніч повертала на ранок. Що далі? Я стільки разів перечитувала написане, що в мене за­боліли очі. Я відчувала, що в цій нісенітниці все ж таки має бути якийсь сенс.

А якщо відокремити більш-менш свідомі та прості формулювання від потоку наукових термінів? Я взяла маркер і почала підкреслювати зрозумілі мені фрази.

«Мого імені історія не зберегла. Абіотичні факто­ри — ті, що впливають на компоненти екосистем та сили неживої природи. Зокрема, газовий склад повіт­ря, температуру, вологість чи сухість, присмаки... Але суть не в тому. Вона в альбедо, тобто білизні, тобто в здатності поверхні відображати струм випромінюван­ня, зокрема у відображенні планетами струму світла, що падає на їхню поверхню. Власне, я не марнослав­ний. Суть не в тому.

Історія не зберегла мого імені не тільки тому, що я свідомо відійшов у тінь.

Усе набагато простіше: було б дивним вписувати себе в рамки власної історії. У сукупності еволюцій­них процесів у популяції виникають нові види. Я мав перебувати поза ними. Мікроеволюція призводить до мутацій, часом до мутуалізму — такої форми міжви­дових стосунків, коли взаємодія двох видів вигідна кожному з них. Адже інакше не міг би спостерігати за всією картиною в цілому...»

Аркушів було сторінок із тридцять-сорок. Серед них траплялися й зовсім чисті — без жодних підкреслень. Робота була досить копіткою. Коли закінчилася остан­ня сторінка, я вирішила піти на ще один подвиг: пере­писати зрозумілі фрази на окремі аркуші. Коли закін­чила цю писанину, до ранку лишалося півтори години. Пронумерувавши сторінки, почала читати...

«Мого імені історія не зберегла. Власне, я не марно­славний. Суть не в тому.

Було 6 смішно вписувати себе в рамки власної історії. Я мав перебувати поза ними. Адже інакше не міг би спосте­рігати за всією картиною в цілому, був би лише її детал­лю ОДНІЄЮ з деталей. Піщинкою у пригорщі піску. А такя сам тримав цей пісоку своїй долоні та просіював його крізь пальці. Швидко чи повільно. Швидко чи повільно...

Тільки одного разу я пошкодував, що ПОЗА ГРОЮ, що моє життя триває не так, як в інших, що прирече­ний на тривалу самотність замість миті солодкого па­діння в безвість.

...Це було дуже давно. У вашій уяві це «дуже» обмежу­ється п'ятьма, десятьма, двадцятьма роками власного життя. Або ж двома-трьома сторіччями, але тоді ви не надаєте значення цьому «дуже», перегортаючи сторінки

підручника з історії. Усе ж таки «дуже давно» це пере­бувати у межах власного життя. Адже іншого для вас не існує! «До» та «після» вражає уяву тільки тоді, коли цей проміжок часу відбивається на власному обличчі.

Решта дим...

У мене ж усе інакше.

Мій план виявився геніальним. Я йшов до нього по­вільно. Я мав можливість розмірковувати над ним дуже довго. Сам не знаю, як спромігся на правильне рішення. Найімовірніше, це трапилося випадково, інтуїтивно. Зрештою, як і все геніальне. Я спробую так само просто розповісти про нього. Набагато простіше, ніж це робив раніше. Адже те, що ви вже знаєте, лише узагальнен­ня, ПРОГРАМА. Зазвичай за такими серйозними від­криттями криються інші майже абсурдні, курйозні. Усі великі відкриття починалися з ванни Архімеда, яб­лука Ньютона чи снів Менделєєва.

...Щоранку я зустрічав її біля джерела. Ті посилали туди, заледве вона досягла семирічного віку. Йти було далеко спочатку жовтою рівниною, потім угору, під променями спекотного сонця. Крім того, карафа була занадто важка для її худесеньких, обмурзаних попелом та козячим кізяком рученят.

Я бачив сотні такої малечі. Тоді й тепер. Усі вони в сім років мріють бути принцесами, у чотирнадцять воюють із прищами, у двадцять помирають від кохан­ня, а в тридцять від нудьги та роботи. Є, звісно, «ва­ріації на тему». Але не для тих, хто семирічними догля­дає кіз. їхня доля здебільшого не має варіацій...

Отже, я бачив її біля джерела. Перед тим як підста­вити шийку карафи під струмінь, вона вмивалася. Дов­го терла обличчя, відмивала долоні. Особливе зворушен­ня викликало в мене те, як вона миє ступні вперто тре їх камінцем, уважно розглядає і знову тре, аж поки вони не стають ніжними та жовтувато-рожевими, як пергамент, що світиться на сонці. Потім рівна цівка зі дзвоном лилася в карафу. Лилася так довго, що дівчинка встигала трохи поспати на великому круглому камені. Крізь дрімоту вона дослухалася до звуку п прокидалася якраз у ту мить, коли вода наливалася по вінця. О, забув сказати, вона казала воді: «Доброго дня!» коли при­ходила, та: «Дякую!» коли карафа наповнювалася. Одне слово, звичайне мале дівчисько...

Я бачив усе її життя настільки чітко, що моє серце часом стискалося. Я знав, що років у тридцять, народи­вши купу дітлахів, вона зів'яне, носитиме чорну туніку та хустку, ховаючи під нею поріділе волосся та спалене сонцем згрубіле обличчя. І так само приходитиме до джерела, тільки вже не казатиме воді ані добридень, ані дякую... Вона вже зараз мала вигляд стомленої.

Одного разу я не витримав і, поки вона дрімала, ви­лив половину води з карафи, даючи їй можливість по-

спати довше. Робив так кілька разів. Коли проробив це вчетверте, дівчинка миттєво підхопилася мабуть, дослухаючись до власного ритму, вона не могла спати так довго.

Ти де? дзвінко скрикнула вона.

Щоб не налякати її, я змушений був відгукнутися і сказав, що я тут, поруч, але такий старий та потвор­ний, що краще їй мене не бачити.

Вона й не наполягала на моїй появі. «Можливо, ти й потворний, але ти добрий, сказала вона. Я зна­ла, що ти є. Я тебе ВІДЧУВАЛА!» Ось яке це було дівча...

Відтоді ми почали розмовляти. Вона приходила й завжди запитувала про одне й те саме: «Ти тут?». Спочатку я вагався: чи варто відгукуватися? Але її оче­нята так прискіпливо ковзали по чагарниках та кам'я­них брилах, у них було стільки очікування, що я не міг не відповісти.


Ось так я дізнався, що мешкає вона в бідній родині свого дядька, що в нього купа дітей і вона має доглядати не тільки кіз, а й своїх молодших братів та сестер. Зви­чайна історія! Я знав таких безліч. Але щось було у цій малій. Я запитував їі про якісь дорослі дивні речі, розва­жаючи себе та бентежачи п дитячу уяву. Але вона зав­жди знаходила на них навдивовижу мудрі та прості від­повіді. Діти бувають доволі мудрими. Не знаючи світу далі від свого селища, вона розповідала мені про зірки, які здатні побачити усе в світі, й переконувала, що там, за горами і морем, теж живуть люди. І їхнє життя дуже подібне до цього, що в селищі. А якщо це так, тр вони також мають дітей, готують їжу, розводять кіз. «Але ж це нудно,заперечував я, намагаючись збити її з пан-телику. Одне й те саме щодня! Чим же вони, у такому випадку, відрізняються від каміння, води, тварин?» «Вони мріють!» впевнено відповідала дівчинка. Якби ж вона могла бачити мою усмішку! «Про що?» намагаючись бути серйозним, запитував я. Вона уваж­но оглядала каміння та рослини біля джерела, сподіваю­чись відшукати мої очі. І, не знаходячи їх, упевнено від­повідала: «Про те, щоб завжди була вода. Сонце. І звірі. Щоби діти не хворіли. Щоб... щоб усім людям на долоню вистачило метеликів! І ніхто не помирав». Ось яка це була дівчинка...

...Ще вчора вона терла свої ніжні п'яти ребристим камінцем, і вони світилися, мов пергамент. Але час ми­нав швидко. Я навіть не помітив, як наші розмови усклад­нились, а замість одної карафи вона вже несла дві, такі великі, що хода її обважніла. Проте зверху коричневої туніки вона накидала яскраву бірюзову хустину із золо­тою смугою дарунок сусіда-теслі, й очі її також ста­вали бірюзовими і такими виразними, ніби були нама­льовані кобальтовою фарбою. Вона, як і раніше, ретельно

вмивалася перед тим, як набрати воду, і зазвичай кли­кала мене.

Я ж цілковито розслабився, зовсім утратив обереж­ність. Адже я також був самотній, і цій самотності на­лежало стати ще безмірнішою. Тепер мені було прикро за її долю, яку я бачив достеменно і яка стала для мене зрозумілішою, щойно вона зодягла цю бірюзову хустку із золотою смужкою... Я не витримав. «Пам'ятаєш, ти ка­зала, що хочеш, аби всім людям на долоню вистачило ме­теликів? казав я. Але це, зрозумій, неможливо! Там, за твоїм селищем, люди вбивають одне одного. Вони не­добрі й марнославні. У них є вода і сонце, але вони потре­бують більшого. Набагато більшого, ніж потрібно тобі!» Я бачив у її очах смуток і тому продовжував мучити її: «Що ти могла б зробити, аби змінити все на краще?».

Відверто кажучи, я й сам мізкував над цим. Моя про­вина в тому, що я бентежив цими думками її, звалюючи усі проблеми на цю юну душу, і... чекав на відповідь. Хіба я мав на це право?! Що вона, тринадцятирічна селянка, могла запропонувати? Бірюзову хустку? Свою ганчір'яну ляльку? Карафу? Новонароджене козеня?

Вона задумливо обводила поглядом місцевість. «Я? А що в мене є, крім життя?..» зверталася до порожнечі. І я захлинався цією відповіддю. «Але ж, віддавши жит­тя, ти не відчуєш глибини цієї офіри, продовжував допитуватися в неї. Віддати життяце одна мить, після якої відступає все біль, страх, реальність. Це занадто просто». Вона напружено морщила чоло, сми­кала краї хустки, кумедно дмухала на волосся, що спа­дало на чоло. «Я б могла віддати найдорожче... Те, що належало б тільки мені й що було б прикро віддава­ти...-» «Що саме?!» не вгавав я. І вона вдавалася до істинно дитячих хитрощів, відповідаючи запитанням на запитання: «А що станеться з іншими?».

Тут ми не розуміли одне одного! Я змушений був роз­кривати перед нею дивні речі. Вона слухала, затамував­ши подих. Навіть завмирала срібна цівка води, що лила­ся в карафу. Дуже обережно я розповідав їй про Леонардо да Вінчі, Паскаля, Коперника та Бруно. (Зрозуміло, я не називав жодного конкретного імені боявся зурочити! Головним у моїх історіях було те, що відбудеться далі, якщо світ стане ціліснішим, довершенішим, підпоряд­кованим одній загальній ПРОГРАМІ.) Я говорив про кри­ла й закон всесвітнього тяжіння, про теорію ймовір­ності та класичну механіку.

Звісно, все це було ретельно запаковане в яскраву каз­кову обгортку, аби вона не злякалася. «Так, так, у за­хваті говорила вона після кожної такої казки, це чу­дово! Але... що станеться з іншими?»

І я був змушений вдаватися до ще трагічніших ре­чей, без яких неможливий прогрес. Я розповідав про Жанну д'Арк і Євдокімоса Діокесіса, про Симона Болівара та

Шаміля, про Ференца Ракоці. В її очах палахкотіло сине вогнище, від нього палали щоки та чоло, сплетені паль­ці нервово стискалися. «Так-так, шепотіла вона. — А що станеться з іншими?!» Я був готовий провалити­ся крізь землю. Хитрунка! По одному слову вона витяг­ла з мене майже все! Не розуміючи, що вона має на увазі, я змушений був цитувати Александра Македонського та Макіавеллі, говорити про Дракулу, Гітлера та Сталі­на, Чаушеску та Піночета! Голова моя йшла обертом. Уперта, нерозумна селянка! Своїми «іншими» вона зво­дила мене з розуму, доводила до необачності та абсурду.

Вона й сама не знала про свій рідкісний дар відчу­вати людей та їхній настрій. Тому й шепотіла: «Ну не сердься, заспокойся. Якби щось залежало від мене, я б зго­лосилася віддати найдорожче. Ти повинен мені вірити!».

Я вірив. Але розумів, що у неї нічого немає. Крім бірю зової хустки із золотою смужкою.

...Сонце немилосердним гострим плугом вгризалося в цю кам'янисту землю, від того лущилися найтвердіші скелі. Вона не приходила до джерела кілька тижнів. По­рядок був порушений. А я не люблю безладу.

Нарешті вона з'явилася. Цього разу її голова була щільно обмотана тією самою хусткою, а зверху одягне­на коричнева довга накидка, котру утримував на голові дерев'яний обруч. Я все зрозумів: її віддали заміж. Мила маленька дівчинко, подумав я, тебе не вряту­вали твої проникливі сині очі та густе каштанове во­лосся, ти не стала принцесою. Або, у крайньому разі, дружиною збирача податків, торгівця міддю чи моло­дого міського мешканця. Вони обходили селище десятою дорогою, презирливо затуляючи носа. Тепер мені зали­шиться тільки спостерігати, як у тобі згасне світ. Твій маленький, скоцюрблений світ із його козами, кара­фами, чавунцями, стуленими повіками, покривалом, яке щільно облягає голову, протертим манним супом, хміль­ним белькотінням, виском пилки і стукотом молотка, із заскорузлими старечими пальцями праведника-теслі та його потаємної заздрості до твоєї юності.

...Вона підійшла до джерела поважною ходою, ніби доросла. Вона копіювала старших і намагалася вигляда­ти серйознішою.

Вона мовчала. Я знав, що вона соромилася заговори­ти до мене так, як раніше. І не могла зрозуміти чому. Але я знав: за кілька років наших «таємних побачень» вона стала іншою. Точніше, не стала вона й була ін­шою. Просто я допоміг їй відчути це, І ось зараз їй було соромно, що вона не виправдала моїх сподівань.

«Родина розрослася, нарешті тихо сказала вона, сідаючи на камінь. Вони більше не можуть годувати мене. Та й діти повиростали. Тепер є кому доглядати кіз...» Я мовчав. «Мій чоловік дуже старий, продовжувала говорити вона. Він дуже добрий до мене. Він завжди був добрим чоловіком. Він пригощав мене пато­кою...» Я мовчав. «У нього своя хата. Вікно виходить у сад...» Я мовчав. «Я боюся тільки одного: у нас не буде дітей. А це було б для мене найдорожчим, найважливі­шим...» Я мовчав. Але цього разу моє мовчання набуло сенсу. Я мовчав, поки вона вмивалася, набирала воду, поправляла волосся, що вибилося з-під хустки. Почека­вши ще хвилину, вона повільно пішла вгору, несучи на плечах важкі карафи...

Усе збулося. Усе нарешті вибудувалося! Не вистачало лише цієї маленької ланки. Я радів. Я вже знав, яким чи­ном вкласти все в чітку та струнку систему: ініціати­ва має йти не від мене. Хто б мені повірив? Я створив ТЕОРІЮ, але ніяк не міг ввести її до практики. Адже по­трібно було ще щось те, чого в ній бракувало, ось ця дівчинка з маленького, брудного, бідного селища. Ма­леньке НІЩО, яке мріє, аби «всім на долоню вистачило метеликів». І тільки я міг перетворити це нікчемне НІЩО, це крихітне тимчасове життя на величезний подвиг. Адже вона була готова віддати «найдорожче».

Потім з'явилася динаміка. Як кажуть нині по­зитивна. Я зрушив із місця, наякому так довго товкся...

Я знову заговорив до неї. І говорив так відверто, що через деякий час вона прибігла до джерела, сяючи від щастя: використовуючи зілля, суворий режим та ще тьму-тьмущу лікарських мудрагелів, вона зуміла спону­кати свого старого чоловіка до продовження роду.

...Мабуть, розповідати далі зайве що було потім,ви добре знаєте.

Але якби моє серце не було таким великим і містким, воно 6розірвалося від однієї згадки про те, як вона відда­вала це «найдорожче» до тисячі чужих рук.

Тільки одного разу вона прийшла до джерела, тільки одного разу рвала на собі волосся. І вже не була схожа на ту маленьку дівчинку, що казала воді: «Доброго дня». Я спробував нагадати їй про нашу угоду. А потім за­мовк, дивлячись, як вона лежить біля води й тонка ців­ка б'є в її голову. У майже сиву, срібну голову. Таку ж сріб­ну, як ця вічно юна цівка води...

Я завжди знав, що світ має бути гармонійним. Але цю гармонію треба створювати власноруч. Природа лише підказка, полотно ж маляра справа рук. Мірку­ючи таким чином, я вдався тільки до однієї, але дуже важливої хитрості.

Тієї ночі, коли вона лежала біля джерела, а її замордова­ний син у печері, вхід до якої закривала величезна брила, я зрозумів, що саме тепер треба зробити «диво»! Потім буде пізно. Після її сина з'явиться хтось інший, потім третій, четвертий... Час не жде. Ідея гармонії, системи, ПРОГРАМИ відкладеться. А я більше не міг чекати.

Я пішов до печери, вичекав на момент (не вдавати­мусь у подробиці як, перетворившись на доброго старця, напоїв вартових і жінок, що голосили неподалік, сонним зіллям) та, відваливши брилу, виніс тіло...

Я знав: уранці теорія буде підкріплена фактом. Від­нині я міг спати спокійно...

... Дуже багато часу у вашій уяві або вічність, або п'ять, десять, двадцять років власного життя. Дівчин­ці біля джерела я подарував перше. Тепер я згадую її де­далі частіше. І з жахом розумію сенс її наполегливого за­питання: «А що буде з іншими?».

Не вчених та героїв мала вона на увазі. Вона знала, відчувала, що їхня місія невідворотна, природна. Так само природна, як... народження козенятка з білою озна­кою в сірому стаді. Це було їй зрозуміло. ІНШІ. Ось за кого хвилювалася вона. Вчені та герої заслуговують на будь-яку офіру, але їх так мало порівняно з іншими!..

Страшні часи були тоді. Кров та пісок! Кров, що змішалася з піском, тепер лежала під ногами у вигляді теракотових кульок, «корисних копалин», жирних чер­воноземів. За що я змусив її страждати?

Ятехнолог. Я можу вигадати все що завгодно. Моє життя таке довге, що зараз у ньому більше прагма­тизму, ніж милосердя. Підкоряючись власному азарту, я робив слабких багатими і вони ставали сильними. Я розробляв хитромудрі й часом жорстокі стратегії, аби пробудити інших до спротиву, до кохання, до думки. Але вони корилися силі. Я навантажував їх тільки тією ношею, яку вони могли витримати, але вони ламалися і зраджували одне одного. Я дарував їм шанс, а вони ляка­лися та байдикували.

Потім мені набридло експериментувати. Я зробив усе, що міг. Я більше не можу вигадати нічого нового. І я вми­ваю руки...

У мене є лише одне виправдання: я подарував дівчин­ці біля джерела та її Сину вічність.

Мого імені історія не зберегла...»

Мої сумніви розвіялися. Я зрозуміла, що не залишу роботи. Навіть спати перехотілося. Я зібрала ці «роз­шифровані» сторінки й заховала в теку. У мене навіть не виникло думки показати їх головлікарю. Вистачить з нього й касети. Навряд чи він займатиметься такою марудною роботою, яку провела я. І ніхто, впевнена, цього не робитиме...

Власне, те, що я зробила, — звичайна професійна навичка. Вона залишилася після того, як у мене зникло бажання читати. А воно зникло останнім після бага­тьох інших — наприклад, ходити в театр, їсти солодке, мати мобільний телефон, спілкуватися в ліфті з сусідами, купувати продукти, заводити коханців, брати участь у презентаціях і вечірках, лікуватися, плавати в басей­ні, крутити педалі велотренажера, носити бюстгальтер, фарбувати губи, дивитися телевізор, слухати радіо, чи­стити взуття, стежити за модою, писати листи, варити каву, підмітати підлогу, виносити сміття, думати, ню­хати квіти, чистити рибу, малювати, грати на музич­них інструментах, отримувати гроші, робити будь-який вибір, спати, їздити, мити кахлі, пити вітаміни, вітати­ся, виголошувати тости, смажити м'ясо, робити голуб­ці, відкривати двері, застеляти ліжко, витирати пил, говорити, плакати, сміятись...


Бажання відпадали поступово і довго. Це був ціка­вий процес. Почався він з іншого відчуття, коли я ще активно функціонувала в суспільному житті. Отже, це сталося в театрі. Зовсім несподівано мене почав души­ти сором, настільки, що я заплющила очі і не могла дивитися на сцену, на якій ішла вистава. Дорослі люди виголошували перед темною залою чужі слова. Спо­чатку вони їх вивчали, після цього наповнювали емо­ціями й почуттями, потім додавали до слів різні рухи. Сором, як змій, оповив мою шию і повільно почав її стискати. Купа народу в гарному одязі сидить у темно­му проваллі й мовчки дивиться, як набагато менша купа їхніх одноплемінників метушиться в колі світла навпроти. Від задухи я почала кашляти, й водночас із різних кутків зали, немов на пароль, до мене приєдна­лися такі самі нещасні. Своїм кашлем я випустила джи­нів, що давно шкрябалися в легенях інших глядачів. У за­лі почався невеличкий ефект масового психозу.

— Ти що, застудилася? — запитав чоловік, що си­дів ліворуч від мене.

Я не відповіла. Мені закортіло далі перевірити цей ефект, і я занурила руки в театральну сумочку й почала обережно розгортати цукерку, уважно дослухаючись до зали. Хвилин п'ять зазомбовані мною однодумці сиділи тихо, а потім я почула такий самий шурхіт з усіх кінців. Він був майже нечутний для інших — зазомбованих тим, що відбувається на сцені, але для мене він прозвучав як шум океанських хвиль. Я зрозуміла, що не одна...

Власне, усе це я проробляла, щоб заглушити сором, який все міцніше стискав моє горло. Потім я встала і почала пробиратися до виходу.

Поводилася я, звичайно, нечемно. І була цим дуже збентежена.

Далі все пішло по висхідній... Удома я раптом ви­мкнула телевізор на тому моменті, коли у випуску но­вин демонстрували розмову двох президентів. Вони сиділи один навпроти одного і говорили, нібито не по­мічаючи камер. Чомусь цей момент також здався мені верхівкою сорому. У голові зринула фраза Елізи Дулітл: «На вулиці чудова погода, місіс Хіггінс!».

Хвилюватися я почала лише тоді, коли сором почав душити мене всюди, хоч де я була...

Зранку я вже сиділа на своєму місці. Мені не тер­пілося перейти до наступної історії. Для головлікаря це історія хвороби, не більше. Тому що півкасети я старанно стерла, перед тим як її віддати.

Я вже зрозуміла, що в день можу поспілкуватися тільки з одним пацієнтом, і коли чергова медсестра за­питала, кого привести: вчорашнього чоловіка чи нову пацієнтку, — вирішила спочатку познайомитися з усі­ма і попросила привести жінку...

Цього разу я вислухала досить зв'язну історію. Я квап­люся переповісти її, щоб не забути, тому не звертайте ува­ги на почерк.

«Так сталося, що у свої двадцять років я залишилася одна... Пам'ятаю, як колись мріяла бути власницею ве­ликого будинку, блукати просторими кімнатами, роз­кидати речі в неналежних місцях, діставати з холо­дильника сирі сосиски і їсти їх із гірчицею, задихаючись від її пекучого смаку, валятися до півночі перед увімкне­ним телевізором і не мити руки після прогулянки. І ось тепер я все роблю саме так, але задихаюся не від пекучо­сті гірчиці, а від справжньої гіркоти. І порожнеча квар­тири мене не радує. Це жахлива, гнітюча порожнеча. Хіба про це я мріяла? Хоча минув уже рік після трагічної загибелі моїх батьків, вони назавжди тут у цьому домі. Щоранку я згадую, як ТОГО дня вони по черзі цьом­кали мене, сонну, в щоку, вдягалися в передпокої, брязко­тіли ключами від машини. Пам'ятаю навіть, як загудів на сходовому майданчику викликаний ними ліфт. І, зви­чайно, не забути вибух, що пролунав хвилиною пізніше у дворі. Я тоді ледве відірвала голову від подушки. Поду­маєш! Зараз таке трапляється скрізь. А особливо в на­шому престижному районі...

Те, що я залишилася одна, усвідомила тижнів через два після похорону, після того як інспектор із криміналь­них справ, який ходив до мене мало не щодня, сказав, що «справа зрушилась», злочинців знайдено й більше мене не турбуватимуть. По-дружньому порадив улаштува­тися на роботу чи хоча б ретельно контролювати над­ходження на мій рахунок грошей, які заробляє концерн мого батька, він був одним із головних засновників і встиг укласти документ про спадщину, і, звісно, бути «розбірливою у знайомствах і зв'язках».

Ані знайомств, ані зв'язків у мене не було. Тільки те­пер я могла невтішно підсумувати: я не тільки залиши­лася сама у мене не було ні близьких друзів (батьки ретельно оберігали мене, залякуючи кіднепінгом у дитин­стві та претендентами, ласими до батьківських гро­шей, коли я подорослішала), ні знайомих, окрім двох-трьох сусідок маминих приятельок. Вони зрідка за­ходили до мене попервах, поки я не отямилася.

Отак я й стала господаркою великого будинку, що вже був не в радість. Мене цілком би влаштувала ма­ленька квартирка, у якій я причаїлася б, мов миша в норі, й не виповзала до самої старості. Навіщо мені вся ця розкіш? П'ять величезних кімнат, заставлених анти­кварними меблями, обвішаних картинами-оригіналами (колекція батька), з бібліотекою, в якій найдешевшою книжкою була «Тисяча й одна ніч» на рисовому папері, у палітурці, орнаментованій справжнім золотом, це із захоплень матері. Сама ж я була ніхто. Улюблена дитина, яку оберігали від усіляких згубних впливів, а тим більше від роботи. Навіть диплом мистецтвознавця батько мені простісінько купив, подивившись, як важко мені підніматися вранці, збираючись до ненависного ін­ституту. Про що ж я думала раніше? Відверто кажучи, я вважала, що так живе багато хто. Адже про життя я знала той мінімум, що необхідний дитині забезпече­них і впливових батьків.

Втративши їх, я вирішила взятися за розум. Поча­ла з того, що звільнила покоївку, видавши їй значну ком­пенсацію та дізнавшись від неї, де купуються ті чи інші продукти, як платити за квартиру, як користуватися пральною машиною, пилососом, як викликати слюсаря і куди звертатися з ремонтом авто. День у день я самостіпно навчалася тому, чого ніколи не знала й не роби­ла. Бувало, надвечір падала в ліжко зовсім знесилена. Але квартиру тримала в порядку і з голоду не померла...

У мене ніколи не було друга. Пам'ятаю однокласни­ка, якого одного разу запросила в гості. Він мені дуже подобався, і я хотіла похвалитися перед ним тим, що маю. Але після цього візиту навіть у нашій елітній школі набула репутації «білої ворони» і «буржуйки». Та й бать­ки заборонили приводити в дім сторонніх. Більше в мене нікого не було. Зараз тим паче. Я ловила себе на дум­ці, що зовсім не вмію спілкуватися з людьми, що знання мої книжні, а словесні звороти старомодні, як у середньовічних романах. Я поставила на собі жирний хрест. Мені не світило навіть узяти з дитбудинку гар­ненького хлопчика не передавати ж батьківське добро чужому по крові! Словом, у бурхливому морі, що оточу­вало мене з усіх боків, я почувалася загубленим острів­цем. Як довго це могло тривати, я не уявляла.

А потім сталося диво... Ні, краще все по черзі. Того ранку я поїхала до супермаркету. Зазвичай я проводила в його нетрях по кілька годин, розмірковуючи, що ж мені треба для господарства, навантажуючи у візок безліч непотрібних речей та проклинаючи себе за безпорад­ність і недолугість. Хоча був ранок і біля кас народу було не так уже й багато, навіть ці троє людей я це відчувала шкірою дивилися на мене з неприхованим поди­вом: продуктів і дрібниць у візку набралося на кілька со­тень. Коли ж я нарешті вивезла візок на вулицю і попря­мувала до свого автомобіля, мене гукнули:

—  І ви це все з'їсте? Чи у вас сім'я з двадцяти осіб? Я зазвичай не звертаю уваги на подібні жарти, а тим

більше вигуки в спину. Але приємний тембр голосу все-таки змусив мене озирнутися. На узбіччі стояв чоловік і насмішкувато дивився в мій бік.

Я не знаю, що казати в подібних випадках. Може, слід було огризнутися чи докладно відповісти на запитан­ня? Я обрала друге й розповіла, що сім'ї не маю і що такі покупки роблю раз на два місяці, а потім половина хар­чів псується, а половину доводиться віддавати сусідкам. Він дивився на мене спочатку з подивом, потім зі спів­чуттям. І від цього погляду мені хотілося заплакати. Я вибачилася і пішла далі, але він наздогнав мене.

—  Чи можу я чимось вам допомогти?

Я відповіла, що було б добре, якби він допоміг заванта­жити все це добро у багажник. Він із задоволенням цим зай­нявся. А я дивилася на його стрижену потилицю й уявляла, що цемій чоловік, або батько, або брат, або дядько. І що ось зараз він сяде за кермо і скаже: «Дитинко, пристебни ремінь!».! все стане на свої місця. Мине самотність, страх, невідомість, неприкаяність, і життя потече знайомим річищем. Чоловік розігнув спину і раптом сказав: — А хочете, я вас підвезу? Я вмію керувати.

Я хотіла. Він відчинив переді мною дверцята, а по­тім сів за кермо і сказав майже так, як я уявляла хвили­ни три тому: «Дитинко, пристебни ремінь!». Може, це прозвучало трохи інакше, але я почула саме так: «Ди­тинко...». І... заплакала. Забула сказати, що я не плака­ла ні на похороні, ні пізніше. Просто не могла. А тут!..

Він допоміг мені донести до квартири весь мій крам, я пригостила його кавою, а потім приготувала яєчню, відкрила всі «смачні» баночки, що прикупила в супермар­кеті. Він був першим у цьому будинку, хто не витріщив очі, побачивши картини, меблі, раритетні килими й по­суд початку минулого століття.

Відтоді він часто приходив до мене. Спочатку я по­боювалася чине мисливець це за батьківським багат­ством, чи не злодій, чи не ловелас?.. А він говорив, що в мене красиві руки, чудові очі. Він говорив, що я розумна і несправедливо самотня. Від нього завжди пахло гарним одеколоном. Дуже вишуканим, від Шанель «Плати­новий егоїст». Я не дуже знаюся на цих марках бать­ко, як людина старих часів, визнавав тільки вітчизня­ну парфумерію, тому для мене був невідомим такий спокусливий і паморочливий аромат...

Я не знаю, що таке кохання. Я ніколи раніше не кохала, а тим більше ні з ким щодо цього не радилася. Як я могла думати про такі великі й важливі речі? Я могла б запи­тати у нього. Але хіба про це запитують у того, кого ко­хають? Я не знала. А тому вирішила все-таки спитати. Він спохмурнів і закурив свою коричневу ароматну цигарку:

—  Ти мене випередила, люба. Але якби не це я б ніколи не зважився... Чуєш, ніколи! Все це, і він обвів руками простір, не для мене. Я не смію бути з тобою. Сили наші нерівні... Та й життя мене таки досить по­шарпало. Мені страшно починати все заново.

Він говорив, як Рочестер із «Джен Ейр» чи як інший схожий герой, так гарно говорили тільки на сторін­ках моїх улюблених книг. Я зажадала пояснень.

—  Добре, але історія мого життя сумна, почула у відповідь.

До сумного я звикла давно це мені було зрозумілі-шим і ближчим, ніж тиша, в якій я виховувалася. І він розповів мені про себе. А я слухала, розуміючи, що знай­шла те, що мені потрібно, таку ж самотню душу, яка пережила втрати і трагедії. З'ясувалося, що він був одружений кілька разів. Дві перші дружини померли, у третьої жінки, з якою він сподівався зв'язати свою долю, після двох років безхмарного щастя виявилася психічна хвороба, через яку вона перебуває в клініці.

—  Напевно, це доля, говорив він. Є люди, які за своєю природою не можуть бути щасливими. Сумно усві­домлювати, що я один із них... Тебе це не лякає? Мене не лякало. Навпаки. Я зрозуміла, для чого мені варто жити.

Я не помру, сказала я, і не збожеволію. У мене міцне здоров'я. Мене з дитинства напихали купою ві­тамінів!

Він засміявся і пригорнув мене до себе.

Мене ніхто ще не обіймав...

Ми не хотіли бучних урочистостей, тому розписа­лися в невеликому ЗАГСІ, не повідомивши про це нікого, крім моїх сусідок. Та й кому мали казати ми були са­мотні, створені тільки одне для одного.

Я вже нічого не боялася. Чоловік узяв на себе всі тур­боти й заборонив мені виїжджати до супермаркету, мо­рочитися з миттям вікон і підлоги, звільнив мене від безлічі інших клопотів. Я залишила за собою приємне право готувати йому вечерю. Цілими днями читала, слухала музику, дивилася у вікно і чекала його дзвінків із роботи. Все повернулося на круги своя, з тією лише різ­ницею, що я справді стала господинею великого дому дружиною, берегинею домашнього вогнища. Про це мрі­яли мої батьки. Але, думаю, якби вони були живі, то знай­шли б мені «гідну партію» і я була б позбавлена справж­нього кохання такого, як відчувала тепер. А кохала я кожною клітинкою свого тіла, могла б уся розчинитися у світловому потоці цього почуття. А ще було гостре почуття жалості. Які дурні ті, хто стверджує, що жалість принизлива! Ні, це приправа до справжнього кохання, замішана на страхові втратити й бажанні зберегти. Іноді, коли дивилася на свого чоловіка, моє сер­це стискалося він здавався мені хлопчиком. Як він міг вижити в цьому світі без мене? Я вже знала, що після смерті обох дружин він залишався буквально на вулиці. У нього все відбирали жадібні родичі, а його викидали, як кошеня, як використану річ. Світ став жорстоким, а він не вмів пристосуватися до нього.

На річницю нашого спільного життя вирішила зро­бити йому подарунок. Зранку я подалася до адвоката, який колись вів справи нашої сім'ї.


Я не знала, як піднести подарунок, не знала, як коха­ний відреагує на мою дарчу. Але мені хотілося показа­ти, що я віддаю йому не тільки саму себе — до останку, а й усе, що належить мені. Сказала йому про це за вече­рею. І вперше побачила, як він уміє гніватися.

Навіщо ти це зробила? спохмурнів він. Тобі не досить, що я з тобою, що я люблю тебе? Мені не потрібні докази твого кохання! Мені взагалі нічого не потрібно, зрозумій!

Іншого я й не чекала. Спробувала владнати непоро­зуміння, хотіла навіть розірвати папери, але в остан­ній момент таки сховала їх до шафи. І сказала, що хочу належати йому повністю і що це мій перший самостійний вчинок, який здається мені правильним і при­ємним. І він змирився. Любий мій хлопчик.

Він часто впадав у депресії. Скаржився на роботу, на байдужість і нерозуміння оточення. Він був щасливий тіль­ки тут, зі мною я це знала точно. І ще знала (встигла зрозуміти за цей рік), що його легко можуть обдурити чи скривдити, а він готовий допомагати кожному, хто по­просить про допомогу, як тоді мені біля магазину. Я так любила, коли його обличчя світлішало, коли він сміявся...

Якось він прийшов додому веселий, з якимось паперо­вим згортком у руках.

Що я тобі зараз розповім!радісно почав він. Я познайомився з надзвичайною людиною! З тих гені­альних, що опинилися за бортом життя й у забігайлів­ках цитують Бодлера. Обожнюю таких людей і схиля­юся перед ними. Алевсе по порядку. Заходжу до кав'ярні й бачу: сидить за столиком такий колоритний тип і щось малює на клаптику паперу. Підсів до нього. Розго­ворилися. Він попросив купити йому чарку, а розплатив­ся ти тільки подумай! ось цим малюнком. Це геніально! Сьогодні ж замовлю велику рамку.

І він розгорнув переді мною рулон. Малюнок, викона­ний олівцем, справді справляв враження. Я одразу не збаг­нула, що на ньому зображено. Це була абстракція, але яка! Одна лінія плавно переходила в іншу, закручувалася у спіраль, розгалужувалася на тисячі тонесеньких «ву­сиків». Здавалося, вона затягує у свої глибини. Відірва­ти погляд було неможливо. Я стояла, мов загіпнотизо­вана, задихаючись від захоплення і якоїсь боязні, що не виплутаюся з цього лабіринту.

У той-таки день ми купили велику, дуже гарну рам­ку. Картину ми повісили у нашій спальні. Засинаючи, я невідривно дивилася в неї саме «в неї», бо вона була дзеркалом, а точніше задзеркаллям, таємничим сві­том геніального художника.

Як звичайно, я проспала до дванадцятої. Чоловік ні­коли не будив мене, тільки цілував у щоку, коли йшов на роботу. Я розплющила й одразу ж знову заплющила очі такий могутній потік енергії хлинув на мене з карти­ни. Мені хотілося продовжити задоволення, і я із заплю­щеними очима відновила в пам'яті лінії малюнка. Так діти вивчають візерунок на килимі або чудернацькі трі­щини на стелі, вгадуючи в них табуни оленів, дикі джунг­лі, загадкові письмена. Я подорожувала поглядом по кар­тині доти, доки не навчилася бачити її в цілому. У якийсь момент мені здалося, що на ній зображені понівечені сріб­ною кулею нутрощі реліктової тварини, за хвилину я побачила в самому центрі око, погляд якого пронизував наскрізь, пізніше я зрозуміла, що це зовсім не око, а емб­ріон, який затишно скрутився в чиїйсь утробі, оповитип найтоншими переплетіннями судин. Картини, що я їх собі уявляла, змінювалися з неймовірною швидкіс­тю, відкриваючи нові й нові лінії, і кожна вела до свого сюжету. Найчастіше він був трагічним. А що ще може малювати невизнаний геній, який спився!

Чи варто говорити, що коли я відірвалася від спогля­дання і то завдяки телефонному дзвінкові мого чоло­віка!стрілки годинника наближалися до п'ятої вечо­ра... І весь цей час я пролежала, роздивляючись картину!

Я підхопилася такрізко, що навіть потемніло в очах, почала швидко вдягатися. Порвала колготки... Так-сяк влізла у джинси й уперше забула причесатися. Сьогодні на вечерю я задумала приготувати особливу страву з телячого мозку під екзотичним соусом: рецепт я знай­шла в кулінарній книзі.

Перечитала рецепт. Почала мити мозок. І відчула, що від мертвої білої маси йдуть імпульси. Здригнулася, порізала палець, і кров закапала на білу щільну масу. Не­стямно жбурнула ніж у мийку, а мозок, порожевілий від крові, у відро для сміття. Воно перекинулося, зі столу злетіли чашки. Збираючи друзки, я ще раз порізала руку. Все це страшенно розлютило мене, голова запаморочила­ся. Якось допленталася до спальні й лягла, докоряючи собі: чого було лежати до полудня і віддаватися безтямному спогляданню. Отже, почнемо все спочатку! Тільки цього разу... Я швиденько накинула на рамку свій пеньюар і прилягла. Уявімо, що ранок починається заново. Раз... два... три... Гра налагодилася. Наспівуючи, забинтувала паль­ці, поставила в мікрохвильову пічку куряче філе. І ледь устигла причепуритися, як прийшов чоловік...

От, мабуть, у чому справа: мені набридло байдику­вати. Треба було чимось займатися! Я купила цілу купу жіночих журналів і почала вивчати всілякі статті з цікавими назвами: «Як перемогти депресію?», «Справж­ня жінка хто вона?», «Створи своє тіло!», «Домашня кішечка чи стерво?». Раніше я і не уявляла, що ці запи­тання мучать мільйони моїх співвітчизниць, а тим більше дивувало, що про це пишуть. Аж до суботи я ви­вчала глибини власного «я». Усе викликало в мене подив. Чому мама не навчила мене найважливішого?! Особливо тяжке враження викликали статті про зради, ревно­щі. Світ за вікном, виявляється, був переповнений не­вдоволенням. Одна я була щасливою, і нічого про це не знала. Пам'ятаючи, як півдня провалялася перед карти­ною, я тепер підхоплювалася з ліжка, майже не розплю­щуючи очей, надто завеликою була спокуса розібра­тися в лініях! і бігла до ванної, відтіля на кухню, а потім просиджувала в кабінеті батька.

У суботу мій коханий знову притяг картину. Не можу сказати, що мене це порадувало. Але коли він розгортав рулон, я відчула дивну нетерплячість: що на ній?Із цим треба щось робити... говорив чоловік, розглядаючи полотно. Це ж справді чудово! Знову ви­міняв на пляшку! Уявляєш?! А він же міг би виставля­тися за кордоном. Пропаща людина, так його шкода. Живе, як пес. Наступного разу заплачу йому як слід. Хоча він багато не бере тільки горілкою...

Таким чином у нас на стіні з'явилося п'ять картин. Той-таки простий олівець, ті самі (і щораз неповтор­ні!) переплетення ліній... Я проводила перед ними цілі го­дини, і якби мене запитали, що я бачу, назвала би безліч речей: ніж, годинник, очі, тіла, бані церков, риби, птахи, пророщені зерна, грудки землі, мозок, нутрощі, овочі, зір­ки, рот, зуби, ікла, копита, вовна, дим, апокаліпсис...

Мене більше не тривожило те, що я не приготувала вечерю чи не зачесалася. Часто я залишалася в халаті, накинутому на нічну сорочку, до самого вечора...

...Промінь місячного світла схожий на ніж. Він про­никає крізь завіси на вікні, немов розпорюючи їх, і мені так хочеться взяти його в руки. Відчути вагу. Ножем можна розпороти будь-яку тканину він не завдасть болю. Треба тільки непомітно пробратися на кухню, витягти його з дерев'яної підставки. Тихо... Очі можна не розплющувати все одно видно. Долоня ковзає по стіні, в іншій приємний сталевий тягар місячного променя. Ним можна наповнити себе. Подумати тільки: один рух і ти, відмикаючи себе, немов ключем, ба­чиш, що всередині тебе саме лиш світло...

Але чому від нього так боляче?

Хтось трясе мене за плечі, голова моя розколюється, я змушена розплющити очі...

Люба, люба! Що з тобою?!

Я бачу його злякані очі. Я бачу себе: у нічній сорочці(!), босу(!), в коридорі(!), з ножем, намертво затиснутим у руці!!! Що зі мною?

...Я занедужала. Цежар. Може, вірусгрип якийсь, епідемія. Я лежу в ліжку, на столику біля мене стоїть усе необхідне, щоб не вставати. Чоловік намагається прийти раніше, приготувати щось смачненьке. Мені не хочеться виповзати зі спальні. Я тепер краще розумію художника. Я ЗНАЮ, про що він говорить зі мною.

...Я ще не літала. Я прожила стільки років і жодного разу не злетіла, щоб побачити це переплетення ліній ЗГО­РИ. Тепер я знаю, звідки їх можна побачити! Як це раніше не спало мені на думку? Треба встати. Обов'язково треба змусити себе піднятися, підійти до вікна. Але як це важ­ко. І все ж я піднімаюся, наближаюся до вікна. Воно втя­гує мене майже так само, як і картини. І якщо ступити за рамку неможливо, то за вікно досить легко. Я від­чиняю вікно. Мені не холодно. Мені весело. Зараз, зараз я зрозумію, що там, у центрі завихрень і кілець. Око? Ембрі­он? Райський сад? Ще трохи. Півкроку. ...Різкий дзвінок вириває мене з теплого тунелю. Лі­нії та візерунки змазуються, перетворюються на без­глузду кашу. Треба відчинити двері.

Ти чого в такому вигляді? запитує сусідка. Дзвоню вже півгодини! І що за холод у вас у квартирі?

Стара корова! Яке вона має право? Я морщуся, як від зубного болю. Мене охоплює нове почуття, якого раніш ніколи не було, назва йому лють. Мені хочеться дря-патися й кусатися...

Сусідка проходить у кімнату і зачиняє вікно. Теж мені, знайшлася вихователька!

—  Щось ти мені не подобаєшся, дитинко! Ану лягай, я тобі малини принесла зараз заварю.

У мене на столику є все «Колдрекс», «Фармацит-рон», «Флюколд»... Малина це з дитинства. Від мали­ни буде гаряче в грудях і в очах... Я плачу. Сусідка обіймає мене. Сьогодні мені не злетіти...

Я їду у відрядження, із сумом промовив чоловік. Як я тебе таку залишу?..

Мені не хотілося, аби він переживав, і я спробувала усміхнутися. Нехай їде спокійно, розвіється. Тим паче, що їхати доведеться до міста, де минуло його дитин­ство. Мені вже трохи краще. Ні, справді. Я встала і на­віть спробувала зварити каву.

Вранці він поїхав. А я знову лягла. Хіба до цієї щасли­вої зустрічі я не була тут одна? Кілька днів нічого не змінять. Я ляжу й чекатиму на нього. Взагалі не вийду з кімнати, адже тут так затишно і зі мною мої геніаль­ні друзі картини.

Але ця ніч стала для мене справжнім пеклом. Я май­же не спала. Серце завмирало від жаху. Так було в дитин­стві, коли мені здавалося, що чорна рука тягнеться до вимикача. Тоді головне було лежати тихо, перетерпі­ти. Але зараз терпіти було важко. Я ніби відчувала, як м'які щупальця з малюнка тягнуться до мене, як запов­зають під ковдру змії, і велике чудовисько розпростерло наді мною крила. Невже я чимось завинила, що вони так знущаються з мене? Адже я їх так люблю... А лінії тим часом обвивали, тягли додолу, до коренів, до білих хро­баків і личинок. Хробаки і личинки ось нова деталь, яку я розгледіла тільки сьогодні. Ще вранці вони видава­лися схожими на грона винограду, ніжних лялечок, про­зорих метеликів... Раптом мені здалося, що я вмираю, що серце б'ється дедалі повільніше й ось-ось зупиниться назавжди. Уявила собі, як він приїде і злякається! Я знаю, що треба зробити, щоб не вмерти від жаху й дочека­тися ранку. Я швидко почала кидати на рами все, що потрапляло до рук, як тоді, коли накрила картину пеньюаром...

Не знаю чому, але мені полегшало. Навіть з'явилися сили вийти на кухню і заварити чай. Захотілося попо­їсти. Я відкрила холодильник ані крихти! Дивно, що він не залишив мені харчів. Милий мій хлопчик, я його зовсім заганяла! Я дістала недоїдки малинового варення і шматок хліба, вкритий цвіллю. Помалу відчула, як до мене повертається життя. Чудово! Я зустріну його зо­всім здоровою!

Коли розвидніло, я увійшла до спальні. З лахами на стінах вона виглядала трохи дивно, і мені захотілося швидше навести лад. Я вже почала знімати накинуті речі, аж раптом зрозуміла: треба продати ці картини або розірвати на дрібні клаптики все одно. Відтоді як вони з'явилися, все пішло шкереберть. Чому я не здо­гадалася раніше? Я випила кави. Слабкість і апатію як рукою зняло. Я згадала, як помирала вночі. Невже я мог­ла стати третьою померлою дружиною мого коханого або ждругою божевільною в його житті? Чому в нього така доля?Я повинна врятувати його, просто зобов'яза­на. І тоді все буде добре, я впевнена. Ми забудемо жахли­ве минуле і зможемо бути щасливими.

Я почала телефонувати в ЖЕКи і ЗАГСи. Спілкува­тися мені було важко давалося взнаки моє добровіль­не домашнє ув'язнення. Але після кількох годин коли слухавка в моїх руках мало не розжариласяя нарешті з'ясувала, де мешкали жінки мого коханого. Ще годину довелося витратити, аби знайти медустанови, які ви­дали довідки про смерть. Виявилося, що вони розміщені в різних районах міста.

Я вийшла на вулицю і захлинулася весною. Дивно, мені здавалося, що на вулиці все ще зима...


Оскільки авто взяв чоловік, довелося викликати так­сі. Уже в машині зметикувала, що за інформацію треба заплатити. І не помилиласяпрацівниця реєстратури відразу ж радісно зашурхотіла картками, а медсестра швидко повідомила ім'я дільничного лікаря. Ну а лікар бай­дуже промовив, що жінка заподіяла собі смерть, переріза­вши вени кухонним ножем. Потім я поїхала на квартиру і знову-таки за допомогою «зелених» швидко з'ясу­вала, що після смерті жінки її житло відразу продали.

Було близько шостої вечора, коли я, геть стомившись, дісталася лікарні. Робочий день закінчувався. Щоправ­да, чергова сестричка зателефонувала лікарю додому й вигадала історію із загубленою карткою.

—  Він дуже незадоволений, прошепотіла вона, затуливши слухавку рукою.

Я витягнула ще одну десятку.

—  Це була дуже нервова пані, нарешті сказала медсестра. Вона викинулася з вікна.

Я сторопіла. Кілька разів просила її повторити по­чуте. Але змісту це не змінило. Жінка викинулася з вік­на без очевидних на те причин у неї був гарний чоло­вік, перспективна робота й заможні батьки у Франції. Я змусила себе відвідати її помешкання. Результат той самий: квартиру продали. Приїхавши додому, я, не розбираючи ліжка, лягла на дивані у вітальні. Завтра буде важкий день я твердо вирішила, що поїду до психіатричної клініки. Добре хоч, що вона в місті одна. А ім'я жінки я запам'ятала ще під час нашої першої розмови з моїм теперішнім чоловіком. Навіть не знаю чому...

Милий мій хлопчику, вибач, подумки промовляла я, лежачи на дивані. Я роблю щось підле й огидне. Наче ко­пирсаюся у твоїх речах. Але потім, коли нам буде добре, я вимолю в тебе пробачення. Я знаю, ти мені вибачиш.

У клініці я збрехала (вперше в житті!), що хочу на­відати сестру. Своєму спокою й рішучості навіть сама здивувалася. Мене повели до зали для відвідувачів (звіс­но, й тут не обійшлося без грошей).

Хвилин за п'ять до кімнати увійшла жінка ви­снажена білявка в сірому лікарняному халаті й повстя­них капцях...

—  Ти моя сестра? запитала вона. Я кивнула.

—  Квіти поливаєш?..

Я знову кивнула, бо навіть не уявляла, що відпові­дати.

—  Я хочу додому... раптом жалісним тоненьким голоском проспівала вона, не зводячи з мене пронизливих очей.

—  А де ви живете? зважилася запитати я. Очі жінки загрозливо заблищали.

—  Ти не моя сестра! Ти не моя сестра! повторю­вала вона.

—  Що з вами трапилося?

—  Я знаю... Жінка погрозила мені пальцем. Ти теж живеш у галереї... Я зрозуміла. Мене не обдуриш!

—  У галереї? Де це? розгублено запитала я.

—  Тихо... Це там, вона показала пальцем кудись униз. Там тихо... Вони працюють дуже тихо... До них не доберешся, але в мене є ключ...

Я зрозуміла, що розмови не буде й ліпше піти. Бідна жінка! Я віддала їй пакет із фруктами. Вона витягла апельсин і почала його жадібно, немов яблуко, кусати.

—  Прощавайте, сказала я. Вибачте, що по­турбувала...

—  Це ВОНИ тебе турбуватимуть! Ще й як! А ключ ось він! Візьми, якщо не віриш... Швидко, озираючись на двері, жінка зняла з шиї потертий шнурок із двома ключами. Тарний у мене талісман? запитала, по­сміхаючись.Піди в галерею. Тамтихо... ТамВОНИ. Сховай ато заберуть!

Я машинально взяла ключі:

—  І де ж ця галерея?

Жінка швидко назвала вулицю. Я ледь встигла по­класти ключі до кишені, як до зали увійшла медсестра. Вже стоячи на порозі, я почула, як навздогін жінка крик­нула мені, наче ми справді сестри: Не забудь полити квіти!

їхати чи ні, ламала я голову. Моя нова знайома спра­вила на мене гнітюче враження. Напевно, колись вона була вродливою, навіть гарнішою за мене. А тепер на що перетворилася? Чи був у її плутаних словах хоч якийсь сенс? Навряд. Мене здивувало тільки одне слово галерея. Потрібно з'їздити, подивитися. У крайньому разі полити квіти.

Будинок знаходився в центрі міста, у його старій ча­стині, яку почали забудовувати елітними багатопове­рхівками. Я увійшла до під'їзду. Було темно й вогко. По­чала підніматися, проте не уявляла, як відчинятиму чужі двері. А раптом там хтось живе? Що скажу?

Про всяк випадок кілька разів натиснула на кнопку дзвінка. Тиша. Я постукала. Ніхто не відповів. Хоча мені здалося, що я почула шелест і брязкіт посуду. Я штовх­нула двері й... задихнулася...

«Платиновий егоїст»! Я його впізнаю серед тисячі ароматів... Милий мій хлопчику... Але чому? Звідки? Не­вже запах може зберігатися так довго? Я відчула укол ре­внощів. Проте таким одеколоном користуються бага­то чоловіків... Я пішла до зачинених дверей, з-під яких мигтіло світло. Відчинивши їх, на якусь мить заплющи­ла очі: кімната була залита яскравим весняним сонцем. Коли ж очі звикли до світла, я побачила... Ні! Ні, цього не може бути!!! Усюди на столі, дивані, кріслахлежали шматки ватману, а на них... Я вже знала, що може тра­питися навіть від єдиного погляду на малюнок!

Я стрімголов вискочила з квартири. Ось вона га­лерея! Ні, швидше майстерня божевільного й водно­час геніального у своєму божевіллі художника. І запах. Мій запах. НАШ запах. І ще це я теж запам'ятала! знайома краватка на стільці, стара картата сорочка, у якій він був у перший день нашого знайомства, жакет, абияк кинутий на диван...

Милий мій хлопчику... Чому все так?!

Збожеволіти? Кинутися в розпачі під колеса машини? Що? Господи, що? Але я ж сама казала, що здоров'я в ме­не міцне, що не помру. Коли я це говорила? Кому?

Зупинилася на мить і віддихалася. Ні, я не збожево­лію і не кинуся під машину. Я знаю, що потрібно роби­ти. Зараз же подзвоню своєму адвокатові, поки я жива, поки можна анулювати заповіт. Але спочатку най­головніше.

Я поїхала додому. За двадцять два роки мого життя не пригадую в собі такої рішучості. Не роззувшись, за­йшла до спальні й почала скидати завішені ганчірками рами. Потім розбила скло і, намацавши шорстку поверх­ню ватману (руки і щоки мої палали, неначе я вихоплю­вала папір із багаття!), зіжмакала пружний картон і кинула його у ванну. Чиркнула сірником. Згоряючи, ват­ман шарудів, неначе невідомі істоти, що жили в ньому, передчували смерть. Останній раз глянула на клаптик, що стирчав із багаття, ніжна лінія немов манить за собою... Я піднесла до нього сірник і щільно зачинила две­рі нехай горить на самоті. Інакше... Інакше я не впев­нена, що не вихопила б малюнки з вогню.

...Він не повернувся. Алея й не чекала. Залишилася у своєму великому домі, що належав батькові. Зробила ре­монт, переклеїла шпалери в спальні. А потім вирішила жити довго і щасливо. Тепер я директор великого приватного видавництва, у яке вклала успадкований капітал. Спочатку було важко спілкуватися з людьми, вести переговори і... прокидатися о сьомій ранку. Але поступово я звикла. І справи мої пішли вгору.

А почалося все з книжки, що лише за рік стала бест­селером. Вона називалася «Галерея» такий собі фолі­ант на чотириста сторінок. Чого гріха таїти літе­ратурна праця виявилася непосильною для мене, тому довелося запросити п'ятьох журналістів. Але я цього ніколи не приховувала! Тим більше що тепер ці журна­лісти мої найперспективніші автори, яких я регулярно видаю. На них, відверто кажучи, і тримається мій бізнес».

Я боялася уривати її розповідь запитаннями, але вони, звичайно ж, були для годиться, аби не мовчати.

—  А що сталося з вашим чоловіком?

Жінка сягнула в кишеню свого халата й дістала звід­ти зім'ятий папірець, простягла мені.

—  Так усе закінчилося... — сказала вона. В її очах промайнула посмішка. Мені здалося, що вона сміється наді мною. Я почала читати...

«Я стою в холодному льосі перехнябленого будинку на околиці Богом забутого містечка мого дитинства. У ру­ці сокира... Я маю покласти цьому край. І негайно. «Ось так, милий мій хлопчику, вмовляю я себе. Ось так!..»

...До столиці я нізащо не повернуся. На другий день мого так званого «відрядження» я відчув: щось сталося. Зненацька підвищилася температура, кинуло в жар, се­рце то зупинялося, то калатало, мов божевільне. Я ков­тав пігулки, пив корвалол, потім горілку з перцем... Нарешті, швидше інтуїтивно, зрозумів: річ не в мені! А коли через півгодини хвороба минула, переконався ос­таточно: я програв. Мої картини загинули. Я навіть знав як самеу вогні. Мені нікуди повертатися.

...Малював я змалечку. Мама дуже пишалася моїми малюнками, обвішала ними весь будинок. Але через кілька років будинок спорожнів батько загинув на полю­ванні, а мама якось швидко згасла. Лікарі констатува­ли «загальне ослаблення організму» погодьтеся, до­сить дивний діагноз. В інтернаті я перестав займатися малюванням і повернувся до нього лише на другому курсі політехнічного. Дівчина, з якою я зустрічався, була в за­хваті від мого таланту. Я точно пам'ятаю: вона мене кохала. Носилася з моїми малюнками всюди, переконую­чи, що вони геніальні і що мені необхідно здобути про­фесійну освіту. Я, напевно, послухався б її, якби вона не загинула випала з вікна гуртожитку.

А далі... Розказати не повірять! Та мені й не вірили! Просто захоплювалися моїми роботами, платили за них шалені гроші. А потім я дізнавався, як мої шанувальники один за одним... загинули. І тоді я поїхав до столиці. Про­давав квартири і коштовності моїх заможних дружин. Зрозумів, що в мене великий дар, яким не варто нехтува­ти. По-справжньому я жив тільки тоді, коли працював. Може, я справді геніальний художник, хто знає...

Те, що я можу відчувати свої твори на відстані, стало для мене відкриттям. Яких ще сюрпризів очікувати від долі? І як тепер вчинити? Почати все з нуля. Із цього промерзлого будинку, цього Богом забутого містечка? Я втомився і вже нічого не хочу. Я мушу покласти цьому край. Зціпивши зуби, я з силою опускаю сокиру на зап'яс­тя правої руки...»

 

...Сором почав душити мене скрізь, хоч де я була. Це таке дивовижне відчуття. Особливо тоді, коли зна­єш, що раніше — ще місяць чи два тому — ти весело й докладно, як інші, відповідала на запитання: «Як спра­ви?» або «Що ви думаєте про новий роман Коельйо?». Тоді ж, після випадку в театрі, мені видавалося, що со­ромитися треба й того, що люди говорять будь з ким про стан свого здоров'я, про те, що робили зранку і що робитимуть увечері. Особливо мене нудило, коли го­ворили про роботу. Раніше я теж захоплено могла пе­реповідати різні робочі моменти, скаржитися на проб­леми й розповідати, як я, розумниця, знайшла вихід із тієї чи іншої ситуації. У нинішньому ж стані, коли пишу ці рядки, я почала відчувати, що робота та службові обов'язки — зовсім не головне. Я зрозуміла: без мене не зупиниться жодне виробництво. Можливо, замре на мить. А потім знову обертатиме свої колеса та колі­щатка...

Отже, згодом на запитання: «Як справи на робо­ті?» — я відповідала останнім рядком із книжки, яку на той час читала (тоді я ще могла розрізняти літери), і люди здивовано знизували плечима...

У мене ще буде час розповісти про все це доклад­ніше... Я знову повертаюся до тих днів, коли почала трохи вивільнятися від постійного задушливого сорому. Як дивно: це сталося саме на цій новій роботі. Уперше в мені з'явилася цікавість. Просто цікавість до того, що слухаю. Цікавість, якої не було впродовж кількох років.

—  Ну, як вам працюється? — запитав мене головлі­кар через кілька днів і простягнув журнал із моїм опо­віданням, щоб я підписала його для дружини.

—  Добре, — відповіла я. Могла б, звичайно, сказа­ти й щось більше.

—  Я підібрав для вас найцікавіші екземпляри, — продовжував лікар, дивлячись, як я виводжу пустопо­рожні слова на глянцевій обкладинці. Помітила, що його погляд, зосереджений на тих словах, був сповне­ний захвату. Є такі люди, для яких чомусь дуже важли­во мати автограф на друкованій продукції. Доступ ін­шої особи до засобів масової інформації здається їм чимось на кшталт доторку до вічності. Я уявила, як мій недбалий почерк та незграбний підпис демонструва­тиметься в колі приятелів, аби було про що поговори­ти в найближчі п'ять хвилин.

Я промовчала.


—  Якщо бажаєте, заходьте якось до мене — поба­лакаємо. — Лікар підморгнув мені й пішов довгим ко­ридором, час від часу зазираючи у віконця, що були прорізані в дверях палат. Він задоволено потирав руки і скидався на директора зоопарку, що оглядає свої во­лодіння.

Після обіду до мене привели ще одну жінку.

—  Це — складний випадок, — попередила медсест­ра. — Вона майже не розмовляє. Ні з ким. Увесь час спить... Чоловік у неї добрий. Приносить їй купу всьо­го, а вона його не впізнає, бідолашна...

Я подякувала за інформацію. Налаштувала касету. І ввімкнула магнітофон.

Жінка мовчала, тільки дивилася якось запитально. Потім я зауважила, що її очі прикипіли до пачки сига­рет, що лежала на столі. Я запитала:

—  Закурите?

Вона радісно закивала головою. Взяла сигарету, за­курила. Кілька хвилин зосереджено насолоджувалася смаком. Потім я почула її тихий голос:

«Поруч із ними мені було дуже добре. Вони жили зарід-кою лісосмугою. Я продиралася до їхнього невеличкого фу­ргончика крізь стовбури оголених чорних дерев, вгрузаю­чи ногами у в'язку сиру землю, що вібрувала піді мною, наче болото:3-під землі деінде вибивалися жмутки торішньої зеленкуватої трави, котра якимось дивом вижила й утри­малася на поверхні. Небо тут завжди було сірим, як в останні дні лютого, і тільки далеко на горизонті рожеві­ло призахідне сонце. Такий пейзаж був завжди, скільки пам'ятаю: рідкозубий тин чорних дерев, оберемки жовто-зеленої трави під ногами і дерев'яний фургончик без две­рей наприкінці цієї ріденької лісосмуги.

Здавалося б, видовище похмуре. Насправді нічого подібного!                                                               

Мені було дуже добре поруч із ними. Я входила до фур­гона без стуку, і мені одразу ж кортіло покласти голову йому на плече. Що, власне, я й робила.

Я так втомлювалася, що не могла говорити. А з ними я могла мовчати або перекидатися буденними фразами.їх було двоє: парубок у тільняшці без рукавів і дівчи­на з довгим прямим волоссям. Він зазвичай сидів на лаві в глибині фургона й щось майстрував стругав ножем дерев'яний обрубок або зачищав наждаком поверхню столу.

Ані те, ані інше не заважало мені покласти голову йому на плече: його рухи були повільні й не енергійні, як в інших майстрів, захоплених своєю працею. Дівчина си­діла на порозі біля самого входу. Часом вона курила, див­лячись у далину на чорні дерева, на небо. І мені здавало­ся, що вона бачить там щось дуже важливе.

Вони нічим не виказували своїх емоцій з приводу мого візиту, але я напевно знала, що їм так само добре і за­тишно зі мною. Вочевидь, ми подібні за групою крові або за багатьма іншими ознаками. Тому нам не треба на­пружуватися й вигадувати теми для розмов.

Мене не обходило, ким вони доводяться одне одному, чи буде непокоїти дівчину те, що моя голова в нього на плечі. Мені просто був потрібен відпочинок. І вони обоє це розуміли.

Кілька годин, які я була туту тиші, у спогляданні, у почутті спокою, минали непомітно. Потім я проща­лася і йшла, сповнена нової енергії, готова знову занурити­ся в метушню, що вирувала поза їхнім голомозим гайком.

Як вони жили без мене? Мабуть, так само просто: дівчи­на готувала їжу, юнак... Не знаю. Можливо, ходив на полю­вання? Щоправда, у міських умовах це виглядало б дивно...

Я цим не переймалася. Просто приходила до фурго­на, коли дуже втомлювалася, клала голову йому на пле­че, спостерігала за дівчиною і мовчала.

Поміж нами не було ані любові, ані ревнощів, ані дво­значності, ані розпитувань чи словесного пікетування. Та мені здавалося, що ці стосунки щось значно біль­ше, ніж дружба, більше, ніж любов чи будь-які інші по­чуття, яких у моєму житті й без того було забагато...

Якщо у тебе з'явилися нові друзі, сказав чоловік напередодні мого дня народження, чому б нам не за­просити їх у гості?

Це була чудова ідея! Я не раз розповідала про фургон­чик, про тих двох, що мешкають у ньому, про їхнє спо­кійне й помірковане існування. Щоправда, я не могла зізнатися, що кладу голову на плече хлопця в тільняшці. Адже тоді треба було б пояс­нювати чоловікові, що цезовсім не те, про що він може відразу подумати. Однак якщо б я почала це пояснюва­ти і виправдовуватися вийшло б, що це саме ТЕ. Ось такий парадокс непотрібних пояснень. Жіноча голівка на чоловічому плечі тутзовсім інше, ніж те саметам. Там, у моїх друзів, це лише символ спокою. Таким самим символом могло стати що завгодно: гра в преферанс, ча­ювання, викручування лампочки, готування борщу не має значення. Просто тієї миті, коли я усвідомила, що мені добре, схилила голову на плече господаря фургон­чика. І це закарбувалося на рівні рефлексу. Тільки й того...

Отже, я запросила їх у гості. Вони обіцяли прийти.

Напередодні я провела на кухні кілька годин пек­ла, смажила, варила, різала овочі. Потім накривала на стіл, до блиску натирала фужери та склянки. І так втомилася, що почала сприймати майбутню вечірку як абсурд, котрий звалився на мене, як залізобетонна сті­на під час землетрусу.

Хоча я звикла жити так мити, прати, прибира­ти, готувати їжу, тягати сумки. Щодня. Щороку. Так жили всі наші знайомі. Так жила і я. Тепер, гадаю, ви зро­зумієте, чим для мене був той фургончик...

...Вони прийшли, коли всі вже зібралися. Я посадила її поміж Миколою Миколайовичем, моїм шефом, та практикантом Іванком, а його ближче доДарини, на куті столу.

Вони поводилися скуто і скромно. І мені було трохи прикро. Я воліла, аби всі присутні ці гомінкі, метуш­ливі п велемовні люди побачили щось зовсім протилеж­не. Тишу і простоту, сповнені почуттям гідності.

Гостей було багато. Я ретельно пильнувала за тим, щоб одна страва вчасно змінювалася іншою, бокали й тарілки не стояли порожніми, щоб лунала музика. За кілька годин, коли вечірка була в розпалі, я зауважила, що їх немає.

Вони пішли по-англійському...

Де ж твої друзі? запитав чоловік, коли я вже з останніх сил домивала тарілки. Чому вони не при­йшли?

—  Як це не прийшли? здивувалась я. Невже ти їх не помітив?

—  Он як? вигукнув чоловік. Здається, мені ще не повилазило! Крім тих, кого я знаю, не було жодної душі!

—  Не дратуй мене, будь ласка, втомлено буркну-яа я. Вони були. Просто пішли раніше за інших.

—  Це ти мене не дратуй! заперечив чоловік, ко­трий ще з юнацькихроків був завзятим і запальним спе­речальником. Повторюю: крім тих, кого ми запро­шували вдвох, більше нікого не було! —  А хто ж, цікаво, сидів поміж Миколою Микола­йовичем та Іванком? почала заводитись я. Хто сидів поруч із Даринкою?

Чоловік окинув мене спантеличеним поглядом.

—  Ти, мабуть, перевтомилася...

—  Так, я втомилася, згодилась я, але в цьому випадку це не має жодного значення. Вони були! І припи­нимо цю безглузду суперечку.

—  Добре, спокійно сказав чоловік, я зараз по­телефоную Іванові. Інакше не зможу заснути.

Він вийшов у передпокій і, незважаючи на пізню годи­ну, зателефонував практикантові. Я не дослухалася. Усе це було просто смішно.

—  Ну от, сказав чоловік, повернувшись до кухні, задоволено потираючи руки. Я мав рацію. Іван та­кож нікого не бачив. Поруч із ним ніхто не сидів. Отже, нема про що говорити.

Не зронивши ані пари з вуст, я кинулася до телефону. Мені було байдуже, на що вказують стрілки годинника. Проте Дарина «відбрила» мене за повною програмою і перед тим, як кинути слухавку, все ж таки спромоглася відповісти:

—  Нікого поруч мене не було! Ти просто поставила зайвий стілець.

Я повернулася на кухню зовсім розгублена. Чоловік усе зрозумів без пояснень. На його обличчі вималювалася за­доволена посмішка.

Як я могла забути!раптом зраділа я. Адже ми фотографувалися! Саме за столом. Пам'ятаєш?

Я хотіла негайно бігти до фотомайстерні, але вчас­но схаменулася: було вже далеко за північ. Довелося по­терпіти до ранку...

Забрала плівку й надруковані світлини тільки вве­чері наступного дня. Переглянула їх усі й потім ретель­но обстежила кожний кадр. Моїх гостей на них не було. А біляДарини й між Миколою Миколайовичем та Іван­ком зяяли порожні місця.

Я нічого не сказала чоловікові. Але й не злякалася. Просто заборонила собі ставити зайві запитання. Адже як часто буває: ми зустрічаємо на своєму шляху щось, що не піддається нашому розумінню, наприклад велику любов або справжню й віддану дружбу. Коли ж починає­мо з недовірою копирсатися в механізмі цих явищ, він розпадається на найменші гвинтики. І щось ВЕЛИКЕ перетворюється на дрібні деталі, котрі неможливо зно­ву зібрати докупи, а якщо збереш все одно втрача­ється вся цінність і чарівність того, що раніше було єдиним цілим. Це я знала з власного досвіду.

І тому, як і раніше, продовжувала ходити за чорний паркан маленького гаю, місила ногами вологу землю і вхо­дила до фургона. Вони завжди були на місці. Дівчина сиді­ла біля порога, хлопець майстрував. А я клала голову на його плече. Забувала про все, дивлячись, як з-під його рук виповзають золотисті змійки, що пахнуть лісом.

Ішла тільки тоді, коли відчувала, що сили мої відно­вилися, що я знову готова мити-прати-прибирати, тягати сумки й керувати великим відділом на своєму підприємстві...

...Стукіт пролунав як грім посеред ясної погоди. Точ­ніше, небо, як я вже казала, було зовсім не ясним, а сірим, як напередодні весни.

Стукіт, дзвін та поклик пролунали з того боку гаю. «Стукіт, дзвін та поклик» власне, не зовсім точні назви для того звуку, котрий змусив мене відірвати го­лову від його плеча. Цей звук був жахливим і... привабли­вим водночас. Я звелася. Ноги й руки миттєво оніміли, перетворилися на ватяні. Але я все-таки зробила крок до порога. Мені не дуже хотілося йти, але було в цьому поклику щось таке, що змусило піти на нього, ніби щуру, що йде на звук чарівної сопілки. Я не могла пручатися. Хлопець і дівчина з тривогою поглянули на мене, перезир-нулися. Він ледь чутно прошепотів: «Не прокидайся...». «Не прокидайся, інакше застрягнеш!» повторила дівчина.

Я їх не зрозуміла. Повільно переставляючи ноги, ніби космонавт у безповітряному просторі, попрямувала до гаю. Грузька земля важко дихала піді мною. Луна нарос­тала — в ній звучали знайомі голоси.

Перетинаючи гай, я зрозуміла, що не хочу йти звідси ось так не за власною волею, як це було завжди. З про­тилежного боку гаю здійнявся шалений вітер, входячи в цю повітряну смугу, я, ніби перед стрибком у воду, за­плющила очі...

...А коли знову відкрила їх, переді мною постало ди­вовижне видиво: біла пустеля. Я сиділа посеред неї зовсім сама. Пейзаж із гаєм та фургоном, що лишилися позаду мене, і обриси міста, що маячіло попереду, все зникло. Стихло й відлуння.

Тиша висіла над пісками непроникним куполом.

...Такя застрягла на межі сну та пробудження.

Що це справді так, здогадалася не відразу. Спочатку треба було все обміркувати, проаналізувати. А з логіч­ним мисленням у мене все було гаразд. Крім того, у мене з'явився час подумати я більше нікуди не поспішала. Я стала, як ВОНИті, кого розбудили зненацька. Мож­на було лише здогадуватися, скільки нас таких було! Мож­ливо, тисячі або навіть мільйони і в кожного було своє власне просторе місце. Тепер я напевно знала, що в цій смузі не треба мити посуд, готувати їжу або полювати.


Я сиділа посеред білого м'якого простору, ніби все­редині теплого кокона, і зовсім не прагнула вибратися назовні. А навіщо? Я сама перетворилася на ПЛЕЧЕ, від якого поширювався спокій та впевненість. Часом я згадувала хлопця в тільняшці й дівчину з довгим волоссям як вони там, без мене? Але водночас я розуміла, що саме тепер стала набагато ближчою до них, ніж раніше, адже приєдналася до їхнього світу. Краще зрозуміла істину: спокій це те, що може бути кращим за любов, важли­вішим за буденність, а можливо, і за життя... А цей стан досить дивний! можливий лише на межі про­будження, яке триває кілька секунд. У дитинстві це секунди спокою, сповнені радісним передчуттям чогось нового, смачними запахами з кухні, де бабуся пече млин­ці. Коли ти розумієш, що на тебе чекають, і відтягуєш задоволення: ВЖЕ не спиш, але ЩЕ не прокинувся...

Та якщо я приходила до когось, певно, і до мене хтось може завітати? Але хто і яким чином? І чому я прихо­дила саме до них? Хто ВОНИ?

Згодом зрозуміла: можливо, знала їх раніше. Знала й за­була. Чоловік у тільняшці міг бути хлопчиком, з яким ми разом ходили в дитячий садок. Він чомусь запам'ятав мене. Мабуть, і сам не міг би пояснити чому? Дівчина... Вона теж могла бути ким завгодно продавцем у магазині, медсестрою, контролером у тролейбусі, однією з моїх сусі­док. Певної миті вони подумали саме про мене. Це був випад­ковий вибір. Парадокс пам'яті. Ніби хтось підкинув угору пригорщу камінців і два-три схожих впали поруч...

Зрозумівши це, я вирішила чекати. Адже повинен хоч хтось завітати й до мене...

...Я сиділа в затишному маленькому будинку, який зробила з піску. Тієї миті, коли на горизонті з'явилася постать, я чистила рибу. Звідки вона взялася невідо­мо! Вчора був моток ниток, сьогодні риба... Малень­ка срібляста плотва виблискувала в емальованому відрі. Подорожній підійшов ближче. Я впізнала його. Це був мій чоловік. Тільки вигляд мав такий, як у перші місяці на­шого знайомства...

Він мовчки сів поруч, взяв ніж і витягнув із відра най­меншу рибинку. Я усміхнулася. Тепер я розуміла, що це за­няття, таке буденне, стане для нього символом відпочинку і спокою. Вчора ми могли б разом змотувати нитки...

Ми сиділи посеред білої пустелі під прозоро-блакит­ним небом, часом поглядали одне на одного, сміялися, якщо якась неслухняна рибка вистрибувала на розпече­ний пісок, одночасно схилялися над нею, зіштовхували­ся лобами, знову сміялися. Я вже забула, що нам може бути так добре. Я хотіла, щоб це тривало вічно.

І тому сказала тільки одне слово: «Прокинься!..».

— Він прокинувся і лишився з вами? — запитала я, з подивом відчуваючи, що мені не огидно чути влас­ний голос.

Жінка кивнула. Вона більше не хотіла говорити. — Ми ще зустрінемось, — сказала я.

Вона посміхнулася розумною іронічною посмішкою. Вони всі так усміхалися. Всі ті, кого лікар назвав «ціка­вими екземплярами». Мені подобалися їхні посмішки.

Я взагалі не люблю занадто серйозних і завзятих людей. Часом я не розумію, навіщо вони метушаться, для чого живуть?

Відтоді як зі мною трапилася ця халепа, я почала помічати безліч дивних речей — не навмисно. Вони самі стрибали в мою голову.

Наприклад сьогодні, коли я їхала додому...

...У тролейбус зайшов чоловік у плащі. І я його від­разу впізнала. Чоловік сів біля запітнілого вікна й щед­рим рухом протер його від краю до краю. Це був Чоло­вік, Котрий Протирає Запітнілі Вікна. Є люди, що продмухують собі крихітну щілину в віконці й дивлять­ся в неї, як у замкову шпарку. А цей — розумник! — одним широким змахом руки відкрив нам усім цілу панораму міста, що пропливало за вікном. Поява цьо­го чоловіка змусила мене звернути увагу й на інших попутників. Як же я здивувалася, коли побачила стіль­ки знайомих облич! Поруч із Чоловіком, Котрий Про­тирає Запітнілі Вікна, сидів Чоловік, Незадоволений Життям і Дуже Задоволений Собою. Він був неперевер­шено лисим. Як тільки його сусід протер скло, яскраве сонце сліпуче засяяло на дзеркальній лисині Дуже Задоволеного Собою, пускаючи по всьому салону райду­жних зайчиків. Чоловік, Незадоволений Життям, од­разу ж надів кашкет. Він був дуже незадоволений та­кою ранньою весною: нещодавно він придбав собі нове пальто (котрим, певно, був незадоволений через його високу ціну), і йому кортіло ще трохи поносити його. З іншого боку, він був незадоволений надто слизькою та сніжною зимою через брак пристойних чобіт. На­справді ж понад усе він був незадоволений власною дружиною... Щоправда, черевце його стирчало досить красномовно, у ньому перетравлювалися чудовий м'яс­ний пиріг і два бокали смачного виноградного вина. І собою він був цілком задоволений.

Поруч, майже спираючись на цього пасажира, стоя­ли дві дівчини. Одна з них була Тією, Що Занадто Голос­но Розмовляє. Вона розмовляла голосно. І всі довкола довідалися, що за два тижні вона одружується — під вінець стане в білій сукні, розшитій стразами «під Сва-ровскі».

Біля входу сиділа Літня Жінка, Котра Лається в Люд­них Місцях. Вона тільки роздувала щоки, але я одразу все зрозуміла і поквапилася вийти, хоча до мого будин­ку було ще дві зупинки. Літня Жінка ледь устигла ска­зати мені навздогін: «Бач, як вирядилася! От у наші часи...». Однак я не встигла дізнатися, що було в її часи. Я не хотіла про це знати. Вдома я почала згадувати всіх людей, які часто трап­лялися на моєму шляху. Вони спливали в моїй пам'яті, і я з подивом розуміла, що тепер знаю їх не за іменами, а якось... зсередини. Ніби переді мною відкрилася їх тонша сутність. Я згадала своїх колишніх співробітни­ків. Неподалік від мене сиділа Жінка, Що Була Готова Принести Себе в Жертву. Щоправда, вона цього ще ні­коли не робила, але кожен її порух свідчив про цю го­товність номер один. Навіть хода в неї була така, ніби з кожним кроком вона піднімалася на гільйотину ча­сів Французької революції. А коли вона здіймала руку, щоб дістати теку з верхньої полиці, — нагадувала на-півоголену Свободу з картини Делакруа. І в неї дуже кортіло випустити кулю. Хоча колеги випускали в неї замість цього лише жарти й насмішки. Кулі — це ат­рибути іншого антуражу. Але вона була готова і до того, й до іншого.

Через два столи від неї сиділа Жінка, Якій Постійно Телефонував Чоловік. Йому конче необхідно було ді­знатися, чи пообідала вона? А якщо він чув позитивну відповідь — одразу ж передзвонював, з'ясовуючи, чи випила вона філіжанку кави з круасаном. Очі цієї жін­ки завжди хворобливо палали: вона боялася, що коха­ний чоловік зателефонує в ту хвилину, коли вона ви­йде з кабінету помити чашку. І тоді його життя втратить сенс. Можливо, назавжди...

Трохи далі розмістився Юнак, Котрий Захоплювався Буддизмом. Це було його таємницею. Його обличчя зав­жди прикрашала відсторонена посмішка. З ним можна було робити все що завгодно: занурювати обличчям у вершковий торт, підкладати на стілець кнопки, засунути за комір павука чи навіть слизьку жабу... Він посміхався. І всі довкола думали, що він — підлабузник, кар'єрист і «тиха сапа». «Цей далеко піде!» — казали про нього в ку­рилці. Але якщо він і міг піти далеко — то тільки вглиб власного «я», де завжди цвіли полуничні лани.

І цього не могла зрозуміти Дівчина, Приречена Ходи­ти в Секретарках. Хоча вона давно вже обіймала посаду завідувачки відділом і постійно ганяла Юнака, Котрий Захоплювався Буддизмом, за ванільними булочками до кондитерської. Вона регулярно ходила до фітнес-центру на перлинові ванни, щоранку викликала до себе візажис-та, голосно скаржилася на обтяжливі поїздки на Форму­лу-1 та обридлі Мальдіви. Проте навіть якщо б завтра до неї посватався один із синів принца Чарльза, вона не пе­рестала б відгинати мізинець, підносячи до губ філіжан­ку з кавою, і прискіпливо випитувати в офіціанта про склад фондю «франш-конте».

Хоч би кого я згадала — для всіх підбиралася своя, досить влучна характеристика.

Чоловік, Котрий Ретельно Приховує Пристрасть до Казино, Хлопчик-Паж, Жінка з Поведінкою Дівчинки, Тітонька-Брунька, Що Так і Не Розквітла, Дівчина Не Від Світу Цього, Чоловік-Шматочок-Сиру, Незбагнен­на Красуня, Дідусь-Генерал, Жінка-Зірка... Усі вони не здогадувалися, що приречені грати в житті одну, напе­ред визначену роль. Одну й ту саму, не зважаючи на обставини...

Але яка роль, у такому разі, відведена мені?

Кілька років тому я б упевнено могла відповісти на це запитання. Тепер я тільки мусила це з'ясувати.

...Уранці наступного дня для розмови я обрала чо­ловіка.

Він мав довге волосся, комір його лікарняного ха­лата був піднятий і підв'язаний чорною оксамитовою стрічкою. Сівши навпроти — рухи його були різкими та елегантними водночас, — він заклав ногу на ногу, відкинув із чола рудувате пасмо прямого волосся й кар­тинно обхопив коліно тонкими нервовими пальцями. І одразу заговорив. Заговорив швидко, досить гарною мовою, дивлячись кудись вгору, ніби зчитуючи опові­дання, що було надруковане на стіні позаду мене...

«Я вийшов на берег Гондвани ввечері 12 листопада. Пором не діяв уже кілька років, а можливо, кілька десятків років. Тому довелося найняти човняра, котрий затри­мав моє прибуття на острів на два дні, повільно ремон­туючи свою яхту.

Я ступив на розгаслу, порослу мохом землю, зав'яз у ній майже по коліна і ледь устиг вихопити валізу з яхти, котра різко розвернулася. До того ж, клятий човняр здій­няв довкола такий водограй, що я одразу промок з ніг до голови. Крижаний вітер зірвав з мене капелюха йза мить втопив його у хвилях. Дерева на березі відчайдушно схре­щувалися гілками, гнулися, вчіплювалися одне одному в закошлані верхівки, оберемки вирваного листя утворю­вали жовтогарячі повітряні урагани, ніби тут ішла вій­на. Я розгублено оглянувся на воду: може, встигну повер­нути старого. Але яхта вже зникла в тумані.

Яроззирнувся, чи не побачу за деревами вогнища або рибальських неводів, які сушаться на березі, або ще яки­хось ознак людської присутності. Зайвий клопіт! Наві­що я приїхав сюди? Та ще й з валізою, в якій акуратно складені кілька білих сорочок, шкарпетки, пара крава­ток, нові чоботи й збірка мого улюбленого Превера!

Мене ж попереджали, що тут мешкають осібно три-чотири родини. Але це не означає, що на цілому острові немає жодного готелю, кнайпи чи поштового відділен­ня, міркував я. Та, ймовірно, помилявся. Адже довкола точилася безупинна війна дерев, шуміло море, вітер здій­мав листя й пісок. І жодної душі! Відверто кажучи, я злякався. Ще раз кинув тоскний погляд на горизонт: можливо, човняр пожартував і скоро повернеться? Та в цей час на морі здійнялися такі хвилі, що стало зрозуміло: навіть корабель не ризикне рушити в таку небезпечну путь, не те що маленька рибальська яхта!

Нічого не лишалося, як піти вперед, у глиб острова, з надією, що мій переляк безпідставний, що скоро вийду на широкий сухий шлях, побачу вогні, будинки, яскраві написи на вітринах магазинів.

Іти довелося довго. Скажені дерева намагалися обплу­тати мене своїми слизькими мокрими вітами, пісок на­бився в чоботи, обличчя довелося замотати нашийною хусткою.

За годину цієї божевільної дороги я все-таки помітив за пагорбом щось схоже на будинок і кинувся в той бік, на слабкий вогник, що пульсував усередині.

Грошей ми не беремо! сказав старий у довгій білій сорочці, щойно я вимовив своє прохання про чашку гарячого чаю і нічліг за будь-яку ціну.

—  Ми зневажаємо гроші! підтвердила стара в такій самій одежі. Ми вже забули, що то є...

Та я відчував гостру потребу відпочити, перед тим як знову ступити за поріг, туди, де вив вітер і шуміла злива. Я відкрив перед ними свою валізу.

—  І речей нам не треба! відрубав старий.

—  Навіщо нам речі? Куди їх одягати? підтрима­ла його стара. Ми маємо все необхідне.

Старий пішов на мене, намагаючись випровадити за двері.

—  То чого ж ви хочете? вигукнув я. Невже ви ніколи не допомагали ближнім?

Ця думка злякала мене самого. Якщо вона була тут така маленька і слабка, її теж могли так само ви­ставити за поріг.

Старий перезирнувся зі старою.

Допомога ближньому не входитьу наші звичаї... сказав він. Проте виняток, звичайно ж, був... Одного разу...

Я затамував подих. Можливо, зараз я щось дізнаюся про неї? Але старий говорив зовсім про інше:

Ну гаразд. Ви можете залишитись. Якщо розка­жете нам щось цікавеньке. Ніч занадто довга, а в нас безсоння...

Я полегшено кивнув і почав стягувати мокрі чоботи.

Стара незадоволено заходилася накривати на стіл: поставила каструлю з вареною картоплею, поклала кіль­ка дрібних рибок і безформний кавалок житнього хліба. Старий підклав до каміна дров. Я намагався їсти повіль­но, щоб розтягнути час, зібратися з думками. А ще я розмірковував про те, чим її привабив цей острів? Назвою? Жагою до пригод? Можливістю відпочити від по­всякденної маячні? З хвилюванням вирішував, як розпо­чати пошуки, як заговорити про те, заради чого рушив у цю жахливу подорож.

Я ледве встиг допити останню краплю чаю, як ста­рий зі старою всілися навпроти та, ніби за командою, підперли жилавими кулаками свої зморщені обличчя. Вони не жартували. Вони приготувалися слухати. Кля­тий острів!


Я глибоко вдихнув і видихнув... Про що їм розповісти?

За вікном тривала війна дерев, гілки настирливо на­магалися розтрощити скло.

Я почав говорити. Розповів про те, де і ким працюю, хто мої батьки, які книжки люблю читати та які пере­дачі йдуть нині по телебаченню. Це їх не надихнуло. Старі засовалися на стільцях і незадоволено перезирнулися. Я по­квапився продовжити. Повідомив про результати остан­нього футбольного матчу, пояснив теорію Дарвіна про походження людини і дещо із законів фізики. У мене було відчайдушне сподівання, що господарі нарешті заснуть. Але вони сиділи, похмуро і злобно втупившись у мене. Від їхніх поглядів у мене лопалися очні судини...

—  ТА говорила складніше, пробурмотів старий.

—  Хто? не втримався я.

—  Ніхто. Продовжуйте. Або забирайтеся геть! втрутилася стара.

Довелося змиритися і продовжувати. Тож я безтям­но почав переказувати вірші Превера. Вийшло ще гірше, ніж закон Ньютона. Однак, на щастя, дивні господарі нарешті почали клювати носами. Я поглянув за вікно там уже сірів вранішній серпанок.

У мене з'явилася змога роздивитися довкола. Кімна­та була простора, у ній приємно пахло деревиною та зіллям, тихо потріскували дрова в каміні. Два ліжка біля стіни, крісло, широкий стіл, стільці все було виготов­лене з добротного дерева. Нічого зайвого. Тільки один із кутків був завішений легкою тканиною, за якою тьмя­но світився вогник. Я обережно підвівся зі стільця. Ці­каво, яким богам моляться ці відлюдники?

Тихо відсунув завісу. Над свічкою на великому цвяху висіла блакитна стрічка...

Я впізнав би її серед тисячі інших! Я навіть здогаду­вався, як вона може пахнути лавандою, а точніше лавандовим шампунем...

Холодна та чіпка стареча рука вп'ялася в моє плече. Яз огидою відкинув її, ніби це був павук або гусінь.

—  Забирайтеся геть! Очі старого випромінюва­ли лють.

—  Що це? запитав я, вказуючи на стрічку.

—  Геть! Він старанно розправив тканину, і бла­китна стрічка згасла...

—  Але куди мені йти? Здайте мені куток на пару тижнів. У мене тут є справи... Ви поганий оповідач, стишив голос старий. Ідіть до сестер. Це за кілометр звідси на захід. А нам квартиранти не потрібні!

Добре, хоч мої чоботи просушилися! Я взувся, підхо­пив валізу...

Принаймні я знав: ВОНА була тут.

Можливо, на цьому острові відшукаю когось більш приязного до мене. Я вийшов і занурився в молочний ту­ман. Дерева припинили свою бійку. Повітря було просяк­нуте духмяним запахом вирваної з корінням трави. Чо­мусь у мить смерті рослини пахнуть особливо гостро...

Я несподівано подумав про те, що мало знаю. 1 це ви­далося мені дивним...

Перед тим як постукати в двері наступної будівлі (це був охайний котедж із веселенькими фіранками), я вмився біля джерела, так-сяк подер щоки бритвою. Без­сонна й безтямна ніч далася взнаки: я ледь пересував ва­тяні ноги. Було вже зрозуміло, що готелю тут ніколи не було. Будинки розміщувалися далеко один від одного, і люди були відокремлені не тільки через брак будь-яких ознак цивілізаціїтелефонного зв'язку, радіо, телеба­чення, а п самою природою. Аби потрапити до котеджу, я здолав кілька великих пагорбів і дві лісосмуги.

Отже, я поголився, зняв краватку (у ціп глушині вона виглядала досить смішно) й постукав у двері до тих, кого старі назвали «сестрами».

...Вони справді були схожі. Дві жінки непевного віку, в однакових чорних сукнях із білими комірцями, накрох­маленими з такою пристрастю, що на підборіддях обох дам позначилися червоні рубці.

Доісторичні викопні вікторіанської епохи не відво­дили поглядів від носків моїх чобіт. І так само, як і попе­редні аборигени, категорично відмовилися від грошей, а після невеличкої паузи і від можливості проявити ми­лосердя до втомленого подорожнього.

—  Ви ж чоловік!сказала одна, не піднімаючи очей.

—  Ми відвикли від чоловіків! Ми вас боїмося! до­дала інша.

—  Але ж я зміг би щось зробити корисне... Принес­ти води... Або ще щось... почав умовляти я, пригаду­ючи умови старих.

—  Ми все робимо самі, заперечила одна.

—  Але, підхопила інша, ми любимо співати. А пісень не знаємо. От якби ви поспівали нам щось...

«Цього ще бракувало співати церковні псалми, спересердя подумав я,та це острів якихось божевільних!»

Але мій погляд уже проник до кімнати в куток, до свічки (такої самої, як у старих!), до предмета, котрий вимальовувався над тьмяним вогником. Тривога охопи­ла мене й змусила покірно кивнути головою.

...У будинку сестер я перебував майже добу. Зранку я просто влігся, не знімаючи одягу, на тапчан у передпокої і прикинувся, що одразу заснув: не викинуть же вони на вулицю втомлену сонну людину! Прокинувся аж на­ступного ранку від неприємного відчуття, ніби на мене хтось дивиться. Жінки в чорному справді стояли наді мною. Ледь я поворухнувся, вони поквапилися опустити очі додолу.

—  Можете поїсти, сказала одна. Там, на сто­лі, молоко й сир.

Усе повторилося. Я повільно їв, розуміючи, що співа­ти мені все ж таки доведеться було очевидно, що жін­ки очікують від мене концерту. А я розмірковував про одне: як би зазирнути за завісу. А після того як доїв останні крихти, став нервово вирішувати, що ж вони хочуть від мене почути.

—  Тепер співайте! наказали вони. Я ледь пригадав слова гімну моєї країни.

—  Не те... пробурмотіла одна.

—  Не те... луною відгукнулася друга. Таких пі­сень ми не любимо. ТА співала інакше...

—  Та про кого ви всі говорите, чорт забирай! не втримався я. Кого ховаєте на вашому клятому ост­рові?!

Отут обидві здійнялися наді мною, немов чорні аку­ли. Гострі леза краваток зблиснули, сестри загрозливо ошкірилися:

—  Геть звідси!

Алея вже не міг стриматися. Тож схопився й кинув­ся до кутка, відсмикнув завісу імпровізованого алькова й приголомшено завмер: над свічкою, на такому самому, як і в старих, гачку висіли... її босоніжки.

Старенькі, з потертими тоненькими ремінцями. Я не міг помилитися! Босоніжки не стрічка. Я чітко пам'ятав кожну впадинку на тонесеньких кісточках її ніг і ці рожеві ремінці, що охоплювали їх! Я різко повер­нувся, жадаючи пояснень, і... наштовхнувся на дуло ру­шниці, спрямованої мені в потилицю...

...Біг, не розбираючи дороги, стрибав від куща до куща, а навздогін чулися постріли. Валіза, цигарки, чоботивсе залишилося у клятому котеджі. Біг довго. Кілька разів па­дав у болото, підводився і знову біг, доки звуки пострілів стали ледь чутні. Знесилений, ткнувся спиною в якийсь паркан, повільно сповз по ньому на землю і заплющив очі...

...Я завжди був улюбленцем долі. Друзі вважали мене душею компанії, а жінки ніколи не залишали мене пер­шими. Я все вирішував сам.

І раптом ця життєва програма загальмувала, усе пі­шло шкереберть. Три роки я перебував у розпачі, напру­жено міркував, чому вона залишила мене. А потім поїхав сюди: вона завжди мріяла про дику безлюдну землю...

Незчувся, як заснув ось так, у багнюці, під чужим парканом. Тепер у мене не було ані грошей, ані чистої білизни. Прокинувся від неприємного звуку. Зазирнув у щі­лину паркану: на подвір'ї двоє чоловіків пиляли дрова. Од­ному було років шістдесят, другому сорок. Ймовірно, це були батько та син. Вигляд мали досить нормальний. Я відчинив хвіртку й нерішуче завмер. Обидва, кинувши роботу, пішли мені назустріч. Про всяк випадок я кинув погляд на гостро заточений кілок, що лежав неподалік. Старший чоловік заговорив привітно, пригостив само­круткою, в яку насипав якесь невідоме мені зілля. Нарешті я зміг поговорити нормально, поставити запитання. І, по­чавши здалеку, дізнався, що на острові з давніх часів мешка­ють чотириродини ті, що залишилися від переселенців, які прибули сюди в пошуках спокою. Я згадав позавчораш­ній буревій, холод, мокру землю, що вібрувала під ногами, мереживо павутиння, напнуте поміж стовбурами...

—  Вам, мабуть, доводиться тяжко?..

—  Нам байдуже, відповів батько. — У цьому і полягає сенс Спокою. Вам цього не зрозуміти... І нікому не зрозуміти. Тому ми і не приймаємо чужих.

—  Нікого з них?

—  Нікого...

—  Отже, я перший?

Син трохи закашлявся, батько постукав його по спині.

Ми помовчали. Ярозмірковуючи про те, як повес­ти розмову далі, вони... Мені здалося, що вони думають про те саме.

—  Тобто ваша мета спокій? спробував сфор­мулювати свою цікавість я. Але ж повинна бути ще якась життєва філософія, котра змушує вас жити ось так ховатися від цивілізації, прогресу, нових знань...

—  У нас усе своє. Ми не підпорядковуємося чужим зако­нам, відповів батько. І перейшов до розлогих міркувань про мораль Гондвани. Промова його була задовгою й не зовсім зрозумілою, наче стародавні письмена. Я спробував про­никнути в її суть, виокремити головне. Раптом воно саме чітко постало в моїй уяві, ніби звід певних правил. Ось вони:

а) добро тільки тоді залишається добром, коли ти шкодуєш, що втратив його; б) втративши його випад­ково чи свідомо, ти сподіваєшся все повернути і страж­даєш від того, що воно десь поруч і належить комусь іншому; в) тому його варто власноруч покласти на жер­товне вогнище; г) тоді віра в нього залишається незмін­ною, у чистому вигляді; д) адже ти будеш певен: ТАКОГО більше ні в кого немає і ніхто не скористається ним. Воно всередині тебе. Назавжди.

—  Нічого собі! усміхнувся я. Це означає, що, побачивши гарну квітку і збагнувши її безкорисну чарів­ність, її треба... з'їсти, знищити, розтоптати?

—  Так, напрочуд серйозно відповів батько.

—  Звичайно, підтвердив син.

Я закляк, усмішка сповзла з мого обличчя, а чоло вкри­лося холодним потом. Те, що спало мені на думку в цюкоротку мить, не вкладалося в жодні слова тільки в нудотний жах і тремтіння в кінцівках, як перед опе­рацією...

Намагаючись нічим не виказати свого стану, я по­просив води й на тремтячих ногах увійшов за господа­рями в будинок. Роздивився. Вогник у кутку за завісою... Розмитий обрис за нею...

Я відсторонив простягнуту руку з кухлем, зробив крок назустріч тьмяному палахкотінню, відгорнув тка­нину. На двох цвяхах, ніби розіп'ятий метелик, висіла шифонова хустка. Мій подарунок із рожевою (під ко­лір босоніжок) облямівкою...

—  Що це? захриплим голосом запитав я.

—  Даремно ви так... насупився батько. Ви спа­плюжили частину нашої моралі. Ніхто не має права бачити реліквії. Якщо хочете вціліти негайно тікай­те звідси! Поки ще є час до Великої Ради...

Але мене не треба було просити про це двічі. Я виско­чив за поріг. І знову біг. І не брешу! краще б мені услід стріляли! Цього разу я не намагався б ухилитися... Призахідне сонце опускалося на острів важким черво­ним щитом, тиснуло на мозок. Я біг, обхопивши голову руками. Мені хотілося рити землю біля кожного пагор­ба, під кожним деревом. Жах змінився люттю: я перевер­ну цю багнисту землю, просію її всю крізь пальці, але знайду... Що? Що я хотів відшукати?!

Щось боляче вдарило мене у скроню. Непритомнію­чи, ще встиг подумати, що чиясь куля все-таки влучи­ла в мене...

...Але помилився. Це був звичайний удар об дерево, котрий вибив мене з колії аж до ранку. Прийшовши до тями від холоду й розплющивши очі, побачив хлопчика. Він стояв наді мною нерухомо, немов пам'ятник.


Йому було років сім. Побачивши, що я живий, він із пересторогою відступив у тінь. Тамуючи біль, я підвівся і сів. Вигляд у мене був яку справжнього клошара, та мені було байдуже. «Байдуже!» Ось воно, це відчуття, що спу­стошує і несе спокій. Я тоскно поглянув на хлопчика вочевидь, це був нащадок четвертої родини, яка жила на острові, останній могіканин цієї дивної місцевості, остання жертва моралі. Я гукнув до нього. Діти не бре­шуть, і я мав надію саме зараз почути правду. Всю прав­ду, хоч би якою гіркою вона була. Але хлопчик вичавив зі свого горла якийсь незрозумілий звук, показуючи на свої вуха і рот. Він виявився глухонімим...

Я махнув йому рукою, він боязко наблизився, сів поруч і допитливо подивився мені в очі. Я понишпорив у нагруд­ній кишені й вийняв зібгану світлину, розправив її на коліні й показав хлопчику. Він низько схилився над нею, виразу його обличчя я не бачив.

Потім швидко підвівся. «Зараз втече», вирішив я. Він справді відскочив від мене на кількаметрів іраптом... О, це була справжня вистава! Він став дивно рухатися, зображаючи чиюсь ходу, погойдувався, трохи кульга­ючи, злегка скособочивши стопу, тягнув носок, як не­вправний танцюрист. Все це виглядало смішно й навіть граційно. Потім він завмер і з питальною розгубленістю поглянув на мене. «Що?» кивком голови запитав я.

Тоді хлопчик зробив ще дивніший жест: ніби розчісує довге волосся, хоча сам був майже лисим. Вочевидь, та­ким чином він хотів розважити мене. «Досить! Моло­дець!» жестом похвалив його я, все ще морщачись від болю.

Але він не вгавав. Нервово помахав у повітрі своїми худими рученятами, ніби витираючи попередні карти­ни. А потім зробив ще дивніший рух: відкинув з обличчя уявне пасмо й провів п'ятірнею по голові спереду назад, ніби відкидаючи невидиму гриву волосся собі на спину. Я закляк. Я побачив ТІ Так чітко, що в мене занило сер­це. Як я міг забути ці жести?! Хлопчик копіював їх так точно, ніби був природженим актором...

Я схилився над фотокарткою і вперше за все жит­тя звідав, що таке сльози.

Хлопчик сів поруч і тицьнувся в моє плече. Я відчув, що сорочка в тому місці одразу промокла...

Скільки ми так просиділи, не знаю. Добре, що він не міг говорити. Власне, я більше нічого не хотів знати! Я думав про добро, котре колись належало мені. Про те,  що нічого не знаю про життя, нікому ніколи не допоміг, знав і вмів так мало, що мені нічого було віддати іншим. І тому міг би жити вічно порожньо й байдуже. Міг би стати достойним мешканцем Гондвани.

Коли сонце увійшло в зеніт, хлопчик захвилювався, підхопився. Я злякався: не хотів втрачати його й не хо­тів іти за ним. Мабуть, його батьки нічим не відрізня­лися від тих, із ким я вже встиг познайомитися. Помі­тивши мою тривогу, хлопчик зробив заспокійливий жест і помчав кудись у ліс. Я лишився сам. Я не міг збагнути, що робити далі. У мені зародилася надія: а раптом за­раз він повернеться, ведучи її за руку!

І все зміниться. Я полюблю цю землю, яка так наля­кала мене, згадаю дивовижні історії й гарні пісні адже я знав їху дитинстві! Навчуся радіти простим проявам життя та природи. Побудую дім. Вирощу сад.

Я стрепенувся, зачувши кроки, зір напружився настіль­ки, що я навіть на мить засліп.

...Хлопчик ішов один. Рука його була стиснута в ку­лак. Сівши біля мене, він розкрив долоню на ній лежа­ло намисто та... іржавий цвях.

Обличчя його було серйозне і зосереджене. Я зрозумів: він здійснив злочин. Заради мене і того, про що я міг тіль­ки здогадуватися. Йому не було вороття. Я міцно стис його руку. І зрозумів, що більше нікого не зраджу. Можли­во, заради цього простого жесту взяти за руку того, хто цього потребує, я і приїхав сюди?Можливо, ВОНА знала, що я ще здатен на це?

...Я повів хлопчика до берега. Море було спокійне. Я швидко розклав вогнище, зробивши його якомога ви­щим. Хлопчик допомагав збирати хмиз, підтягувати дрова. Усе треба було робити швидко, поки його не поча­ли шукати. Потім ми завмерли, з хвилюванням погля­даючи на горизонт. Тільки б стариган-човняр помітив наш умовний знак!

Яхта прийшла, коли сонце вже розчинилося в темній воді. Як і минулого разу, стариган квапився, здійняв бурю бризок і не наближався впритул до берега. Ми кинулися у воду. Я ледве встиг закинути малого на борт першим та залізти сам. Яхта різко розвернулася.

Обійнявшись, ми дивилися в бік острова, що віддаляв­ся. За якусь мить його поглинув туман, ніби він пішов під воду. З його мораллю, реліквіями та божеством, яке я так легко випустив із рук кілька років тому.

Я міцніше стис долоню хлопчика. І нарешті зміг усміх­нутися...»

...У кімнаті зависла тиша. Я навіть не хотіла питати, де зараз цей хлопчик. І чи був він взагалі? Чоловік під­вівся, чемно вклонився: «Я можу бути вільним?».

— Ви вільні, — відповіла я.

—  Авжеж! — усміхнувся він. — Ви — також. Було зрозуміло, що ми говоримо про одні й ті самі

речі.

Двері за ним зачинилися. Я лишилася сидіти в тиші. Зазирнула медсестра.

—  Красунчик, чи не так?

Вона вже хотіла налагодити зі мною контакти, аби мати можливість забігати до цього кабінету випити кави, покурити чи підтягнути колготки. А ще їй, ма­буть, щось повідомили про мене, і її байдужий погляд набув зацікавленості.

Що я мала відповісти? Про що можуть говорити дві симпатичні молоді жінки, котрі працюють в одному місці? Бр-р-р...

Я стенула плечима й задивилася у вікно. Навіть не помітила, як вона вийшла.

У вікні був сад. Голий і босий, хоч відчувалося, що невдовзі всі дерева зазеленіють. Вони стояли напруже­ні й зосереджені на своїх внутрішніх процесах, у них рухалися соки. Але треба було дочекатися тепла.

Я уявила незнайому жінку в напівтемряві кав'ярні на околиці якого-небудь іноземного міста — Праги, Парижа, Відня, Варшави. О, краще — Варшави! (У мене величезний сентимент до Польщі, в якій не була.) Ка­в'ярня маленька — на сім столиків. Маленька й порож­ня. За скляними дверима барабанить весняний дощ. Дерев'яні столи, стільці, відполірована тисячами ліктів стійка шинквасу, запах кави й тиша. Звідкись лине му­зика. На жінці синя плетена кофта й пурпурова спідни­ця — дві яскравих плями, вона тільки закінчила приби­рати, зачинила двері. Вона нікого не чекає, її дім — далеко. Вона починає танцювати. Вона танцює. Повільно руха­ється серед перевернутих стільців, примруживши очі. Вона щаслива. На світі є тільки сизий дощ, музика, цей маленький простір і вона. Це — правда, реальність. Реш­та — не має жодного значення... За вікном і справді роз­почався дощ — перший дощ після довгої зими.

—  Наступного чи підете додому? — знову зазир­нула у двері медсестра.

На її обличчі вималювалася повага. Я помітила: якщо з людьми не розмовляти, не посміхатися їм і вда­вати зверхність — вони починають ставитися до тебе з більшою повагою, ніж тоді, коли ти намагаєшся їм усіляко догодити.

До кінця так званого робочого дня лишалося кіль­ка годин. Але мені вже не терпілося скоріше познайо­митися з усіма своїми «підлеглими», і я вирішила за­просити когось із жіночої палати.

—  Це — наша «фінка», — сказала медсестра, — вважає, що мешкає у Фінляндії. Зараз порегочете...

Невисока пухкенька жінка з гострим носиком мала вигляд грайливого дівчиська. Вона сіла переді мною й одразу замахала ногами у вовняних шкарпетках.

Мабуть, на моєму обличчі щось відобразилося, адже жінка одразу защебетала:

— У мене немає підстав скаржитися на долю! Не­має, немає жодних підстав. Жодних!

Як завжди, я обережно натиснула кнопку магніто­фона. Після останнього відвідувача на плівці ще ли­шилося місце.

Увечері я переслухала запис:

«...У мене немає підстав скаржитися на долю.

Після закінчення роботи я рушаю вечеряти до «Са-аги». Це неподалік від музею-бібліотеки. Якщо погода гарна, обходжуся без велосипеда. Просто йду, дихаю сві­жим повітрям. Точніше, не «дихаю», а просто їм його: подумки розрізаю на шматочки, ніби прозоре лимонне желе, і вкидаю до рота. А якщо це осінь і з боку Піспали (це найпрестижніший район у Тампере на березі озера, де мешкають письменники й актори) лине запах прі­лих соснових голок, грибів та синьоі-синьої води (від цього яскравого кольору навіть зводить зуби) такий по­вітряний коктейль замінює мені цілу упаковку віта­мінів.

Отже, я йду в «Саагу». Після повітряного коктейлю в мене виникає шалений апетит. Зазвичай я обираю дві страви, хоча вистачило б і однієї, адже порції тут велетенські. На перше суп із білих грибів, зварений на вершках, на друге стейк-філе з лосося, загорнуте в бекон, до нього картопля з ароматом дягелю, овочева запіканка по-карельському і соус із ягід ялівцю. У «Хароль-ді» я випиваю чарочку (не більше ЗО грамів) фірмового морошкового шнапсу. І почуваюся нескінченно щасливою.

У мене немає підстав скаржитися на долю...

На роботі я часто чую: «Туве, на тебе приємно поди­витися! Ти така, така...». І слів не знайдуть. Ще б пак! Я ж колишня стюардеса міжнародних авіаліній. А туди абищо не беруть тільки довгоногих, струнких, лов­ких. Якби не небо сиділа б я в селі під Немировом і плела б рукавички на продаж, як це робить моя сестра. І, зрозуміло, ніколи не дізналася б, що таке «тартар із білої куріпки»... А це дуже-дуже смачно, по-фінському «херкулліста».

З Арто Ваатаном я познайомилася в літаку. Чоло­вік, котрий сидів на місці «17С», замовив віскі раніше від належного терміну. Я могла б і відмовити, але в нього в руках була книжка про Мумітролів. Такий солідний пан, трохи схожий на пікінеса, короткий ніс, великі, ши­роко посаджені очі, і дитяча книжка! Я принесла віскі й попросила подивитися малюнки. Так розпочалося знайомство. Потім він брав квиток на мій рейс із Гель-сінкі до Києва й назад. Літав часто. Мав вигляд серйоз­ного бізнесмена. Як виявилося пізніше, бізнесу нього мале-е-е-нький (щось пов'язане з постачанням консерво­ваної морошки). Проте мав свій будинок із сауною на око­лиці Тампере, двійко дорослих дітей, котрі жили окремо, і свободу вибору. І він обрав мене.

А через півтора року після весілля з'ясувалося, що Арто Ваатан романтик. Я таких самих зустрічала п у себе на батьківщині у великій кількості. Чоловік спо­чатку добряче випивав, потім кинув бізнес і подався до батьків у Лапландію, пояснивши свій вчинок давнім фін­ським прислів'ям: «Хочеш бути багатим працюй у місті, хочеш бути щасливим і вільним стань оленя­рем!». Він обрав друге. Більше я його не бачила. Та хай би й так, проте будинок він заповів дітям...

Однак мені було байдуже. Адже одружувалася я не з великого кохання. Просто в той час, коли наштовхну­лася на нього на місці «17С», якраз ширилися плітки, що мене спишуть на землю. І я шалено нервувалася. Не знаю, чим я так насолила команді! Мабуть, бортінженер ви­рішив взяти на моє місце свою приятельку. Але ж небо для мене все! Дехто боїться літати, а я могла б від­кинути люк і легко пробігти по небесах. Упевнена: ніко­ли б не впала! Одного разу я намагалася це зробити. Ось після цього випадку, коли милий Арто допомагав моїй напарниці відпоювати мене водою, і почалися репресії, чутки, балачки. Уявляю, як шипіли мої заздрісники, коли Арто забрав мене до себе! А вже згодом був цей музей...

—  Не знаю, просто не знаю, що й робити... чула, як говорить директор роува Саатаннен. Який тут може бути вихід?..

Вона не знала, що перегородка між п кабінетом та підсобним приміщенням тоненька, мов картон. Чи, швид­ше, це в мене тонкий слух. Адже якщо людина має тон­кий смак, мабуть, і решта в ній тонке, делікатне...

—  Який може бути вихід? продовжує роува Са­атаннен, розмовляючи з адміністратором роува Пай-ве. — Що з нею робити? От яка нещаслива доля! Зовсім сама, у чужій країні... Скільки ж її тут тримати? На це місце давно претендує Ярмо. У нього чудова наукова мо­нографія з дитячої літератури.

—  Та вона, корова, усім тут впоперек горла! гово­рить роува Пайве і навіть зубами клацає (вона недобра, ця адміністраторка!). Невже сама не розуміє? Наві­що ви її підібрали?!

—  Ви занадто суворі, уриває її директорка.

—  Це ви занадто м'які, роува! не вгаває адмініст­раторка. Ті місцеу притулку для самотніх.

Роува Саатаннен щось відповідає своїм тихим голо­сом, а мене поглинають фантазії. Я уявляю бідолашну тлусту та самотню корову, котра бігає сніговою пус­телею в пошуках трави...

Я добряче вмиваюся у вбиральні музею. Тут так гар­но! Всюди пластик, скло, різнобарвні кахлі й дуже добре


пахне (коли я літала, завжди пильнувала, щоб у вби­ральні нашого літака завжди був освіжувач повітря з полуничним запахом). Одягаю чудову сукню я зшила її сама, ще коли жила з Арто. Вона чорна, з мереживом і рюшами, талія низька, на грудях великий оксами­товий бант, знизу широка оборка. Вії та губи я зав­жди ретельно підкреслюю лишилася звичка від попе­редньої професії. Мені ж працювати на людях!

Збираюся я швидко. І виходжу до холу. Сідаю на кра­єчок стільця за стійкою, де панує роува Пайве, і скла­даю руки на колінах.

Невдовзі прийдуть перші відвідувачі. Я так чекаю на них, що не можу всидіти на місці. Хвилююся, чи не зі­м'ялися бант чи оборка, поглядаю на себе в люстерко, поправляю зачіску. Від хвилювання в мене пересихають губи.

Я працюю екскурсоводом у музеї Мумітролів. От і не вір після цього в долю! Через цю книжку я й познайоми­лася з Арто. Потім я перечитала всі дев'ять книжок. І зрозуміла, що вони написані про мене. Точніше, написані так, як могла написати їх я. Коли до музею приходять діти і я воджу їх від стенда до стенда, від експозиції до експозиції, я розповідаю їм нові казки продовження іс­торій про родину кумедних лісових істот. Я розповідаю їх дуже тихо, щоб не приведи Боже! не почула ро­ува Пайве! Тільки одного разу якийсь хлопчак став сперечатися зі мною. Він був уже досить дорослий і нахабний. «Ви ж не Туве Янсон!» сказав він.

З того часу моє ім'я Туве. Туве Янсон. І відтоді я боюся й не люблю дітей. Вони занадто прискіпливі. У них спітнілі долоньки та вологі носи. Вони увесь час жують гумки й видувають із них великі різнобарвні кульки саме тоді, коли я розповідаю їм дивовижні історії. Про те, як я оселилася на острові разом зі своєю подругою-маляркою і ми цілодобово створювали живі ілюстрації до моїх ка­зок із дерева, каменю, скла, пап'є-маше та інших підруч­них засобів. Завивав вітер, здіймалася хурделиця... Ми розпалювали камін і виклеювали фігурки Мумітролів та їхніх друзів.

Зазвичай діти надувають кульки, гигочуть. А я кла­цаю вмикачем експозиційну залу поглинає темрява. Тільки таємничо мерехтять великі скляні куби з каз­ковими персонажами. У темряві вони оживають, їхні скляні очиська виблискують, носи морщаться, вони по­чинають рухатися і сміятися... Мені подобається спо­стерігати, як лякається дітлашня. Як вони завмира­ють і перестають жувати. Я розповідаю про те, як жахливі маленькі істоти із чіпкими лапками напада­ють зненацька, приклеюються долоньками до тіла беш­кетника й заносять його далеко-далеко від дому. Мо­жуть вкинути в море. Або кудись далі... Я розповідаю то про ненажерливе свято Різдво, для котрого люди го­тують гори салатів, пирогів, убивають ціле стадо ко­рів і зграї індичок...

Краєм ока я стежу за коридором і, коли помічаю ди­ректорку або роува Пайве, швидко вмикаю світло...

Ось яка чудова письменниця жила в нашій країні! Ось які гарні казки вона писала для вас, любі діти! бадьоро закінчую екскурсію.

...О, я знаю: коли вони повернуться до своїх домівок і ляжуть у теплі ліжечка, їм насняться Чіпкі Лапки. І вони ті, хто кидає в мене камінці влітку й гострі крижинки взимку, довго ворочатимуться і схлипува­тимуть уві сні.

А я ночую в музеї. Замикаю його за роува Саатаннен, котра йде останньою, і залишаюся сама зі своїми малень­кими друзями. Нехай роува Пайве та роува Саатаннен вважають, що я сплю у своєму кутку. А дзуськи!

Я йду до зали, де блакитним світлом зблискують скляні куби з експозиціями. У них моя родина.

—  Туве, тобі тепло? Тобі весело?питає Мумі-мама.

—  Туве, сьогодні прохолодно. Ти одягла теплі шкар­петки? питає Мумі-тато.

Я плачу. Я розповідаю їм про небо, про своє місто, яке ніколи не побачу, і про те, що мені немає кому приготу­вати індичку на Різдво. І тоді всі вони виходять зі своїх прозорих кубів ро­дина Мумі Тролів, фрекен Снорк, Сніфф, Снусмумрик, оточують мене веселим колом, співають і танцюють. І я співаю і танцюю разом з ними. Вони ведуть мене до ля­лькової хатинки, у котрій стільки гарних кімнат, про­сякнутих запахом зілля, мережані фіранки на вікнах, теплі ковдри, м'які подушки і навіть крихітні свічечки на лакованому чорному роялі.

Мумі-мама вкладає мене в ліжко, завішене рожевою завісою, лагідно загортає ноги своєю вовняною хусткою...

Спи, моя ріднесенька, каже Мумі-мама. Завтра настане новий день. Я тебе нікому не віддам. Ти завжди будеш з нами...

Я засинаю щасливою.

У мене немає підстав скаржитися на долю...»

...Я пишу швидко і недбало. Намагаюся устигнути записати все, нічого не пояснюючи. Кваплюся, поки чорна діра не затягла мене у свою пащеку, щоб почуття сорому і безвиході не поглинуло мене. Поки що мені це погано вдається, хоча тримаюся я досить добре. І по­тім — ім'я... Велика магія інерції.

Я чесно віддаю касети головлікарю. Але перед тим прослуховую їх і — з проміжками у кілька хвилин — натискаю на кнопку «Кесоні», тоді на них виходить якесь незрозуміле жаб'яче кумкання.

—  Розумієте, — пояснює мені головлікар (він га­дає, що мені це цікаво, що я тільки тому тут, аби напи­сати величезний епос про його срану лікарню), — час­тіше за все симптоматичні психози відбуваються на тлі картинної депресії, депресивно-маревного, галюци-нарно-параноїдного станів, апатичного ступора, маніа­кальних розладів, конфабульозу, псевдопаралітичного і транзиторного корсаківського синдромів.

У його мові немає ніяких підозрілих вкраплень. Навіть якби я записала усе це на касету, — вона чітка й маніакальна. Він навіть хапає мене за ґудзик джинсо­вої куртки і нервово намагається відкрутити його:

—  Депресивні стани в одному випадку супрово­джуються ідеаторною й моторною загальмованістю та скидаються на фазу маніакально-депресивного психо­зу. Відміна лише в перманентній астенії, яка посилю­ється ввечері. В інших випадках картина депресії дуже нагадує симптоми інволюційної меланхолії: хворі збу­джені, збентежені, увесь час повторюють одні й ті самі фрази...

У мене немає підстав скаржитися на долю... У мене немає підстав скаржитися на долю... У мене... ...Тепер у мене точно їх немає! — Може, кави? — каже нарешті лікар. У нього густа чорна борода, в якій застрягли крихти хліба — мабуть, щойно з'їв бутерброд. Його рука все ще крутить мій ґуд­зик і пітніє прямо на очах, долоня червона, як дула павіана.

Часом я думаю, що на тілі людини є більш соромі­цькі місця, ніж ті, які вона звикла ховати під одягом. Наприклад, внутрішній бік долоні або — стопа, або мочка вуха. Вухо — це взагалі... Мабуть, Ван Гог відчув цей сором першим.

Вдома я відшукую на полицях монографію профе­сора Б. А. Целібєєва з історією хвороби Ван Гога:

«Вночі він кілька разів прокидався, підходив до ліж­ка Гогена й уважно дивився на нього...

Коли той прокидався і перелякано питав, у чому справа, Вінсент мовчки відходив і лягав у своє ліжко...

Наступного ранку в кав'ярні Вінсент зненацька за­пустив склянкою з абсентом у голову побратима...

Після чого Гоген допоміг йому встати зі стільця, від­вів додому й поклав на ліжко...

Увечері Ван Гог накинувся на нього з лезом...

Гоген: «Я вже майже перетнув майдан Віктора Гюго, коли почув позаду себе добре мені знайомі кроки та уривчасте дихання. Я озирнувся тієї миті, коли Вінсент кинувся до мене з лезом у руці. Погляд мій тоді, ма­буть, був достатньо потужним, адже він завмер і, схи­ливши голову, побіг додому...».

Того ж вечора Ван Гог відтяв собі вухо, довго зупи­няв кровотечу...

Потім ретельно відмив вухо у воді та, загорнувши його в серветку, відніс до будинку розпусти, до якого часто навідувався...

Там віддав серветку першій-ліпшій повії зі слова­ми: «Ось. Сувенір. Від мене».

Повернувшись додому, Вінсент міцно заснув...

Наступного ранку до нього постукала поліція зі зви­нуваченням у нападі на Гогена...

Вінсента забрали до лікарні, де він якийсь час пере­бував у збудженому стані...

Періодично він замовкав і заклякав в одній позі...

Потім зробив малюнок із зображенням натовпу зі свічками на капелюхах і підписав його:

"Людство — це збіжжя, яке належить зжати..."»

...Я торкаюся свого вуха. Воно рожеве і не м'ясис­те. Його важко ненавидіти, адже на перший погляд воно — беззахисне і довірливе. У нього можна ввітк­нути сережку, нашіптувати брутальні слова, зливати «дезу», влити отруту, ним можна милуватися й опи­сувати в любовному романі, його можна смикати, коли брешеш, скручувати в зворушливу рурочку, воно три­має сонцезахисні окуляри і часом живе своїм відо­кремленим життям. Вухо чує лише те, що бажає чути. І то­му воно — підступне. Від того, яку інформацію воно доводить до всього організму, залежить життя цього організму.

Інколи я вже нічого не розумію. Моє вухо зів'яло і звисає на плече, як торішній листок...

Вранці я з нетерпінням чекала наступної зустрічі. Це була дівчина з розкішним рудим волоссям і блідим плас­ким обличчям, халат виглядав на ній як середньовічна накидка. Здавалося, варто їй поворушити плечима — і вона спаде, як жаб'яча шкіра, а під нею з'явиться щось незвичайне — срібна русалчина луска, фосфоруюче видовжене тіло чужопланетянки або — зовсім нічого...

—  Сирота... — прошепотіла до мене медсестра, — вважає себе Жанною д'Арк.

Вона багатозначно гмикнула і зачинила за собою Двері.

Дівчина мовчала, опустивши очі.

—  Жанно, — промовила я дуже тихо, — Жанно, не бійся... Я тобі вірю...

Вона швидко підвела голову, поглянула синіми-си-німи очима. Мені навіть здалося, що вони відкинули два відблиски на білі лікарняні стіни мого кабінету. Я жадала послухати її історію.;.

«Багато разів мені кортіло виголосити цю фразу: «Той, хто вірить у мене, за мною!». У дитинстві я любила сидіти біля вікна, відчувати на щоках і пальцях тремтливий дотик сонячних зайчиків і вишивати шов­ковими нитками, зашифровуючи слова у візерунок, на якому перепліталися стебла пурпурової троянди, білих лілей та латаття.

«Той, хто вірить у мене...»

Але мені не вірили. І не любили. Ані в Обителі Немов­лят, ані тут, у Притулку. Пам'ятаю, коли мені було п'ять років, я відчайдушно намагалася влитися в гомін­кий дитячий колектив, стати його часткою, цеглиною в моноліті, щоб у випадку небезпеки мати можливість сховатися серед подібних до себе або загинути разом з усіма.   .

Але я чомусь ніяк не могла вбудуватися в цей моноліт!

Ось перший спогад про це почуття своєї «трикут-ності».

...Дівчатка-однолітки про щось жваво розмовляли. Я напружено дослухалась, намагаючись уловити сенс їх­ньої розмови за уривчастими фразами.

—  Воно таке чорне-чорне, казала одна, чорне-чорне-чорнюще! Таке, що аж світиться чорнотою!

—  І на ньому зірки! із захопленням підхопила інша. Такі золоті-золоті, аж срібні!

У мене навіть перехопило подих від- краси їхніх слів. Я обережно наблизилася і вимовила якнайголосніше:

—  А в мене є така сукня!

Дівчатка замовкли на мить, запитально поглянув­ши одна на одну, ніби цю репліку виголосила якась з них. А потім знову загомоніли поміж собою. От і все.

Так само було й з рештою. І потім, коли минули роки. Мене не помічали. Про мене не говорили. Навіть нянеч­ки та вчителі не дивилися на мене прямо. Зазвичай їхні погляди ковзали наді мною або зупинялися на носках моїх дерев'яних чобітків. Через це я й боялася підвести очі. Соромилась і завжди, скільки себе пам'ятаю, дивилася вниз, на підлогу. Від цього очі постійно втомлювалися.

Якось я випадково почула, як Верховна Настоятель-ка давала вказівки сестрі-хазяйці:

Цю (тобто мене) відселіть до окремої кімнати. І... І ось що... зніміть люстро. Воно їй ні до чого.

Відтоді я жила окремо від інших у вузенькій неза­тишній кімнатці з видовженим та глибоким вікном. Та­ким глибоким, що воно нагадувало фортечну бійницю. Саме біля нього я просиджувала довгі літні вечори і ви­шивала троянду, лілеї та латаття.

...Голоси я почала чути давно. Можливо, через них мене так не любили.

Але я не хотіла, щоб ці голоси зникли, пішли від мене. Тому що вони розповідали мені безліч цікавих речей. На­приклад, про далекі країни і безкраї моря, про лицарів у срібних обладунках, про квіти, в яких мешкають малень­кі крилаті люди...


Часом я ставила запитання (досить голосно, їх, пев­но, могли чути інші), і голоси відповідали. Але відповіда­ли лише для мене. Це було прикро! Адже ровесники тоді сахалися від мене, а вчителі роздратовано покашлювали та перезиралися з ними. Я намагалася розповісти про те, що почула, але завжди лишалася на самоті у суцільній тиші, не помічаючи, що говорю сама з собою. О, які ж вони нерозумні, думала я, переказуючи історію Війни Червоної та Білої Троянд.

—  Чому вони втікають? запитувала я, розмазу­ючи по щоках солону воду, що текла з-під моїх вій.

«Тому що мало знають,відповідали голоси, багато їдять, багато сплять... Тому що вони круглі та гладкі...»

—  А я? Яка я? запитувала в них (у мене ж не було люстерка).

«Ти різна...»

—  А я можу стати круглою та гладкою? сподіва­ючись, питала знову.

«Можеш, чула у відповідь. Звичайно, можеш. Але тоді ми підемо...»

Аяж так боялася лишитися без їхніх історій! Хоча бавитися з іншими дітьми мені також дуже кортіло! Суперечності терзали мене. Я мріяла бути такою, як інші. Щоб не опускати очей, щоб брати участь у загаль­них розмовах, бути рівною серед рівних. Водночас мені потрібно було знати відповіді на тисячі запитань. А їх могли дати тільки голоси, котрі чомусь обрали своїм мешканням мою бідну, завжди похилену голову. Через них я відчувала себе вигнанцем.

Але не тільки через них! Було, швидше за все, ще щось, чого я не могла збагнути своїм дитячим розумом.

Ти мусиш соромитися! часто чула я від учите­лів та вихователів. І намагалася якнайшвидше сховати­ся у свою кімнатку, сісти біля вікна та взятися до виши­вання зашифрованої фрази. «Той, хто вірить у мене...»

Я вишивала й думала, думала. Бачила свої руки, мо­торні пальці з голкою вони здавалися мені занадто тонкими. Можливо, через них я мушу соромитися?

Розглядала свої ноги і перекидала косу на плечевона була дивовижного кольору... Можливо, це підстава для сорому?

А коли вуха мої вже палали, а з-під вій знову текли солоні джерела, я чула колискову:

Дін-дон! Буде сон... Трень-брень! Буде день... Тік-так! Буде знак... Тонь-тінь! Буде кінь... Бом-бім! Буде дім...

Я засинала, багато разів повторюючи магічні слова: «Сон-день-знак-кінь-дім». І розуміла їх так: я засну, а коли прокинусь, отримаю якийсь знак. І тоді сяду на коня та поїду туди, де мені вірять. Поїду додому...

Спливали роки. Я навчилася багатьох речей. У При­тулку працювала в саду, пряла й ткала, носила воду з криниці. Коли мені виповнилося шістнадцять, за тра­дицією мені подарували пиріг із шістнадцятьма свічка­ми. Але поставили його не в загальній залі, як це робило­ся для інших, а просто занесли мені до кімнати, щоб я з'їла його сама. Я спробувала покликати до себе тих, з ким прожила тут усі ці роки. Але голос мій був занадто тихим і тремтів, я, як завжди, не підводила очеймене ніхто не почув. А якщо й почули, то вдали, що не по­чули...

Пиріг був кислий і солоний. Я кидала крихти за вікно, і їх не клювали навіть пташки. Я дивилася на високий кам'яний мур Притулку, на п'ятачок подвір'я з жовтою травою, куди ніколи не діставалися сонячні промені. І са­ма відчувала себе травою зів'ялою і скошеною.

Життя в Притулку тривало за усталеним розкла­дом: уранці молитва і сніданок у великій залі за дов­гими дерев'яними столами, удень уроки, праця, по­тім обід і півгодинний сон. Потім вивчення нових молитов і вечірня служба в кам'яній каплиці. Тільки раз на рік брама відчинялася й лунала музика. Це означало, що всі, кому виповнилося шістнадцять, ви­рушають у Велике Життя.

Але для того щоб ось так залишити Притулок, не­обхідно мати на себе попит, тобто письмове підтвер­дження про те, що там-то й там-то потрібні робочі руки. З яким нетерпінням я чекала цієї миті! Але... На мене попиту не було, не було й заявки. І я знову чула:

Ти маєш соромитися! Бачиш, ти нікому не по­трібна!

І це було правдою.

Тільки одного разу на кілька хвилин я відчула цей див­ний стан потрібності комусь. Але це мене лише зля­кало...

...Зазвичай на вечірню молитву ходили тільки стар­ші вихованці, менші молилися в класах під наглядом ви­хователів. Щоправда, я завжди молилася окремоу своїй кімнаті. І хоча слова молитви висіли в мене на стіні у великій залізній рамці, зізнаюся, я грішила й ніколи не поглядала на неї адже за мною ніхто не спостерігав. Я підводила очі, дивилася на верхній вітраж свого вікон­ця й щоразу промовляла щось своє або те, що підказува­ли голоси.

Так було, доки я не подорослішала. А вже тоді почала ходити в каплицю разом з усіма. Ми йшли довгою чере­дою, завжди босі (навіть у лютий мороз!) і несли свічки.

Овальна пащека каплиці по черзі ковтала вогники. Я зав­жди пасла задніх і не квапилася: дуже не хотілося відда­вати свічку голодному чорному проваллю.

У каплиці стояли вузькі кам'яні лави. Ми сідали, щільно притискаючись одне до одного, й тремтіли від холоду. Вихователі накривали наші змерзлі коліна обліз-лими ковдрами, які пахли воском. Це було дуже милосерд­но з їхнього боку.

Свічки, котрі ми приліплювали до стін, тьмяно по­блискували. Як завжди, до кафедри виходив Кращий Ви­хованець і виголошував слова нашої притулковоїмолит­ви. Решта тільки повторювала закінчення фраз. Ось тоді я нарешті дізналася, що написано на жовтому па­пері в залізній рамці.

Ми хочемо, щоб завжди було багато води і ми­ла! промовляв відмінник. Ми хочемо м'яса, хліоа та теплого одягу! Ми хочемо багато працювати, щоб заслужити ситість і повагу в суспільстві! Мила й води! Мила й води! Мила й води!

Я повторювала закінчення речень тихіше від усіх, майже нечутно. Ці слова були набагато гірші за ті, котрі вигадувала я. Чи мені це тільки здавалося?

Розмірковуючи на цю тему,яраптом відчула,що ковд­ра, під якою скупим теплом зігрівалися мої змерзлі колі­на, ніби заворушилася, посунулася і трохи піднялася, утворивши над колінами прохолодну повітряну подушку. Тієї ж миті щось вологе, тремтяче й тепле повільно поповзло по нозі, піднімаючись дедалі вище і вище... Слизь­кий жар зупинився на рівні коліна. Здавалося, що мені в пелену поклали теплу гнилу рибу, яка зараз розтечеть­ся по ногах, розповсюджуючи огидний ядучий сморід.

До мене ще ніхто не доторкався у Притулку це вважалося поганою ознакою. (Часом крізь щит опуще­них вій до мене долинали історії, котрі траплялися по­між моїми однолітками. Вони зіштовхувалися, розбива­лися на пари, плескали одне одного по плечах, скублися...

Від подібних маніпуляцій з найдальшого кутка При­тулку часом долинав дитячий плач, а ранком приїздила карета з гербом Обителі Немовлят і Верховна Настоя-телька вносила в неї щось маленьке, загорнуте в сіре простирадло...)

...Слизька риба перетворилася на рака, котрий бо­ляче вп'явся в мої коліна. Я боялася поворухнутися, не знала, що робити. І голоси причаїлися. Я зрозуміла: хтось, хто сидів поруч, зацікавився мною. Отже, я була потріб­на? Отже, так ЦЕ починається? Ковдра на моїх колінах здиблювалася, ніби море в бурхливу погоду. Я мріяла про закінчення молитви.

Хочемо! Хочемо! Хочемо! одностайно прокри­чали всі. І вихователі почали скидати ковдри з наших ніг.

Я поглянула на свої коліна та литки на них ли­шилися синці.

Повернувшись до своєї кімнати, я забарикадувала двері стільцем і впала на коліна перед вікном. У ньому висіла самотня зірка...

Вночі мені наснився жахливий сон. Мені навіть зда­лося, що все відбулося наяву...

...Двері нечутно відчиняються... У них входять двоє Верховна Настоятелька і вихователь. У руках у Верхов­ної тонка довга голка, вихователь несе в руках скля­ний лікарський лоток Ь шматком протухлого м'яса.

—  Зараз... зараз... шепоче Верховна й занурює кін­чик голки в посинілий шматок.

—  Давай... давай... шепоче Верховна, і вихователь сідає на мої ноги, Настоятелька навалюється на груди (я не можу навіть поворухнутися!) і наближає голку до моєї скроні. Я відчуваю заштрик...

—  От і все, задоволено каже вона, вживлення відбулося. За кілька днів вона почне гнити з голови. Ска­жемо, що це бубонна чума...

Вони відпускають мене. Я лежу нерухома й розплас­тана, розуміючи, що у мене немає виходу.

Дін-дон! Буде сон...

...Ранок вливається у вікно крізь щілини в дерев'яних рамах, немов кислий лимонний сік. Ранок і прохолодне повітря оживлюють мене. Я дивлюся на двері вони так само підперті стільцем, торкаюся обличчяне болить. Але що там, біля скроні? О, якби я могла побачити своє обличчя! Я вдивляюся в скло вікна і бачу, як далеко-дале­ко за горизонтом підіймається рожеве сонце.

Трень-брень! Буде день...

Вдень мене викликала до себе Верховна Настоятель-ка. Невже й на мене надійшла заявка?!

—  Сідай, Жанно, сказала Настоятелька, вказу­ючи на велике крісло навпроти свого столу.

Я зашарілася, мої ноги вмить заслабли, і я майже впа­ла в це глибоке, м'яке ложе, що мало запах звіра. Воно поглинуло мене з головою.

—  Отже, Жанно, вона говорила, як завжди, дивля­чись тільки на носки моїх чобіт (я дивилася туди ж), сьогодні ти залишиш наш славний Притулок.

Я схвильовано стисла пальці. Нарешті урочиста мить настала й для мене! Я напружила слух. Навіть голоси не заважали мені.

—  Як ти вже, мабуть, здогадуєшся, твої здібності та коефіцієнт корисності нашому суспільству мі­німальні. Ми зробили все, що могли. Іти маєш бути вдяч­ною...

(О, я була, була вдячною!)

—  Так от... Вона не квапилася, а я знемагала від цікавості. Так от, Жанно... У нашій країні є все, про що ми так пристрасно благали. Ти ж молилася разом з усіма, Жанно?

(О, звичайно ж, я молилася! Молилася разом з усіма!)

—  Але, після паузи сказала Настоятелька, усі робочі місця зайняті. Усі займаються справою. Справою, котра не може бути твоєю. Хіба ці руки здатні шліфу­вати каміння або варити мило?

Я подивилася на свої пальці, й мені стало соромно, як у дитинстві.

—  Так от, Жанно, наша країна, завдяки таким При­тулкам, як наш, процвітає. У нас багато мила, води і хліба. Скажу відверто: в ній не вистачає бродяг, тут вона трохи закашлялася.

Я не знала, хто такі ці бродяги, але була готова ста­ти ким завгодно.

—  Немає людей, котрі були б дратівниками суспіль­ства й каталізатором прогресу. Ти мене розумієш, Жанно?

Я розуміла одне: я буду корисною, потрібною і віль­ною. І сьогодні ж залишу Притулок.

Тому впевнено кивнула головою. Десь далеко задзво­нив церковний дзвін.

Тік-так! Буде знак... До високої залізної брами мене проводжав лише сто­рож. І музика не грала.

Із собою мені дали тільки маленьку вовняну ковдру і торбинку з милом. З кімнати я взяла тільки свою ви­шиту хусточку. Більше нічого.

Сторож розчахнув браму й затулився руками від світла.

Я також заплющила очі: по той бік наших мурів було занадто яскраво та барвисто. Я злякалася. За мною зі скреготом зачинилися ворота, клацнув замок... І наста­ла тиша.

Я чекала, що в голові озвуться голоси, але їх не було. Невже я стала круглою та гладкою? Але, якщо це так, чого ж тоді для мене не знайшлося кращої вакансії?

Не знаю, скільки я простояла, притискаючись спи­ною до холодного кам'яного муру. Невпевненість і страх терзали мене. Була навіть мить, коли я ледве стрима­лася, щоб у відчаї не загупати в браму, благаючи впус­тити мене назад.

Що мені робити? шепотіла я. Чому ви за­лишили мене?..

Довкола було тихо.


А потім у цій тиші я почула легкий шурхіт і подзвін. Він лунав з-під землі, виходив із трави, линув звідкись здалеку. Потім надійшла черга запаху... Солодкий, медо­вий, гіркуватий, пряний він був різний! Я відчула, як з мене поволі випаровується холод. Розплющила очі. І захлинулася барвами, запахами та звуками. Побачила, що стою на початку великого лугу, вдалині зеленою смугою вимальовується ліс, за ним струменіє синя ріка. І небо наді мною було блакитним, а не сіро-зеленим, як у віт­ражах мого віконця.

Я скинула дерев'яні чоботи й боязко зробила перший крок по траві. А потім пішла швидше, затим побігла.

Бігти лугом було дуже приємно, але я не зналакуди? Зазвичай вихованців Притулку забирав зелений екіпаж із написом «Біржа», але за мною його не прислали.

Проте на галявині я побачила... коня!

Тонь-тінь! Буде кінь...

Я ніколи ще не бачила цих дивовижних тварин зблизь­ка. Кінь був білим. Він красиво вигинав шию, нахиляю­чись до трави. Помітивши мене, він весело заіржав і по­прямував у мій бік. Я не злякалася. Я погладила його по круглій щоці. Кінь закивав головою, і я зрозуміла, що він запрошує мене покататися. Я озирнулася. Я ще боялася Настоятельки. Боялася, що все це сон...

Але довкола не було ані душі.

Я наважилася залізти на круглу спину білого коня та міцно затиснути ногами його пружні боки. Ще ніколи, ніколи в житті я не відчувала такого живого й доброго тепла! Воно не було схоже на ті цупкі та вологі доторки під час молитви. Кінь пішов. І мене знову поглинув страх. Що я маю робити? Куди їхати? Кого запитати? Як знайти шлях?

Як і раніше, я лишилася на самоті. Моє чоло вкрило­ся холодним потом. Я дістала хустинку. Мою дитячу хустинку, моє багатство. Троянда, лілеї, латаття... Моя закодована мрія. Скільки разів мені кортіло прокри­чати цю фразу:

Топ, хто вірить у мене, за мною!

Кінь виструнчився і поніс мене вперед. А за спиною почулися дивні, хвилюючі звуки дзвони, скреготіння, цокіт, палахкотіння прапорів, свист. Здавалося, усі зву­ки, які існують у світі, сконцентрувалися за моїми пле­чима.

Я мчала вперед і боялася озирнутися. Певної миті мені здалося, що це погоня, котру послали за мною з Притулку. І якщо я зараз озирнуся доведеться знову опустити голову п відчувати страх і сором до кінця своїх днів. Тому я летіла вперед, не оглядаючись. Тільки чула, як позаду наростає дивний звук. З волосся предмета мого сорому повипадали шпильки, торбочку з милом я викинула сама. Імовірно, зараз я виглядала згустком суцільного сорому та ганьби!

Біля самої води кінь відірвав копита від землі і зле­тів угору, вітер засвистів у вухах. Мені подобалася його шалена пісня!

Нехай помру від сорому, вирішила я, тепер усе одно! І озирнулася.

...І захлинулася від захвату. За мною, на шанобливій відстані, мчала неймовірна кількість вродливих верш­ників, вбраних у сріблясті лицарські обладунки. їхніруки, ноги й волосся були подібні до моїх. їхні очі світилися

любов'ю.

Такі очі я бачила вперше в житті. Один із лицарів скакав ближче, ніж інші, в його дзеркальному щиті я по­бачила те, чого не бачила ніколи. Я побачила себе... Із полотном розплетеного волосся, в таких самих срібних обладунках, із білим знаменом у руці, на якому перепле­лися троянда, лілеї та латаття. Скільки ж років у них дрімала віра та любов! І скільки ж їх могло проминути ще нудотних, безбарвних та порожніх!

Щоки мої палали, сила і впевненість переповнювали груди.

Перед тим як зовсім зникнути в небесному просторі, що відкрився переді мною, я вирішила зробити коло над Притулком, над вікном своєї кімнати, в якій вишивала магічні слова. Останнє коло, щоб більше ніколи не повер­нутися.

Білою та сріблястою хурделицею промчали ми над Притулком. Я побачила, як усі його мешканці на чолі з Верховною Настоятелькою викотилися на подвір'я. Сірі, маслянисті мильні кульки заполонили весь простір від стіни до стіни... Вони вказували вгору, роздувалися від люті й лопалися, утворюючи на подвір'ї брудну піну.

Ми кружляли над притулком мого сорому і страху доти, доки піна не вкрила Притулок великим бульбаш-ковим капелюхом...»

Вселенський сором вселився в мене з того часу, коли я відчула, що світ перевернувся. Хоча, можливо, він зав­жди був перевернутим? Чи це я перевернулася в повіт­рі, як літак, що виробляє фігури вищого пілотажу? І те­пер лечу, животом догори, відчуваючи спиною важкий поклик асфальту, гострі кілки парканів, церковних шпилів та... парасольок? Щось зі мною було категорич­но не так... «Він носив у собі з самого дитинства при­ховану велику таємницю. Він ніби відчував, що щось із ним, як із представником роду людського, не зовсім так, як треба... Все це скидалося на легкий голод, кот­рий, як біль, згортається під серцем, або на легкий біль, котрий пробуджується в душі, немов голод...» «Ми, дияволи, можемо зробити свій крок тільки після того, як його зробите ви, люди. Кожен наш крок мусить сту­пати у ваш слід. Але ти поки що не зробив жодного кроку, котрий би змусив нас переслідувати тебе...»1. Коли я вперше прочитала ці рядки, довго не могла при­йти до тями. На якусь мить усе в світі стало на свої міс­ця. Усе сурогатне знайшло своє ім'я, а все справжнє ви­далося настільки справжнім, що його можна було відчути на смак, як шматок м'яса з кров'ю.

Але після цієї миті стало ще важче: що більше я сти­калася з тим, що було виставлене напоказ, то болючі­ше пекло справжнє. Поки від нього не довелося відмо­витися на користь свого власного життя. Справжнє — душило, лякало безсонням, сурогатне — смакувало, як подвійний чизбургер у «Макдональдсі»...

Проте тепер мені вочевидь ставало легше... Я пе­ретворилася на велетенське вухо. Хоча розуміла, що «психоспікер» із мене ніякий. Бідний головлікар! Він отримував від мене не те, чого бажав. Але я вже не мог­ла не натискати «Кесоні», відчуваючи таємність то­вариства, яке зовсім не здавалося мені божевільним. Одначе я не збиралася нікому це доводити!

...Наступним я викликала представника з чоловічої палати.

— Випадок складний, — сказала медсестра (вона пе­ребрала на себе роль конферансьє, і їй, здається, це дуже подобалося), — можлива симуляція. Ви ж знаєте, які нині

1 Мілорад Павич «Остання любов у Константинополі».

 часи! Раніше в такі заклади, як наш, це загальновідомо, запроторювали силоміць досить нормальних людей. Те­пер вони можуть потрапити сюди за власним бажанням, добровільно. Хоча біс його знає! Дивіться самі.

Увійшов високий сивий чоловік, і мені одразу зда­лося, що я його десь бачила. Згодом зрозуміла, що по­милилася. Звичайно ж, помилилася...

Ось його запис:

«Зусібіч мене оточував ліс. Хтось, мабуть, побоявся б жити в такому глухому кутку. Тільки не я! Хата в мене, на перший погляд, маленька, але надійна: однопо­верхова з трикутною мансардою. На цьому поверсі занедбана кухня, суміжна з передпокоєм, і бутафорська спальня, в якій стоїть завжди розстелене ліжко. У кут­ку чорно-білий телевізор «Екран» випуску початку 80-х, посередині круглий стіл з облисілим оксамито­вим обрусом, біля віконця комод із кухликами в білий горошок. На більшості з них відбиті ручки. Вікна за­клеєні довгими пожовклими паперовими стрічками. Я не знімаю їх навіть улітку. Через лінощі. У деяких місцях стрічки давно вже повідклеювалися й часом шурхотять на протязі. Узимку я затикаю дірки ганчір'ям і розпа­люю піч старими газетами. Топлю не часто, тільки в свята, коли в цю місцевість з'їжджаються на гостини до родичів колишні односельці. Хоч моя хата збудована на великій відстані від інших, усе одно дим можна поба­чити йздалеку!

Улітку я настромлюю на тин старі валянки, скляні слоїки та інший непотріб, ставлю вудки. Заганяю в не-докопану грядку лопату.

Пару разів на тиждень мені доводиться виходити до магазину він тут єдиний і нагадує комору: усе в ньому валяється в повному безладі. Кирзові чоботи та байкові халати впереміж із торбами пшона, консервами й триліт-рівками з томатним соком. Звичайне сільпо. Черга буває тільки тоді, як привозять свіжий хліб. Я навмисне виби­раю час, коли тут людно, і стаю «у хвіст» своїх нинішніх земляків, вдихаючи запах їхніх гумових чобіт, перегару й дешевих парфумів. Тут не дуже полюбляють базікати. Тому доводиться говорити самому. То запитаю, чи ловиться нині пічкур, то зроблю комплімент місцевій красуні постбаль-заківського віку (інших тут не буває) з приводу її розцяць­кованої хустини. Пожартую з продавщицею. Три великі паляниці, пара бляшанок консервованих бичків, пляшка горілки мій звичний джентльменський набір. А що ще потрібно відлюднику, аби радіти життю?

Я й радію. Важко повірити! Улітку часом сплю у сво­їй обдертій спальні. І, буває, прокидаюся в сльозах. В огид­них каламутних старечих сльозах, хоча я ще сповнений сил. Мені сниться дитинство. Юність. Я все пам'ятаю. І нічого не можу повернутихіба що в снах. І саме тут, коли бачу в вікно дерева й небо, слухаю звуки опівнічного лісу, шурхіт листя, віддалений гуркіт гірської річки. Згадую, як провалився в геологічний... Як ще років зо п'ять після цього збирав каміння, надколював його спеціальним молоточком, полірував та роздивлявся дивовижні візе­рунки на зрізі.

Бачив на ньому ліси, моря та невідомі країни. Іноді мені здавалося, що в цих закручених візерунках бачу свою долю, котра несе мене такою самою спіраллю дедалі ближче і ближче до центру. Туди, де зазвичай була найгар-ніша пляма чи то жовта, чи то срібляста з яскрави­ми чорними цяточками. До неї треба було діставатися покрученими лабіринтами, наштовхуючись на попереч­ні судинки, чужорідні вкраплення. Часом ці лабіринти вели в глухий кут, і тоді я, тримаючи камінь у долоні, шукав інших виходів. Це була захоплива гра! Я бачив на зрізі мапи міст, у яких мріяв побувати, фантазії погли­нали мене. Я уявляв, що в моїх руках таємне послання марсіан, у якому вони зашифрували розташування міс­та Абсолютного Щастя. І яз новим захватом мандру­вав камінним зрізом, намагаючись відшукати на цій «мапі» свій дім. Одна така скалка досі зберігається в мене в міській квартирі. Треба відшукати її! І перевіри­ти чи правильно обрано напрямок.

Загалом, багато чого збулося... Мій центр життя виявився не просто жовтим чи срібним у чорну цяточку.

Дзуськи! Вітри крутили мене, несли, розбивали вщент об пласкі рила глухих кутів і нарешті винесли на середи­ну. Золоту середину! Ту, до якої я прагнув. Сидіти в глу­хому кутку, дихати свіжим повітрям, пити свіже моло­ко і час від часу смикати за вуса світобудову. Хто ще може дозволити собі подібне? Шейх Брунею? Президент Америки? Англійська королева?

А босоніж по траві? А за грибочками із кошиком? А рано-вранці в самих трусах (або без них навіть краще!) стежкою та й у річку? Та ще й без папараці?! Слабо!..

Ось які думки відвідують мене. На природі мозок від­почиває, є час подумати. І навіть, як раніше, пофанта­зувати...

У мене були друзі, вороги. Потім я зліпив їх у загаль­ний пластиліновий кавалок, перемішав. Вийшла така собі біомаса. Вона теж десь там, за межами мого лісу. Там і родина дружина, донька. Усе в них добре. У дру­жини є чоловік, у доньки батько. Це я. А в мене є пра­вило: телефоную їм о дванадцятій удень та о сьомій уве­чері. О дванадцятій я кажу дружині: «Люба, як справи? Які в тебе плани на вечір?.. У мене сьогодні сім засідань. Так-так, мила. Таке божевільне життя! Не скучай! Ці­лую...». О сьомій передзвонюю: «До вечері не встигаю! Не чекайте. Лягайте. Я відчиню своїм ключем, не хвилюй теся!». Впевнений, що вона мною задоволена. А ці дзвін­ки для мене привід зрозуміти, що все йде так, як тре­ба. Що в родини до мене жодних претензій.

...Цей будинок я запримітив давно. Тоді, коли навіть не гадав, що житиму тут. Просто випала нагода купи­ти в знайомого алкоголіка-дисидента батьківську хату з присадибною ділянкою в селі. Не з десятьма гектара­ми, як у інших, із ланами чи штучними озерами, а невеличкі шість соток. Хата-розвалюха. Відбудовував її десять років. Часом сусіди жартували:

—  Що ж ти, Петровичу, ніяк свою фазенду не добу­дуєш? Грошей немає?

—  Немає! відповідав. Ось піч ставлю. А на цег­лу поки що не вистачає...

Співчували. Хитали головами: у самих не вистачає, ми це діло знаємо, ми не багатії які-небудь, не депута­ти, не правителі наша справа маленька: хліб та бу­ряки вирощувати. Так і звикли до мене...

Часом запитають:

—  На що живеш, Петровичу?

—  Та, кажу, донька з міста надсилає на хліб­чик. Мені ж багато не треба.

Вони й без того бачили, що я багато не беру. Хліб, консерви, цигарки «Прима» без фільтра. Та, звісно, пляш­ку. Без пляшки ти тут чужинець. Хоч вилий, а купи­ти мусиш, інакше не зрозуміють.


Увечері години зо дві в мене горить світло та на пов­ну гучність працює телевізор. Він зловісно шипить. Звук виривається назовні, лине лісом. У селі брешуть соба­ки. Я заплющую очі. В убогій кімнатці пахне яблуками та сливами. Мені здається, ніби я пливу в густих хви­лях меду. Вечір також медвяний. Призахідне сонце щедро розстелило свій обрус на дощатій підлозі, на сто­лі. Ще пару годин, і воно витягне край цього обруса за горизонт. На облізлій скатертині лежать яблука, цигар­ки, бляшанка із бичками в томатному соусі, засохлий хліб. Мені добре. Здається, що зараз увійде з двору бабу­ся з відром свіжого молока. Або вбіжить жінка найгар-ніша в світі. Вона буде в червоній спідниці. У намисті. І боса. Обов'язково боса, природна. Але тут та­ких не водиться.

Цечуже життя. Мені треба піти з нього. Я встаю, вимикаю свою «шипучку», світло.

У кімнаті є двері. Коли я придбав цей будинок, за ними була невеличка комора, в якій валялися старі граблі, за­плетені павутинням. Двері й зараз убогі, обшарпані, з грубою металевою ручкою. Я відчиняю їх.

Це не так уже й легко всередині вони броньовані, досить важкі, як дверцята сейфа.

Я роблю крок у темряву, й у кабіні дзеркального ліф-та автоматично вмикається м'яке світло. Я натискаю кнопку і спускаюся в передпокій. Дуже кортить ковтнути холодного-прехолодного пива. Насамперед я відкриваю холодильник. Там його десяток сортів. Сьогодні я вибираю «ЕК11-28». Падаю в крісло. Перед тим як піти в душ, мені потрібно адапту­ватися, звикнути, прокашлятися і, як кажуть японці, знайти своє обличчя. Попереду багато роботи.

Я натискаю кнопку пульта. Що там робиться у сві­ті? На екрані «плазми» виникає знайоме обличчя теле­журналістки. «Погарнішала, зауважую я. Під­стриглася. Оченята блищать. Цікаво, чи сподобався мій учорашній презент? Чи те купив?» Учора я докладно по­яснив, що треба: сережки. І не в золоті, а в платині. І не з діамантами, а модні з рожевими перлинами. Я такі давно обіцяв.

Придивляюсь до екрана. Усе точно. Рожеві у платині!

Перемикаю канал. Журналісточка мене більше не цікавить. Ця скаже, як треба. Як МЕНІ треба. А от інші...

Я клацаю пультом. Потім кидаю його на протилеж­ний бік шкіряного дивана. Усе зрозуміло.

Тепер у душ і до роботи.

Працюю зазвичай у зеленому кабінеті другого ниж­нього поверху. Тут купа техніки, така ж «плазма», на­лаштована на всі канали світу, комп'ютер, кілька де­сятків стільникових телефонів. Кожен призначений для окремого клієнта. Кожен іншого кольору. «Родин-

ний» червоний. Беру його й роблю перший обов'язковий дзвінок: «Люба, яків тебе плани на вечір?..».

А потім починається найголовніше. Кому дати, у кого забрати.

—  В'ячеславе Петровичу! волає одна слухавка. Цьогозамало! Треба не менше трьох! Чистими! Горимо!

—  Готівкою? нервово шепоче інша. Я не всти­гну зібрати... Ви мене вбиваєте...

Так, часом я вбиваю. Але інакше не намотати цей проклятий вус на руку вислизне, тільки його й бачи­ли. А тому рука повинна бути залізною...

—  Це ваша остаточна умова? гордо питає зеле­на слухавка. Ми мусимо домовитися, інакше...

Я посміхаюся. Мені не варто погрожувати. У мене там, за стіною, в бібліотеці всі вони розкладені по полицях. Для кожного є тека з написом «Цілком таєм­но». І праві, і ліві, і центрові... Вони про це знають.

—  В'ячеславе Петровичу, завтра прямий ефір. Кого запрошуємо?

—  В'ячеславе Петровичу, номер перший у розроб­ці Завтра починаємо діяти. Нехай всіляка срань знає своє місце!

—  В'ячеславе Петровичу, кому відвантажувати? Алло! Алло!

Марнота марнот...

Передостанній дзвінок найприємніший. —  Ти? Бачив я їх сьогодні вдягла! На роботі всі просто збожеволіли. Але мені так важко... Плітки, на­тяки—Давай сьогодні вночі на нашому місці в «Націо­налі». Так? Я мушу віддячити, татуськуі

І останній. У слухавці до болю, до жаху знайомий го­лос. Ніяк не можу звикнути до цієї подібності!

—  Так, так. Усе чудово. Усе підписав. Сім засідань. Три особисті зустрічі на вищому... У «Націоналі»? Добре. Буду обов'язково. Що купити додому? Сто тро­янд? На довгих ніжках? Зроблю. Що на завтра?

Розмовляючи, я розставляю на мармуровій дошці шахові фігурки. З нефриту. Вони такі приємні про­зоро-зелені, спочатку прохолодні, а потім теплі. Швидко нагріваються від дотику. І так само швидко хо­лонуть.

—  Усе, кажу я в слухавку. Приємної ночі. Зазд­рю. Але нічим допомогти не можу.

На тому кінці чується короткий смішок. От пад­люка! Я вдаряю по нефритовому солдатику. Він із грю­котом падає на підлогу.

Перебираюся до їдальні. Там великий довгий дубовий стіл. На ньомуканделябри зі свічками. Бездоганне серві­рування. Хлопці стараються. Мої чудові невидимі духи. Я уявляю, як вони їдуть по шосе у стареньких «Жигулях» із причепом, виїжджають на галявину за три-чотири кілометри від селища, спускаються в люк бункера п проби­раються зі своїм вантажем слизьким тунелем.

Я не вибагливий. Для мене важливо, щоб сигари були справжніми гаванськими (я до таких звик, працюю­чи в дипкорпусі на Кубі) і пиво найвищого гатунку. М'ясо, морепродукти, овочі будь-які, аби свіжі. Газе­ти такожсвіжі. їхумене штук по п'ятдесят на день. У тому числі «Дейлі...», «Ньюс-вік», «Тайме». Ділових паперів та пошти хоч піч топи! Роботи на всю ніч. І так щодня.

Я вечеряю під музику Вівальді. Запалюю свічки. Встром­ляю в комір атласного халата нарцис. Я люблю все есте­тичне, елегантне. Мої нинішні маленькі задоволення бокал «Шато Марго» врожаю 1900 року, п'ять малюн­ків-оригіналів, серед яких Пікассо та Гоген, і добра сига­ра, котру викурюю біля екрана на всю стіну. На ньому шумить Ніагара. Стереоефект такий, що я навіть від­чуваю прохолодні бризки на своєму обличчі.

Я перетравлюю інформацію. І посміхаюся. Мені ку­медно читати про пішаків, що вважають себе короля­ми. Смішні статейки в газетах зі світлинами «сильних світу сього» в саунах, із побрехеньками про їхні презен­тації, «королівське» полювання, їхні прибутки, їхніх дру­жин і нащадків-наркоманів. Нудно, нудно, панове! Це верхівка айсберга, несвіжа, засиджена чайками й добря­че підтоплена. Яскравою вона здається лише здалеку. Набридлі пізнавані обличчя... Віртуальні персонажі вели­кої гри...

А я не гра. Я живу. На моєму столі чисті серветки ручної роботи, у мене спортивна фігура та відраза до дешевого алкоголю. До саун. До презентацій.

Я думаю, що все у світі фуфло. Особливо те, що відбувається зараз у будь-якому кутку земної кулі. Тіль­ки незбагненне має право на вічність. У літературі Шекспір, у музиці Моцарт, у малярстві Леонардо, у науці Паскаль. Решту, якщо добре подумати, мож­на розгадати. Ноу-хау! Коли я «знаю як» мені стає нецікаво. Як зараз. Незбагненний схід сонця за цими сті­нами. Тому я тут...

Незапланований дзвінок уриває мої роздуми. Біла слу­хавка! САМ!

—  Слухаю тебе, ліниво кажу я.

—  Петровичу, все скінчено. Ти дивився новини? Гап­лик! Ми в дикому мінусі.

—  Які, до біса, новини? Пару годин тому все було нор­мально.

Я вмикаю телевізор. Уже пізня година. Моя дівчинка зараз втішає мене в «Націоналі», й на екрані інше обличчя. Щось я його не впізнаю. Новенький, чи що? Що він меле?

—  Перетелефоную! кажу я САМОМУ і кидаю стільниковий, прислухаюся.

Нові обличчя блимають на екрані, ковтають слова, захлинаються своєю правдою. Клацаю пультом. Скрізь вакханалія.

«Покидьки! спересердя думаю я про свою біомасу. Ви цього домагалисяви це отримали. Сто разів повто­рював: кращий спосіб утримати дати свободу! А що тепер? Ось вона, прорвалася! Здіймається над вашими головами, ніби цунамі. Я добре знаю, що буде далі. Я гото­вий. Давно готовий. А ви?..»

Я знову беру білу слухавку.

—  Що ти пропонуєш? питаю суворо.

—  Варіант сьомий, ледь чутно вичавлює САМ.

—  А чому не третій? єхидно запитую я.

—  Петровичу... Я не можу. Я боюся. Я хочу жити. Я поїду. Ти ж знаєш, у мене діти, онуки... І... і ми так не домовлялися.

—  Тобто ти не хочеш сплачувати борги? Розумію. А за тобою їх так багато...

—  Я знаю, знаю... Але, зрозумій, ячистий. Я криш­талево чистий. А якщо підеш ти половина питань зникне. А іншу половину я закрию своїми людьми. Ну як?

Авжеж... За те, що смикаєш світобудову за вуса та вусики, теж треба платити, думаю я. І найвища плат­ня на жаль, зовсім не життя, як гадає цей плебей. Як гадають усі вони. Найдорожче ім'я.

—  Добре, кажу я, коли це мусить статися? —  Завтра увечері, жвавішає слухавка. Сцена­рій: вранці відправляєш родину за кордон... Куди бажаєш? Називай будь-який напрямок... Далі так: охорону відпус­каєш, одного лишаєш на сходах. Опівночі заходиш до ван­ної... Перед справою ввімкнеш воду. Все. Вибач, що таке кажу. Але, сам розумієш, хто ж це скаже, якщо не я...

—  Добре, повторюю я, прощай!

—  Та Бог із тобою! гуде слухавка.Ніби насправ­ді прощаєшся...

—  Та пішов ти! Я відключаю телефон. Здається, назавжди.

Тепер можна випити щось міцніше. Наприклад, чар­ку «Мартеля». Я поглядаю на годинник: друга ночі. По­бачення закінчено (зазвичай воно триває не більше го­дини). Сто троянд, як годиться, вже стоять у подружній спальні. Донька, зрозуміло, у нічному клубі, її мати спить після чергової презентації. О, як прикро псувати цю ідилію дзвінком!

І трохи... моторошно. Усе-таки я не залізний. Хоча контракт є контракт. А справа понад усе. Зрештою, три роки розкішного життя, без жодної відмови не­погана ціна. Пригадую, він мріяв хоча б про один...

Я беру синю слухавку. Натискаю кнопку виклику. З кож­ним сигналом серце важчає. Ось поговорю і вип'ю валері­анки... Уперше в житті.

—  Слухаю... шепоче рурка.

Зрозуміло, вже підкотився під теплий бік дружини. Моєї, до речі, дружини.

—  Іди до ванної й увімкни воду, наказую я. Від цієї фрази мене починає нудити: завтра в цей самий час по­винно бути так само...

У слухавці забулькало та зашипіло.

—  Я готовий, В'ячеславе Петровичу!догідливо про­мовляє мій голос. Кажіть, що треба? Побачення про­йшло чудово! Вона вас обожнює. Слухняна дівчинка. Пода­рувала вам запонки зі стразами. Я при нагоді передам.

Я трохи помовчав. Не гадав, що це так важко...

—  Отже, так... ЦЕ має статися завтра! У слухавці шипіння води. Хвилини зо дві.


Я уявив його обличчя і знову пережив ту мить повно­го ступору, коли вперше побачив... себе, що спав на лаві в міському сквері на підстеленій під голову газеті. Тоді я вирішив подихати повітрям, вийшов зі свого мерса, дов­кола мене було повно охоронців... Це мене неймовірно дра­тувало. Мабуть, вже тоді я підсвідомо шукав виходу. І несподівано знайшов йогоу вигляді волоцюги, що спо­кійно дрімав на лаві. Його мені підкинула доля. Потім хлопці знайшли його та привели до мене. Він був враже­ний не менше, ніж я. Щоправда, довелося зробити неве­личку корегуючу пластику, поставити голос тембри були схожими, але інтонації невпевнені... Я вже тоді знав, що рано чи пЬно мені доведеться піти. За власним бажанням чи за волею спецспужб, байдуже. Все одно піти, зникнути. І тоді я запропонував йому рай­ське життясвоє. З усіма умовами. І цією останньою також. Він погодився. Тепер час настав.

—  Це — серйозно? нарешті вимовила слухавка. ~ Так.

—  А якщо я...

—  ...тоді це зроблять інші, увірвав я. Краще сам.

Він знову надовго замовк. Уявляю, що відбувалося в його голові. Нарешті він промовив:

—  Які інструкції?

Я докладно переповів йому те, що почув півгодини тому.

—  Добре, прошепотіла слухавка, я це зроблю.

—  Прохання є? діловим тоном запитав я. Він закашлявся.

—  Мабуть, так... вимовив він, і я напружився: зараз з'ясується, що він завів нову коханку, або розшу­кав стареньку матір, або зварганив на стороні дитя... Цього ще тільки бракувало! Але він продовжив так: Вранці я замовлю не два квитки до Лондона, а три. Ні, ні, не хвилюйтесь, я все зроблю так, як обіцяв. Третій квиток для хлопця. Для Надійчиного нареченого. Він хороший, дотепний. Але зовсім не вашого кола. Надійка

вагітна. У мене... він знітився, тобто у вас буде онук...

Згоден, відрубав я, відключаючи і цей телефон.

Похорон відбувся чудово! Обличчя на екрані були збен­теженими. У випуску новин оченята моєї журналіс-точки так само блищали. Здається, у неї гора звали­лася з пліч. Як, до речі, і в інших. У багатьох-багатьох інших.

Тепер я завжди спатиму нагорі, щоби чути шум со­сен, рокіт річки, спів пташок, стукіт яблук, які пада­ють у моєму саду. Я насолоджуватимусь усім цим, ніби почув усе це вперше. Як при народженні...»

...Ночі Кабірії! Як виявилося, сьогодні субота. Я ви­йшла перед своєю зупинкою, нині мені не хочеться од­разу тікати в свою нірку. Вирішила пройтися централь­ною вулицею. У вихідні тут припиняється рух і люди гуляють проїжджою частиною. На кожному кроці — кольорові кульки, клоуни, оркестри. Колись, багато ро­ків тому, я спостерігала те саме в Марбурзі — кульки, клоуни, вуличні музики. Усі танцюють. Клоун може не­помітно йти за тобою, повторюючи всі рухи, і натовп помирає від сміху. Тепер таке докотилося й сюди... «Ночі Кабірії», останні його кадри — геніальна річ на всі часи. Маленька й негарна Джульєтта Мазіна йде посеред карнавалу. По щоках течуть чорнильні сльо­зи, а потім, поволі, захоплена загальним настроєм, вона починає посміхатися. Посмішка — єдине, що ми мо­жемо протиставити всім чорним сльозам. Посмішка — це героїзм. Щоразу, йдучи в подібному натовпі, я на­магаюся відшукати таку Кабірію. Адже навіть серед су­цільних веселощів має бути ось така маленька жінка з очима, сповненими чорнила. До неї треба посміхнути­ся, посурмити у вухо клоунською дудкою, кинути на плече стрічку серпантину. На її пальці немає обручки Соломона, на якій написано: «Все минається. Минеть­ся й це». І тому вона гадає, що ця карнавальна ніч — остання в її житті.

Але такої в сьогоднішньому натовпі немає. Облич­чя, які трапляються на шляху, гладкі й однакові, як яйця. Одне велике обличчя з гримасою реготу.

Спустившись повз цю пішохідну вулицю, сідаю в тролейбус, який їде до мого помешкання найдовшим маршрутом. І на одній із зупинок нарешті бачу її. Цьо­го разу вона — в образі маленької семи-восьмирічної дівчинки... Але перед тим як помітити її, звертаю ува­гу на симптом масового психозу: хтось один поверта­ється до вікна й зітхає: «О господи!..», решта так само прикипають поглядами до вікон і дивляться, дивляться. А там, на вулиці, — троє. Він, вона і дівчинка поруч. Він веде її попід руку, вона аж вихиляється спиною назад, пручається і намагається сісти на асфальт. її зе­лена блузка задерлася до грудей, оголивши кругле че­рево, що звисає з-під тугого паска білих штанів. Він у довгому модному плащі й капелюсі, має вигляд трохи кращий, хоч одразу зрозуміло: родина повертається з гостей. Дві червоні пики, два безтямних погляди. Це можна було б зрозуміти і навіть поспівчувати, якби не дівчинка поруч.

Увесь тролейбус дивиться на цю трійцю. Жінки зі­тхають, чоловіки сміються.

Дівчинка у білих гольфах, чорній спідничці у склад­ку, білому светрику. У неї довга русява коса, волосся зачесане назад, і від того обличчя здається круглим та ніжним. Усією шкірою я відчуваю її стан, ніби ця дів­чинка — я сама. Вона посміхається. її зніяковіла застиг­ла посмішка звернена до оточуючих — до всієї вулиці, до цього тролейбуса. Ця посмішка — просто малюнок на блідому обличчі. А ще — великий, ні з чим не зрів­няний дитячий подвиг. Я знаю: під нею, під цією по­смішкою, під ніжною блідою шкірою тріпоче кожен лицевий нерв і очі так само сповнені чорнила. Але це — дорослий стан, його треба приховати, вона лише малень­ка дівчинка, вона робить вигляд, що з нею — все гаразд, їй не потрібна жалість. Я знаю: якщо зараз хтось погладить її по голові — чорнило не стримати, схований танок нервів викривить обличчя, і настане... кінець сві­ту. Маленький кінець світу всередині однієї, окремо взятої людини... Тому зараз їй треба сконцентрувати всю свою волю, витримати цю дорогу сорому й діста­тися дому, свого ліжка, зачинити двері, з головою заліз­ти під ковдру.

Або... Або зустріти на своєму шляху добру фею, про яку читала у книжках. Фея візьме її за руку й посадить у карету, повезе високо й далеко від цього сорому.

Тролейбус стоїть занадто довго, мабуть, жінка-водій так само з цікавістю припала до вікна. Я більше не можу чекати, розштовхуючи людей, вириваюся назовні. Цей рух ніби протвережує всіх, виводить зі ступору — тро­лейбус рушає з місця, обличчя відлипають від скла.

Я вловлюю момент, коли він намагається перевер­нути її вивернуту «коліньми назад» фігуру, обоє зосе-  ' реджені на цьому складному процесі.

— Привіт! — кажу я дівчинці якомога простіше. — Слухай, нехай вони самі розберуться, а ми з тобою поки що десь погуляємо пару годин. А потім я відвезу тебе додому. Ти ж знаєш свою адресу.

Дівчинка уважно й недовірливо дивиться на мене. На моєму обличчі немає того, чого вона так боїться, — співчуття й жалості. Просто одна подруга підійшла до іншої. Дівчинка знизує плечима, вона не знає, як реа-

гувати, але їй зрозуміло — ось надійшла допомога у вигляді дорослої тьоті. І вона тепер не сама. Бачу, що вона не проти. Поглядаю на парочку. Зблизька добре видно, що такий «вихід» у світ для них не перший і не останній.

Треба діяти впевнено.

—  Ви не проти, якщо я заберу вашу дівчинку на пару годин? — кажу я батькові. Він здіймає на мене ка­ламутні очі й ледь не впускає дружину на землю. Він погано розуміє, про що йдеться.

—  Я заберу вашу дівчинку на пару годин, а потім при­везу додому! — Упевнено кажу я, думаючи, що, мабуть, не доб'юся жодної відповіді. Але його обличчя напружу­ється від зусиль зрозуміти людську мову, а зрозумівши, він мимрить:

—  П'ятдесят!

Я швидко дістаю купюру. Добре, що всі цікаві вже вгамували свою спрагу й за нами ніхто не спостерігає. Він зминає гроші в долоні, ховає в кишеню плаща, зно­ву повертає дружину обличчям до себе (за цей час вона майже сповзла на асфальт по його спині).

—  Батьки не проти! — усміхаюся я дівчинці яко­мога природніше. — Пішли їсти морозиво. Не бійся мене, добре? Давай руку.

Я відчуваю, як тепла тремтяча долоня — трохи лип­ка — невпевнено лягає в мою... Я починаю згадувати місто. Десь тут, поблизу, має бути кондитерська. Саме зараз я перетворююся на справжнього «психоспікера» — говорю без упину, хочу скоріше спрямувати її думки в інше русло, стерти з-під шкіри нервовий тик, вдихнути життя в справжню по­смішку.

—  Знаєш, — кажу я, — таке буває. Це нічого. Ми за­раз із тобою поїмо морозива, побалакаємо, а коли ти по­вернешся додому, все закінчиться. Ляжеш спати. А завт­ра буде новий день. У тебе гарна спідничка і светрик. А головне — чудова коса. Зараз таких кіс немає ні в кого.

—  Це — бабуся, — пояснює дівчинка. І я розумію, що її є кому доглядати. Отже, не все втрачено.

У кондитерській дівчинка дивиться на мене вели­кими очима, і вони більше не блищать, як там, на ву­лиці. Я розповідаю, як одного разу взимку мене забу­ли в нічному сквері і я сиділа сама на санчатах й уявляла себе справжньою Снігуронькою. «Таке важко забу­ти, — кажу я веселим голосом, — але потім, з часом, ти розумієш, що кожна прикрість перетворюється на цупкий, міцний камінець. А складаючись один до од­ного всередині тебе (це щось на кшталт хребта, тільки ще міцніше, адже хребет — лише кістка, яку можна зламати), вони роблять тебе непереможною. За жод­них обставин!»

—  Ти хто? — питає дівчинка.

Кажу їй, що я — фея. Та сама. Тільки в сучасному вбранні. Не можу ж я відрізнятися від інших! Дівчин­ка їсть морозиво. Мені хочеться сказати їй щось важ­ливіше, те, що вона згадуватиме потім. Але я боюся, що вона мене не зрозуміє. Я боюсь розповідати їй дур­ниці, хоча мені цього дуже хочеться. Але — боюся. Уяв­ляю собі, що сталося б із Ассоль, якби вона не зустріла корабель із пурпуровими вітрилами. Була б сільською божевільною — з довгими сивими косами, які не від­різала б до старості. Власне, про те, що сталося з нею через років десять-п'ятнадцять після щасливої зустрі­чі, я теж не хочу думати...

Я поглядаю на годинник — мабуть, вони вже діста­лися свого будинку, повкладалися.

—  Певно, треба йти, — кажу я. Дівчинка цілком заспокоєна. — Бабуся хвилюватиметься...

—  Так, — каже дівчинка. Охайно витирає ротика серветкою, складає руки на колінах. — А ти ще при­йдеш до мене?

—  Не знаю, — кажу я. Кажу так, тому що не можу брехати, не можу давати надію, не хочу, щоб на мене хтось чекав. — На світі багато дітей, яких часом треба водити до кондитерських. їх так багато по всьому світі! І тому мені найголовніше те, щоб ти знала, що я — є. А коли буде сумно — просто уяви, що я з тобою. Тобі стане набагато легше. Запевняю. Домовилися? — Так! — Дівчинка встає зі стільця і обережно ста­вить його на місце.

От яка фігня, зауважую я: природа часом вчиняє не­справедливість. Ця дівчинка зовсім не схожа на своїх батьків. І, зрозуміло, отримуючи такі уроки, ніколи не буде схожа на жінку із задертою до грудей блузкою. І в неї будуть гарні діти. Мушу визнати, що деякі батьки народжуються на світ одразу дорослими негідниками лише для того, щоб мучити своїх дітей, їм невідомі по­таємні рухи дитячої душі, вони кричать на них і дають ляпасів, смикають за руку і забороняють плакати...

—  Коли ти виростеш — у тебе будуть гарні діти! — кажу я. — Тому що ти ніколи їх не кривдитимеш. Ніко­ли не забуватимеш у зимових скверах. Це я тобі кажу

напевно.

—  А що ще зі мною буде? — питає дівчинка, коли

ми вже їдемо в таксі за її адресою.

—  О! Стільки гарного, що годі й перелічити! — кажу я. — Але не можу сказати, щоб не зурочити.

—  Добре! — зітхає дівчинка. — Ось мій під'їзд.

Дякую.

Я проводжаю її до дверей, натискаю кнопку дзвін­ка. Мені треба переконатися, що там усе нормально. Відчиняє бабуся — на її обличчі така сама маска: заце­ментована посмішка. Вона цілує дівчинку, киває мені й швидко зачиняє двері... Ось так.

...Тролейбус смикнувся, і кумедно-трагічна трійка лишилася за його вікнами.

Я лишилась на місці. Я немов прикипіла до нього. Я могла б стати для невідомої маленької дівчинки доб­рою феєю, яку вона запам'ятала б на все життя. Але вона залишилася там, посеред вулиці, посеред сорому зі своєю впертою намальованою посмішкою. Я не мог­ла втрутитися в перебіг подій, хіба що — ось так, буду­ючи їх у ноосфері...

Вдома я почала записувати в зошит чергову бесіду. Цього разу сестра-конферансьє оголосила номер так: «Це — наша русалка! Якщо за нею не простежити — йде до душової і стоїть під водою годинами. Завжди

мокра...».

У молодої жінки справді білесенька шкіра із мілки­ми пухкими складочками (такі лишаються на кінчи­ках пальців, якщо довго сидиш у воді) й вологе довге волосся. Щойно за медсестрою зачинилися двері, жін­ка підійшла до рукомийника, швидким рухом відкру­тила кран і рясно окропила себе водою. Це збадьорило її, і вона почала говорити:


«Пливти уздовж коралових рифів усе одно що чи­тати книжку. Гарну книжку. Або як промовляти мо­литву... Від вигляду підводного світу хочеться плакати. Від щастя. Від доторку до того, що в людей називається раєм. Тільки раю ніхто не бачив. Можливо, він розміщу­ється десь біля коралових рифів?

Чому я порівнюю таке плавання з читанням книги? Точніше, з тою насолодою, котру отримуєш від спогля­дання на папері літер, слів, словосполучень і речень, яких раніше не чув. Мабуть, тому, що кораловий світ так само неповторний, як і слова, що виникають на сторін­ках. З кожним поштовхом він змінюється, стає новим, іншим, незвіданим, а різнобарвні закам'янілості чер­воні, зелені, бузкові, жовтогарячі лишаються позаду, ніби щойно прочитані слова...

Щоразу я безгучно плачу, коли пропливаю уздовж цієї кам'яної саги, чую її мелодію, хоча й не можу сказати напевно, про що вона.

Риби це окрема історія. Коли я їх бачу, дивуюся досконалості природи та фантазії Бога.

Уявіть-но: рівний диск, ніби вирізаний із синього ок­самиту із лимонно-жовтою облямівкою, з довгим черво­ним носиком, котрий невтомно щось скльовує з підвод­ної квітки. Або ось: зелений «огірочок» у дрібну чорну цятку... Або: пурпурове чудовисько, всіяне білимиродим-ками, справжній мухоморі Вузенькі сріблясті рибин­ки з пласкими тілами тріпочуть у смужці світла, ніби стрічки в косичках першокласниць, а поруч безліч «жи-

вих лимонів» ніби їх скинули з борту торговельного судна, повільно кружляються, усе глибше занурюючись у бірюзову безодню. Двометрова риба-голка з виряченими очима й тупим рильцем навскіс прошиває синій шовк. Зграї сріблясто-чорних баракуд, ніби гострі леза, неру­хомо та загрозливо висять над самим краєм води.

Ці риби не бояться людей. їхні яскраві барви засвід­чують, що вони неїстівні. Отже, їм нічого не загро­жує. Навпаки! Вони самі готові підпливти й полоснути по нозі отруйними плавниками. Це їхній світ, їхній рай. Вони люто обороняють його від непроханих гостей у лас­тах і масках.

І тому не треба метушитися.

Я завжди лежу над цим раєм тихо-тихо, розпласта­вши руки. Моє дихання, ніби душа, повільно виходить із трубки.

...Слова ті самі риби. Вони випурхують із мене не­вловними зграйками і відпливають кудись у глиб безодні. Часом це легкі, яскраві зграйки дрібних напівпрозорих ри­бинок із червоними або жовтими плавниками. Але, буває, давши їм життя, я бачу, що вони велетенські, об'ємні. Вони хижо роздмухують зябра, ніби їм мало місця у своєму власному тілі. їм невідомо, що вони народжені мною. Вони рушають у власну подорож, до далеких земель, які мені не побачити ніколи. Адже я не можу пливти слідом за ними! Я мушу коливатися на поверхні й плакати від щас­тя або подумки читати молитву.

Один страх гнітить мене: а якщо вранці наступно­го дня, коли я знову повернуся до цього берега, не поба­чу жодного рифу, жодної риби. Раптом усе змінитьсяіі Здійметься буря, ураган, цунамі, й замість морського раю я побачу білі бархани, схожі на краєвид пустелі з літака? За що тоді вчепиться мій зір? Яку молитву прочитаю?

Все може бути... все може бути...

Двічі, а може, тричі під час пірнання я змушена від­ривати обличчя від води, дивитися, де я, чи не занесло мене занадто далеко. Зрештою промити маску й ви­лити з трубки воду. І що ж я бачу?

Я бачу, що не сама. І мій рай здобуток багатьох, їхні спини й трубки, які стирчать над поверхнею, яскравий тому доказ.

Тоді я думаю, що море як життя. Спочатку пли­веш носом донизу, жадібно загрібаєш рукамц все, що в них потрапляє, роздивляєшся довкола, міркуєш, де теп­ліша течія, прозоріша вода, стежиш, куди пливе реш­та. Намагаєшся не збитися на манівці, не відстати, не загубитися, не уславитися невдахою... А варто лише якому-небудь стихійному лиху зруйнувати тиху зато­ку й усі, як один, виляють уверх денцями. І вже не суттєво, хто плив першим, а хто пас задніх. Різниця

лише в тому, що ти бачив перед собою в останню мить і що відчував...

Мене зносить на край коралової прірви крутий схил, усіяний жовтими й синіми наростами. Його обри­си губляться в безодні. Змах руки і я лечу над нею. Тільки не падаю, а зависаю. Це лише репетиція падіння. Якщо коли-небудь мені доведеться бути в горах не переплутати б тверді й ось так не відштовхнутися ногами від гірської верхівки. Впевнена, перше враження

буде схожим...

Я вдивляюся вниз і розрізняю в синьо-лазуровій гли­бині піщаний майданчик, оточений підводними печера­ми. Посередині щось тріпоче, дихає, повільно коливаєть­ся, ніби батистова хустка на вітрі. її краї здіймаються над піском, і я бачу, що це величезний скат. Він схо­жий на гігантську жабу, яку попрасували, блідо-зеле­ний з ультрамариновими плямами на пласкому тілі, з якого, немов перископи, стирчать круглі очі. Від його рухів на дні здіймається піщана буря. А з чорної пащеки найближчої печери випливає нова істота.

На перший погляд, це великий кальмар із двома щу­пальцями. Вони розкинуті п злегка коливаються, ніби кальмар танцює. Течія виколихує істоту зі свого схови­ща. Я бачу видовжене біле тіло, нечітке, далеке від мене. Тому я не можу одразу зрозуміти, що це таке. В маску затікає вода. Мені доводиться перевернутися на спину, поправити її.

Коли я знову розпластуюсь над поверхнею вже чіт­ко бачу те, що здалеку скидалося на гігантського каль­мара.

Це дівчина...

Вона ніби мій відбиток на дні моря. Лежить, роз­пластана, глибоко піді мною. її руки ритмічно колива­ються, довгі рівні пасма темного волосся оточили біле обличчя так діти малюють сонце, а дорослі Меду­зу Торгону.

Довге тіло... Руки, що танцюють... Я намагаюся роз­гледіти обличчя. Але його немає. Лише кілька глибоких тіней. Такі обличчя виникають з-під пензля китайських малярів чисті, овальні та пласкі.

Дівчина махає руками, кличе до себе, умовляє потан­цювати разом із нею. її довге, гнучке сріблясте тіло вкри­те кристаликами солі. Срібна... Мовчазна. Вона знає про море все. Не те що я... Вона всередині нього, я ззовні. Я констатую, вона розуміє. Я безпорадна, во­на всесильна. Вона занурена у найбільшу таємницю таємницю мовчання, з якої народжуються слова...

Скільки разів я уявляла цю зустріч, зокрема в дитин­стві, коли запливала занадто далеко! Було, пливеш і ляка­єш себе жахливими картинками з життя потопельників: ось вони хапають за ноги, тягнуть на дно, лоскочуть, гра­ються із твоїм бездиханним тілом, ніби з ганчір'яною лялькою, обплутують водоростями, одягають на шию гірлянду з мушель... ї тоді я починала відчайдушно гребти, пручатися, задихалася, поки жахливі фантазії не зника­ли. Але з ними було тривожніше й веселіше.

Тоді в мене ще не було настільки розмитих кордонів між світами й вимірами. І слова складалися не так лег­ко, і плавала я не так добре, як тепер.

...Підводний вітер сколихнув мене. Я не мріяла виплив­ти зі свого затишного сховку, але тіло стало таким легким, майже невагомим знехотя довелося підкори­тися течії. Невагомою хвилею все сколихнулося і в мені. Течія підхопила, закрутила, змусила рухатися, танцю­вати... Високо над собою я помітила тінь, котра плио-ла, осяяна блакитними променями сонця.

Скільки разів я уявляла цю зустріч! Я занадто довго була сама, занадто довго ні про що не думала, не пам'ята­ла, що це за відчуття рухатися, боротися із хвиля­ми, відчувати їх прохолодний доторк і спротив. Я забу­ла, яким гарячим і солодким може бути ковток повітря. А гомін на березі! Мабуть, він нагадав би мені давно за­буту мелодію якого-небудь вуличного скрипаля у ній небагато складних пасажів, як, скажімо, у шлюбному співі касатки, але скільки душі та потаємних бажань! Навіть мушлі не здатні повторити таких звуків. У ме­лодії старої скрипки, яку я чула в дитинстві й згадала лише тепер, для мене все: шурхіт целофанової обгортки від червоних карамельних півників, шипіння молока на плиті, скрегіт точильного круга, схлипи велосипедних дзвінків і довгип-довгий звук великого церковного дзвона. Кожен звук має свою історію...

І вона, та, що нагорі, наді мною, має можливість чути все це! У неї довге гнучке тіло, й волосся розпливло-ся по поверхні води, ніби чорні промені.

Мені потрібен тільки один ковток її подиху. Один-єдиний ковток, щоби повернутися — до скрипки, до мо­лока на плиті, до велосипедних дзвінків і церковного дзво­ну. Мені потрібно домогтися цього ковтка, злитися з ним, відчути, як він заповнює мої вологі легені...

...Я вийшла на берег після довгого плавання непевною ходою. Підошви вмить обпекло гарячим піском. Повітря втекло в ніздрі, ніби мене катували розплавленим свин­цем. Але поволі я звикла. Сіла під парасольку, й усміхне­ний офіціант приніс мені склянку з помаранчевим со­ком. Я обережно ковтнула. Мені сподобалося...

Люба, не можна так довго бути у воді, — почула від високого чоловіка, що підійшов, сів навпроти й наки­нув на мої плечі білий махровий халат. Поглянь, ти вся тремтиш, навіть шкіра посиніла...

Я відсмикнула руку... Не все відразу! На зап'ясті лишився ледь помітний блакитнуватий відбиток. Нічого, з часом це минеться...»

Я думала, що ще триває зима...

Виявилося, що мої щоденні «ввімкнення автопіло­та»: ранок, кава, маршрутка, «жовтий дім», розповіді, дорога додому, прослуховування та розшифровка за­писів — усе це затяглося настільки, що я не помітила, як дерева вкрилися листям. За їхнім розміром і наси­ченим кольором я констатувала — зима скінчилася досить давно. Вона просто сиділа в моїй голові. А сьо­годні — Великдень. Вихідний. Свято.

Я не люблю свят. Ніколи не любила. Хіба що в ди­тинстві. Але тоді не святкували Великдень. Принаймні так показово, як це робиться зараз. Те, що настає Ве­ликдень, я відчувала, як звір відчуває наближення сти­хії. Зазвичай мене нудить протягом усього тижня. Те, чого інші чекають із неофітським захватом, я ніби від­чуваю на власній шкірі. Молитву в нічному саду, зраду, допит, дорогу на гору, стукіт молотка... Понеділок-вів-торок-середа-четвер-п'ятниця-субота... Шість діб. Піс­ля яких людство смажить м'ясо, п'є вино... Супермар­кети лускають від натовпу з візками — натовпу, який буде їсти тіло Його й пити кров Його. А потім знову кривдитимуть одне одного.

Нічого не змінилося за тисячі років.

Я чудово усвідомлюю, що моє ставлення до Бога є по­бутовим, низьким, грішним. Я думаю про те, що в Нього могли боліти зуби... А ще про те, що він не писав листів своїй матері... Чомусь я частіше звертаюся до неї і, якщо мені щось треба, промовляю: «Скажи сину своєму...». Це ввійшло в звичку давно. Відтоді як стала читати Біблію — так, як могла, як дозволяв мені розум, — відчувала, що во­на — неадекватна, написана багатьма різними людьми і вони, як і всі звичайні люди, не могли уникнути власної сутності. Початок із переліком родоводу мене дратував найбільше. У цьому було щось штучне. А те, що я бачила між рядків, змушувало тамувати віддих і годинами дума­ти про жінку з Магдали й жінку з Назарету. Що легше: страждати чи спостерігати за стражданням?..

Раптом я згадала розповідь того, хто назвав себе «технологом». І... заплакала. Стояла перед вікном, ди­вилася на базар, що містився навпроти мого будинку, і відчула на щоках «солону воду, яка виходила з-під по­вік». Я не плакала сто років...

Люди йшли задоволені, по радіо лунала розповідь про Туринську плащаницю, на вулиці грала музика. Мені кортіло потелефонувати на прямий ефір із запи­танням: «Чи боліли в Ісуса зуби?». Але це сприйняли б за блюзнірство. І я просто прокрутила питання в голо­ві разів зо двісті, поки сльози не вщухли.

Мене завжди хвилювали «низькі» питання. Напри­клад, що сталося з жінкою з Магдали, коли Його не ста­ло? Куди попрямував звільнений Варавва? Можливо, вони скінчили своє життя, сидячи за одним столом у брудній забігайлівці...

Треба запитати в Технолога...

...Але в мене ще залишалося кілька пацієнтів. Що вони роблять під час вихідних, чи розмовляють одне з одним?

Три безрозмірних вихідних дні я просиділа біля вік­на, ламаючи сірники. Наламала цілу гору маленького лісу.

У середу обличчя тих, хто їхав зі мною в маршрут­ці, випромінювали ситість і задоволення. Багато хто з жінок віз у пакетах недоїдені паски та яйця — пригос­тити колег по роботі, покуштувати, чия паска смачні­ша, обмінятися рецептами.


Я зайшла до свого маленького кабінету, коли там ще господарювала прибиральниця, яка ялозила ганчір­кою по підлозі. Помітивши мене, вона мовчки витягла з кишені два яйця — синє та червоне — і простягнула їх на розкритій долоні, ніби я була маленькою дівчин­кою. Я сховала їх у сумку, шалено бажаючи, щоб ця мила жінка якнайскоріше вийшла. Я хотіла бачити останнього чоловіка, свого підопіч­ного. Потім я повинна викласти свої враження голо­влікарю. Просто враження. Чомусь він вважав, що про­відником у замкнений світ його пацієнтів можу бути тільки я. Чому так, це ще належало мені з'ясувати...

Отже, медсестра завела до мене наступного. Як зав­жди, вона повідомила, що цей уважає себе нащадком американського мільйонера...

«Нащадок» виявився приємним молодим чолові­ком. Я клацнула кнопкою запису...

«Родина в нас велика, цілий клан: мої батьки, два дядь­ки з дружинами, їхні доньки, мої сестри. Так уже ста­лося, що єдиним хлопчиком на весь рід був я. І мене люби­ли. Я міг робити все, що заманеться, мене ніколи не карали.

Багато чого зовсім не пам'ятаю. Лишилося відчут­тя безмірної всемогутності, ніби я був маленьким бо­гом. Особливо у стосунках із дівчатками, янголоподіб-ними попелицями в рожевих мереживах.

Зазвичай (років до п'яти) зі мною прогулювався тато. Пригадую, сиджу я в піску, а поруч копирсається ця істотка — волосся біле-біле, ніби борода в Діда Мо-роза, спідничка в горошок, трусики з мереживом, чер­воні новенькі черевички — такі лискучі, що так і тяг­не лизнути їх, мов льодяник. Тато подає мені камінець,

шепоче лагідно: «Ну ж бо, кинь у неї! Не бійся — кинь!».

Я й кинув. Влучив у плече. Істотка подивилася на мене, й очі її ніби подвоїлися, потімзбільшилися вчет­веро і потекли величезними прозорими струмками. Так цікаво! Я ж ніколи не плакав. Мене оберігали. Тоді я ще не мав жодних глибоких вражень. Щоправда, лишився не­приємний осад, ніби ненароком роздушив метелика.

Наступний епізод пам'ятаю чіткіше. Велосипед! Мені купили новенький велосипед майже такий са­мий, яку тата, тільки трохи менший і легший. Вийшли на подвір'я, як двоє справжніх чоловіків. Поки тато хо­див за цигарками, я хвалився великом перед сусідською дівчинкою. Теж нічого собі: жвава, як мишка, а очі ніби в ляльки великі й оксамитові, в облямівці довгих чор­них вій. Я дозволив їй потримати кермо, вона сміялася. Противно так, ніби велосипедний дзвінок заклинило. Тато повернувся, погладив дівчинку по голові, дав цукер­ку. І ми поїхали. По колу об'їхали двір. Дівча біжить слі­дом за мною, дзеленчить своїм сміхом-дзвіночком. Тато її вихваляє, теж сміється. А потім шепоче мені: «Ну ж бо, піддай газу!». Я наліг на педалі дужче дівча не від­стає, сміється, навіть у вухах лящить. «Бач, яка весе­ла, морщиться тато і до мене тихенько: Ще під­дай!» А сам обертається до дівчинки, посміхається, .._   підбадьорює. А та біжить. Але вже не сміється, щоки червоні, немов помідор, пхикає, намагається не відста­вати гра ж усе-таки! «Швидше!» наказує крізь зуби тато. Виїхали на шосе. Вперте дівчисько біжить! Ди­хає, як потяг, в очах, знову ж таки, вода. Нарешті відстала, гепнулася прямо в пилюгу, коліна порозбивала. Я ще разочок оглянувся: бреде у зворотному напрямку, кульгає, спина зігнута, сукня припала пилом... Тато мені підморгує, я у відповідь, звичайно ж, усміхаюся. А сам від­чуваю, ніби всередині мене кошача лапка: м'яка, але з па­зурами і шкрябає. Неприємне відчуття...

Таких випадків було багато, поки я не зрозумів те, що мусив, те, до чого мене готували: жінки не для цього сві­ту. Він створений для чоловіків. Сильних і безсмертних.

У школі я завжди сидів за партою сам. Мене вважали «злим». Алея не був злим. Я просто не знав, як маю поводи­тися, особливо в старших класах. І тому завжди тримав оборону. Ані друзів, ані дівчини не мав. Що за халепа, чому?

—   Чому, запитав якось у матері, ви вважаєте, що все зло від жінок? Адже ти теж жінка. І тато тебе не зневажає.

—  Розумієш, сину... забігали очі в матері, часи змінилися. Нині порядних жінок немає кожна якщо не наркоманка, то повія чи полювальниця на чуже доб­ро. Ми просто бажаємо вберегти тебе. Не хочемо, щоб ти страждав, коли одружишся, якщо раптом...

Вона замовкла і повернулася до плити на ній щось шкварчало. Матуся заметушилася й не закінчила фрази.

Тоді я вперше задумався про серйозність цього дорос­лого світу. Сором'язливо й таємно, ніби крадій чи роз­бійник, почав перебирати в голові жіночі імена. Кожне було ніби шматочок цукру, що танув у роті. Ганна... У неї рудий кучерик на потилиці й сережка-крапелька виблис­кує в рожевому вусі. Коли вона стоїть біля дошки ви­клично виставляє вперед ногу в ажурній панчосі. Як вона їх одягає через голову?Марина... Весь час їсть солодо­щі, й від цього її губи завжди лискучі, немов льодяник. Вона, мабуть, дурненька. Але як про це дізнатися? Ана-стасія... Просить списати. За поцілунок. І сміється. Віра... Ні, досить! Я ненавиджу їхусіх. Але чому мені так боляче?.. Не можу заснути, вмикаю нічник.

Батьки ще не сплять, сидять на кухні, чаюють. їм добре удвох. Я дослухаюся: виявляється, у нас гості чуються голоси дядьків, тіток...

—  Що будемо робити? тихо каже тато. Він росте... У нього виникають запитання...

—  Так-так, сьогодні він запитував... підтверджує мама.

—  Це цілком природно... відгукується басом дядь­ко Петро.

—  І що ти відповіла?уриває його дружина, тіт­ка Люся. —  Гадаю, йому пора знати правду, каже тато, і западає недовга мовчанка. Він уже достатньо дорос­лий. Ми зробили все, що могли. Час отримати дивіденди.

—  І я так вважаю! підтримує розмову другий брат батька, дядько Володимир. Скільки нам ще тяг­ти кота за хвіст, горбатитися з ранку до ночі? Мені ще доньок заміж видавати! На які бабки?

—  Так, а в мене шуба давно потерта, вередливим голосом попискує його дружина тітка Світлана. І ніде я не була-а-а, нічого не бачила-а-а...

—  Тоді! уриває її тато. Зрештою, він наш. А ви так серединки на половинку!

—  Не сваріться, каже мама. Адже все давно вирішено.

—  А якщо він завтра ожениться? І вас не повідо­мить? Молоді тепер моторні, з батьками не дуже раху­ються! Це вони всі хором кажуть, ніби в театрі.

—  Добре, підводить риску тато, через місяць він закінчує школу, а після вступу до інституту я йому все поясню.

—  А я, з гордістю додає мама, підшукаю кан­дидатуру. Не сумнівайтеся, справа робиться...

Я розумію, що все це про мене. Про кого ж іще? Вони постійно говорили про мене. Дмухали, як на воду...

А потім, приблизно через півроку, відбулася та роз­мова.

Мені важко переказати її докладно. І якщо вже роз­повідати то з самого початку...

З того початку, про який я не знав. Тобто з діда.

Раніше я вважав, що мій дід давно помер. Про нього ніколи не говорили. Збереглася одна фотокартка, на якій він зовсім молодий. «Ти викапаний дід!» якось ска­зав тато, і в його голосі не було ані щему, ані замилуван­ня. Я не зрозумів, добре це чи погано. Розглядав себе в дзер­кало, приклавши до його поверхні світлину діда, ширяв очима від картки — до свого зображення. І мені не віри-лося, що я схожий на цього вродливого молодика у вій­ськовій формі, з чіткими рисами трохи видовженого об­личчя, з гарно окресленими вустами та прямим поглядом великих, опущених кутиками донизу очей. Здорово, якби це було справді так! Прикро, що я ніколи його не побачу! Мені здавалося, що ми зрозуміли б один одного.

Аж ось з'ясовується, що цей «стариган-пройдисвіт» (так висловився тато) живий-здоровий. І не десь у глу­хомані живе, а в чудовій країні. І не невдаха у притулку для самотніх, а мільйонер!

У мене навіть подих перехопило від такої новини. А батько далі розповідає дуже цікавеньку історію...

Виявляється, багато років тому покинув дід нашу бабусю дорогеньку (царство їй небесне!) й утік на заро­бітки до Канади. І заробив так добре, що став магнатом у галузі побутової техніки. («Він, зауважив тато, після війни зі звичайних чайників робив електричні для всього міста!») І все було б нічого, та чомусь зненавидів дід увесь свій рід, а синів майже прокляв. Тому тепер від нього ані слуху, ані духу, ані копійки... Хіба можна люби­ти людину за таку підступність?!

—  Зараз старому хріну, сказав тато, пішов дев'ятий десяток. А років сімнадцять тому приїхав від нього посланець і привіз дивного листа, над яким ми лише потішалися...

—  Л що було в тому листі? нашорошив вуха я.

—  Спочатку здалося, що повна дурня!усміхнувся батько. Тоді ж які часи були: не дай Боже мати роди­чів за кордоном. Та ще таких, як твій дід!

—  І все-таки, що? Я відчував, що зараз усе з'ясу­ється, виявиться, що я королівський спадкоємець. І вчитися мені не потрібно, і працювати також. Тіль­ки валізу зібрати в казкову країну!

—  Одне слово, написав твій божевільний дідусь щось на кшталт заповіту. Щоправда, не на власну смерть, а в разі твого одруження, тобто в разі одруження його онука. А сенс заповіту полягає в тому, що отримає вся наша родина п'ять мільйонів доларів тільки в тому ви­падку, якщо...

Тато замовк, закурив, закашлявся, роздушив майже цілу сигарету в попільничці й утупився в мене змученим поглядом- Мені кортіло поквапити його, але слова при­клеїлися до зубів, ніби жувальна гумка, і хоч як намагав-

ся я вимовити хоч що-небудь лише видмухував неви­димі кульки.

—  ...якщо, продовжував тато, твоя дружина помре наступного ранку після весілля...

—  Ха... весело видихнув я, тож не бачити нам того спадку ніколи! По-перше, я поки що не збираюся одру­жуватися, по-друге, вірогідність одна до мільйона, що моя наречена помре після першої шлюбної ночі. А по-третє...

—  А по-третє ти закінчений ідіот, загорлав батько, якщо гадаєш, що наша родина може випус­тити з рук такий шанс!!!

...Я зрозумів, що він не жартує. І ніхто не жартував. Жарти закінчилися. Рідні справді дивилися на мене, як на Бога. Але тепер я помітив у їхніх поглядах цілком конкретне завдання. І розгубився. Але мене не залишили в біді! Дядьки з тітками навідувалися щоденно. Показу­вали креслення своїх майбутніх приміських маєтків, читали списки найнеобхідніших покупок, нагадували, скільки добра вони зробили для мене, позбавляючи всього найкращого власних доньок. Говорили, що настав час послужити на благо всієї родини.

Звичайно ж, я був не проти. Лишалося питання: як дотриматися умови заповіту? Це трохи бентежило мене.

—  Не турбуйся, заспокоїла мама, ми думали про це сімнадцять років! Усе буде чудово! / на сімейній раді вона оголосила план, який ретельно розроблявся протягом усього мого безтурботного жит­тя. Виявляється, все давно вже було вирішено: добрий син із порядної родини закохується в дівчину-наркоман-ку й одружується з нею. У першу ж ніч безталанна мо­лода дружина гине від передозування.

—  Нині таким нікого не здивуєш,ласкаво казала мама, тобі співчуватимуть. А потім ми поїдемо звід­си чи відкриємо свій бізнес. Купимо тобі автомобіль, бу­динок, яхту... Зрештою, все, що побажаєш! Життя буде прекрасне.

—  А де я візьму ту наркоманку?

—  Про це не хвилюйся, посміхнулася матуся, скоро ти її побачиш!

І вона з гордістю розповіла про те, що місяць тому в черзі познайомилася з чудовою кандидатурою.

—  Дівчина з багатодітної родини, зайвий рот,допо­віла матуся, батька немає, мати весь час хворіє, живе на уколахце те, що нам потрібно. Друзів немаєдівчи­на весь час працює на кількох роботах. Одне слово, невдаха неосвічена. Відпрацьований людський матеріал без перспек­тив на майбутнє. Завтра вона прийде до нас на вечерю.


—  А якщо вона мені не сподобається? почав було я, не розуміючи нелогічності свого запитання.

—  От і добре! засміявся тато. Хіба я тебе не вчив, що всі вони...

1АЯ

Так, цих янголоподібних комах у мереживі та стріч­ках мене вчили ненавидіти з дитинства. Мої милі, тур­ботливі батьки! Вони не хотіли, щоб я страждав...

«Чудова кандидатура» виявилася непоказною і соро­м'язливою. За столом вона не знала, куди подіти руки, якою виделкою їсти салат, а якою рибу, говорити не вміла, весь час затиналася. Матуся всіляко її нахвалю­вала, батько навіть поцілував руку. Взагалі, поводилися вони так, ніби до нас завітала принцеса.

—  Бачиш, якусе добре?пошепки сказав мені бать­ко. Хіба це жінка? Непорозуміння якесь...

—  «Кинь у неї камінець!» так само пошепки по­жартував я, але тато мене не зрозумів. Він хвалив мере­живний комірець «непорозуміння», який вона зробила власноруч.

Одне слово, дівчина виявилася такою простою і дур­ненькою, що в той же вечір я зробив їй пропозицію. Мати й батько майстерно зіграли непідробне здивування, ду­репа розплакалася і зголосилася. Справу було зроблено. Батько негайно зібрав рідню. Це було справжнє свято, на яке вони чекали багато років! Дядьки плескали мене по плечах, підморгували, тітки ледь не задушили в обій­мах, перезрілі кузини дивилися з обожнюванням. Батько й мати навіть благословили нас маленькою листівкою із зображенням Божої Матері. Дурепа зніяковіло поеміхалася, не вірячи своєму неочікуваному щастю, і погля­дала на мене круглими закоханими очима. Вона не розу­міла, що їй випала рідкісна можливість бути присут­ньою на власному похороні.

Я подумав про це і зареготав...

Дурепу звали Ася. Ім'я мені подобалося. Все ж інше в ній для мене вже було тліном. Ім'я, зрештою, залишиться хоч на могильній плиті.

Весілля було призначене за місяць. До цього я мав зу­стрічатися з нареченою, входити в роль нещасного ря­тівника «заблуканоїу наркотичних хащах душі». Бать­ки, у свою чергу, енергійно розповсюджували чутки про мій невдалий вибір серед усіх, кого вважали за потрібне запросити на урочистість.

Я так само енергійно взявся до діла. Насамперед тре­ба було завітати в дім нареченої.

Він мене вразив. У хаті було бідно, але чисто. Голод­но, але весело. Дві дівчинки і двоє хлопчиків-близнюків обсіли мене, немов грона винограду. Я роздав їм цукерки та іграшки. Матері подарував парфуми. Вона розрида­лася і тричі мене розцілувала.

Потім ми їли запечену картоплю з оселедцем. Це було для мене незвично і дуже смачно!

Я водив Асю в театр, у кав'ярню, в цирк. її очі майже завжди двоїлися від сліз. Я навіть не уявляв, що таке

маленьке обличчя може вмістити стільки води! Вона вишила для мене хусточку з нашими іменами.

Потім повів її до музею. Години зо дві вона стояла нерухомо перед полотном Нестерова, а потім ще стіль­ки ж перед іконою Божої Матері XII століття. А потім із вдячністю поцілувала мене в щоку. До цього ми ніколи не торкалися одне одного. Так наказував батько. А він розумівся на справах, які б могли завадити досягненню нашої спільної мети. Я йому довіряв. Тому намагався по­мічати лише «потрібні» деталі, щоб «не розкиснути»: як вона їсть (не вміє користуватися виделкою і ножем одночасно!), як говорить (із вимовою простолюдинки!), як ходить (ходою постійно втомленої людини!), як ди­виться (тваринний відданий погляд!)...

—  Правда, огидно? підморгував мені батько.

—  Авжеж, тату! погоджувався я.

—  От і розумник! казала мама. Потерпи ще трохи, вже скоро...

Коли Ася бувала в нас, її оточували турботою і лю­бов'ю, напували чаєм, пригощали пирогами.

—  Ти така худенька, зітхала мати, але нічо­го ось одружитеся, поїдемо на море, відгодуємо тебе...

—  Так, підтримував її батько,і, будь ласка, кидай ти свою роботу! Дружина мого сина має жити достойно!

—  Л восени поживете в нас на дачі! вступав у розмову дядько Петро (хоча дачі в нього поки що не було). —  А потім до нас, на Мальдіви! запрошували дядько Володимир і тітка Світлана (вочевидь, виріши­ли емігрувати і вже обрали те, що хотіли).

І всі весело сміялися зі своїх дотепних жартів. Ася сміялася разом з усіма. І її сміх бринів, як той велосипед­ний дзвінок із мого дитинства...

За два тижні до весілля я почав погано спати...

А потім написав листа...

...День був сонячний, весняний. Я надів новий сірий костюм-трійку в густу білу смужку. Як сказала мату­ся, такий завжди знадобиться! Коли я стояв біля люст­ра й ретельно причісував волосся, засував у петлицю ма­леньку білу троянду, мама урочисто ввійшла до моєї кімнати і щільно зачинила за собою двері. Витягла з ки­шені дві коробки одну пласку, другу круглу.

—  Тут обручки, сказала, простягаючи остан­ню. Для неї — з фіанітом, але ти скажи, що це діа­мант. Вона ж не знається на коштовностях! А потім буде байдуже... А тут, матуся простягла пласку ко­робку, те, що тобі знадобиться вранці: шприц і доза. І не забудь надягти рукавички! Потім шприц вкладеш їй у долоню. Усе, як домовлялися. Ти знаєш. І пам'ятай: ми пишаємося тобою, синку!

Ми вирушили до будинку нареченої. Поки вона збира­лася, я чекав у дворі біля машини, а її брати-сестри зно-

ву повисли на мені й тицялися в обличчя своїми мокрими носами, немов веселі цуценята. Такі кумедні!

Вона випливла з темного під'їзду, як біла ладдя. І ноги в неї були дуже гарні. І відкрита сукня підкреслювала не-очікувано довгу шию. А що сталося з очима?! Мабуть, від постійних сліз вони промилися, як промивають зимові вікна, і засяяли, як вікна весняні... Я посміхнувся до неї.

Ми урочисто розписалися. Наші матері, як і всі ма­тері на білому світі в таких випадках, плакали. Дядьки з тітками випромінювали радість і, вітаючи мене, ше­потіли на вухо: «Ми в тебе віримо! Ти наша надія!».

«Пам'ятай про рукавички!» напучував батько.

Для шлюбної ночі нам було замовлено номер у найкра­щому готелі міста. Біля порога Будинку Щастя на нас очікував білий лімузин, щоб із шиком промчати нас ву­лицями міста. Міста, яке вона побачить востаннє...

Перед тим як сісти до автомобіля, Ася кинула букет флер-д-оранжу через плече, і його впіймала моя кузина. І почервоніла від задоволення. Адже скоро, дуже скоро вже зранку! вона вважатиметься багатою нареченою!

Лімузин рушив з місця, ми весело замахали руками гостям і родичам...

...За рогом я наказав водію зупинитися. Ми швидко вийшли п пересіли у вишневий «фіат», який стояв обіч дороги. —  Ну як усе минуло? запитав нас чоловік, що си­дів за кермом.

—  Чудово! відповів я і подивився на свою дружину. Вона посміхалася. Тепер вона завжди посміхатиметься! Тому що... Тому що я любив її. З першого ж дня, коли вона так смішно затиналася за столом. Просто тоді я про це ще не здогадувався...

—  Усе добре, повторив я і додав: Нумо, піддай газу, діду!..»

Він замовк. Я не знала, вірити всьому цьому чи ні. Певно, всі вони просто кепкують з мене. Змовилися і ке­пкують для власного задоволення!

—  Чому ж ви тут? — запитала я. — І чому ваш дід таке вчинив зі своєю родиною?

—  Можна почати з останнього запитання? — чемно попросив чоловік. Я кивнула і знову ввімкнула плівку.

«У тому листі, що я написав перед весіллям, я теж прокляв його. Він видавався мені монстром або боже­вільним, який схотів бути богом для однієї окремої ро­дини. І отримав відповідь. Майже одразу. Я пам'ятаю її дослівно...

Дід писав, що одружився він дуже рано, ледве йому ви­повнилося вісімнадцять. Якщо точніше його одружи­ли, як це було в традиціях аристократичних родин. Що-

мл

правда, вже тоді родові корені ретельно приховувалися. Він не хотів одружуватися, але батько нареченої обій­мав високу посаду і це могло захистити членів роди­ни від знищення. Йому довелося підкоритися. Дружина була старшою від нього і мала від першого шлюбу двох малих синів. Невдовзі, до війни, з'явився третій спіль­ний. «Що я можу сказати про те життя, писав дід, мабуть, це звучить жахливо, алея був радий, що йду вою­вати...»

Повернувся він зовсім іншою людиною. Рідна домівка, на подив, виглядала досить благополучною (вочевидь, зав­дяки впливовості тестя) дружина в шовковому кімо­но з драконами, в папільйотках, з трофейною цигаркою в зубах, угодовані хлопчаки, котрі відвикли від батька й тому завжди нашорошені. Клітка замкнулася назавжди. Він не знав, що робити, як жити далі. Він бачив смерть, знав світ, був свідком справжніх людських пристрастей. І почав задихатися. Поки не з'явилася ВОНА. Та, що ста­ла йому справжньою дружиною, радістю і сенсом його життя. Вони зустрічалися таємно. Інакше не могло й бути! І вони не очікували на кращі часи для них вони вже настали.

Для родини він намагався робити все, що міг. Але, мабуть, щось відчуваючи, дружина робила все можливе, щоб відгородити від нього дітей. Він не знав, якрозв'яза-ти цей вузол. Поки він не розв'язався сам... ...Тільки набагато пізніше, коли минуло чимало часу, він пригадав три схилені голівки над клаптиком шкіль­ного паперу. Але це було пізніше, коли він знову зміг ду­мати, відчувати, аналізувати вже там, на чужині. А тоді він був повністю розчавлений. її заарештували! Вдома він не міг виказати своїх справжніх емоцій. Спо­чатку — до та після робочого дня він бігав від одного чиновника до іншого, стояв під воротами в'язниці, но­сив передачі. А коли наважився розповісти про все тес­тю, топ спокійно сказав: «Вона ворог народу. Це до­ведено. Якщо ти не припиниш метушитися, я не зможу допомогти навіть тобі!».

А потім, зовсім скоро, вона померла. Померла від по­логів у в'язничному лазареті.

Йому вдалося виїхати після 53-го. Це рішення прийшло після чергової сварки з дружиною. Точніше, це була навіть не сварка. Просто, усміхаючись, вона сказала, що вирос­тила порядних синів, і якби не вони, він би й досі відривав останній шматок від родини заради якоїсь зрадниці! «Хлоп­чики врятувати тебе!»сказала вона. І він пригадав три схилені голівки над клаптиком шкільного паперу...

Він викреслив їх зі свого життя.

А потім вигадав цей заповіт.

Вигадав, дивлячись на мою фотографію, надіслану батьком, якою той намагався його розчулити. «Зізнаю­ся, писав дід, сумніви терзали мене. Я прикладав

світлину до дзеркала п розглядав нас обох. У кучерявому хлопчику я бачив себе таким, яким був у дитинстві... Невже і цей буде здатен на вбивство, міркував я...»

Отримавши мого листа, він зрадів. Моя відмова від спадку, хоч би яким він був, мої прокляття звучали для нього як найприємніша музика».

—  Решту я вам уже розказав... — закінчив чоловік.

—  Ви не відповіли, як опинилися тут... — нагадала я. Несподівано він зареготав.

—  Ви мені повірили! Ви мені повірили!

Я мовчала, поки він не перестав повторювати одне й те саме. Згодом продовжив розповідь:

«Усе просто, кілька років ми безтурботно прожили там, куди нас забрав дід. У нас народився хлопчик дідів спадкоємець. Дід ще встиг потримати його на руках. А потім мене викликали сюди, на похорон батька. Поки я був тут дружина і син загинули в автокатастрофі. Я відчував, що так буде, нам не можна було розлуча­тися ні на хвилину... Тепер мені байдуже, де і як бути...»

Чоловік замовк, а за хвилину промовив:

— І... І знаєте що, — він поморщився, — вимкніть

цю вашу машинку. Про мене тут і так усі все давно

знають... ...За мить після того, як за ним зачинилися двері, він просунув голову до кабінету і пошепки промовив:

—  А ви таки повірили мені...

Медсестра відірвала його чіпку руку від ручки і, в свою чергу, посміхнулася до мене крізь щілину:


—  Не переживайте, ми тут усі спочатку ридма ри­дали. А потім — нічого. Навіть смішно. Плетуть, ніби віником розмахують...

10

...Я почала їсти. Точніше — купувати щось, крім молока і хліба. Молоко і хліб — це пам'ять дитинства. Хоча нині мені не смакує анічогісінько. А сьогодні по­бачила черешні! Червоно-чорні, такі великі, неначе сли­ви. Наступного разу я куплю величезний кошик чере­шень і наважуся піти до ТИХ. Але це — згодом.

Зараз мені вже не боляче і не страшно. Все нібито входить у свою колію, але ще трохи хилитає, ніби трам­вай на слизьких рейках. І ця ковзанка відлунює всере­дині вібрацією, тому часом я тримаюся за серце...

Повз що я проїхала, хто там стоїть на перехресті й махає клаптиком білого прапорця? Мабуть, це і назива­ється: пережити власну смерть. Досить дивне відчуття — пережити себе! Це означає, що ти вже нічим не відріз­няєшся від інших, що система прийняла тебе і починає

методично поглинати, затягувати у свою пащеку, як будь-який інший людський матеріал. І все НОРМАЛЬ­НО. Немає нічого страшнішого за цю нормальність. Тому що починаєш пильнувати за собою, щоб не зірва­тися, не покотитися навспак загальному руху — все швидше і швидше. Повз той білий прапорець. Туди, де всередині речей причаїлася їхня справжня сутність.

Видіння льоду полковнику, який чекає на розстріл.

Смак китайського чаю, завареного на ієрогліфах.

Скрипки, що виросли на старому дубі й тепер спі­вають на вітрі.

Вовна, у якій вузликом скрутився початок світу.

Біла церква всередині яйця.

Небесна пінка, яку можна лизнути язиком і відчути смак полуничних вершків...

Вранці я біжу на маршрутку, все довкола здається мені несуттєвим.

Увесь білий світ летить мені назустріч. Такий ошу­каний, такий коханий і ненависний, такий самотній. Ле­тить, щоб розбити лоба об моє гаряче чоло. Дорога тече під ногами, як кіноплівка чи гумова стрічка тренажера. Перебирай швидше ногами! Люби цей дощ, це місто, ці телефонні будки, цих людей, котрі, можливо, замовлять за тебе слівце... там, коли-небудь... А може, й ні.

«І сказав: хто хоче йти зі мною, хай кидає все». І ВСЕ, злякавшись цього кидання, почало чіпкіше хапати тебе за руки, розставляти солодкі сіті, сипати під ноги мідя­ки — щоб упіймані не втекли. Я здираю з себе тисячі гач­ків, але їх так багато. Деякі — відриваються з кров'ю... І я біжу.

Біжу в свою кімнатку на нову зустріч. Я боюся, що вони можуть скінчитися... Я хочу зрозуміти, хто я. Хто я? Хто я... Хто я...

...Стою біля вікна, вдивляюся в садок. Чую, як ти­хенько прочиняються двері. Не хочу й не можу огляда­тися, мене ніби заціпило. Перед моїми очима приємна картина: за вікном цвіте бузок. Рясні квіткові хащі на­гадують розворушені хмари грозового неба. Синя, блі­до-блакитна та чорнильна піна невагомою масою здій­мається над насичено-зеленим, ледь помітним листям. У повітрі висить дощова мжичка — ще не дощ, але щось дуже подібне до того — легка, прохолодна пеле­на, наелектризована та волога, котра посилює запах квітів і осаджує розпечений пил.

Я дивилася за вікно, і мій відбиток у склі викладено квітами та листям, ніби на «їстівних» полотнах Ар-чимбольдо.

Чудовий пейзаж, чине так? почувся з-за спини чоловічий баритон.

Я не обернулася. Цікавість до чоловічих баритонів згасла в мені дуже давно.

—  Можливо... знехотя відповіла я.

Щойно тут перебуло десяток людей медсестра, санітар, нянечка, головлікар...

Це був ще один. Хтось із цікавих, хто прагнув поспіл­куватися. Але я цього не хотіла. Доведеться постояти біля вікна, поспостерігати, як почнеться дощ...

—  Це ваша улюблена погода? знову запитав голос.

—  Не знаю... Я більше нічого не могла з себе ви­чавити.

—  А спілкуватися ви не хочете, продовжував на­бридати невідомий співбесідник, тому що ви всіх ба­чите наскрізь...

—  Не всіх, виправила я, але багатьох. Для цьо­го мені навіть не треба обертатися.

—  Невже? здивувався голос. Отже, я вам неці­кавий?

—  Аж ніяк!

—  Ви завжди так ставитеся до людей?

—  Не завжди! Я розсердилася на себе через те, що невідомо чому продовжую розмовляти. Але, як сказа­ла перед самогубством Вірджинія Вульф: «Бог відняв у мене здатність любити живих людей». І... раптом додала я, плакати...

—   Чи можливо продовжити цю розмову десь у кав'яр­ні? Рушаймо, поки не пішов дощ?

О, я здогадувалася, що буде саме так! —  Ні, дякую. У вас приємний голос. Мені цього досить. Боюся, що в наступні п'ять хвилин я занудьгую. І постав­лю вас у незручне становище просто встану й піду. До того ж я б не хотіла домальовувати до вашого приємного голосу рожеві щоки, безвольний рот і м'ясисті вуха.

Він засміявся.

—  Нічого немає смішного! сказала я. Крізь об­личчя найсерйознішого чоловіка завжди проглядають риси хлопчика того, яким він був у школі. Боягузтво, жадіб­ність, заздрість, лінощі відбиваються в найменших зморш­ках, а потім у найпідступнішу мить лізуть назовні.

—  Аз жінками хіба не те саме?

—  Не те. Навіть перший незначний досвід змінює обличчя. А другий, третій або десятий робить непі-

знаваною.

—  І тому краще дивитися в скло?..

—  Можливо... нарешті посміхнулася я. — У склі я бачу лише бузок. А це так красиво.

—  Невже вам так набридло власне обличчя?

—  А хіба з вами такого не буває?

—  Не буває...

—  Ну от бачите! Це тому, що чоловіки люблять себе більше, ніж жінки! їм у собі подобається все.

—  Ви собі набридли. Ви собі не подобаєтеся, кон­статував голос. Але ж ви нічого про себе не знаєте... Якби знали...

Я принципово вирішила не оглядатися. Мене на цей

гачок не впіймати!

Голос за моєю спиною набув більшої зворушливості: Ти народилася в Італії 1525 року в родині Алессанд-ро Гутті хранителя бібліотеки Палаццо Дукале Палацу Венеціанських Дожів. У тебе дві старші сестри Лаура та Вероніка. Твоє ім'яЛукреція. Лукреція Гутті... Ви мешкаєте неподалік від Мосту Зітхань, котрий з'єд­нує Палац із будівлею міської в'язниці, у кварталі Костел-ло. У дитинстві ти часто дивилася у вікно, спостерігаю­чи, як Мостом ведуть в'язнів із залу Управління Законів. Вони тяжко зітхали, прямуючи до казематів, і ти без по­яснень старших розуміла, чому Міст названий саме так. Більш за все тобі подобалося, коли батько брав тебе із со­бою до бібліотеки. Ви перетинали майдан Святого Марка, підіймалися Сходами Гігантів, ішли під прохолодними зво­дами галереї другого поверху й спускалися в книгосховище. Кращої розваги для тебе не існувало! Поки сестри вишива­ли біля вікна, спостерігаючи за красенями-гондольєрами, ти гладила пергаментні сторінки давніх книг і намагала­ся зрозуміти, що в них написане.

Одного разу, коли батько був дуже заклопотаний сво­їми справами, ти непомітно вийшла за межі книгосхо­вища й тихо попрямувала до південного крила, до Зали Великої Ради. І зачудовано завмерла посередині, вперше роздивляючись полотна Тіціана, Тінторетто та моло

дого маляра Паоло Веронезе. До речі, тоді ти ще не могла знати, як тобі пощастило, згодом усі шедеври було знищено пожежею, котра сталася кілька років по тому.

У кутку Зали, розписуючи колону, працював худож­ник. Йому було років з двадцять, але тобі він здався дуже дорослим і навіть старим. Адже тобі було лише дев'ять... Ти стояла тихо-тихо, але він відчув твою присутність і озирнувся.

«Вітаю вас, руда синьйорино1промовив він. «Я не руда!» образилася ти. «Ох, прошу вибачен­ня, я не розгледів: ви золота!» засміявся він і знову повернувся до колони. На ній одразу ж виник яскравий штрих. Такий яскравий, як колір твого волосся...

...Авжеж! Авжеж я пам'ятаю вологий запах вітру, що блукає в найпотаемніших куточках мого старого міс­та. Скільки разів він зривав з моєї шиї шовкову хустку і кидав її на середину Гранд Каналу! У роті в мене завжди гірко я люблю розгризати стеблину якої-небудь рос­лини, котра трапляється на моєму шляху. А рослин тут небагато. Та й ті частіше за все ростуть у великих ва­зонах біля сходів і будівель. Сірий дощовий серпанок май­же завжди висить над мостами й каналами. Від того мандрівникам наше місто здається похмурим, вологим і непривітним. Тут мало вільного простору, і вулиці такі вузькі, що їх можна з'єднати руками.

Але варто лише настати ночі, як усе перетворюєть­ся! Золоте із чорним це надзвичайно красиво! Чорні рукави каналів, овальні мости, глибокі колодязі вулиць та бані палаців обплутані золотими неводами місячно­го світла. На воді теж дрижить золотава сітка.

Венеціанський місяць справжній штукар! Він не­сподівано висвітлює деталі, котрі були непомітними вдень. Засинаючи, я дивлюсь на стіну протилежного бу­динку на ній вимальовується філігранний візерунок. Ніби закопчений чайник подряпали золотою голкою...

Ось чому я так полюбляю чорний колір! Це колір мого міста. Лаковані чорні гондоли, чорні плащі-доміно, чор­ні шовкові мантильї на плечах аристократок. На цьо­му тлі вигідно вирізняються простолюдинки, на них рожеве з білим! Ось вона, справжня демократія наказ сенату про боротьбу із розкішшю. Багатство ретельно приховується. І тільки під дахами палаццо панує черво­не із золотим кольори слави, волі й пристрасті!

О, моя Венеція! Геніальне божевілля зодчих Джорджо Массарі, Антоні да Понте, Віченцо Скамоцці, Філіппо Календарів, П'єтро Базейо, Альфонсо Альбергетті кожен у свій час кинув перлину в ці води...

...Мені двадцять. Я люблю стояти на Мосту Акаде­мії, дивитися на палаццо Фальєр. Це зграбний маєток із двома бічними лоджіями. Він лишився в первісному ви­гляді з того часу, коли в ньому мешкав дож Мартін Фальєр. Стоячи на мосту, я уявляю, як його вели до стра­ти... Бабуся моєї бабусі розповідала, що навіть стоячи біля плахи, він виголошував прокляття городянам, і всі ледь стримувалися, щоб не впасти на коліна перед узур­патором. А потім ще довго не довіряли кожному новому правителю...

...Сестри насміхаються наді мною: я відмовляю де­сятому залицяльнику. Після книжок, які я перечитала в Палаццо Дукале, всі вони здаються мені однаковими...

...Після поїздки до Верони сестри стверджують, що Свята Катерина на полотні нашого земляка синьйора Веронезе дуже схожа на мене... Я мовчу. І стискаю зуби. Згадую торішній карнавал...

«Вітаю вас, золота синьйоро!» гукає до мене неві­домий у ліловому плащі. Я не одразу впізнаю його. Він зно­ву видається мені занадто старим. «А я вас пам'ятаю! Ви були маленькою цікавою дівчинкою і образились на те, що я назвав вас рудою...»

У жінок нашого міста легка вдача. Я не виняток, хоча й вирішила присвятити себе книжкам. Ми сідаємо в гондолу. І гондольєр Фабіо в нашому затишному міс­ті майже всі знають одне одного! навіть не питаю­чи про маршрут, жваво береться за весло. Опустивши оксамитову завісу, ми з Паоло п'ємо виноградне вино. І... І розпочинаємо нескінченне сперечання про надбання та недоліки венеціанської школи живопису. Я наполягаю,

що полотна Паоло та Лоренцо Венеціано занадто деко­ративні набагато жвавіші болонці. У них є експресія, природність, виразність образів і облич. Він доводить, що болонська школа породження догми, єдина її пере­вага в тому, що вона систематизувала художню освіту. І не більше! А природність та жвавість знахідки ран­нього періоду.

Я погоджуюся. Мене це не обходить, адже по-справж­ньому я захоплююсь лише Джотто...

О, навіщо я це сказала! Немов забула, що поруч сам Веронезе. Очі його палають. Але полум'я пристрас­ті поволі змінюється на вогонь люті. Ми відчайдушно боремось. Я намагаюся вкусити його за руку.

Бідаха Фабіо впевнений, що ми шалено кохаємось...


З берегів-вулиць із шипінням сиплються в канал різ­нобарвні зірки святкового феєрверку. Я вистрибую з гоп доли неподалік свого будинку.

Ти найкраща жінка з усіх, яких я зустрічав! гукає Паоло. Ніколи тебе не забуду!

Наступного дня він має їхати до Верони виконува­ти термінове замовлення. Там і з'явиться картина «За­ручини Святої Катерини» з моїми очима...

Я не вийшла заміж. Я залишилася зі своїми книжка­ми, замінивши на цій посаді батька. А після занепаду Венеції пішла в монастир. Там написала кілька робіт про венеціанську школу живопису. Щоразу, коли виводила на папері ім'я Паоло Веронезе, з пера падала чорниль­на сльоза.

...Дощ уже відчайдушно шмагав бузкові кущі своїм прозорим батогом. Вони пінилися, як морські хвилі.

Я люблю дощ. Я все життя люблю похмуру погоду. Тепер зрозуміло чому...

— Що ж... — промовила я, — пішли посидимо де-небудь. Я згодна.

І озирнулася.

У кімнаті нікого не було...

Я усвідомила, що, розмовляючи, бачила в склі лише власний силует...

 

ЧАСТИНА ДРУГА

—  Аутизм — цс занурювання у світ власних пере­живань, під час якого хворий втрачає контакт із реаль­ністю і цікавість до дійсності. У таких хворих зазвичай немає потреби в спілкуванні з людьми, а почуття не мають емоційного забарвлення.

—  Однак, вибачте, пане лікарю, наскільки я знаю, — це вроджена хвороба і проявляється ще в дитинстві. До того ж її лікують. Здається, на неї страждав Дастін Хофман... А вона — доросла дівчинка.,. Крім цього, я б не хотів, щоб ви зробили її піддослідним кроликом. У вас таких вистачає. Як на мене, тут потрібне незнач­не терапевтичне втручання. Інколи я гадаю, що вона просто хитрує. Тому й звернувся до вас. Це може бути затяжною кризою, причому — творчою, але ж до чого тут аутизм?

—  Ви мене перебили, — зауважив лікар, — Я б во­лів окреслити загальну картину. Принаймні ту, яку я можу спостерігати зараз. Якби ви, пане Вітольде, згоди­лися на мою пропозицію, результати були б певніші.... —  Про це не йдеться! — Відвідувач кабінету дістав зі сріблястого портсигара коричневу сигарету «Віаск Саріаіп», підсунув до себе важку мармурову попіль­ничку, вже добряче забиту недопалками. — Вона ціл­ком здорова. Я лише хочу розібратися, у чому полягає хитрість...

—  У цій справі не можна поспішати. Це цікавий випадок... — головлікар замислився, з повагою погля­даючи на масивний срібний перстень свого візаві. — І на симуляцію не схожий. Продовжимо розмову?

Той, кого він назвав паном Вітольдом, покірно кив­нув, затягуючись і випускаючи з рота темну цівку дух­мяного диму.

—  Отже, що ми спостерігаємо? Є шість ознак про­яву аутизму. Пригадаємо їх. По-перше, зануреність у власні переживання... — Він запитально поглянув на чоловіка, і той, спочатку знизавши плечима, кивнув го­ловою. — По-друге, жодних задоволень від довколиш­нього світу — отримання їх зсередини. Так? Добре. По-третє, — власне, це стосується дітей, — неможливість налагодити контакт із ровесниками, по-четверте, не­вміння розділити задоволення та успіх з іншими людь­ми, тобто відсутність емоційного контакту.

—  Це — останні два роки... — зауважив відвіду­вач. Але лікар, захоплений власною промовою, махнув рукою і продовжував:

—  Наступне: затримка розвитку або мови. М-м-м... Тут — окремий випадок, можливо — передозування цього... І останнє: стереотипне та повторюване вико­ристання мовних зворотів і регресивних рухів...

—  Ви вважаєте, що все це може відбуватися з до­рослою людиною?

—  Відверто кажучи, таких випадків я не знаю. Тому й пропоную залишити її тут.

—  Ви не уявляєте, про що говорите, — сумно по­сміхнувся співрозмовник. — Ця жінка... — він затнув-ся й замовк.

—  Ця жінка, — залюбки підхопив лікар, — досить цікава особа. Вам можна позаздрити. — Він побачив, як співрозмовника пересмикнуло. — Але продовжимо. Отже, я не до кінця впевнений, що це — класичний випадок аутизму. І не хотів би вас лякати. Певні ознаки цієї хвороби були у великих мислителів — Ньютона, Ейнштейна, Планка, Дарвіна, Менделєєва. Гадаю, що на це страждав і Паскаль. Ньютон, до речі, взагалі гово­рив із величезними труднощами. По суті, ознаки аутиз­му -— це набір випадковостей, котрі відображають особ­ливості розвитку мозку. Не всі, хто щільно наближається до межі аутизму й патології, мають із того лише нега­тив. Історія знає приклади, коли так звані дивні люди досягали неабияких успіхів у науці. А про психологію творчості взагалі годі й казати! Про це написані стосидосліджень. Щодо нашого випадку... — Лікар замисли­вся і знову прикипів поглядом до блискучого персня свого візаві. — Я б волів знати про пані Хелену щось більше, щоб зробити адекватні висновки.

—  Невже не достатньо того, що знають усі інші? — роздратовано промовив поважний пан.

—  О, звичайно ж, ми всі, весь персонал, зачитує­мося її книжками, завжди стежили за її авторськими програмами на телебаченні. До речі, у нашій бібліотеці зібрані всі тридцять два її романи і купа перекладів іно­земними мовами! Всі книжки — затерті до дірок! Тож усе, що про неї писали в пресі, ми знаємо. Саме як ви й сказали: усе те, що знають інші. Але, — він знову вп'явся очима в каблучку, котра, мабуть, заворожувала його своїм блиском, — мені цього замало.

Лікар бачив, що на обличчі відвідувача відобрази­лася боротьба емоцій.

—  Анамнез. Я маю знати анамнез. Мені потрібно знати все. — Його очі зблиснули, і він заговорив гаря­че, наче слідчий на допиті. — Вас непокоїть щось біль­ше, ніж симптоми, про які я казав, чи не так? Ким вам доводиться ця жінка, адже я знаю, що вона незаміжня! Ви могли б бути їй батькомя... З якої вона родини? Як ви познайомилися? Чим вона хворіла? Отже, давайте почнемо з самого початку.

—  Цей початок відкине нас років на двадцять на­зад, — зітхнув відвідувач. — Навряд чи в нас буде стіль-

ки часу. До того ж я б не хотів, щоб вона раптом увійшла сюди. Ми давно не бачимося. Вона не повинна знати, що я піклуюся про неї.

—  Ми замкнемо двері, — відповів лікар. — А щодо часу... Часу в мене вдосталь, я не спішу...

Пан Вітольд знову протяжно зітхнув.

—  Дивіться, аби нам не довелося тут ночувати... — зауважив він.

І лікар професійним жестом непомітно увімкнув диктофон.

— Двадцять років тому, влітку, мені виповнилося тридцять. Сподіваюся, про себе мені не потрібно роз­повідати? Можу сказати одне: тоді я жив сам, мав, як на той час, добрий заробіток, непогане помешкання, що вікнами виходило на річку, біля якої розміщувала­ся середня школа. Після довгих і досить крутих сходи­нок до, як тепер кажуть, кар'єри — студентської бідно­сті, штудіювань різних наук, пошуків роботи, невдалих шлюбів — я нарешті насолоджувався спокоєм, достат­ком, знаннями, набутими в численних закордонних поїздках і різноманітних спілкуваннях.

Я завжди мав цікавість до експериментів. Особли­во тих, що стосувалися людської психіки. Пам'ятаю, в юності я шалено сперечався з однокурсниками, маю чи непереконливу впевненість у тому, що з будь-якої людини можна виховати якщо не генія, то принаймні розвинути здібності до найвищої межі. Мені запере­чували, мовляв — «кесарю кесареве», а «проли» (ми тоді всі захоплювалися Орвелом) залишаться на своєму рів­ні, навіть якщо вдягнуть золоті шати. Я ж доводив, що всілякі містичні навернення, чи (за Евелін Андерхілл) пробудження трансцендентної свідомості, частіше за все відбуваються з людьми темними і менш за все вар­тими такого дарунка. їхня свідомість не затьмарена ка­ламутними потоками різної інформації, не обтяжена знаннями і відкрита для голосу природи.

Одне слово, звичайна юнацька маячня, балачки в стилі Кортасара. Потім усе це відійшло на другий чи навіть сто другий план.

І лише святкуючи свій тридцятий рік народження пе­ред широко розчахнутим вікном, за склянкою доброго білого вина, насолоджуючись самотою, я міг спокійно переглянути своє минуле, посміхнутися йому—чи, швид­ше, самому собі — й поміркувати, чого мені ще бракує...

Був чудовий червневий ранок і перший день моєї відпустки.

Я сидів і дивився за вікно на шкільне подвір'я — там відпрацьовували «літню практику» школярі. Я теж колись займався тим самим і страшенно ненавидів цю літню працю, вважаючи її безглуздям і марнуванням золотого часу. Нещасні діти — п'яти- чи шестикласни­ки _ розбрелися по шкільній присадибній ділянці й порпалися на грядках, вириваючи бур'яни. Я подумки усміхався, споглядаючи це дійство. Хлопчики байди­кували, обсипаючи один одного землею, дівчатка посі­дали близько одна біля одної і були поглинуті балачка­ми. Моє око виокремило одну з них — ту, що присіла з самого краю грядки, ближче до дороги, й усе-таки щось робила. Я впізнав у ній дівчинку, що мешкала двома поверхами нижче. На ній була синя сукенка в жовтога­рячий горошок, така коротенька, що з-під неї вигляда­ли зворушливі білі трусики. Добра пожива для якого-небудь педофіла, мимоволі подумав я. І як у воду дивився! Помітив, як із-за рогу будинку до подвір'я наближається якийсь типчик у спортивних штанях. Він крутив головою і поглядав на зграйку дівчаток. Нареш­ті помітив ту, котра сиділа ближче до тротуару й трохи на відстані від своїх подружок. Я із зацікавленням по­чав стежити, що буде далі, подумки жаліючи малу, до котрої підходив той покидьок. Такі телепні загалом без­печні, хоча, звісно, здатні добряче налякати цих бідо­лашок у коротких спідничках. Внутрішньо я напружив­ся, адже збирався проконтролювати цю неприємну ситуацію: якщо й справді щось не так, вирішив я, змо­жу швидко вискочити, оббігти будинок і за хвилину бу­ти біля «жертви», відігнати слизняка. Він підійшов зовсім близько і зупинився над дів­чинкою. На неї впала його тінь. Вона поки що його не помічала. Але мені стало ніяково, здалося, що він ба­чить не тільки її білі трусики, а й те, що просвічується крізь широку пройму рукавів сукенки, коли дівчинка тягнеться за новою стеблиною.

«От падлюка!» — подумки вилаявся я, але з місця не зрушив. У мені прокинувся споглядач та експери­ментатор.

Нарешті побачив, що дівчинка завмерла. Вочевидь, він їй щось сказав. Щось брутальне, бридке. Щось, що не дасть їй сьогодні заснути. Щось, про що вона ще ні­чого не знає. Дівчинка напружилася, схилила голову. Якби вона була страусом, ця бідолашна голова вже бу­ла б глибоко в піску, подумав я. Однією рукою вона потягнула свою задерту сукню донизу і вся зіщулила­ся, стислася, як мушля. А він і далі стояв над нею і щось говорив... Я не витримав і вискочив за поріг.

Поки я оббігав будинок, там, на подвір'ї, мабуть, трапилося таке: дівча схопилося і стрімголов помчало додому. Одне слово, вона буквально врізалася в мене на розі — так швидко бігла. Мені довелося обхопити її, щоб самому не впасти від її натиску. Це було схоже на зіткнення в повітрі літака з пташкою. Дівчинка дико закричала й одразу якось обм'якла, почала сповзати донизу, я ледь устиг підхопити її. Роззирнувся довкола:

ще не вистачало, щоб за маніяка сприйняли мене! Але на подвір'ї в будній літній день було порожньо. Я взяв її на руки, вніс до темного під'їзду, якось протиснувся в ліфт і натис кнопку свого поверху. А що було роби­ти?! Номера її квартири я не знав, до того ж це було б дивно — принести непритомну дитину до батьків. Або ще гірше, ввалитися в чужу квартиру, адже я помітив, що в малої на мотузці, зав'язаній на шиї, теліпається ключ. Тож, мабуть, нікого немає вдома... Так відбулася наша перша зустріч...

Я поклав її на ліжко, побризкав на обличчя водою. І не на жарт перелякався: дівчинка лежала, як мертва. Прислухався — дихає. Я заспокоївся і почав розгляда­ти її. Проте, зауважу відразу, — я не Гумберт Гумберт! І збоченських нахилів за собою не помічав. Просто дав­но не бачив зблизька маленьких дівчаток, не звертав на них уваги. Ця була справді гарненька, й сукня дійсно була закороткою. Але, швидше за все, тому, що дівчин­ка з неї виросла. Довга розпатлана коса пшеничного кольору, довгі рівні й засмаглі (чи просто — смагляві?) ніжки в білих гольфах, стоптані сандалі, котрі, як мені здалося, занадто дитячі для дівчинки десяти чи одина­дцяти років, витончене худорляве обличчя з виразни ми вилицями. Я подумав, що згодом вона стане справж­ньою красунею. За пару хвилин помітив, що її повіки здригнулися і під ними заворушилися зіниці, але очі лишалися заплющеними.

—  Не бійся! — поспішив сказати я. — Все добре. Я твій сусід. Ти бігла і знепритомніла. Я не зроблю тобі нічого поганого. Уже все минулося...

Я боявся, що вона отямиться й почне репетувати. Але цього не сталося. Я ще трохи постояв над нею. Був упевнений, що дівчинка прийшла до тями, але причаї­лася, очікуючи чогось страшного. Трохи дивна поведін­ка, подумав я, і знову почав заспокоювати її:

—  Все позаду. Полеж трохи, якщо хочеш. А потім можеш іти додому. Ти вільна. З тобою все гаразд...


Жодної реакції! Та я був упевнений: вона мене чує! І навіть бачить крізь свої пухнасті тремтячі вії. Добре, вирішив я, нехай хитрує й далі, якщо їй так подобаєть­ся. Час у мене є. Нехай отямиться. І сів за свій стіл, по­вернувшись до неї спиною. Хоч не збирався сьогодні працювати, та час усе одно було змарновано, тому роз­крив теку з науковою працею свого колеги, яку мав від­редагувати. Поволі захопився роботою і навіть злякав­ся, коли в повній тиші пролунав голос:

—  Ти прочитав усі ці книжки?

Озирнувся: вона сиділа на краю ліжка — ручки на колінах — і роздивлялася мої книжкові полиці.

—  Слава богу! Я вже думав, що ти проспиш тут до вечора! — якомога привітніше сказав я.

—  Я давно не сплю, — відповіла дівчинка. — Я вза­галі не люблю спати. І нічого не боюся, — після паузи раптом додала вона.

—  Це добре, що ти така відважна.

—  Я не відважна, — заперечила вона, — просто у мене купа різних проблем...

Мені стало смішно.

—  Мабуть, із хлопцями? — пожартував я.

—  Зовсім ні. Для дурнів у мене є це!

І вона показала мені кулак — малий, зворушливий

і жалюгідний.

—  А-а-а... Це — великий аргумент! — Яз іроніч­ним розумінням захитав головою.

—  А той дядько... — Вона нервово ворухнула од­ним плечем і завагалася.

—  Не згадуй про нього! — перебив я. — Про таке краще одразу забувати. На світі багато дурнів і просто хворих людей. Ти неодноразово їх зустрічатимеш. Тому не треба перейматися.

—  Це важко, — зітхнула вона.

Я погодився. Щоб перевести розмову на щось інше, запитав, як її звати, і почув у відповідь трохи незвичне ім'я — Хелена.

—  Так звали мою прабабцю, — пояснила дівчин­ка. — Я її навіть пам'ятаю... Вона замислилася і додала:

— Вона палила люльку і гадала на картах... І її за це сварили. А вона ховала карти і тютюн під церату в кухні, а мені показувала ось так, — дівчинка приклала палець до своїх уст. — І... і так цікаво про все розповідала.

Не переповідатиму всієї розмови, але я здивувався, коли помітив, що сусідка затрималася в мене майже на півдня.

Дещо про неї я зміг дізнатися з її відповідей на мої запитання, дещо домалював сам. Я здогадався, що її ро­дина досить проста — батьки працюють на заводі. Вона не говорила прямо, але я добре уявив цю родину: пия­тика у вихідні, закручування огірків на зиму — по п'ят­десят слоїків, котрі потім стоять під ліжками й на бал­коні (мене завжди дивував цей жіночий фанатизм щодо консервації, адже все можна купити в магазині), риту­альні сварки як спосіб життя і мислення, «руль до по-лучки», картопля зі шкварками, гості у свята, жовті від цигаркового диму фіранки. Що в такому разі залиша­ється дітям? Бігати вулицями, стукати в двері, за якими в однокімнатній квартирі «гуляють» дорослі, виманю­вати копійки на морозиво у хмільних гостей, цупити зі столу щось смачненьке, отримувати стусани. І... носити короткі сукенки, поки вони не полізуть на носа.

Попри все, що намалювала моя уява (гадаю, я не помилявся), дівчинка видавалася досить розвинутою.

Я помітив її потяг до книг і те, з якою цікавістю вона слухала мої відповіді на свої запитання.

Коли вона прощалася (мовляв, їй ще треба зварити для батьків картоплю), я запропонував приходити до мене в гості. Сказав це цілком щиро. І з її реакції зро­зумів, що ця наша зустріч не остання: їй вочевидь бра­кувало дорослого спілкування. Вона, як губка, всоту­вала в себе будь-яку інформацію. Вже стоячи на порозі, дівчинка попросила в мене якусь книжку. Дитячих у мене не було, я замислився і дав їй «Думки» Блеза Пас­каля з підступною впевненістю, що вона цього не про­читає.

Увечері, згадуючи вранішній випадок, я подумав, що для сусідської дівчинки мимохіть виступив у ролі «доб­рої феї» і що сьогодні вона засне спокійно...

— Перервемося! — раптом різко увірвав свою роз­повідь відвідувач і вибив із пачки нову цигарку.

У кабінеті зависла довга пауза. За вікном шумів пер­ший травневий дощ. Лікар із подивом, ніби бачив упер­ше, розглядав сивого імпозантного чоловіка і не знав, що сказати. Підійшов до вікна, розчахнув кватирку. Рясний дощ безжально стинав трикутні капелюхи буз­ку. Сутеніло, —  Вона прийшла? — нарешті промовив лікар. Ви­раз його обличчя вже не був таким самовпевненим — на ньому засвітилася звичайна людська цікавість.

—  Так, — утомлено відповів пан Вітольд.

—  І про що ви розмовляли? Ви — доросла люди­на — і п'ятикласниця з неблагополучної родини?

—  Ви змусили мене розворушити те, чого не варто зачіпати. Але якщо так сталося — я готовий продовжи­ти розмову завтра. Не зупинятися ж на півшляху! — сказав він після довгої затяжки.

—  Добре. Я з нетерпінням чекатиму в будь-який зручний для вас час, — швидко відповів лікар. Склада­лося таке враження, ніби в нього щойно відібрали не­дочитану книгу. — Коли це може бути?

—  Я людина зайнята. Зможу тільки ввечері, якщо це вас влаштовує.

—  Часом я залишаюся ночувати у відділенні, — сказав лікар, — а заради вас робитиму це доти, доки буде потрібно.

—  О'кей!

Пан Вітольд підвівся.

—  Скажіть, чи можу я непомітно поглянути на неї? — раптом запитав він зовсім іншим тоном. — Вона, пев­но, ще тут?

—  Не знаю, — мовив лікар, — але це можна пере­вірити. Я проведу вас до кабінету. Сподіваюся, ви буде­те обережні...

—  Так, звичайно... — кивнув відвідувач. — Я не хочу турбувати її. Тільки погляну.

Вони вийшли, пройшли довгим синім коридором повз зачинені двері палат із вічками посередині, спус­тилися на два поверхи нижче і знову йшли довгим ко­ридором. Повз пост медсестри, повз палати...

Нарешті лікар зупинився біля останніх, трохи про­чинених дверей. Спершу зазирнув у шпарину сам, а потім жестом запросив відвідувача. Той припав щокою до грубо пофарбованої поверхні й затамував подих.

Ось вона, Хелена...

Жінка стояла біля вікна й дивилася на дощ. На ряс­ний залізний дощ, який знищував бузок.

Доросла й чужа.

Результат його праці.

Чи це — лише зухвала вигадка?..

Пан Вітольд знизав плечима, відсторонився.

—  Не уявляю, як вона добирається додому, — про­шепотів він лікарю. — Вона ненавидить громадський транспорт...

* * *

Наступного вечора лікар перебував у піднесеному настрої, час від часу професійним жестом він задово­лено потирав руки і порівнював свій стан із далеким дитячим спогадом про очікування мультфільмів попершому в їхній сім'ї кольоровому телевізору. Ще б пак! Його вчорашній відвідувач обіймав серйозну посаду, був впливовою людиною, і спілкування з таким чоло­віком уже само по собі можна було вважати успіхом. Лікар був здивований і радий уже тоді, коли через якусь давню приятельку йому передали прохання цього ви­сокого посадовця взяти на роботу до свого закладу одну його знайому. Прохання видалося йому досить дивним. Але й цікавим. Жінку, про яку йшлося, він знав. Зви­чайно ж, не особисто, але знав. Тільки не міг уявити, що пов'язує її з такою впливовою людиною... Тепер усе виявилося ще цікавішим. Він із нетерпінням чекав при­значеної години й одразу схопився з місця, коли до ка­бінету, як і вчора, впевненою ходою увійшов пан Ві-тольд. Лікарю було приємно потиснути йому руку, ніби давньому знайомому.

—  Каву? Чай? Можливо — коньяк? Пан Вітольд кивнув головою:

—  Чай. Якщо є — краще зелений.

Поки секретарка вносила тацю, розставляла чашки та заварний чайник, обоє мовчали.

—  Відверто кажучи, після нашої вчорашньої роз­мови я вирішив, що не прийду сьогодні, — нарешті вимовив пан Вітольд, — а потім мені спало на думку, що... Що нікому й ніколи в житті я не міг і не мав ба­жання розповідати те, що почули ви. Вчора, говорячи

з вами, я ніби впорядковував свої думки. І це може піти мені на користь. Усе життя я любив експериментувати. Над іншими. Тільки не над собою. Нехай моя відвер­тість буде цим першим експериментом над власною свідомістю. Я вперше відчуваю себе археологом на роз­копках. Учора я знімав шари нанесеного часом мотло­ху лопатою — відкидав сміття та каміння. Можливо, сьогодні треба попрацювати пензлем...

Він замислився. Лікар зрозумів, що йому треба до­помогти.

—  Ви зупинилися на тому, що дали їй книжку Пас­каля... — сказав він. — Не думаю, що це було доречно в такому ранньому віці. Вона її прочитала?

—  Ви хочете запитати, як швидко ми зустрілися зно­ву? З вашого погляду я бачу, що ви не вірите в нормальне спілкування зрілого чоловіка з маленькою дівчинкою. Згоден, це справді може здатися дивним. Андерсена та Льюїса Керрола вже підозрюють у збоченому ставленні до дітей... Часом мені здається, що світ перевернувся... — він закурив і після паузи повів далі: — Якщо тоді в мені й був якийсь потяг — то лише потяг до експериментів. Книжка була його малою часточкою...

...Вона сама подзвонила в мої двері за кілька тижнів. У руках тримала книжку, ніби вона слугувала перепуст­кою до моєї квартири чи якимось розпізнавальним зна­ком, паролем. її коси були так само розпатлані, як і завжди, коли я бачив її з вікна. Вона увійшла і простягнула мені книжку. Я усміхнувся.

—  Прочитала?

—  Так... — мовила вона й почервоніла.

—  І про що ця книга? — продовжував кепкувати я.

—  Про... — вона напружилася, — мабуть, про... любов.

Іншого я й не чекав! Я взяв у неї книжку і помітив, що деякі сторінки були загнуті — як свідчення того, що її читали. Вона зауважила мій хитрий погляд і не­сподівано для мене продовжила сміливіше:

—  Усі книжки написані про любов. Хіба це так склад­но зрозуміти?

Власне, подумав я, у цьому є сенс. І відкрив навман­ня одну із загнутих сторінок: «Тіло любить руку, й рука, якщо б у неї була воля, повинна любити себе так само, як її любить тіло: будь-яка інша любов понад те непра­ведна...».

—  Справді про любов, — трохи іронічно підтвер­див я. — Але про любов до Бога.

—  Він є?

Я вагався, чи варто розвивати цю тему. Дівчинка на­вчається в школі і, мабуть, не чула навіть про існування Біблії. Це було цілком природно. Я схитрував:

—  А що тобі про це казала твоя тезка-прабабуся?

—  Казала, що є...

— Ну от бачиш, прабабуся знала, що каже.

Вона замислилась. А потім сказала несподівану для мене річ. Несподівану тому, що я сам часто замислю­вався над нею.

— Якщо Паскаль вірив у Бога, як він міг творити

науку?

Потім вона взагалі заплутала мене своїми інсинуа-

ціями.


Зрештою, я посадив її за свій стіл і почав розповіда­ти про Блеза Паскаля все, що знав. Накреслив на папе­рі його так званий арифметичний трикутник, у якому будь-яке число дорівнює сумі числа, що стоїть над ним, і числа, котре стоїть ліворуч від нього. Я був упевне­ний, що вона занудьгує. Та вона і далі ставила запитан­ня. Я пояснив принцип дії обчислювальної машини, яку Паскаль винайшов, коли йому було вісімнадцять років. Говорив про інші відкриття, аж ніяк не турбую­чись про те, чи розуміє вона мене. Головне, вона слуха­ла — в прямому сенсі — з роззявленим ротом. Потім (після того як вона пішла) я збагнув, що давно не го­ворив нічого подібного. Мої коханки не потребували таких розмов, друзі чи колеги, як усі нормальні люди, були зайняті собою і навряд чи витримали б мої лекції. Дивовижно: я, як перезрілий дурень, знайшов вдячно­го слухача в цьому сусідському «бридкому каченяті» і не помічав, наскільки смішним був у цій ситуації. Переходячи до моїх улюблених сторінок із біогра­фії великого вченого, я стояв до неї спиною, дивився у вікно і говорив приблизно таке: «Займаючись наукою, Блез Паскаль дійшов висновку, що людина належить безкінечності. Тобто її дух та інтелект здатен пережити тлінне тіло. Життя Ісуса здавалося йому підтверджен­ням цієї думки. І він хотів перевірити її на собі! Тоді йому виповнилося лише 24 роки... Але він уже встиг зробити багато великих відкриттів і здоров'я його було підірване. Блез не міг їсти — вживав їжу тільки в рід­кому підігрітому вигляді — майже по краплині, а голо­вний біль уже не відпускав його ані на хвилину. Ось тоді він і подумав про муки Христа. Наука більше не цікавила його. Він вирішив поглибити свої страждан­ня тим, що відмовився від найменших утіх, які ще міг відчувати. Скоротив спілкування з людьми, які стали йому зовсім не цікаві. А щоб уникнути надмірностей у комфорті, познімав навіть оббивку зі своїх меблів та оксамитові штори з вікон, обходився без допомоги слуг і їв тільки з грубого металевого посуду. У своїх духов­них і філософських пошуках він також досяг неабияких вершин, вивівши свою аксіому про існування Бога. У спрощеному варіанті вона отримала назву «парі Па­скаля». У легкій формі, яка була прийнята тоді в салон­ному паризькому спілкуванні, Паскаль запропонував атеїстам вирішити математичну задачу, користуючись

популярною тоді теорією ймовірності: якщо Бога не­має — навіть найзапекліші атеїсти нічого не втратять, вірячи в нього, а після смерті так само, як і інші, пере­творяться на тлін. Якщо ж Бог існує — все живе отри­має життя вічне... Тож чому не зробити свій вибір на користь вічності?».

Я говорив ніби сам із собою, а повернувшись, по­бачив, що вона слухає! І перейшов до найцікавішого. Розповів про Меморіал, або Амулет, Паскаля...

Я так яскраво змалював ніч із понеділка на вівто­рок 23 листопада 1654 року в житті вченого, що помі­тив, як вона тремтить. Так захопився розповіддю, що навіть знайшов у шафі свій старий щоденник, у якому дослівно за моїм старим викладачем математики запи­сав той текст, який отримав назву «Амулет Паскаля». Коли я читав уголос незрозумілі уривчасті слова, вона почала так дихати, що я злякався, аби вона знову не знепритомніла...

Не знаю, навіщо я робив усе це. Мені подобалося, як вона слухає. У мене виникло повне відчуття, що я ллю воду на губку — і вона всотує її, всотує до безкінеч­ності. Дивовижне відчуття... На завершення я сказав, що Паскаль записав цей текст на клаптику паперу й зашив у свій камзол. Цей клаптик випадково знайшов слуга вже після смерті господаря, оригінал записки не зберігся... Я бачив, що вона була вражена. Не тільки історі­єю. Вона була вражена майже так само, як я: вперше з нею говорили! Коли вона пішла — знову ж таки по­обіцявши прийти ще, — я відчув якесь дивне полег­шення.

Навіть не знаю, з чим його можна порівняти... Я все свідоме життя ніс на своїх плечах вантаж різних знань, думок, сумнівів, і — так склалося — мені досі не було на кого скинути хоча б половину цього тягаря. Довкіл­ля було звичайним. У принципі, таким самим обива­тельським, як і нині. А ще (і це також вірогідно), я про­сто боявся бути смішним — з іншими.

Тієї ночі я довго не міг заснути. Тоді й виник (поки що на рівні підсвідомості й під маркою благодійнос­ті — це вже точно!) мій план: спробувати підтвердити свою колишню думку про те, що за сприятливих умов можна розвинути талант та інтелект будь-якої люди­ни. Тим більше якщо почати робити це з дитинства. Я думав про те, що цій дівчинці добряче поталанило, адже в моїй особі вона зустріла доброго чаклуна, фею, творця, скульптора. І що віднині я зможу круто зміни­ти її шлях. А місце продавщиці овочевої ятки, дружи­ни алкоголіка, знервованої нестатками матусі, пергід-рольної блондинки, місцевої месаліни з брудом під нігтями, язикатої дворової скандалістки в халаті з квіт­ками дістанеться комусь іншому...

212

* * *

Він замовк.

—  Дивно... — промовив лікар, — все це досить див­но. Хоча, власне, й зрозуміло... їй пощастило, що вона зустріла вас. Книгу пані Хелени «Амулет Паскаля» я сам перечитав разів п'ять. Цікаво було почути, як усе по­чиналося. Хто б міг подумати... Ось вам і анамнез... Це ж треба... Що ж далі?

—  А далі... Поволі я почав виконувати пункти сво­го плану. І, повірте, це було приємно: ламати й вибудо­вувати щось нове. Я захопився цим будівництвом. Це не було для мене обтяжливо. Крім того, цей процес пі­шов на користь і мені. Тоді я викладав в університеті і всі нові лекції спочатку випробовував на ній.

—  І ви не боялися зіпсувати психіку дитини?

—  О, я ж казав, вона була як губка. І чим більше знань я давав — тим більшою ставала площина цієї губки. Маленька ненажера щоразу приходила до мене з новими запитаннями. До кінця школи я підготував її так, що вона могла б вступити до будь-якого навчаль­ного закладу.

—  Тобто ви «вели» її багато років. Чи не було це дивним, скажімо, для її батьків, сусідів? Чи не зіпсува­ли ви їй життя чутками? Адже якщо дружбу дорослого з дитиною ще можна якось пояснити, то навряд чи можна пояснити духовне спілкування шістнадцятирічної дівчини з досить не старим чоловіком... Ви щось не договорюєте...

Пан Вітольд поморщився, ніби в нього раптом за­боліли зуби.

—  Я вирішив говорити тільки так, як було насправ­ді. Не квапте мене. І, будь ласка, ви, здається, пропону­вали коньяк...

Лікар охоче дістав із шафки нову (куплену сьогодні спеціально для цієї зустрічі) пляшку, швидко нарізав лимон, розлив напій по череватих келишках. Пан Ві­тольд покрутив свою чарчину в руці. Лікар із хвилюван­ням простежив за тим, як прозорі коричневі краплі по­вільно сповзають по стінках келиха — отже, коньяк, слава богу, був «не паленим», хоча й купленим у місце­вому магазинчику. Обидва випили мовчки.

—  Отже... — продовжував відвідувач, — щодо бать­ків... Вони були щасливі від такого безкоштовного ре­петиторства. Тільки й того! А через два-три роки вони вже мали ще двох дітей — близнюків, і, звісно, їм було не до старшої. Із сусідами я не спілкувався взагалі. А щодо наших зустрічей...

...Вона була для мене лише об'єктом — шматком глини на гончарному крузі. І якщо я, висловлюючись метафорично, водив по ньому руками, як годиться вправному гончареві, — у цьому не було ані натяку на тілесну чуттєвість. Я мав коханок, хоч одружуватися ще

раз не збирався. Не подумайте, що я був якимось нуд­ним сухарем. Крім наукових, я пророблював купу ін­ших експериментів, які, безперечно, також ішли їй на користь. Вона дуже погано одягалася — завжди доно­шувала щось материне або перешите з материного власноруч. Рятувало те, що тоді дівчатка носили шкіль­ну форму, до якої можна було пришивати різні комір­ці, — у формі в неї був пречудовий вигляд. Решта одя­гу — суцільний несмак. Зачіска теж вимагала більшої уваги. До того ж мені потрібно було навчити її спілку­ванню і тому, що називається «соціальною поведін­кою». Це також було досить цікаво.

Я із задоволенням платив за сукню, яку вмовляв її поміряти в магазині. Власне, я робив це не заради неї — це також було часткою моєї жаги до експериментів. Я час­то пророблював таке з іншими жінками. Не знаю, як це краще пояснити... Це приємне відчуття, коли ти не­нароком заводиш жінку до крамниці, так само нена­роком знімаєш із кронштейна якусь річ і кажеш: «Тобі це має пасувати!». Жінка шаріється й ніяковіє. Тим паче якщо ви знайомі менше двох-трьох днів. На її обличчі відбивається безліч емоцій — вони всі перед тобою, як на долоні! Спершу вона сприймає цей жест за комплі­мент (адже я завжди вибирав найкращу сукню), потім вона напружується, подумки перераховуючи гроші в своєму гаманці — чи вистачить на те, аби задовольнити моє бажання бачити її в цій сукні. Ця мить вагання для мене — найяскравіша й найнеприємніша. Потім вона відчайдушно заходить до вбиральні... Будь-яка жінка в такій ситуації все одно заходить до вбиральні. А коли виходить... Ось тут починається найприємні­ше: бачить, що я прямую до каси... Відверто кажучи, я пророблював усе це заради себе самого. Я й нині інко­ли можу робити те саме. Якщо ви мене не розумієте — просто зробіть колись так, і, присягаюся, в ту мить ви відчуєте себе творцем світу!

Одне слово, час від часу я купував їй одяг, переплачу­вав циганам за польську косметику. У неї першої в кла­сі з'явилися великі сонцезахисні окуляри-хамелеони і джинси... Стригли тоді в перукарнях погано, і я запропо­нував їй збирати густе волосся в охайний оберемок на по­тилиці. Ось так мені довелося стати ще й стилістом...

Тепер, відповідаючи на ваше друге запитання, вар­то пояснити найскладніше...

* * *

Часом траплялося так, що я виставляв її за поріг: до мене приходили жінки. Тоді вона перетворювалася на маленьку фурію — вперто гамселила ногою по зачинених дверях, дмухала в замкову шпарину або, на знак протес­ту, заклеювала вічко жувальною гумкою. Ми сварилися.

—  Навіщо тобі та руда? — вигукувала вона. — Тобі з нею цікавіше, ніж зі мною?! Що ти з нею робиш?

—  Це тебе не обходить, — сердився я, — кожна людина повинна мати своє особисте життя.

—  А я, я не можу бути твоїм особистим життям?! Я сміявся:

—  Не хвилюйся, ти — набагато більше, ніж це.

—  Тоді чому ти мене проганяєш?

—  Тому що для всього — свій час. Ця, як ти сказала, «руда» — жінка, яку я люблю. Це тобі зрозуміло? Я хочу бути з нею наодинці. Час від часу це мені потрібно.

—  Навіщо? Навіщо?! — з відчаєм перепитувала во­на. — Про що ти їй розповідаєш? Тобі з нею цікавіше?

Це були звичайні дитячі ревнощі.

Через пару років, перетворившись на досить гар­неньку дівчину, вона вже не питала, що я роблю з жін­ками. Навпаки. Тут уже мені довелося стримувати її чуттєвість, адже, як будь-яка дівчинка з неблагополуч-ної родини, що мешкає в однокімнатній квартирці, вона була досить обізнана у стосунках між статями. Я думаю, що вона замислювалась і над нашими зустрі­чами, відшукуючи в них якийсь підступ. Часом мені важко було повернути її думки в річище навчання. Вона могла сісти на стіл, виклично закинувши ногу на ногу. І я починав побоюватися, що моя теорія розіб'ється вщент, бо гени все-таки візьмуть своє. Тому намагавсябути якомога суворішим, холоднішим, відсилав її до ванної — змити фарбу з губ та очей. Вона сердилася, коверзувала, дошкуляла мені подробицями своїх сто­сунків зі старшими хлопцями. Зупинити її могло тільки те, що я, вдавано зітхаючи, випроваджував її додому. Тоді вона знову перетворювалася на слухняну учени­цю й покірно сідала за стіл. І, присягаюся, я бачив, що це їй було цікавішим від жіночих хитрощів, за допо­могою яких вона намагалася маніпулювати мною. Ось так, разом, ми пережили перехідний вік, не уникнувши сварок і непорозумінь. До останнього, випускного кла­су їх було достатньо. Вона почала ніби змагатися зі мною, випробовуючи моє терпіння і, я б сказав, дружбу чи щось більше, що склалося між нами за ці роки, — якусь духовну близькість, майже спорідненість.

—  У класі я сказала декому, що маю старого кохан­ця, — якось заявила вона.

—  Ти — банальна маленька дурепа, — відповів я. — Прикро, що твої золоті мізки працюють на такі дурниці!

—  А якщо мені ні з ким не цікаво, крім тебе?! — зарепетувала вона.

—  То хіба обов'язково записувати мене в коханці?! Ти задля цього надто мала і... і дурна! Якщо хочеш, аби мене посадили до в'язниці, — то, прошу, поширюй ці плітки по всьому місту!

Іншого разу вона сказала ще більшу нісенітницю:

—  Якщо я не знайду кращого чоловіка, ти одружиш­ся зі мною? Не зараз — потім... колись?..

—  Мабуть, я помилився, — зітхнув я. — Гадав, що на світі є дівчатка, з котрих виростають сильні, неза­лежні й розумні жінки. Виявляється, що помилився: усі вони мріють одружитися, стати квочками...

Я знав, що казати й на що тиснути! Більше вона мене ніколи не провокувала, і наші заняття тривали без проблем. До того ж настав час, коли треба було серйоз­но подумати про подальше навчання.

Вона робила неабиякі успіхи, і я був дуже задоволе­ний. Але її захоплення щороку змінювалися, вона не знала, на чому зосередитися. Спочатку це були точні науки, потім — література й мови. Нарешті ми обрали факультет іноземних мов. Це був раціональний вибір, адже я планував, що вона не задовольниться однією освітою, а знання мов завжди знадобиться.

Звісно, вона вступила до університету. І наші роз­мови втратили свій академічний характер.

* * *


—  Не розумію... — промовив лікар, — навіщо вам це було потрібно?

—  Тепер і я не можу знайти відповіді на це запи­тання, — задумливо відповів пан Вітольд. — Мені подобалося бути богом. Тим більше що мені це нічого не коштувало — в нематеріальному сенсі. Я вже казав, що випробовував на ній різні свої думки та гіпотези. Час був нудний, довгий, як гума, та нецікавий. Мій пред­мет — один із предметів, які я викладав в університе­ті, — «Історія християнства», мав популярність лише серед студентів, спілкування було обмеженим. До того ж я терпіти не міг невігластва в тих речах, які знав до­сконало. Хелена ж була чудовим тренажером для моїх невикористаних амбіцій.

—  Вона про це здогадувалася? Співрозмовник надовго замовк. Коли він заговорив

знову, голос його втратив упевненість.

—  Вона про це сказала, коли їй уже виповнилося двадцять років. Тоді вона вперше відійшла від мене. Не тільки тому, що була завантажена навчанням (хоча це дійсно було так), я відштовхнув її по-справжньому. А потім уже нічого не можна було повернути.

Але краще за хронологією...

...Я ніколи не дивився на неї як на жінку. Вона була й лишалася для мене дівчинкою із завжди розпатланою косою, в закороткій сукні в горошок, з подряпаними колінами й роззявленим ротом — часом дошкульною, часом зворушливою, а найчастіше — ненажерливою губкою, в яку я зливав інформацію. Так було, коли їй виповнилося шістнадцять, і потім, коли вона вже стала

зовсім дорослою. Увесь цей час у мене було доволі на­сичене особисте життя (одного разу я навіть майже сер­йозно розмірковував про одруження).

У двадцять вона вже почала сперечатися зі мною, висловлювати свої інколи досить слушні думки. І це мене дратувало. Крім того, я помітив, що її мислення стало надто метафоричним, і те, до чого я додумувався дов­гим шляхом логіки — за допомогою цього суто чолові­чого розумового інструменту, вона видавала за якихось півхвилини, застосовуючи власну уяву. Ми лізли до кни­жок, щоб перевірити, хто з нас має рацію, і дедалі часті­ше вона шалено плескала в долоні й крутилася на одній нозі від задоволення: адже перемагала. Те, чому я мав би радіти, розлючувало мене не на жарт! Я шукав будь-яко­го приводу зберегти позиції, переходив до менторства. Підстави для цього були: вона почала писати. Я був ка­тегорично проти. Це заважало навчанню й могло добре зіпсувати їй життя. Я намагався це довести. Казав, що майже всі письменники — нещасні люди, отруєні сло­вом і алкоголем, що в неї немає жодних перспектив хоча б заробляти на цьому гроші, що її ніхто не сприйме і не почує, тому що, як відомо, немає пророків у власній віт­чизні. А тим більше тут, у нас, де цінують тільки в двох випадках: після смерті або визнання за кордоном.

— Що ж, — усміхаючись казала вона, — доведеть­ся писати англійською! —  Там ти також непотрібна. Ти не розумієш, про що говориш. Краще займися чимось справді корисним.

—  Це ти не розумієш, — заперечувала вона, — сло­ва падають на мене, як сніг, злива чи каміння, — мені потрібно їх записати.

Спочатку це були вірші. Якісь дивні. Я не міг їх оці­нити. Був нажаханий тим, що вона почала бігати до різ­них редакцій, намагаючись їх надрукувати. Марно! Я ті­шився з того. Не міг уявити, що все так серйозно. Згодом вона перестала мучити мене своїми літературними ви­бриками, і ця тема непомітно стала для нас табу.

Та все одно щось порушилося. Я більше не міг бути для неї вчителем. Мені від цього ставало прикро, а вона, здається, втішалася з цього.

Інколи, коли вона стояла під моїми дверима, я вда­вав, що мене немає вдома, й не відчиняв. Мучився від того, але — не відчиняв. У мене було виправдання: часи змінювалися з шаленою швидкістю, мені стало цікаво жити, кар'єра моя пішла вгору. Я облишив викладан­ня, зайнявся бізнесом, згодом такою цікавою цариною, як політтехнології... У мене більше не було для неї часу. Гадав, що так само почувається й вона. Поки не настав той день, коли вона просто заночувала під моїм поро­гом. Це було з суботи на неділю. Увечері вона довго не відходила від дверей, дзвонила й дзвонила. А потім, як я вирішив, пішла.

222

Як же я здивувався й навіть злякався, коли вранці не зміг відчинити двері: щось заважало ззовні. Вияв­ляється, вона, скрутившись калачиком, спала під по­рогом, як кішка чи собака. Спочатку я навіть розлютив­ся: терпіти не міг таких перевірок! Якщо якась із моїх коханок вдавалася до стеження чи ще якихось жіно­чих хитрощів, я стосунки зводив нанівець.

Вона відсунулася, встала, і вигляд у неї був переляка­ний та хворобливий. У мене навіть занило серце: згадав той перший день нашого знайомства, коли бачив такі самі наполохані очі. Бідне дівчисько! Я взяв її за плечі, мовчки завів до квартири. Вона замерзла і тремтіла.

— Ти що, збожеволіла? — сказав я. — Невже про­сиділа так всю ніч? Навіщо? Негайно — в ліжко! Добре вкрийся, а я зараз зроблю тобі щось гаряче!

Але вона стояла нерухомо й мовчки дивилася на мене. Дивилася так, що я — чорт забирай! — просто не знав, що маю робити. Переді мною стояла моя маленька Га-латея — неслухняний шматочок глини, який я вже не міг просто так зібгати. Вона сказала, що любить мене...

—  Невже ви розраховували на інше? — здивувався лікар. — Ви стільки років були для неї ідолом, другом, учителем — і не здогадувалися, чим це все може закін­читися для такої вразливої дівчини? Ви мене дивуєте!

—  Я вже казав, що в мене було своє життя... При­сягаюся, я ніколи не сприймав її як жінку! —  Але ж вона справді досить гарна жінка... — за­думливо промовив лікар. — Навіть зараз. Уявляю...

—  «Уявляю, яка вона була в двадцять»? — з усміш­кою продовжив його думку пан Вітольд. — Так. Саме тоді я пильніше придивився до неї.

...Прискіпливим чоловічим поглядом (від якого, від­верто кажучи, в ту мить мені самому стало незручно) я розглядав її струнку, витончену, я б сказав — видов­жену, як на полотнах Модільяні, постать, великі, яко­гось неприродно-блакитного кольору очі, чіткі вилиці. Шкіра на обличчі була такою світлою, немов підсвіче-ною зсередини. Я нарешті побачив, який у неї гарний стан, стрункі й пружні ноги, тендітні руки з тонкими зап'ястями. Додайте сюди довге пшеничне волосся й палаючі щоки — і портрет вийде бездоганним. Ось така жінка стояла переді мною й казала, що кохає мене...

І знаєте, що я відчув тієї миті? Я відчув... зловтіху. Зрозумів, що мої позиції щодо неї збережені, що я був, є і лишаюся для неї непересічним авторитетом, який навіть зміцнів...

Лікар сплеснув руками, підвівся, пройшовся кабіне­том із кутка в куток, знову сів навпроти відвідувача, увесь час здивовано хитаючи головою. Скидалося, що в нього просто немає слів, щоб висловити подив, розпач, обу­рення і ще купу різних почуттів, котрі опанували його.

—  І це — все? — нарешті видихнув він.

Пан Вітольд невпевнено хитнув головою.

—  А як могло бути інакше? — запитав він. — Історія набувала банального, навіть вульгарного вигляду! А я ні­коли не був банальним! Виявлялося, що я, як останній покидьок, виховав її для себе? Це — неможливо! Це — підступ, на який я не здатен. Вона ніби зрадила мене сво­їм учинком. Як вона могла? Що вона собі вигадала?!

Я так і сказав їй. Пригадую, вона заплакала. Вперше я бачив її сльози, адже вона була досить стриманою дів­чинкою — життя навчило її не плакати, не виказувати своїх емоцій (власне цим вона мені й подобалася рані­ше). Я скривився: терпіти не міг, коли жінки починали плакати при мені, особливо в тому випадку, коли при­чиною їхніх сліз був я сам.

—  Отже, я була для тебе лише грушею, котру гам­селять боксери, аби не втратити форму? — нарешті за­питала вона.

—  Приблизно так, — безжально відказав я. Вона хитнулася, ніби від удару.

Потім минуло ще кілька жахливих, розтягнутих у часі хвилин. Нарешті вона промовила:

—  Я більше не прийду.

—  Це ж чому? — намагаючись взяти себе в руки, сказав я. — Ми завжди були й лишаємося друзями!

Вона подивилася майже презирливо і попрямувала до виходу. — Прощавай, добра фея! — почув я вже з поро­га. — Ти виконав свою справу на відмінно! Потім двері зі стуком зачинилися...

* * *

Я став багато мандрувати. Навіть років п'ять працю­вав за кордоном. Вона дотрималася своєї обіцянки — ми більше не бачилися. Чудово знаючи мій розклад, вона змінила свій, і ми не зіштовхувалися навіть у ліфті.

Повернувшись, я купив квартиру в центрі міста. Знав також, що вона виїхала від батьків і жила невідо­мо де. Безперечно, за ці роки я часто згадував її і нашу останню розмову. Пишався собою, тим, що зміг утри­матися. Хоча часом, коли подорожував чи вирішував щось важливе для себе, шкодував, що її немає поруч, що мені нема з ким порадитися. Дедалі частіше на мене накочувалося спустошення, відчуття порожнечі, але я не пов'язував це з нашою розлукою.

Звісно, мені було цікаво, ким вона стала, як живе, де працює. Я був певен, що така яскрава особистість має обов'язково випливти на поверхню. Але — де?

І я не помилився.

Одного разу, увімкнувши телевізор, побачив її на екра­ні. Упізнав не відразу й не відразу второпав, про що йдеть­ся. Просто не міг повірити! Це було її коротке інтерв'ю

на... Каннському фестивалі. Вона стояла перед камерою в лискучій вузесенькій сукні на тонких бретельках і про щось жваво говорила (звичайно ж, англійською, адже це був інформаційний канал ВВС). Я прислухався, все ще не вірячи власним очам. Вона розповідала про наше місто, в якому тепер буває нечасто, бо доводиться багато їздити, про свою нову книжку, за якою знято фільм, про плани на майбутнє... Вічко камери ковзало по її постаті, разом із ним я жадібно роздивлявся її босоніжки на високих під­борах, зроблені із суцільних тоненьких сріблястих джгу­тиків, сумочку у вигляді перлини також на сріблястому ланцюжку, декольте, що майже повністю відкривало гру­ди, браслети на обох зап'ястях, високу зачіску а ля Одрі Хепберн і діамантові сережки. «Чи збираєтеся ви повер­татися на батьківщину? І якщо так, поясніть навіщо? — запитали її. — Адже у вас тут шалений успіх!».

Вона на хвилину замислилася.

— Ще в юності один мій друг сказав: у нашій краї­ні можна мати визнання у двох випадках: після смерті або успіху за кордоном. — Вона зітхнула й одразу по­сміхнулася занадто білозубою посмішкою. — Гадаю, на­став час повертатися...

Камера довго стежила, як вона йде уздовж набереж­ної, а голос за кадром повідомляв деякі факти з її біогра­фії — приїзд до Лос-Анджелеса із чоловіком-американ-цем, різні поневіряння, перші книжки про «екзотичну»батьківщину, перші сценарії і перший фільм, Ґонку-рівська премія, розлучення...

На екрані замиготіли інші обличчя. А мене охопило неабияке збудження, я навіть заплескав у долоні: браво! Браво, Хелено! Дрібне сопливе дівча, легка здобич для педофілів, дитя алкоголіків, закошлане бридке каченя, геніальне підтвердження моєї теорії! Але ж я не уявляв, що ти підеш так далеко. Браво, браво!

Я витяг із шафи коньяк і напився...

Власне, я наближаюся до розв'язки.

Вона повернулася. І, як годиться, одразу ж потрапила в лещата «світського життя». Пригадуєте, років зо два тому її фотографії не сходили зі сторінок різноманітної преси, у неї була передача на найкращому телевізійному каналі, книга «Амулет Паскаля» отримала чергову премію, за її книжками зняли кілька досить успішних фільмів. Здаєть­ся, їй навіть пропонували балотуватися в депутати...

Я міг спостерігати за нею зблизька. Перед тим як розповісти про нашу зустріч — років через п'ятнадцять після останньої розмови, хочу дещо пояснити.

Хоча все це виглядає досить передбачувано...

— Здається, я здогадуюся... — промовив лікар, ско­риставшись черговою довгою паузою. Але побоявся за­кінчити фразу.

— Так, ви маєте рацію. Я закохався. Тепер це здава­лося мені природним — адже я не бачив її десять ро­ків, відвик, уже міг сприймати її по-новому, відсторо­неним поглядом. Крім того, жінка, яку я бачив з екрана, мало нагадувала ту, котра спала під моїм порогом. Вона стала для мене цікавою, незвіданою, новою.

Спочатку я страшенно зрадів цьому відчуттю! Я втомився бути сам. Крім того, я дедалі частіше зга­дував наші розмови, зустрічі й розумів, що єдина жін­ка, яка мене не дратує і з якою я міг би жити, — це вона. Був певен, що вона — навіть зараз — вважає так само. Я досить легко дістав її адресу (неважко було здога­датися, що ми живемо в одному — найпрестижнішо-му — районі міста). Приїхав без попередження і хви­лювання. Трішки, щоправда, мене посмикало, коли лунали кроки за дверима. А взагалі — нічого, крім ра­дості, я не відчував. Знав, що і вона зрадіє.

Вона справді зраділа. Одразу заметушилася, замо­вила в ресторані вечерю, яку принесли хвилин за три­дцять.


Поки вона переодягалася (бо зустріла мене в домаш­ньому одязі — здається, у джинсах), я сидів у просто­рій вітальні й перетравлював своє враження від зустрі­чі. Так, це була зовсім інша жінка. Змінився голос (трохи погрубішав), очі (в них стало більше суму), рухи набу­ли впевненості, а в усмішці відчувалася якась непри­родність, награність, як у актрис, які звикли бути напубліці. Проте вона була вродлива, а головне, від неї так і пашіло силою та енергією.

—  Ну, ось і я, — сказала вона, уриваючи мої думки. На ній була чудова сукня від модельєра, якого я добре знав і в якого сам часом одягався. «Моя школа!» — із задоволенням відзначив про себе я. — Тепер будемо розмовляти, все згадувати, їсти й пити! Хоча, власне, про що говорити — я ж усе про тебе знаю, а ти, мабуть, усе знаєш про мене! Від слави не втечеш!

Я усміхнувся. Це було правдою.

—  Тоді розповідай те, про що ти не говориш у сво­їх інтерв'ю, — запропонував я.

—  Ти маєш на увазі — про тебе? — засміялася вона.

—  Давай про мене! — махнув рукою я.

—  Добре... — І її очі стали холодними, як у кішки. — Ну ось, наприклад, можна почати так. Жив собі один чо­ловік. Він був молодий, розумний і вродливий. Він нудь­гував, бо не мав до чого прикласти свій талант. Він так знудився, що підібрав на вулиці кошеня і знічев'я почав виховувати з нього лева.

—  Левицю... — підказав я.

—  Так, левицю, адже кошеня, як на гріх, виявилося жіночої статі. І це дуже прикро... Далі?

—  Ні, досить. А якщо обійтися без алегорій?

—  Без алегорій нецікаво. Ти ж не знаєш, чим усе закінчилося...

—  Здогадуюсь: кошеня й справді стало левицею!

—  Ні! — знову розсміялася вона. — Усе наб;ігато цікавіше: то було не кошеня. Він переплутав! То було тигреня, що заблукало в місті біля смітника! Він учив його стрибати крізь вогняне коло, сидіти на тумб^ ро­бити стійку на задніх ногах. Готував до великої а{>ени. А воно мріяло про прерії та джунглі.

—  Яке невдячне створіння! — пожартував я. Але мені стало незатишно. Вона таки добряче змінилася.

—  Добре, — сказала вона серйозно, — дава^ без алегорій. Навіщо ти мене розшукав?

Мені було важко сказати те, що я планував Але я звик говорити прямо. Я запропонував їй

за мене заміж.

—  О господи! — сплеснула вона руками, і в жесті було стільки театральності, що я поморцився. Але за мить вона змінила інтонацію і заговорила сер­йозно і спокійно:

—  Не сміши. Ти ж, пригадую, ніколи не люби^ бути

банальним. А зараз якраз" складається класичним__і

тому досить простий — сюжет. Власне, в житті, як і в літературі, існує не більше п'яти пошарпаних сюжетів. Можна позаздрити хіба що Шекспіру — він був ііайже першим у їх розробці. А цей нагадує мені «Єщ-енія Онєгіна»: вона любила його, він її не любив. А коли він таки полюбив її — вона вже була дружиною генерала... —  Але ж ти не одружена з генералом.

—  Так, мені нема кому зберігати вірність... — за­думливо промовила вона. — Я надто сильно тебе лю­била. А тепер усе згоріло. У мене купа справ. Я більше не думаю про кохання. Ти можеш бути спокійним: я не курка. Ти ж боявся, що я буду квочкою, пам'ятаєш?

—  Отже,у мене зовсім немає шансів? — Я намагав­ся бути веселим, жартівливим, але, дивлячись на неї, милуючись її силою, не міг не впасти у відчай.

—  У нас є всі шанси бути друзями! Це я тобі обі­цяю. Тільки тепер ти приходь до мене.

X- * *

Лікар не міг утриматися від короткого смішка. І пан Вітольд невесело розсміявся разом із ним:

— Так, історія повторилася, тільки цього разу — навпаки. Більше того, я змирився. Зрештою заспокоїв­ся і справді став частим гостем в її помешканні. Ми знову почали спілкуватися, як давні приятелі. Тільки тепер у мене було набагато більше ніжності, уваги, яко­гось трепету. Я знав, що часом вона не встигає нормаль­но поїсти, і завжди приносив із собою щось смачненьке, не ресторанне, а те, що готувала моя хатня робітниця. Допомагав їй зробити покупки, полагодити домашню техніку, разом ми святкували Новий рік, Різдво, інші

!

свята, які вона не так уже й часто проводила на самоті. Я був першим читачем і критиком усього, що вона пи­сала, і тепер ставився до цього набагато серйозніше. Щоб розсмішити вас ще більше, скажу, що іноді вона знайомила мене зі своїми приятелями, які, підозрюю, були її коханцями або просто такими самими невдаха­ми, як я.

— Не сумуй, — шепотіла вона мені в таких випад­ках, — ти для мене — набагато більше! Ти ж знаєш, як

це буває...

Що я міг відповісти? Все було зрозуміло без слів.

Ну от, я майже все вам розповів. Залишається остан­нє — те, чому вона тут...

...Рік тому я прийшов до неї і не застав удома. Хо­див ще раз, і ще. Врешті-решт почав ходити зранку й увечері щоденно. Мені ніхто не відчиняв. Я перелякав­ся, уявляв найстрашніше: вона лежить там непритом­на або. мертва. Ламати двері я не мав права, тому побіг до ЖЕКу. Новина, яку мені повідомив начальник, була вражаюча: квартира продана, з усім, що в ній є, а меш­канка кудись переїхала. Тепер йому щодня набридають різні люди, запитують, куди вона могла подітися.

Слава богу, що я, мабуть, єдиний з усіх її знайомих, знав її батьків. Але від них користі було мало: вони зна­ли номер її телефону, і то тільки тому, що він зберігся в пам'яті автовідповідача. Судячи з цифр, це була якасьоколиця. Все це страшенно дивувало й непокоїло мене. Я використав своє службове становище, і певні служ­би дістали адресу, яку вирахували за цим номером.

Поїхав туди. Це справді було хтозна-де, в районі п'ятиповерхових «хрущовок»...

Я довго кружляв брудними вулицями, поки не від­шукав потрібний мені будинок. Подзвонив у двері. Ні­хто не відчинив. Але я не збирався так просто повер­нутися й піти. Передбачаючи таку ситуацію, прихопив із собою інструменти й хвилин за п'ять зміг відімкну­ти нескладний замок.

На мене чекала жахлива картина: вона лежала на підлозі посеред маленької темної кімнати і, здається, зовсім не дихала. Дивним було й те, що вона змінила зовнішність — коротко підстриглась і пофарбувалася в чорний колір, обличчя стало таким худим, що впізна­ти її було досить важко.

Я переклав її на ліжко, розтер руки та ноги, кинувся на кухню в пошуках чогось їстівного і з жахом виявив, що холодильник зовсім порожній. Перед тим як виско­чити до найближчого магазину та аптеки, силоміць влив крізь стиснуті вуста кілька ложок теплої води. Ви­кликав «швидку»...

Через кілька годин вона трохи отямилася, і я запро­понував їй випити бульйон, який устиг зварити, поки вона спала після медичних процедур.

Вона була абсолютно відсторонена і не відповідала на жодне моє запитання.

Коли я давав їй воду, зуби цокотіли об край склянки.

—  Навіщо, навіщо ти це зі мною зробив?! — рап­том промовила вона.

—  Що саме, сонечко? — запитав я, розуміючи, що вона не при собі. — Заспокойся, дівчинко, все буде добре.

Вона притислася до моїх грудей, вчепилася в комір.

—  Це не могло бути моїм життям! — шепотіла вона. — Я втомилася. Я більше не можу... Я — нездара, я — нуль, я — ніщо! Мені більше немає що сказати... Я — курка! Курка!

—  Ти помиляєшся. У тебе є всі умови, щоб жити далі. Навіщо ж усе руйнувати?

Вона подивилась на мене поглядом, від якого мені стало сумно і моторошно.

—   Затям, — промовила глухим голосом, — усі УМОВИ, які виставляють ззовні, не придатні для жит­тя! Я ненавиджу умови!

—  Чого ж ти хочеш? — намагався зрозуміти я.

—  Я хочу... на безлюдний острів. Ти можеш влаш­тувати це для мене? Ні? Тоді йди геть! Геть! Геть!!! — закричала вона.

—  Ти справді втомилася. — Я намагався заспокої­ти її, гладив по стриженій голові, як дитину. — Це звичайна криза. Так буває. Дозволь мені забрати тебе звід­си! Що ти надумала, навіщо тобі ця обідрана хата?! Ти сильна й розумна. Ти не курка, ти моя левиця, моє ко­хане кошенятко...

Але вона ніби не чула мене.

— Одна мить радості за здійснення боргу на землі...

Це були останні слова, які я чув від неї. Потім вона заснула.

Те, що вона сказала, було останнім рядком із Мемо­рандуму Блеза Паскаля.

* * *

—  Це все,—закінчив свою розповідь пан Вітольд. — Решту ви знаєте.

Була вже друга година ночі. Але обидва співрозмов­ники не помітили, як минув час. Вони навіть не ввімк­нули світла — так і сиділи огорнуті затишною темря­вою. Тільки крізь шпарину внизу дверей просовувався до кабінету тонкий і гострий меч світла, яке йшло з лі­карняного коридору.

—  Я вже зрозумів, що ви людина неординарних рі­шень, — сказав лікар, — але чому ви вирішили влаш­тувати її саме сюди? Чому просто не поклали на обсте­ження в кращу, можливо, закордонну клініку? Яких результатів ви чекаєте?

Пан Вітольд знизав плечима:

—  Розумієте... У неї завжди була якась незбагненна для мене цікавість до різного роду відхилень від норми. Ми багато про це розмовляли. А коли вона так сильно змінилася, я подумав, що їй потрібні нові враження. Такі, яких у неї ще не було. Але обрати щось із цієї царини зда­валося мені неможливим — вона не була хіба що на Мі­сяці. До того ж я збагнув, про що вона думає, адже знав її досить добре. їй здавалося, що вона всі ці роки прожила не своє життя. У тому була дещиця правди, адже якби ми не зустрілися... Хтозна... Часом це питання бентежило й мене. Тоді я й подумав про лікарню. Тут вона могла б по­чати все з нуля, спробувати себе в новій якості і зрештою зрозуміти, де справжнє життя: перед камерою на Канн-ському фестивалі чи в обідраних стінах притулку для хво­рих... Я мріяв, що вона отямиться.

Але остаточний задум був складнішим: я гадав, що незвичайна робота і спілкування з людьми, чия психіка порушена і які завжди цікавили її, виведуть її з творчої кризи, дадуть нові теми, й вона знову почне писати.

—  А вам не здається, що це ваш черговий експери­мент? — раптом запитав лікар, і пан Вітольд сахнувся, ніби від удару.

—  О господи, — тихо промовив він, — невже я при­речений на такі вчинки щодо неї? Що буде, якщо вона про це дізнається?! Він уперше мав нещасний, безпомічний вигляд.

—  Не дізнається. Вас тут бачила хіба що моя секре­тарка, — заспокоїв його лікар. — Зараз ви поїдете звід­си, а в разі потреби ми можемо зустрітися в іншому місці. Добре?

—  Добре, — слухняно промовив пан Вітольд і за­питально подивився в темряву на силует свого спів­розмовника. — Але ж ви не зробили жодних виснов­ків. Після того, що ви почули, я хотів би знати...

—  Мені треба подумати... — замислено сказав лі­кар. — Тепер я не певен, що йдеться про аутистичний стан. І взагалі не певен, що йдеться про хворобу.

А ще гадаю, що ви перебільшуєте свою роль в її житті. Вона б усього досягла сама. Повірте: кесарю — кесареве.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

* * *

«Звідтоді як я почала бачити внутрішній стан речей, усе зовнішнє викликало в мене лише сум або сміх. Я на­віть не знала, якому з цих двох станів надати перевагу. Особливо ця суть оголялася на великих заходах, на яких я провела першу (вважаю її безглуздою) частину життя.

Під час таких заходів — презентацій, фуршетів, рагіу1, прийомів, фестивалів тощо — я шаленіла, й мені спадало на думку, що натовп — це бидло, біомаса. Спіт­ніла, червонопика, безсоромна, не здатна поглянути на себе з боку. Якби раптом усі присутні підкорилися грі під назвою «Замри!», то, мабуть, вжахнулися б.

Перезріла тітка із судомним рум'янцем і пухнастим боа на шиї, тлустий молодик із виряченими під час тан­цю очима, дівчина із задертою спідничкою, багатій-ста-риган, що хапає її за сідниці, дама-вамп, що розкурює сигаретку, вставляючи її в претензійно довгий мундштук, і випиває чергову порцію коктейлю «Манхеттен» (Господи, це ж — я!)... Будь-яка вулична сука має більш ви­разний погляд, бігаючи в пошуках хліба насущного!


Бидло регоче, бидло ласо спостерігає за стриптизом, бидло грає в дурнуваті застільні ігри, розв'язує брутальні загадки й отримує призи від іншого, більш заможного бидла. І всі ці веселощі заради... заради того, аби якась істота чоловічої чи жіночої статі придбала пральну ма­шину, холодильник, авто, меблі чи купилат за 900 баксів квиток на попсовий концер у перший ряд.

Як вирватися із цього кола, як розірвати його? А точніше — як не бути бидлом? Найпростіший спо­сіб: відчути під собою землю, за собою — націю чи хо­ча б спільноту однодумців, а над собою — Бога... Але ця мить прозріння настає для веселої спільноти спо­живачів у останню хвилину існування на Землі. Часто, споглядаючи всю цю карусель, я бажала, щоб та мить настала негайно. Щоб усі, хто веселиться, задирає ноги й крутить стегнами, раптом опинилися на пласкій сі­рій рівнині, у довгій незрозумілій черзі, на нетутеш­ньому вітрі, що здіймав би їхні білі тоги... Щоб вони здивовано завмерли, оглядаючи одне одного, а потім — кожен себе самого. Можливо, тоді, після першого зди­вування та усвідомлення чогось незбагненного й ве­личного, їхні обличчя набули б того виразу, яким наді­лила їх природа. Хоча, боюся, процес перевтілення — незворотний. Мавпі вже ніколи не стати людиною, на­віть якщо вона одягне піджак і краватку.

Нова формація, яку я встигла запізнати, формація так званих «ділових людей», — інопланетяни. Орієнту­ючись на своїх європейських родичів, вони поступово перетворюються на роботів. Вони не п'ють, не палять, відвідують фітнес-клуби, курси іноземних мов, мають завчені, запрограмовані рухи й вирази облич на всі випадки життя і за столом зазвичай'несуть банальщи­ну. Вони, ця новітня формація, приречені контролю­вати себе — завжди і всюди. Програма їхнього життя працює в режимі «тісісНе»: важіль чи кнопка, зафіксо­вана між «оп» і «оБ>, як у телефоні.

Такі люди викликають у мені настороженість. Вони не знають, що таке жити за повною програмою. Вона вилучена з їхнього персонального комп'ютера. А тих, хто намагається лишитися собою, вони вважають, у ліпшому разі, «білими воронами», у гіршому — прос­то божевільними...»

Хелена нарешті відірвалася від споглядання дощу за вікном і хитнула головою, відганяючи ці думки. «Я стала злою, — подумала вона, — а це погано, неправильно...»

Вона почала збирати свої речі — диктофон, зошит, ручку, окуляри, плеєр — у сумку й поглянула на годин­ник. Ого! Вона простояла біля вікна дві години. Це озна­чає, що наступна маршрутка буде години через півтори. За дверима кабінету було надто тихо. Це означало, що на поверхах лишилися тільки чергові медсестри, які вже, мабуть, поснули на вузьких ліжках в ординаторських. Хелена виглянула в коридор. Він був темний, як ту­нель. Лише десь далеко, в кінці, жевріла настільна лампа на столику, де мала сидіти чергова. Але її не було. Хелена ніколи не ходила цим коридором, завжди прослизала у свої двері, немов мишка, й сиділа тихо, не виходячи на­віть в обідню пере'рву в лікарняний буфет. Вдень кори­дором завжди вешталися то пацієнти, то санітари. Те­пер тут було тихо й порожньо. Хелена обережно зробила кілька кроків, ніби входила в невідому воду. Тихо й по­рожньо... Ніч піднімалася за каламутним склом лікар­няних вікон, ніби рівень чорної води, на поверхні якої повільно погойдувалися золоті уламки розтрощеного місяця. їхні мерехтливі відблиски утворювали на стінах дивний німий синематограф — безгучну битву тіней. Було чутно лише дихання. Хелена притисла руку до гру­дей і зрозуміла, що це дихання належить їй...

Потім десь у кінці коридору тихо рипнули двері. Дивно. Адже на ніч палати зачинялися. Хелена якомога щільніше втислася в стіну, вдивляючись у темряву. Вона помітила, що найдальші двері прочинилися. Спочатку з'явилася жіноча нога в капці, ніби людина так само, як і вона хвилину тому, на доторк пробує прохолодну воду ночі. Жінка повільно протискалася крізь вузьку шпари­ну прочинених дверей, не розкриваючи їх повністю. Хелена здогадалася: вона робить саме так тому, бо знає, що двері риплять. Отже, виходить не вперше...

Нарешті жінка випросталася, зробила крок у бік сті­ни і завмерла біля неї майже в такій самій позі, як і Хеле­на, котра причаїлася по той бік довгого коридору. Жінка не бачила її. Проте Хелена впізнала ту, котру про себе на­звала Сомнамбулою, — жінку, що застрягла на межі сну та пробудження в пісках власної свідомості. Отже, це була жіноча палата. Та сама, звідки були всі її співрозмовниці.

Постоявши якусь мить нерухомо, Сомнамбула ру­шила вперед. Хелена ще більше притулилася до стіни. Що буде, якщо жінка помітить її? Підніме ґвалт? Зля­кається й почне кричати?

Вона не встигла вирішити, що робити, як у двері зно­ву боязко просунулася чиясь тінь. Довге волосся в місяч­ному світлі виблискувало, мов тьмяна мідь. Хелена впі­знала Жанну, дівчину з притулку мильних бульбашок!

Хелена вже не думала про нічну маршрутку, просто спостерігала, що буде далі. Обидві тіні нерухомо стояли біля стіни, світло окреслювало їхні контури. На третій раз двері все ж таки зарипіли — в них просовувалася опасиста казкарка-стюардеса Тувеянсон. Вона метушли­во поправила зачіску (волосся її було охайно зібране в загогулисту високу «мушлю») і приєдналася до цих двох. Так поволі з дверей палати вийшли всі її мешканки. Двох останніх осіб Хелена охрестила для себе так: Русалонька (та, що любить стояти під рукомийником) і Галеристка (жінка, котра постраждала від картин). Галеристка, котра вийшла останньою, обережно за­чинила двері палати. Хелена з подивом чекала, що вони робитимуть у темному коридорі, п'ять вишикуваних біля стіни тіней здавалися їй фантомами. Нарешті жін­ки, відділившись від стіни, рушили вперед. Це було фантасмагоричне видовище!

Вони повільно йшли одна за одною, крок у крок, їхні довгі сірі халати нагадували давньоримські тоги, а уповільнені рухи робили схожими на поснулих у ніч­ному морі риб. Куди вони пливли?

Хелена з тривогою поглянула на куток чергової мед­сестри. Попри увесь здоровий глузд їй не хотілося, щоб та раптом повернулася й порушила це видовище ґвал­том та викликом санітарів.

Дивна процесія зупинилася перед дверима іншої па­лати за кілька метрів від того місця, де причаїлася Хелена.

Сомнамбула простягнула руку й ледь чутно одним зігнутим пальцем вистукала по дереву три-чотири так­ти. Неважко було здогадатися, що це був умовний сиг­нал! З-за дверей почувся легкий скрегіт металу по ме­талу, і вони невдовзі відчинилися рівно настільки, аби в них могла просунутися найогрядніша з жінок. Усе це відбувалося не вперше!

П'ять тіней швидко прослизнули всередину кімнати.

Чорна вода ночі, котра вже затопила коридор по самі вінця, знову стала непорушною. Хелена відірвалася від свого прихистку й попрямувала до тих две­рей. Вона була впевнена, що знає, хто саме мешкає за ними!

На щастя, двері залишалися трохи прочиненими. Шпарина була розміром у два-три пальці. Хелена зно­ву притислася до стіни, намагаючись перетворитися на вухо. На величезне вухо. Власне, те ВУХО, яким вона й була останнім часом...

* * *

Те, що відбувалося далі, видалося Хелені сном...

—  Вітаю вас, шановні. Сідайте... Влаштовуйтеся зручніше.

Хелена впізнає голос того, кого назвала Технологом. Через двері чується характерний шурхіт.

—  Отже, сьогодні ми вислухаємо останні вражен­ня. Власне, я ще не переконався щодо остаточного ви­сновку, але, гадаю, ми на правильному шляху.

—  У чому, дозвольте запитати, ви невпевнені? — чує Хелена голос Жанни. — Пригадую, ви так само ва­галися щодо мене...

—  Було таке, — підтверджує Технолог, — але ж ви повернулися звідти. А вона продовжує жити там. І, зда­ється, їй це подобається.

—  Не згоден. Категорично не згоден! У Хелени калатає серце, адже це голос її останнього співрозмовника — того, хто примарився їй у порож­ній кімнаті й кого вона назвала «Веронезе».

—  Вона — наша, — каже Веронезе. — Вона — наша, хоча й боїться зізнатися в цьому навіть собі.

—  Не забувайте, що ми повинні бути обережними, — попереджає Технолог. — Будь-яке втручання зовнішніх сил може все зіпсувати. Як вважають інші присутні?

Зависає пауза.

—  Я згодна. Вона — наша, — голос належить Сом­намбулі.

—  Наша... — луною відгукується Русалонька.

—  Не знаю. (Цього чоловіка Хелена назвала Спад­коємцем.)

—  Не знаю... — голос Галеристки.

—  Наша! — оксамитовий баритон Олігарха.

—  Вона така мила! — підхоплює Тувеянсон.

—  Я не знаю. — Це промовляє Мандрівник. — За­надто мало часу, щоб визначити...

—  Отже, — продовжує Технолог, — шість проти двох, двоє — утрималися.

Хтось аплодує. Хелена впевнена, що це — Тувеянсон.

—  Але як знати напевно, що пробудження відбу­лося? — запитує Сомнамбула.

Технолог прокашлюється, налаштовуючись на дов­гу промову.

—  Навернення, — каже він, — прошу зауважити: навернення! З психологічної точки зору, пробудження душі — це і є навернення. Ми всі знаємо, що це таке, але не кожен із нас може висловити те, що він чи вона відчували під час цих метаморфоз. Отже, пробуджен­ня душі на першій стадії характеризується втратою душевної рівноваги. Згодом відбувається перехід сві­домості з низького рівня на вищий і, як винагорода за всі душевні муки, — трансцендування.

—  Ви говорите, як божевільний! — уриває його Веронезе. — Хибна звичка — прикидатися.

—  Я кажу те, що знаю, — суворо стверджує Техно­лог, — але якщо ви прагнете простоти, можу поясни­ти. Це, до речі, стосується вас усіх — недаремно ж ми нині разом. Отже, людина, а точніше, її особистість, на­роджується і обертається в колі вузького власного сві­ту. Протягом усього життя ми існуємо в ньому й керу­ємося кількома інстинктами — тими, що успадкували від своїх пращурів. їхні назви ви знаєте — їсти, пити, захищатися, продовжувати рід... Інстинкти є інстинк­ти. Більшість із нас живе так, ніби є центром всесвіту. Це — щасливці, вони живуть, як трава. Але є інші. Ті, хто внаслідок якоїсь події виходить за рамки індиві­дуальної свідомості й приєднується до всесвітнього розуму. З маленького вузького кола вони раптово по­трапляють у безмежний світ буття. І це безмежжя поглинає їхнє мізерне індивідуальне існування! Майже непомітно для себе людина прослизає зі старого все­світу в новий. Так трапилося з кожним із нас. Тепер ви розумієте, чому ми разом? Нас не так уже й багато, і ми повинні оберігати одне одного. І... і жаліти тих,хто...

—  Хто живе, як трава... — підказує Тувеянсон.

—  Так, — підхоплює Веронезе, — це те саме, що стояти близько біля велетенського полотна роботи Мікеланджело або Леонардо, й бачити лише кольорові плями та борозни від волосинок пензля, й не знати, що становить вся картина.

—  Так. їсти, спати і продовжувати рід — це ще не все, щоб мати право називатися людиною... Бачити світ у цілому — ось головний результат навернення.

—  І ви вважаєте, що вона може бути з нами? — по­дає голос Галеристка. Хелена уявляє її витончений ари­стократичний профіль і трохи відсторонений погляд іронічно примружених очей.

—  Певно, що так, — каже Технолог, — у неї сильна воля, чудова інтуїція й насичене емоційне життя. Це — три умови для людини, котра здатна відчути навернен­ня. Зрештою... зрештою, ми всі говорили з нею. Жоден не відмовився. І, прошу зауважити, вона не ставила дурних запитань!

—  Зрештою... — луною підхоплює Олігарх, — зі­знаймося відверто: ми всі — її прихильники.

 

—  Це правда, — відгукується Галеристка.

—  Так, — каже Мандрівник.

—  Згоден, — тихо промовляє Спадкоємець.

—  Отже, — підсумовує Технолог, — десять із деся­ти! Вона — наша.

Чути, як хтось (звичайно ж — Тувеянсон!) плескає в долоні.

—  Але ж треба, щоб вона про це дізналася! — каже Русалонька.

—  Вона вже знає, — каже Технолог. — Вона прийде до нас сама... Вона забере нас звідси...

* * *

Хелена відстороняється від стіни, вона настільки зрослася з нею за ці пів або повну годину, що їй здаєтся, ніби вона ледве відклеюється від неї, пручаючись, борсаючись під тиском вологої нічної темряви. Вона підносить до очей руку із годинником — пів на двана­дцяту. Хвилин за десять-п'ятнадцять по трасі повз лі­карню проїде остання маршрутка. Отже, треба йти. Ду­мати — потім.

Вона тихо прямує до сходів. На сьогодні з неї до­сить, вирішує вона. Але тепер вона впевнена, що по­руч існує життя. Навіть тут. Хоча чому «навіть»? Саме тут, де уриваються надії. Спустившись на перший поверх, вона будить сані­тара, і той, незадоволено сопучи й позіхаючи, довго дзе­ленчить ключами, відмикаючи двері.


Хелена швидко йде темною бузковою алеєю. Голова її розколюється, ноги тремтять. Вона ледь добігає до на­півпорожньої маршрутки, і водій насторожено погля­дає на неї в люстерко, що висить над його головою, — хто його знає, що за люди сідають на цій зупинці...

Вдома вона перекидає книжки — просто витрушує їх на підлогу з ящиків, котрі так і не спромоглася розі­брати за весь рік. їх так багато! Нарешті вона знахо­дить перше видання свого «Амулета Паскаля», напи­саного англійською — без скорочень і пояснень, котрі було внесено потім під час перекладу за наполегливи­ми порадами видавця та редактора. У неї ніколи не було часу та звички перечитувати написане, а тим паче — видане й витіснене новими сюжетами. Але вона все пам'ятає і тому, майже з огидою перегорнувши сторін­ки із діалогами та сюжетною колізією, натрапляє на «прохідні абзаци» — ті, що були написані «для себе»: «...У колі герцога Роанеза, під час чергової світської вечірки, кавалер де Мере познайомився з дивним чоло­віком, який здався йому «людиною похилого віку» — відомим математиком Блезом Паскалем. Для аристо­крата Мере той був лише диваком, котрий не мав доб­рих манер, занадто замкненим і сором'язливим. Пізніше, завдяки записам самого де Мере, сучасники вва­жали, що зухвалий кавалер перевиховав Паскаля. Ось уривки з цих записів: «Цей пан був сильним математи­ком, котрий, треба зауважити, не знав нічого, крім цієї науки, яка в світі не має жодного значення. Цей чоло­вік, у якого не було ніякого смаку й тактовності, по­стійно втручався в розмови, завжди дивував і змушу­вав сміятися над ним. Але згодом він ставав менш упевненим у собі, почав лише слухати й запитувати і все, що почув, записував у свій нотатник, який постій­но носив із собою. Після наших спільних подорожей цей чоловік перестав думати про математику...». У цей час Блез Паскаль зробив запис у своєму нотатнику: «Треба тримати свої думки під замком. Буду остеріга­тися під час подібних подорожей!»

Поблажливо поплескати генія по плечу — от єдина розрада «сильних світу цього». Вони плескають — ге­ній сором'язливо і вдячно посміхається. Вони ласкаво натякають йому на те, що нині в моді фламандське ме­реживо, а не дешеве плетиво, придбане на розі біля власного будинку, — геній шаріється.

Йому м'яко кажуть, що все, чим він займається, все, на що покладене життя, — дурниці. О, він може кивну­ти у відповідь. Але це буде механічний жест. Дань ввіч­ливості. Страх удатися до зайвих розмов. Геній чекає на­вернення, як кавалер де Мере — свою чергову коханку... Ось воно, це слово! Хелена напружується, щоб зга­дати... А що згадувати — вона все знала сама. Вона пе­регортає ще кілька сторінок:

«В один зі святкових днів Блез їхав у візку, запряже­ному четвіркою коней. Коні понесли, й візок опинився на краю моста, не огородженого парапетом. В одну мить вся четвірка впала у воду, а візок якимось дивом застряг на самому краю обриву. Після цього випадку Паскаль почав страждати на безсоння, під час якого ба­чив видіння. Свідоцтво абата Буало: «Цей великий ро­зум завжди уявляв, що бачить по лівий бік безодню. Він завжди ставив зі свого лівого боку стілець, аби заспо­коїти себе. Друзі й духовні наставники переконували його, що немає чого боятися, що видіння — лише по­родження його хворобливої уяви. Він згоджувався, а через чверть години по тому знову бачив по лівому боці прірву, котра затягувала його...». Вченого оголосили божевільним. Його прихильники й заздрісники довго сперечалися з цього приводу. Але це його не обходило. У ніч з понеділка на 23 листопада 1654 року — від «десяти з половиною годин до опівночі з половиною» відбулося те, що перевернуло все його насичене і недовге життя: зустріч із Реальністю, найзагадковіша містична зустріч, котра отримала назву навернення, або осяяння. Під впливом постійного безсоння та довгої внутрішньої боротьби Блез Паскаль спізнав стан, близький до екста-

тичного нападу, під час якого вся краса й сутність світу відкрилися перед ним. Цієї миті він не молився — як істинний прихильник точних наук, він робив уривчасті записи на невеличкому клапті паперу:

«Достеменність. Почуття. Радість. Мир. Бог Ісу-саХриста. Твій Бог буде моїм Богом. Забуття світу й усього, крім Бога. Його можна знайти лише шляхами, вказаними в Євангелії. Велич людської душі. Правед­ний Отець, світ не знав тебе, але я запізнав тебе. Ра­дість, радість, радість. Сльози радості, я відділився від нього: полишили мене джерела живої води. Боже мій, чи полишиш ти мене? Я не відділився від нього довіку. Ісус Христос, Ісус Христос... Я від нього відді­лився, я втік від нього, розіп'яв його, зрікся. Тож не відділюся від нього ніколи. Він зберігається лише шля­хами, поданими в Євангелії. Відречення від світу пов­не й солодке. Повне підпорядкування Христу й моєму духовному наставнику. Вічна радість за один день праці на землі. Не забуду твоїх заповідей. Амінь».

Цей клапоть пергаменту знайшов слуга Блеза Паска­ля після кількох (за однією з версій — восьми) років піс­ля смерті вченого й філософа, який був зашитий в полу його камзола... Один із дослідників життя вченого месьє Бремен доводить, що саме в цю ніч відбулося наверненняБлеза Паскаля й воно поклало край довготривалим ду­шевним мукам. Всесвіт постав перед ним як єдина транс­цендентна реальність. Жахливі галюциногенні видіння змінилися видіннями Світла, Життя та Любові...»

...Вона так і заснула на підлозі, поклавши голову на купу книжок, у незручній позі. Заснула одразу, ніби проковтнула снодійне. Тільки в голові промайнуло ко­ротке запитання: «Невже?» — й одразу невидима заві­са насунулася на втомлений мозок.

Це був не сон... Хелена відчула, як її тіло стало плас­ким, немов вирізаним із паперу. Руки й ноги трохи роз­ведені, як у картонних ляльок, що їх друкують у журна­лах для дівчаток поруч із малюнками одягу. Насправді, зрозуміла уві сні Хелена, це поза польоту, поза набли­ження. Тільки діти в своїх снах здатні ширяти у просто­рі, як птахи — бавитися, перевертатися, змахувати ру­ками. Тільки відьми у казках чи фільмах літають на віниках чи в ступах, виробляючи у просторі неймовір­ні піруети. Той, хто хоче відірватися від землі — левіту-вати, — обирає позу наближення. Спокійну й відсто­ронену, як на іконах, які зображають Вознесіння.

Хелена бачить себе посеред темної й незнайомої кім­нати перед великим дзеркалом. Всередині його, де, здавалося б, мала відобразитися її постать, темна порожнеча, схожа на довгий тунель у гірському гроті. Проте два її від­битки — повернуті профілем, стоять обабіч амальгами. У лівому верхньому кутку в темних грозових хмарах ви­мальовується верхівка гори, на якій щось мерехтить урив­частим рудим світлом. Зберігаючи позу наближення, Хе­лена відривається від підлоги. Відчуває потужний поклик дзеркала, яке повільно починає втягувати її в себе. Вона не здатна пручатися. Страх і цікавість охоплюють її. Не­вже вона зможе ввійти в амальгаму? Що там, за нею? Хто чекає на верхівці? Хелена приглядається пильніше і ба­чить на тій горі силует оголеної рудоволосої жінки. А ме­рехтливе світло випромінюють її довгі розплетені коси. Вона впізнає себе і з подивом дивиться на тих двох, що стоять нерухомо, як варта. Хто з них — справжня вона? Щоб перевірити, Хелена здогадується зробити певні рухи: підносить руку до свого волосся і починає прочісувати його розчепіреною п'ятірнею. Волосся клоччям вилазить з-під її пальців, устеляє підлогу... Жінка на горі усміха­ється й притуляє тонкого білого пальця до своїх вуст. Дзеркало продовжує втягувати Хелену, вона вже зовсім близько від його поверхні, вона розуміє, що за хвилину опиниться там, звідки вже ніколи не повернеться... Хеле­на стогне уві сні й не може прокинутись. У кінці чорного тунелю виникає нове видіння: довкола свічки сидять де­сятеро тіней. Коли вони одночасно повертають обличчяна стогін, Хелена впізнає їх. Страх минає. Дзеркало зупи­няє її наближення. Хелена плаче. Це вони, ті, для кого вона писала свої книжки! їх десятеро. Десятеро божевільних людей, котрі відчули навернення, десять однодумців, яких вона не розпізнала відразу, їхні очі випромінюють лю­бов, світло й життя. Вони сидять дружнім колом у кінці чорного тунелю — за їхніми спинами вимальовується море, золотаво-блакитний горизонт, насичена зелень ек­зотичних дерев, теракотовий берег.

Дзеркало тьмяніє, немов екран телевізора... Хелена прокидається.

Субота, вихідний день. Щось змінюється. Майже непомітно й невідчутно, але Хелена прокидається з усмішкою. П'є каву й дивиться у вікно. Люди йдуть на базар і з базару. Вони несуть у кошиках фрукти й ово­чі — малину, суниці, помідори, огірки... У цьому робо­чому кварталі всі жінки — огрядні, всі чоловіки — в по­дібних картатих сорочках та спортивних штанях. Усі вони знають одне одного, вітаються, зупиняються по­балакати. Поки жінки ходять базаром, чоловіки скуп­чуються біля кіосків, купують горілку в білих пласти-кових склянках, стають щільним колом, затуляючись спинами друзів від прискіпливих очей дружин, і вже зранку набувають свого звичайного повсякденного стану. Стану трави...

Крізь стіну чути, як у сусідній квартирі розпочина­ється звична для вихідного дня сварка. Хелена знає: якщо ці сусіди починають кричати — це надовго. Роз­починає високий жіночий голос. Хелену завжди дивує, про що можна кричати годинами, у чому проблема, кот­ра потребує такого шаленого лементу — на одній но­ті, без упину. Жінка сварить доньку. Нарешті вступає донька. Вона кричить ще голосніше, але повторює єди­ну фразу — її добре чути: «Досить! Дістали!». Повторює разів десять, після чого настає черга чоловіка. Потім вони кричать усі разом. Це така щосуботня розминка перед тим, як глава сімейства почне свердлити стіни...

Тепер Хелені зовсім невтямки, чому вона тут? Чи могла б вона жити так, як ці люди за стіною? Вона вирі­шує сходити на базар, поки вгамуються пристрасті. Спочатку вона ходить поміж рядів безтямно, а згодом загальна метушня поглинає її. Дивно, але їй вперше хо­четься... готувати. І справа не в тому, чи їстиме вона, сенс у тім, щоб згадати, як це робиться. Починається все з того, що вона бачить на базарі гори солодкого болгар­ського перцю. Він величезний, світло-зелений, товсто­шкірий і чудово пахне. Хелена бере два кілограми. Вона не знає, скільки потрібно, — просто не може відмови­тися від того, що накладає на ваги продавщиця. Ще —цей! І той — з червоним черевцем! Вона згадує, що з ним робити! Вона купує фарш, цибулю, рис. Вона не знає, чи їстиме те, що зробить. Але це не має жодного значення. Головне — почати діяти, щось робити.

Перед тим як готувати, вона прибирає квартиру. За стіною вже все вгамувалося. Навіть чути сміх. Отже, вихідний розпочався добре.

Хелена викладає перець на стіл, миє його, зрізає капе­люшки, витрушує біле насіння. Начиняє зелені скриньки сумішшю з м'яса, вареного рису й підсмаженої цибулі, затуляє скриньки капелюшками, щільно розміщує їх у каструлі, заливає водою, змішаною з томатом і спеціями, ставить на плиту...

Вона робить усе так, ніби робила це щоденно. Каст­руля величезна, вона навіть не пам'ятає, звідки в неї з'явилася така. Вона рахує перчини — їх двадцять чо­тири. Можна зібрати прес-конференцію, посміхається Хелена.

* * *

...Із цієї миті для неї історія починає розкручувати­ся від самого початку. З того дня, коли маленька дівчин­ка в закороткій сукенці сиділа на шкільному подвір'ї й виривала своїми малими рученятами колючий бур'ян. Вона виривала і думала про те...

Зробимо зупинку, щоб пояснити її думки. Зупинка досить проста: біля книжки, прочитаної дівчинкою не­щодавно. Це були «Червоні вітрила». Отже, дівчинка намагалася думати про те, що цей бур'ян — колючий і вигорілий — зацвіте в її руках, що він, як будь-яка інша рослина, має право на існування, якщо він уже є в при­роді. Не тільки квіти й овочі заслуговують на увагу. Вона розчищала чагарникові зарості з таким виглядом, ніби під ними мало бути щось дуже важливе — золотий ключик, чарівна паличка, записка з її іменем... Перед тим як зірвати нову стеблину, вона подумки промовля­ла приблизно таке: «Я знаю, що тобі боляче. Пробач. Але ти залишиш тут своє насіння — і твої діточки знову проростуть, повір мені».

Потім вона почала думати, що треба кинути все й утекти, нічого нікому не пояснюючи. Але ж тоді «літня практика» не буде зарахована. І вона не виправить свою «двійку» за поведінку.

Вона не помітила тінь, що нависла над нею.

Потім почула те, про що нічого не знала. Вона бага­то чого бачила, спостерігаючи за дорослими, але ніко­ли, ніколи не уявляла, що все брутальне й непристойне можна так просто вимовити, та ще й стосовно неї. їй стало страшно. Відчуття було таким, ніби її затягує в гниле і смердюче болото. Щоб не задихнутися, вона побігла... Не знала і навіть не могла здогадуватися, що мчить назустріч своїй справжній долі, а та, інша — вбога й простіша, дивиться їй услід із кривою усмішкою, а по­тім обертає свій погляд на когось іншого — на того, хто не втече. Адже вона ледача й руки в неї короткі...

Як дитя, що виросло на вулиці, дівчинка майже од­разу прийшла до тями. Спочатку напружилася, а потім заспокоїлася й прийняла правила гри. Крізь нещільно стулені повіки роздивлялася прохолодну затишну кім­нату незнайомця, зусібіч майже до стелі височіли поли­ці з книжками. Стільки книжок вона бачила вперше, і це море яскравих, різноманітних палітурок викликало в неї величезний розпач: невже хтось (хтось — а не вона!) зміг прочитати стільки? Саме оце відчуття, яке називалося «хтось — а не вона!», уже тоді було малень­кою рушійною силою, котра змушувала її діяти. У школі й у дворі, серед ровесників такого «когось» не було. Цей дорослий незнайомець — вона це відчувала — хвилю­вався за неї. І вона воліла, аби ця тривога й турбота стосовно неї тривала якомога довше. Тому вона і далі лежала із заплющеними очима і з приємністю відчува­ла його збентеженість.


О, він ще не знав, яка вона хитрюща! Коли вони поговорили, дівчинка твердо вирішила, що має стати гідною його уваги. Він говорив із нею, як із дорослою. Тому вона мала прочитати книжку, котру взяла в нього. Прочитала її аж тричі, і текст, складний і спершу зовсім незрозумілий, закарбувався в пам'яті надовго. Книжка була досить дивною, але те, що в ній ішлося про любов, вона зрозуміла відразу. Мабуть, тому, що часом і її маленьке серце розривалося від любові. Це була любов безпредметна, вона не мала обличчя й ті­лесної оболонки. Вона існувала всередині неї, як дар. Донині вона не могла знайти назву цьому дарові.

Пізніше вона переконалася: любов — дар. Його отримують із народженням разом із іншими почуття­ми, такими як слух або зір. Часом цей дар перетворю­ється на важкий камінь, на хрест, на повітряну куль­ку. Але його вже не позбутися: він не є твоїм власним вибором. Так сталося при народженні. Любов увесь час тріпотіла над її головою, як шелесткі крила янголів. І якщо божевільний митець або просто — божевіль­ний здатен відрубати собі руку, виколоти око чи відтя­ти вухо — то від цього дару можна звільнитися, лише зупинивши власне серце...

Вона приходила до нього щодня, сідала на підвіконня і слухала, слухала. Часом він говорив з нею англійською, часом — французькою. Поки вона не навчилася розумі­ти його, просто насолоджувалася голосом, який був схо­жий на... розплавлений чорний шоколад. До того вона ку­штувала тільки «молочний» — світло-коричневий і солодкий, а справжній, чорний, здавався їй гірким. Але цебув справжній шоколад, без домішок. І вона підсвідомо потягнулася до всього справжнього — нехай і гіркого...

...Між десятьма та тридцятьма роками немає прір­ви. Прірву вона відчула, коли їй виповнилося п'ятна­дцять. Його Тридцять П'ять вибудували цю прірву до­сить ретельно, хоча вона була старанно закамуфльована під рівну лісову стежку. Дівчина ж у свої п'ятнадцять здатна відчувати себе набагато старшою, віку для неї не існує. Вона керується інстинктом, близьким до мате­ринського. До того ж ці Тридцять П'ять зовсім відбили в неї смак до спілкування з ровесниками. Ровесники — це запах із рота, вологі долоні, лупа та повний рот сли­ни під час поцілунку, нетерпіння й брутальність, котрі не мають нічого спільного із запахом гарних парфумів і шоколадним баритоном, що розповідає про зниклу культуру племені майя. Це плем'я — його. Вона навіть називає його дивним іменем Віт Тольд і вважає, що саме так звали ватажка цього зниклого племені.

У ній прокидається бажання кокетувати й зваблю­вати. Просто — зваблювати, без подальших наслідків, яких вона поки що боїться. Передусім боїться наляка­ти його своєю дорослістю. Тому йдуть у хід лише мізер­ні хитрощі: жести, рухи, які набувають дедалі більшої жіночності, коротенькі спіднички, самотужки облямо­вані прошвою, тоненькі ремінці босоніжок на високій дерев'яній платформі, брязкучі браслети на зап'ястях, величезні яскраві сережки з пластмаси, за якими ви­стояна божевільна черга в найближчій «галантерейці».

Але все це — не діє. У ватажка племені майя — свої наложниці, яких вона ненавидить. Вони — як протух­лі риб'ячі туші з великими червоними ротами. її ну­дить від його сліпоти. Риби розкривають свої хижі роти, голосно сміються (над нею?), вони смердять задушли­вими парфумами, вони зжирають її час. Втішає лише те, що вона знає напевно: із ними він ніколи не гово­ритиме про зниклу культуру давніх цивілізацій.

Отже, треба ще зачекати. І вона чекає. Але це чекан­ня принизливе для неї! Тому часом вона дозволяє сли­нити себе дозрілим шмаркачам. І все заради того, щоб потім розповісти йому. Дарма! Він принижує її ще біль­ше, проганяє від себе, і вона мусить змиритися з таким станом речей, знову перетворюється на слухняну уче­ницю. Вона розуміє, що йому потрібне ВУХО, що понад усе він любить самого себе — свій нерозтрачений інте­лект. Решту він уже розтратив. На цих дурнуватих пи­хатих риб! Вона мусить бути слухняною ученицею. Вона м'яка, немов віск, і якщо йому треба бавитися зі шма­точком розплавленого воску, нехай бавиться.

Насправді в неї є старанно приховуваний секрет: вона не віск! У неї ніжна, майже прозора шкіра, гладень­ка, мов шовк, але під нею — сталевий каркас. Для неї не існує напівтонів — тільки «так» або «ні». Дар, який вона носить у собі, може існувати тільки в таких умо­вах. Вона ще не знає, як це погано для життя!

...Двадцять і сорок — то вже серйозно! Між двадцять­ма жіночими роками й сорока чоловічими вже вима­льовується знак рівняння — дві взаємодіючі риски зі зворотними стрілками на кінцях. Вона малює цей знак, вона плекає його. Цей знак — міст через прірву, якої вже майже не існує. Та й вона змінилася! У неї — глад­ко зачесане волосся, проста й елегантна сукня, делікат­ні сережки-крапельки. Від неї гарно пахне. Майже так само, як від його розбещених пасій-риб. Але вона вже впевнена, що набагато краща за них! Вона сильна й розумна, у неї вже є власний (а не книжковий!) досвід. І цей досвід нашіптує, що вони, як пишуть у романах, «створені одне для одного». Це так само очевидно, як і дві паралельні риски в знакові рівняння в математич­ній аксіомі. Це очевидно — для неї. Він залишається сліпим. Він нічого не помічає.

Його кар'єра йде вгору. Часи змінюються, і він на­решті стає потрібним — причому всім і всюди. У ньо­го необмежений вибір, і в цей перелік аж ніяк не вхо­дить його старанна учениця. Вони зустрічаються рідше. «Тепер — сама!» — каже він, ніби не розуміє, що вона завжди — сама. Вона — сама-самісінька стоїть посе­ред пустелі й дивиться у бік маленької крапки, що ру­хається за горизонт. Крапка — це він. Вона була потрібна йому лише для вправ. Тепер він — дужий і міцний, іде вперед, не оглядаючись. А вона стоїть і дивиться йому вслід... А потім розвертається і йде у зворотному напрямку. Вона — дужа й міцна. Вона витримає...

...Ось така вийшла прес-конференція, маленькі пер-ченята! Цього разу я розповіла вам чисту правду. Хеле-на посміхається.

—  Вони більше ніколи не зустрілися?

—  Як склалися їхні долі?

—  Чи завжди мелодрама повинна мати «хепі-енд»?

—  Який вплив мають на творчість дитячі травми?

—  Чи не здається вам, що ця історія досить ба­нальна?

—  Якби вам довелося дописати її, як би вона за­кінчилася?

Зацікавлені слухачі хочуть знати все — їх не влаш­товує незавершеність.

Що ж, доведеться проминути десять, ба більше — п'ятнадцять — років і продовжити так...

...На повільних хвилях часу і спеки хилитався чере­вом догори напіздохлий серпень. Літо — мертва пора.

Вона щойно повернулася з кінофестивалю, розвез­ла подарунки близьким і друзям. Прочитала черговий список справ на вересень. Знову передбачалася якась поїздка — в гамір, метушню, на ярмарок марнослав­ства. Ніхто не міг розірвати цього кола. Ніхто.

Аж ось одного вечора пролунав цей дзвінок у двері.

«Привіт, крихітко...» Ватажок племені майя, підстар­куватий плейбой із джентльменським набором: квіти, шампанське, торт. Запах від Кензо, окуляри від Долче енд Габана, костюм від Гапчука... Благородна сивина на скронях, шоколадний голос: «Привіт, крихітко!». Награ­ність, за якою криється страх отримати поразку. Про­позиція руки і серця.

—  Банальність!

—  Мило!

—  Серіал для обивателів!

Так-так,заспокойтесь, шановні колеги! Авжеж, «мило»! Життя — взагалі мило. Спочатку запашне, «Полуничне», а потім — жалюгідний обмилок сподівань, утрачених можливостей, надій, сил, розуму, здорового глузду, пам'яті. Потім залишається тільки піна, мильні бульбашки...

Хелені вперше закортіло подивитися на себе в люст­ро. Раніше, на тій квартирі, звідки вона втекла, у неї було багато дзеркал. Але то було в іншому житті, в житті, що змилилося до піни. Тут не було жодного! Вона відчини­ла вікно й поглянула у скло. Те, що побачила, вразило не менше, ніж саме скло — таке брудне, ніби у приміщенні громадського користування. Як вона могла так опуститися? У каламутному склі вона бачила короткостриже-ну брюнетку з відрослим світлим корінням, запалими очима, загостреними вилицями. «Не дивуйся, це — ти! — єхидно усміхаючись, промовляла брюнетка. — Королева світських раутів, «дівчина з обкладинки», модна пись­менниця, телезірка, лауреатка престижних премій, ку­мир молоді, авторка сорока романів та десяти кінострі­чок, мандрівниця, фатальна білявка, пожива репортерів, скандалістка, примара, пил, вода, попіл, тлін... Ти злама­лася! Ти гадала, що цього ніколи не станеться. Власне, чому? Хто дав тобі право на таку зухвалість? Ти вважала себе сильною. Але сили рано чи пізно закінчуються. Те­пер ти — пародія на саму себе. Люди часто перетворю­ються на подібну пародію... І вигляд у тебе, як у нарко­манки чи алкоголічки! Власне, у цьому немає нічого дивного. Ти закінчилася. Як мило».

Хелена з усієї сили б'є кулаком у самісіньке серце скляної примари і з радістю відчуває біль.

«Оце вже по-нашому! — промовляє їй залишок відображення на гострому скляному трикутнику. — Отямся! Життя — прекрасне. У тебе є все, про що тіль­ки можна мріяти: ти — справжня. Навіть у своїх при­дуркуватих ваганнях. І те, що ти так ненавидиш себе, говорить про те, що ти ще здатна рухатися. Чому ти зупинилася? Зупинятися посеред шляху — це доля слабких, крім того, це банальна психологічна пастка. Мало хто витримує напруження, коли переходить ме­жу своєї мрії. Хтось — зупиняється й повертає назад, хтось — вважає, що вхопив Бога за бороду, і деградує, не помічаючи цього, хтось — просто спивається, хтось перетворюється на клоуна... Не метушись. Просто живи своїм життям і не приміряй чуже. Розумієш, кожен має прожити СВОЄ життя. Брехня, коли, скажімо, жінка офірує собою заради родини — чоловіка, дітей. Хоча в традиційному розумінні це вважається «великим жі­ночим подвигом». Чинячи так, вона не тільки грішить тим, що нехтує своєю дорогою, своїм покликанням і своєю, нехай маленькою, місією на землі — вона під­свідомо, під маскою цієї жертовності руйнує життя тих, у кому розчиняється. Це те саме, що кинути грудку цук­ру в спирт чи розсіл. Цукром можна поліпшити тільки відповідне питво. І то — в розумних межах.

Кожен на цій землі п'є свою чашу. І ніхто зі сторон­ніх не знає — не може знати! — що в неї налив Бог.

Тисячі й мільйони людей ніколи не замислюються над своїм призначенням. Хіба може бути призначен­ням посада, статус чи амбіції? Чи є місією, скажімо, те­левізійних босів ошукувати людей ідіотськими серіа­лами? І при цьому з гордістю говорити про рейтинги? Це — рейтинги людського глупства, яке вони множать. Це не призначення, а злочин на кшталт злочину нар­комана зі стажем, що присаджує на голку новачків. Чим складніша людина — тим заплутанішим і незрозумі-лішим стає для неї її призначення. Найзрозуміліші мі­сії — вирощувати хліб, народжувати дітей. Решта по­требує величезного напруження розуму...»

—  Навіщо мені це напруження? — вголос каже Хелена. — Я хотіла зовсім іншого — готувати обіди, влаштовувати дитячі свята, плести чоловікові шкарпе­тки, підбирати фіранки під колір шпалер, ходити на роботу й повертатися з кошиками продуктів, купува­ти ялинку взимку і консервувати огірки — восени... Я хотіла жити, як усі...

«Брешеш! Безсоромно брешеш, дівчинко! Від наро­дження ти — планета, яка не потребує зовнішніх втру­чань. На цій планеті є глибокі сині річки, дикі ліси, не­відомі природі звірі, дивовижні метелики, прерії, гори, урвища. І якщо на цю планету прийде бригада буді­вельників і почне корчувати твої сади, знищувати твою екологію, у тебе буде один шлях: здохнути під своїми вимерлими деревами!»

—  Але я там — зовсім сама...

«Знову брешеш. Адже ще вчора ти переконалася, що в тебе є принаймні десять, але дуже надійних послідов­ників. Вони живуть на цій планеті разом із тобою. Мож­ливо, їх набагато більше, ніж ти бачила й уявляєш. Але скільки саме — то вже не суттєво. Важливо мати цих десятьох...» — Десь я вже таке чула... — промовляє Хелена. З її порізаної руки тече червоний струмок. Кров. Тепла і справжня. Як усе, що вона так любила раніше...

«Для того щоб мати успіх, не треба мільйонів, вар­то мати десятьох, але вірних послідовників...» Як вона могла забути? Так говорив один старий і втомлений письменник-емігрант, кумир її юності, якого вона зу­стріла в кав'ярні «Сіозегіе сіек Іііаз» на Монмартрі.

Тоді вона була в Парижі вперше. Зранку поважний ескорт — видавець та менеджер тягали її по книгарнях, де вона презентувала свою книжку, вдень вона дала кіль­ка інтерв'ю, а потім, на хвилинку заскочивши до готелю, щоби переодягтися, помчала в Латинський квартал на рю де л'Ансьєн-Комеді до ресторану «Ье Ргосоре», де на її честь було влаштовано вечірку. І замість вечірнього міста, що сяяло за вікном, їй довелося розглядати портрети славет­них відвідувачів цього старовинного закладу XVII століт­тя — Робесп'єра, Лінкольна, Вольтера, Дантона, Марата, Дідро та Бомарше... Вечеря серед великих мерців, котрі дивилися на неї зі стін, та жваві ділові розмови, які їй до­водилося підтримувати, відбилися в її голові жорстоким дисонансом. І перший день минув під знаком головного болю й розпачу. Проте зранку день належав їй.


Був початок осені — час, коли Париж звільняється від туристичної навали. Уранці вона вийшла з готелю й пішла блукати вулицями, про які мріяла з дитинства. Паризька осінь мала запах кави та круасанів. Вона спустилася в мет­ро і безпомилково дісталася до станції АЬеззез, потім пе­ресіла на фунікулер. Париж сам вів її туди, куди треба. її не дивувало те, що вона не оглядається, не розпитує, не роз­гортає карту, як це роблять туристи,—подумки вона про­жила тут більшу частину життя, і тепер працювала па­м'ять ніг, які несли її в потрібному напрямку. Від базиліки Сакре-Кер вона попрямувала по Монмартру. Звідси міс­то мало затишний вигляд, не видавалося метушливим чи схожим на той велетенський мурашник, про який її попе­реджали на батьківщині.

...На набережній Жемапп прямо на парапеті сидить група дівчаток-студенток у вилинялих футболках. Вони втекли із занять бізнес-школи, п'ють пиво з бляшанок та весело перемовляються, золоті відблиски води ме­рехтять в їхньому скуйовдженому волоссі. Рибалки по­закидали вудки в каламутну воду Сени і, як усі рибал­ки світу, з надією втупилися в поплавки; під платанами на лавках дрімають пенсіонери; подекуди на газонах лі­ниво розляглися чорношкірі нащадки «дітей квітів», вони покурюють цигарки й споглядають, як від Арсе-нальської гавані відпливають катери та яхти. Таке ж затишшя в Люксембурзькому саду, Пале-Роялі та Тюї-льрі. Небо медове та синє, у повітрі висить золотава волосінь, зіткана із сонячних променів, легкий вітерець несе тротуарами перші пожовклі листочки. Час апери­тиву, оскільки для коньяку ще не досить прохолодно, а для пива — не так уже й спекотно...

Вчора співрозмовники сказали, що восени «під ас­фальтом Парижа криється пляжний пісок» і всі темпи сповільнюються. Особливо це було відчутно тут, на Монмартрі, де блукаючи численними вуличками вона помітила вивіску «Ье Коіопсіе». Сучасний розкішний ре­сторан...

Вона подумала, що ще один день у компанії мерців вона не витримає, і тому, поблукавши ще трохи, на­решті знайшла затишне місце — «Бузковий хутір» («Сіозегіе сіез Іліаз») — кав'ярню, в якій Хемінгуей пи­сав «Фієсту».

Вона замовила каву. Вона намагалася, щоб її вигляд не виказував захоплену неофітку. Але, як це з нею трап­лялося неодноразово — не тільки тут, а й у найбільш непридатних для цього місцях, — потужна хвиля фан­тазій і слів посунула на неї. Слова роїлися в повітрі й утворювали довкола такий щільний простір, що, зда­валося б, вона могла хапати їх із повітря просто рука­ми, як фокусник, котрий витягає кролика з порожньо­го капелюха. Так було завжди і всюди, але в повітрі Парижа це здавалося ще природнішим. Вона дістала блокнот, не замислюючись, як виглядає в очах небага­тьох відвідувачів цього досить дорогого закладу.

— Після Хемінгуея їхати сюди, щоб сидіти в кав'яр­ні й писати, — не можна, а після Генрі Міллера — не­можливо. Здається, так казав видавець у фільмі Полан-скі «Гіркий місяць»...

Вона підвела очі. І не здивувалася. Перед її столи­ком стояв той, книгами якого вона зачитувалася, — ві­домий письменник, що давно мешкав у Парижі, еміг­рувавши сюди з країни посткомуністичного простору. Вона знала, що ось уже десять років, як він ховається від журналістів і відмовляється від спілкування зі сво­їми колегами. Вона, звичайно ж, бачила його вперше. Але останнім часом події життя вели її тим шляхом, на якому подібні збіги обставин уже не видавалися чи­мось фантастичним або нереальним. І тому вона лишч. з цікавістю відзначила, що з вигляду він набагато стар­ший і сумніший, ніж на обкладинках власних книжок.

—  Я бачив ваше фото у вчорашній «Ье Рі§аго», — продовжував він, — і був приємно здивований. Вияв­ляється, залізну завісу піднято й щодо літератури та­ких країн, як ваша. Дозволите?

Перед тим як скористатися її привітним жестом, він простягнув руку і назвав себе.

—  Я вас знаю, — відповіла вона. їй хотілося додати, що він довгий час був її кумиром. Але вона стрималася. —  Отже, ви — чергова жертва сублімацій, — усміх­нувся він. — Як для письменниці ви надто гарні. Про що ж нині пишуть у вашій країні, аби підкорити ці простори?

Він був іронічний і жорсткий.

—  Я не ставила перед собою таку мету, — відпові­ла вона. — Я знаю: двері в літературу давно зачинені. Останніми в них увійшли хіба що ви. І... — вона зами­слилася, — і Фаулз...

«Фаулз» прозвучало з її вуст як «Фауст», і вони не­сподівано разом розсміялися, розуміючи одне одного.

—  А підкорити нинішню публіку не так уже й склад­но, — продовжувала вона. — На п'ятій сторінці має бути злягання із собакою, на десятій — зґвалтування сином власної матері. Це захоплює. Взагалі, множити зло наба­гато легше і простіше, ніж виростити хоча б один парос­ток надії, формула любові складніша за формулу ЛСД, а механізм почуттів ефемерніший за механізм злягання. Однак друге піддається й учнівському перу...

Він дивився на неї так, як ентомолог дивиться на щойно впійманий екземпляр метелика.

—  Я ще раз переконуюся, що наша біда — маю на увазі слов'ян — у тому, що ми занадто серйозно і тра­гічно сприймаємо світ, ставимо понад усе стилістику, а слово «Слово» пишемо з великої літери, — нарешті промовив він. — На нас тиснуть спогади, і «попіл предків» досі «б'є в наші груди». Даю руку відрізати: ваша книга про геноцид! Здається, ця тема дуже популярна і в моїй, і у вашій країні.

Вона засміялася: «Давайте руку!», і жартома вхопи­ла його за зап'ястя:

—  Це — найкраще, що я вивезу з Парижа!

—  Дайте шанс на ще одну спробу! — попрохав він. — Підлітковий сексу шкільній вбиральні... Вчителька ґвал­тує улюбленого учня...

Вона мовчала.

—  Тоді — не уявляю, чим ви збираєтеся підкорю-вати мільйони! Адже, судячи з вашого велемовного мовчання, на менше ви не згодні?

—  А нічим! Просто я роблю те, що мені подоба­ється! Ви ж самі казали, що графоманія набуває розмі­рів масової епідемії, — посміхнулася вона.

—  Як самокритично! Ви стежите за тим, що і де я кажу? — здивувався він. — І що ж я казав далі?

Вона напружилася, як школярка на іспиті:

—  Те, що ви вважаєте симптоматичним, що у Фран­ції — країні, де нічого не відбувається, — відсоткове число письменників у двадцять один раз більше, ніж в Ізраїлі. Тому що нав'язливий потяг до написання кни­жок з'являється за трьох умов. Коли рівень загального добробуту достатньо високий для того, щоб люди по­чали займатися марною діяльністю. Коли суспільствоперебуває у стані роз'єднаності, в результаті якої ко­жен відчуває свою ізольованість. І остання — коли не існує помітних суспільних змін у внутрішньому роз­витку нації!

—  Все точно... До якої ж категорії ви зараховуєте себе?

—  Попри ці глобальні спостереження, є купа інших особистих суб'єктивних причин. Наприклад, поряту­нок від самотності, бажання того, аби тебе всі любили, жага слави, грошей, визнання, страх смерті... Можли­во, мені найбільше підходить останнє. Мене завжди жахало, що життя коротке. Я хотіла продовжити його. Книжка дає мені надію на існування, бодай міфічне, після смерті.

—  На початку шляху я думав так само... Це — мір­кування молодості, — сказав він і додав після довгої паузи: — А тепер мені байдуже...

...Ось так все і відбувається. І це зовсім не сон. Відбу­вається там, у місті її мрії, де на одній з нецентральних, але не таких уже й непоказних «рю» у великій книжковій крамниці на вітрині за склом, немов близнюки, стоять сорок вісім «Амулетів Паскаля». Тоді її ще не душив со­ром. Навпаки...

Вона слухає його голос. І наважується відповідати. Вони курять. Він дістає люльку, вона — довгу дамську сигарету. Вони п'ють коньяк.

Вона не боїться говорити те, що думає.

Вона каже, що після прочитання нової книжки од­нієї австрійської письменниці (коли вона називає ім'я, він іронічно посміхається, і вона продовжує) батьків­щина Моцарта здалася їй... унітазом у студентській «об-щазі», в якій зіпсовано зливний бачок і всі нечистоти плавають на поверхні в жовтій каламуті.

Він сміється. Вона радіє, що змогла погасити сум у його очах. Він сміється і каже:

— Ви ж самі сказали, що двері зачинено... Мабуть, так воно і є.

Вона ризикує продовжити.

Вона каже, що як у Середньовіччі, коли в містах Єв­ропи вихлюпували бруд у вікно, крикнувши тричі: «Сте­режися!» — так нині на голови споживачів друкованої продукції модні європейські письменники, користую­чись своєю перевагою над країнами, яким менше пота­ланило, вихлюпують свої комплекси і хворобливі фан­тазії. А представники інших самобутніх (і, зауважте, не гірших!) культур із радістю переймають зразки несма­ку, а головне — інтерпретують під своє суспільство — гірше і брутальніше. Але цього ніхто не помічає. Адже в цих країнах генетично знищена інтелігенція і взятися їй нізвідки. Апологети цієї «унітазної» літератури із за­хватом ревного учнівства намагаються переплюнути вчителів у змалюванні сечовипорожнення, злягань, сли­новиділення, колупання в носі, геморою, видалення статевих органів, варіння «ширки», розчленування тварин, поїдання фекалій. А критики з приязними рисами об­лич і авторитетними іменами захопливо препарують ці «нетлінки» й роздають місця в рейтингах тим, у кого фізіологічні збочення виглядають «прикольніше». Задумавшись на хвилину, вона продовжила: — Для мене не матимуть цінності твори, які пи­шуться «про себе», — крім, звичайно, неприховано ав­тобіографічних. Навіть якщо ці твори в очах спільно­ти мають певну вагу. Описувати себе і своє оточення — не ознака літературної майстерності. Це, швидше, пуб­ліцистика, що межує із духовним стриптизом. Скину­ти одяг перед натовпом простіше, ніж вибудувати для цього натовпу нову, ще незвідану реальність...

...Вони сидять у «Бузковому хуторі» майже до вечо­ра. Старий втомлений чоловік розповідає їй купу ціка­вих історій, а потім каже:

— Для того щоб тебе розуміли, не обов'язково мати тисячі прихильників чи блукати світами, рекламуючи свої твори. Просування на ринок не завжди відповідає талан­ту. Це може бути щасливим збігом обставин, досить ви­падковим, або ж силою натиску менеджерських служб. Треба мати хоча б десятьох, але відданих людей. Вони мо­жуть не знати один одного, навіть жити в різних країнах, бути злодіями і янголами, бути бідними й багатими — це не має жодного значення. Головне, що серед них має бути:

один Можновладець, який слугуватиме тобі «дахом» і не дасть загинути голодною смертю, допоки ти не на­брав сили;

один Мудрець, котрий розповість про тебе іншим;

один Екзальтований послідовник, що апріорі вірить кожному твоєму поруху;

один Скептик, що знає не менше за тебе;

один Близький за духом;

один Блукалець, котрий шукає того, чого й ти;

один Злодій, якого ти перевиховав;

один Мрійник, який чує те, чого не чують інші;

один Сновида, котрий будує власну реальність;

один Митець, котрий знає навіть те, ким ти був у по­заминулому житті...

Ці десятеро сильніші за тисячу, бо вони — твоя па­ства, твоє срібне військо, твоя сила. Ти можеш брехати тисячам, але їм — ніколи! Вони бачать тебе наскрізь тому, що самі відчувають так само, як ти...

За хвильку він продовжує:

— Щоб досягнути своєї мети, є одна важлива умо­ва: перестати боятися самого себе. Раз і назавжди сприй­няти себе як індивідуума й не піддаватися загальному психозу. Треба мати сили йти проти течії. А щоб мати ці сили — перестати боятися власних думок, що не збіга­ються з думками решти. Мати сміливість встати і сказа­ти. Часом це досить важко. Невпевненість стримує цей рух: встати. Хвилювання здушує гортань: сказати. Але зробивши це, ти несподівано побачиш — тебе слухають. І не тільки! З тобою зголошуються, адже думали так само, тільки не наважувалися йти проти течії. І страх минає. Страх минає на диво швидко, коли ти долаєш його. Хоча... Хоча потім він повертається знову — коли відчу­єш, що за тобою — ті десятеро. Але ти називатимеш його інакше — відповідальністю. Настане час, коли ти захо­чеш скинути її зі своїх плечей. Але буде пізно. Вони вже йтимуть за тобою й дихатимуть тобі в потилицю... У тебе ще є час подумати над цим і зупинитися.

Це було давно. Тоді, коли вона ще могла зупинитися. Коли ані її місто, ані країна, ані світ ще не були для неї затісними, а сором за все, що відбувалося довкола, ще не отруїв організм. Тепер вона бачила картину в цілому — відступивши настільки далеко, що навіть її друге «я», котре існувало окремо, на цій картині виглядало мізерною крап­кою. Раніше їй здавалося, що так само, як і вона, таку пов­ну картину повинні бачити й інші. І тільки добре вихо­вання, чемність та необхідність дотримуватися правил гри утримують їх від обурення. Але що далі відходила вона від полотна, то чіткіше поставали перед нею фальшивість чи не всього, що існувало, рухалося, стрибало, гиготіло,

ворушилося, пробивалося, рвалося, гребло під себе, сова­лося довкола. Світ миготів, як екран телевізора. Вона з від­чаєм ширяла очима по цьому Брейгелевому полотну, на­магаючись відшукати на ньому бодай якусь нерухому і справжню деталь. Але спокійну велич мали тільки гори на задньому плані. Хто, міркувала Хелена, дав їй право відходити так далеко? Вона відчувала, що мала б бути там, усередині, у купі тіл. Можливо, тоді вона могла б почува­тися щасливою. Спостерігач і учасник не могли вжитися під однією оболонкою. Спостерігач рятувався будуван­ням «повітряних палаців», учасник — боявся самотності, прагнув любові, сміху, сліз, болю, живих дотиків — того ж самого руху, який викликав відразу. Але останній не міг бачити картини в цілому...

Це була боротьба суперечностей, яка завжди мучи­ла її. Але на початку їй подобалося спостерігати ц*о боротьбу, ставати на бік то однієї, то іншої половинки свого єства. Ця гра тривала доти, аж доки їй закортіло зупинитися, а всі слова, які вона писала або промовля­ла, набули неприродного металевого присмаку.

І тоді вона почала думати про велетенську самот­ність, яку час від часу відчуває кожна людина, навіть якщо живе в оточенні близьких їй людей. Кожен праг­не бути почутим, кожен має свою власну, ніким не ви-слухану історію. Був час, коли їй здавалося, що вона здатна висловитися за всіх, хто приречений мовчати, але черга бажаючих говорити зростала з кожним ро­ком. І вона виявилася безсилою, чудово розуміючи, що коли людина висловлює себе так, як хоче, а не так, як від неї вимагає оточення, виховання, система правил, — тільки тоді вона стає справжньою.

На самому початку — вона відчувала це кожною клі­тиною — у неї був цей дар, другий найважливіший піс­ля дару любити. Відчувала це на рівні підсвідомості — коли сиділа на столі в кабінеті свого сусіда й махала но­гами, коли накидалася на тістечка, які він купував для неї, й усім обличчям поринала в збиті вершки. Відчува­ла пізніше, коли почала сперечатися, відчайдушно захи­щаючи все те, що в ній було і що він намагався переро­бити. І тоді, коли ночувала під його дверима, і тоді, коли йому першому і вперше сказала те, що потім (хоч скіль­ки було випадків) не змогла сказати нікому. Навіть тоді, коли він пішов своїм шляхом, лишивши її саму посеред пустелі життя, вона відчувала цю справжність з особли­во болючою гостротою. А вже потім, борсаючись посе­ред піску, вона перетворила цей дар на слова. На купу слів, на ріки, які несподівано полилися з неї і, на диво, знайшли відгук. Згодом відгук перетворився на нероз­бірливе шипіння зіпсованого телевізійного екрана. І вона вже не могла розчути, чи є цей гомін гомоном захоплен­ня, чи це лише відлуння тисячі обурених голосів. Але тепер вони не мали для неї жодного значення!

...Вона все ще стояла перед розбитим склом, відчу­ваючи біль у руці. У трикутній скалці відбиваюся одне її око та край скроні. Вона була схожа на профіль пта­ха, їй не вперше розбивати себе на друзки! Хелена за­мотала руку першим, що потрапило їй на очі, — ку­хонним рушником — і посміхнулася. Знову відчувати біль було приємно. Вона зрозуміла, чого хочуть від неї ті десятеро людей — говорити її вустами. Це єдине, що вона може їм запропонувати. Хіба це так уже й мало?

...У двері подзвонили. Все ще посміхаючись, вона вийшла в передпокій. Нерішуче завмерла перед двери­ма. Здавалося, що за ними стояло саме життя.

Це був він. Проте зараз у нього був занадто прос­тий вигляд — у джинсах і светрі, а волосся — трохи посріблене — скуйовджене, наче у хлопчика.

—  Я все кинув, — скоромовкою вимовив він. — Я купив острів. Маленький острів у Середземному мо­рі. Я давно планував це — для тебе. Там ти будеш са­ма, тільки дозволь бути десь поблизу. Якщо ти згодна, я сьогодні ж куплю два квитки...

—  Дванадцять, — сказала вона, і посмішка, яку він давно не бачив на її обличчі, освітила його й миттєво наповнила теплом, ніби поруч увімкнулися сотні яскра­вих лампочок. — Квитків має бути дванадцять.