Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 2)

Я називаю себе й запитально дивлюся в очі людини без віку. У нього сиве волосся, охайна трикутна борід­ка (він мені нагадує Реріха) і світлі, майже прозорі очі. Мені трохи ніяково дивитися на його халат та картаті капці. Йому пасував би твідовий піджак із краваткою-метеликом...

—  Мого імені історія не зберегла, — промовляє па­цієнт. — Я — технолог. Можете називати мене так.

—  Добре. А якого виробництва? — намагаюся з'ясу­вати я.

Він морщиться і пересмикує плечима.

—  Мого імені історія не зберегла, — повторює він і продовжує: — Абіотичні фактори — ті, що впливають на компоненти екосистем та сили неживої природи. Зо­крема, газовий склад повітря, температуру, вологість чи сухість, присмаки... Але суть не в тому. Вона в альбедо, тобто білизні, тобто в здатності поверхні відображати

струм випромінювання, зокрема у відображенні плане­тами струму світла, що падає на їхню поверхню... Влас­не, я не марнославний. Суть не в тому.

Я тупо дивлюся на його борідку. Очі пацієнта ви­промінюють незбагненну мудрість. У магнітофоні мар­но прокручується плівка, записуючи повну абракадаб­ру. Я не знаю, як перервати цей потік.

—  Історія не зберегла мого імені не тільки тому, що я свідомо відійшов у тінь.

Усе набагато простіше: було 6 дивним вписувати себе у свою історію — в рамки, побудовані власноруч для інших. У сукупності еволюційних процесів у по­пуляції виникають нові види. Мікроеволюція призво­дить до мутацій, часом до мутуалізму — такої форми міжвидових стосунків, коли взаємодія двох видів вигід­на кожному з них...

—  Це дуже, дуже цікаво, — кажу я, розуміючи, що тут — безнадійний випадок, назву якого може поясни­ти тільки головлікар.

Я вже не намагаюся зрозуміти. Моя справа — ви­слухати. Принаймні вдавати, що слухаю... Дивлюсь, як рухаються його губи й смикається білий трикутник борідки. Цікаво, хто так охайно підстригає її щоранку? Невже сам? Мабуть, ні, адже пацієнтам заборонено мати ножиці... Поступово ловлю себе на тому, що мені неважливо, про що він говорить. Головне — інтонація. А вона заколисує. Я навіть здригаюся, коли він пере­стає говорити.

—  Я зробив усе, що міг. І я вмиваю руки...

Він додає ще кілька фраз і зчіплює пальці в замок. Зараз він здається цілком нормальним. Такий собі чо­ловік, захоплений невідомою мені наукою.

Власне, можливо, в його монолозі є якийсь сенс?

—  Добре, я вам дуже вдячна, — чемно кажу я, ви­микаючи магнітофон. — Але наступного разу мені б хотілося, щоби ви відповіли на кілька моїх запитань. Домовилися?

Він слухняно киває головою. У його погляді на мить спалахує щось на кшталт іронії. Ясна річ: йому немає про що говорити з таким невігласом, як я.

Викликаю коридорну. Вона виводить пацієнта. Він покірно йде, оглядаючись на мене.

—  До зустрічі, — кажу я.

Поглянувши на годинник, розумію, що на наступно­го «клієнта» у мене не вистачить ані часу, ані сил. Вра­ховуючи те, що додому мені добиратися не менше ніж півтори години, починаю збиратися. Я ще не впевнена, що повернуся сюди завтра. «Ти цього хотіла? — промо­вляю про себе. — Ти це отримала. Тихе місце, не пиль­ну, хоч і мало оплачувану роботу і безліч спілкування з можливістю мовчати». Я кидаю в сумку касету. Не знаю навіщо, але кидаю. Можливо, цей жест — механічний?

—  Ну як вам? — запитує чергова медсестра, і в її усмішці проступає знущальний вираз.

Уявляю, що вона думає про мене.

—  Цікаво, — кажу я.

—  Завтра буде ще цікавіше, — безбарвним голо­сом промовляє жінка.

Я хочу уникнути спілкування і швидко виходжу на сходи. Здається, вихід має бути десь ліворуч. Я йду вниз, повз білі стіни царства тіней, проходжу крізь скляні двері вахти й виходжу на подвір'я. Щоб дістатися до зупинки, треба перейти фруктовий сад, потім через будинок ще однієї варти. На вулиці холодно, тому ніхто не гуляє. Озираючись на будинок, бачу у вікні третього поверху розмитий силует. Чомусь мені здається, що це він — той, хто назвав себе «технологом». Від погляду зверху в мене протягом усього шляху до зупинки свербить потилиця...

У маршрутці я заснула і ледь не проїхала повз бу­динок, у якому два місяці тому винайняла квартиру. Мабуть, ще не звикла до нового місця. Підступна дум­ка про джакузі та склянку коктейлю «Малібу» майнула в голові, й мене відразу знудило. Цю думку я пояснила тим, що занадто втомилася сьогодні. Ще б пак! Шість годин незрозумілого монологу!

Вдома я випила склянку теплого молока, зробила собі бутерброд із ковбасою та гірчицею й залізла в ліжко. Я люблю їсти в ліжку, немов хвора. Але я не хвора. Просто це здається мені затишним. На тумбочці біля мого дивана — купа цукерок і порожніх обгорток, тро­хи зів'ялі апельсини, кілька склянок з-під молока та соку. Якби моя воля, я взагалі не піднімалася б з дива­на. Колись я читала про таку людину, котра потрапила в Книгу рекордів Гіннесса: двадцять років у ліжку. За-( уважу, чоловік був цілком здоровий.

Телевізора в мене немає, тому засинати досить важ­ко. Я вставила в магнітофон сьогоднішню касету. Мож­ливо, голос знову заколисає мене?

Зручно умостилася в ліжку. Якщо засну — магніто­фон вимкнеться автоматично.

...Почула знайомий спокійний голос, я навіть уяви­ла тихі світлі очі й трикутну борідку. Але не заснула. Щось у тій нісенітниці привернуло мою увагу. Я не мог­ла сформулювати, що саме змусило мене прислухати­ся. Монолог скидався на... на різнобарвну ковдру, зши­ту з окремих клаптів. Усі вони були різного розміру, різноманітні за візерунком. Що поєднує таку ковдру, міркувала я, дослухаючись до голосу. Основа! Різно­барвні клапті зазвичай нашиваються на єдину основу! У гарної кравчині цю основу зовсім непомітно — тіль­ки картатий узор. Я зіскочила з ліжка. Сну як не було!

Взявши папір і ручку, почала записувати незв'яз­ний монолог.

Від мого приходу додому минуло вже сім годин. Довкола мене лежала купа списаних аркушів, у вікні вже танув місяць, ніч повертала на ранок. Що далі? Я стільки разів перечитувала написане, що в мене за­боліли очі. Я відчувала, що в цій нісенітниці все ж таки має бути якийсь сенс.

А якщо відокремити більш-менш свідомі та прості формулювання від потоку наукових термінів? Я взяла маркер і почала підкреслювати зрозумілі мені фрази.

«Мого імені історія не зберегла. Абіотичні факто­ри — ті, що впливають на компоненти екосистем та сили неживої природи. Зокрема, газовий склад повіт­ря, температуру, вологість чи сухість, присмаки... Але суть не в тому. Вона в альбедо, тобто білизні, тобто в здатності поверхні відображати струм випромінюван­ня, зокрема у відображенні планетами струму світла, що падає на їхню поверхню. Власне, я не марнослав­ний. Суть не в тому.

Історія не зберегла мого імені не тільки тому, що я свідомо відійшов у тінь.

Усе набагато простіше: було б дивним вписувати себе в рамки власної історії. У сукупності еволюцій­них процесів у популяції виникають нові види. Я мав перебувати поза ними. Мікроеволюція призводить до мутацій, часом до мутуалізму — такої форми міжви­дових стосунків, коли взаємодія двох видів вигідна кожному з них. Адже інакше не міг би спостерігати за всією картиною в цілому...»

Аркушів було сторінок із тридцять-сорок. Серед них траплялися й зовсім чисті — без жодних підкреслень. Робота була досить копіткою. Коли закінчилася остан­ня сторінка, я вирішила піти на ще один подвиг: пере­писати зрозумілі фрази на окремі аркуші. Коли закін­чила цю писанину, до ранку лишалося півтори години. Пронумерувавши сторінки, почала читати...

«Мого імені історія не зберегла. Власне, я не марно­славний. Суть не в тому.

Було 6 смішно вписувати себе в рамки власної історії. Я мав перебувати поза ними. Адже інакше не міг би спосте­рігати за всією картиною в цілому, був би лише її детал­лю ОДНІЄЮ з деталей. Піщинкою у пригорщі піску. А такя сам тримав цей пісоку своїй долоні та просіював його крізь пальці. Швидко чи повільно. Швидко чи повільно...

Тільки одного разу я пошкодував, що ПОЗА ГРОЮ, що моє життя триває не так, як в інших, що прирече­ний на тривалу самотність замість миті солодкого па­діння в безвість.

...Це було дуже давно. У вашій уяві це «дуже» обмежу­ється п'ятьма, десятьма, двадцятьма роками власного життя. Або ж двома-трьома сторіччями, але тоді ви не надаєте значення цьому «дуже», перегортаючи сторінки

підручника з історії. Усе ж таки «дуже давно» це пере­бувати у межах власного життя. Адже іншого для вас не існує! «До» та «після» вражає уяву тільки тоді, коли цей проміжок часу відбивається на власному обличчі.

Решта дим...

У мене ж усе інакше.

Мій план виявився геніальним. Я йшов до нього по­вільно. Я мав можливість розмірковувати над ним дуже довго. Сам не знаю, як спромігся на правильне рішення. Найімовірніше, це трапилося випадково, інтуїтивно. Зрештою, як і все геніальне. Я спробую так само просто розповісти про нього. Набагато простіше, ніж це робив раніше. Адже те, що ви вже знаєте, лише узагальнен­ня, ПРОГРАМА. Зазвичай за такими серйозними від­криттями криються інші майже абсурдні, курйозні. Усі великі відкриття починалися з ванни Архімеда, яб­лука Ньютона чи снів Менделєєва.

...Щоранку я зустрічав її біля джерела. Ті посилали туди, заледве вона досягла семирічного віку. Йти було далеко спочатку жовтою рівниною, потім угору, під променями спекотного сонця. Крім того, карафа була занадто важка для її худесеньких, обмурзаних попелом та козячим кізяком рученят.

Я бачив сотні такої малечі. Тоді й тепер. Усі вони в сім років мріють бути принцесами, у чотирнадцять воюють із прищами, у двадцять помирають від кохан­ня, а в тридцять від нудьги та роботи. Є, звісно, «ва­ріації на тему». Але не для тих, хто семирічними догля­дає кіз. їхня доля здебільшого не має варіацій...

Отже, я бачив її біля джерела. Перед тим як підста­вити шийку карафи під струмінь, вона вмивалася. Дов­го терла обличчя, відмивала долоні. Особливе зворушен­ня викликало в мене те, як вона миє ступні вперто тре їх камінцем, уважно розглядає і знову тре, аж поки вони не стають ніжними та жовтувато-рожевими, як пергамент, що світиться на сонці. Потім рівна цівка зі дзвоном лилася в карафу. Лилася так довго, що дівчинка встигала трохи поспати на великому круглому камені. Крізь дрімоту вона дослухалася до звуку п прокидалася якраз у ту мить, коли вода наливалася по вінця. О, забув сказати, вона казала воді: «Доброго дня!» коли при­ходила, та: «Дякую!» коли карафа наповнювалася. Одне слово, звичайне мале дівчисько...

Я бачив усе її життя настільки чітко, що моє серце часом стискалося. Я знав, що років у тридцять, народи­вши купу дітлахів, вона зів'яне, носитиме чорну туніку та хустку, ховаючи під нею поріділе волосся та спалене сонцем згрубіле обличчя. І так само приходитиме до джерела, тільки вже не казатиме воді ані добридень, ані дякую... Вона вже зараз мала вигляд стомленої.

Одного разу я не витримав і, поки вона дрімала, ви­лив половину води з карафи, даючи їй можливість по-

спати довше. Робив так кілька разів. Коли проробив це вчетверте, дівчинка миттєво підхопилася мабуть, дослухаючись до власного ритму, вона не могла спати так довго.

Ти де? дзвінко скрикнула вона.

Щоб не налякати її, я змушений був відгукнутися і сказав, що я тут, поруч, але такий старий та потвор­ний, що краще їй мене не бачити.

Вона й не наполягала на моїй появі. «Можливо, ти й потворний, але ти добрий, сказала вона. Я зна­ла, що ти є. Я тебе ВІДЧУВАЛА!» Ось яке це було дівча...

Відтоді ми почали розмовляти. Вона приходила й завжди запитувала про одне й те саме: «Ти тут?». Спочатку я вагався: чи варто відгукуватися? Але її оче­нята так прискіпливо ковзали по чагарниках та кам'я­них брилах, у них було стільки очікування, що я не міг не відповісти.