Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 11)

пахне (коли я літала, завжди пильнувала, щоб у вби­ральні нашого літака завжди був освіжувач повітря з полуничним запахом). Одягаю чудову сукню я зшила її сама, ще коли жила з Арто. Вона чорна, з мереживом і рюшами, талія низька, на грудях великий оксами­товий бант, знизу широка оборка. Вії та губи я зав­жди ретельно підкреслюю лишилася звичка від попе­редньої професії. Мені ж працювати на людях!

Збираюся я швидко. І виходжу до холу. Сідаю на кра­єчок стільця за стійкою, де панує роува Пайве, і скла­даю руки на колінах.

Невдовзі прийдуть перші відвідувачі. Я так чекаю на них, що не можу всидіти на місці. Хвилююся, чи не зі­м'ялися бант чи оборка, поглядаю на себе в люстерко, поправляю зачіску. Від хвилювання в мене пересихають губи.

Я працюю екскурсоводом у музеї Мумітролів. От і не вір після цього в долю! Через цю книжку я й познайоми­лася з Арто. Потім я перечитала всі дев'ять книжок. І зрозуміла, що вони написані про мене. Точніше, написані так, як могла написати їх я. Коли до музею приходять діти і я воджу їх від стенда до стенда, від експозиції до експозиції, я розповідаю їм нові казки продовження іс­торій про родину кумедних лісових істот. Я розповідаю їх дуже тихо, щоб не приведи Боже! не почула ро­ува Пайве! Тільки одного разу якийсь хлопчак став сперечатися зі мною. Він був уже досить дорослий і нахабний. «Ви ж не Туве Янсон!» сказав він.

З того часу моє ім'я Туве. Туве Янсон. І відтоді я боюся й не люблю дітей. Вони занадто прискіпливі. У них спітнілі долоньки та вологі носи. Вони увесь час жують гумки й видувають із них великі різнобарвні кульки саме тоді, коли я розповідаю їм дивовижні історії. Про те, як я оселилася на острові разом зі своєю подругою-маляркою і ми цілодобово створювали живі ілюстрації до моїх ка­зок із дерева, каменю, скла, пап'є-маше та інших підруч­них засобів. Завивав вітер, здіймалася хурделиця... Ми розпалювали камін і виклеювали фігурки Мумітролів та їхніх друзів.

Зазвичай діти надувають кульки, гигочуть. А я кла­цаю вмикачем експозиційну залу поглинає темрява. Тільки таємничо мерехтять великі скляні куби з каз­ковими персонажами. У темряві вони оживають, їхні скляні очиська виблискують, носи морщаться, вони по­чинають рухатися і сміятися... Мені подобається спо­стерігати, як лякається дітлашня. Як вони завмира­ють і перестають жувати. Я розповідаю про те, як жахливі маленькі істоти із чіпкими лапками напада­ють зненацька, приклеюються долоньками до тіла беш­кетника й заносять його далеко-далеко від дому. Мо­жуть вкинути в море. Або кудись далі... Я розповідаю то про ненажерливе свято Різдво, для котрого люди го­тують гори салатів, пирогів, убивають ціле стадо ко­рів і зграї індичок...

Краєм ока я стежу за коридором і, коли помічаю ди­ректорку або роува Пайве, швидко вмикаю світло...

Ось яка чудова письменниця жила в нашій країні! Ось які гарні казки вона писала для вас, любі діти! бадьоро закінчую екскурсію.

...О, я знаю: коли вони повернуться до своїх домівок і ляжуть у теплі ліжечка, їм насняться Чіпкі Лапки. І вони ті, хто кидає в мене камінці влітку й гострі крижинки взимку, довго ворочатимуться і схлипува­тимуть уві сні.

А я ночую в музеї. Замикаю його за роува Саатаннен, котра йде останньою, і залишаюся сама зі своїми малень­кими друзями. Нехай роува Пайве та роува Саатаннен вважають, що я сплю у своєму кутку. А дзуськи!

Я йду до зали, де блакитним світлом зблискують скляні куби з експозиціями. У них моя родина.

—  Туве, тобі тепло? Тобі весело?питає Мумі-мама.

—  Туве, сьогодні прохолодно. Ти одягла теплі шкар­петки? питає Мумі-тато.

Я плачу. Я розповідаю їм про небо, про своє місто, яке ніколи не побачу, і про те, що мені немає кому приготу­вати індичку на Різдво. І тоді всі вони виходять зі своїх прозорих кубів ро­дина Мумі Тролів, фрекен Снорк, Сніфф, Снусмумрик, оточують мене веселим колом, співають і танцюють. І я співаю і танцюю разом з ними. Вони ведуть мене до ля­лькової хатинки, у котрій стільки гарних кімнат, про­сякнутих запахом зілля, мережані фіранки на вікнах, теплі ковдри, м'які подушки і навіть крихітні свічечки на лакованому чорному роялі.

Мумі-мама вкладає мене в ліжко, завішене рожевою завісою, лагідно загортає ноги своєю вовняною хусткою...

Спи, моя ріднесенька, каже Мумі-мама. Завтра настане новий день. Я тебе нікому не віддам. Ти завжди будеш з нами...

Я засинаю щасливою.

У мене немає підстав скаржитися на долю...»

...Я пишу швидко і недбало. Намагаюся устигнути записати все, нічого не пояснюючи. Кваплюся, поки чорна діра не затягла мене у свою пащеку, щоб почуття сорому і безвиході не поглинуло мене. Поки що мені це погано вдається, хоча тримаюся я досить добре. І по­тім — ім'я... Велика магія інерції.

Я чесно віддаю касети головлікарю. Але перед тим прослуховую їх і — з проміжками у кілька хвилин — натискаю на кнопку «Кесоні», тоді на них виходить якесь незрозуміле жаб'яче кумкання.

—  Розумієте, — пояснює мені головлікар (він га­дає, що мені це цікаво, що я тільки тому тут, аби напи­сати величезний епос про його срану лікарню), — час­тіше за все симптоматичні психози відбуваються на тлі картинної депресії, депресивно-маревного, галюци-нарно-параноїдного станів, апатичного ступора, маніа­кальних розладів, конфабульозу, псевдопаралітичного і транзиторного корсаківського синдромів.

У його мові немає ніяких підозрілих вкраплень. Навіть якби я записала усе це на касету, — вона чітка й маніакальна. Він навіть хапає мене за ґудзик джинсо­вої куртки і нервово намагається відкрутити його:

—  Депресивні стани в одному випадку супрово­джуються ідеаторною й моторною загальмованістю та скидаються на фазу маніакально-депресивного психо­зу. Відміна лише в перманентній астенії, яка посилю­ється ввечері. В інших випадках картина депресії дуже нагадує симптоми інволюційної меланхолії: хворі збу­джені, збентежені, увесь час повторюють одні й ті самі фрази...

У мене немає підстав скаржитися на долю... У мене немає підстав скаржитися на долю... У мене... ...Тепер у мене точно їх немає! — Може, кави? — каже нарешті лікар. У нього густа чорна борода, в якій застрягли крихти хліба — мабуть, щойно з'їв бутерброд. Його рука все ще крутить мій ґуд­зик і пітніє прямо на очах, долоня червона, як дула павіана.

Часом я думаю, що на тілі людини є більш соромі­цькі місця, ніж ті, які вона звикла ховати під одягом. Наприклад, внутрішній бік долоні або — стопа, або мочка вуха. Вухо — це взагалі... Мабуть, Ван Гог відчув цей сором першим.

Вдома я відшукую на полицях монографію профе­сора Б. А. Целібєєва з історією хвороби Ван Гога:

«Вночі він кілька разів прокидався, підходив до ліж­ка Гогена й уважно дивився на нього...

Коли той прокидався і перелякано питав, у чому справа, Вінсент мовчки відходив і лягав у своє ліжко...

Наступного ранку в кав'ярні Вінсент зненацька за­пустив склянкою з абсентом у голову побратима...

Після чого Гоген допоміг йому встати зі стільця, від­вів додому й поклав на ліжко...

Увечері Ван Гог накинувся на нього з лезом...

Гоген: «Я вже майже перетнув майдан Віктора Гюго, коли почув позаду себе добре мені знайомі кроки та уривчасте дихання. Я озирнувся тієї миті, коли Вінсент кинувся до мене з лезом у руці. Погляд мій тоді, ма­буть, був достатньо потужним, адже він завмер і, схи­ливши голову, побіг додому...».

Того ж вечора Ван Гог відтяв собі вухо, довго зупи­няв кровотечу...

Потім ретельно відмив вухо у воді та, загорнувши його в серветку, відніс до будинку розпусти, до якого часто навідувався...

Там віддав серветку першій-ліпшій повії зі слова­ми: «Ось. Сувенір. Від мене».

Повернувшись додому, Вінсент міцно заснув...

Наступного ранку до нього постукала поліція зі зви­нуваченням у нападі на Гогена...

Вінсента забрали до лікарні, де він якийсь час пере­бував у збудженому стані...

Періодично він замовкав і заклякав в одній позі...

Потім зробив малюнок із зображенням натовпу зі свічками на капелюхах і підписав його:

"Людство — це збіжжя, яке належить зжати..."»

...Я торкаюся свого вуха. Воно рожеве і не м'ясис­те. Його важко ненавидіти, адже на перший погляд воно — беззахисне і довірливе. У нього можна ввітк­нути сережку, нашіптувати брутальні слова, зливати «дезу», влити отруту, ним можна милуватися й опи­сувати в любовному романі, його можна смикати, коли брешеш, скручувати в зворушливу рурочку, воно три­має сонцезахисні окуляри і часом живе своїм відо­кремленим життям. Вухо чує лише те, що бажає чути. І то­му воно — підступне. Від того, яку інформацію воно доводить до всього організму, залежить життя цього організму.

Інколи я вже нічого не розумію. Моє вухо зів'яло і звисає на плече, як торішній листок...

Вранці я з нетерпінням чекала наступної зустрічі. Це була дівчина з розкішним рудим волоссям і блідим плас­ким обличчям, халат виглядав на ній як середньовічна накидка. Здавалося, варто їй поворушити плечима — і вона спаде, як жаб'яча шкіра, а під нею з'явиться щось незвичайне — срібна русалчина луска, фосфоруюче видовжене тіло чужопланетянки або — зовсім нічого...

—  Сирота... — прошепотіла до мене медсестра, — вважає себе Жанною д'Арк.

Вона багатозначно гмикнула і зачинила за собою Двері.

Дівчина мовчала, опустивши очі.

—  Жанно, — промовила я дуже тихо, — Жанно, не бійся... Я тобі вірю...

Вона швидко підвела голову, поглянула синіми-си-німи очима. Мені навіть здалося, що вони відкинули два відблиски на білі лікарняні стіни мого кабінету. Я жадала послухати її історію.;.

«Багато разів мені кортіло виголосити цю фразу: «Той, хто вірить у мене, за мною!». У дитинстві я любила сидіти біля вікна, відчувати на щоках і пальцях тремтливий дотик сонячних зайчиків і вишивати шов­ковими нитками, зашифровуючи слова у візерунок, на якому перепліталися стебла пурпурової троянди, білих лілей та латаття.

«Той, хто вірить у мене...»

Але мені не вірили. І не любили. Ані в Обителі Немов­лят, ані тут, у Притулку. Пам'ятаю, коли мені було п'ять років, я відчайдушно намагалася влитися в гомін­кий дитячий колектив, стати його часткою, цеглиною в моноліті, щоб у випадку небезпеки мати можливість сховатися серед подібних до себе або загинути разом з усіма.   .

Але я чомусь ніяк не могла вбудуватися в цей моноліт!

Ось перший спогад про це почуття своєї «трикут-ності».

...Дівчатка-однолітки про щось жваво розмовляли. Я напружено дослухалась, намагаючись уловити сенс їх­ньої розмови за уривчастими фразами.

—  Воно таке чорне-чорне, казала одна, чорне-чорне-чорнюще! Таке, що аж світиться чорнотою!

—  І на ньому зірки! із захопленням підхопила інша. Такі золоті-золоті, аж срібні!

У мене навіть перехопило подих від- краси їхніх слів. Я обережно наблизилася і вимовила якнайголосніше:

—  А в мене є така сукня!

Дівчатка замовкли на мить, запитально поглянув­ши одна на одну, ніби цю репліку виголосила якась з них. А потім знову загомоніли поміж собою. От і все.

Так само було й з рештою. І потім, коли минули роки. Мене не помічали. Про мене не говорили. Навіть нянеч­ки та вчителі не дивилися на мене прямо. Зазвичай їхні погляди ковзали наді мною або зупинялися на носках моїх дерев'яних чобітків. Через це я й боялася підвести очі. Соромилась і завжди, скільки себе пам'ятаю, дивилася вниз, на підлогу. Від цього очі постійно втомлювалися.

Якось я випадково почула, як Верховна Настоятель-ка давала вказівки сестрі-хазяйці:

Цю (тобто мене) відселіть до окремої кімнати. І... І ось що... зніміть люстро. Воно їй ні до чого.

Відтоді я жила окремо від інших у вузенькій неза­тишній кімнатці з видовженим та глибоким вікном. Та­ким глибоким, що воно нагадувало фортечну бійницю. Саме біля нього я просиджувала довгі літні вечори і ви­шивала троянду, лілеї та латаття.

...Голоси я почала чути давно. Можливо, через них мене так не любили.

Але я не хотіла, щоб ці голоси зникли, пішли від мене. Тому що вони розповідали мені безліч цікавих речей. На­приклад, про далекі країни і безкраї моря, про лицарів у срібних обладунках, про квіти, в яких мешкають малень­кі крилаті люди...