Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 12)

Часом я ставила запитання (досить голосно, їх, пев­но, могли чути інші), і голоси відповідали. Але відповіда­ли лише для мене. Це було прикро! Адже ровесники тоді сахалися від мене, а вчителі роздратовано покашлювали та перезиралися з ними. Я намагалася розповісти про те, що почула, але завжди лишалася на самоті у суцільній тиші, не помічаючи, що говорю сама з собою. О, які ж вони нерозумні, думала я, переказуючи історію Війни Червоної та Білої Троянд.

—  Чому вони втікають? запитувала я, розмазу­ючи по щоках солону воду, що текла з-під моїх вій.

«Тому що мало знають,відповідали голоси, багато їдять, багато сплять... Тому що вони круглі та гладкі...»

—  А я? Яка я? запитувала в них (у мене ж не було люстерка).

«Ти різна...»

—  А я можу стати круглою та гладкою? сподіва­ючись, питала знову.

«Можеш, чула у відповідь. Звичайно, можеш. Але тоді ми підемо...»

Аяж так боялася лишитися без їхніх історій! Хоча бавитися з іншими дітьми мені також дуже кортіло! Суперечності терзали мене. Я мріяла бути такою, як інші. Щоб не опускати очей, щоб брати участь у загаль­них розмовах, бути рівною серед рівних. Водночас мені потрібно було знати відповіді на тисячі запитань. А їх могли дати тільки голоси, котрі чомусь обрали своїм мешканням мою бідну, завжди похилену голову. Через них я відчувала себе вигнанцем.

Але не тільки через них! Було, швидше за все, ще щось, чого я не могла збагнути своїм дитячим розумом.

Ти мусиш соромитися! часто чула я від учите­лів та вихователів. І намагалася якнайшвидше сховати­ся у свою кімнатку, сісти біля вікна та взятися до виши­вання зашифрованої фрази. «Той, хто вірить у мене...»

Я вишивала й думала, думала. Бачила свої руки, мо­торні пальці з голкою вони здавалися мені занадто тонкими. Можливо, через них я мушу соромитися?

Розглядала свої ноги і перекидала косу на плечевона була дивовижного кольору... Можливо, це підстава для сорому?

А коли вуха мої вже палали, а з-під вій знову текли солоні джерела, я чула колискову:

Дін-дон! Буде сон... Трень-брень! Буде день... Тік-так! Буде знак... Тонь-тінь! Буде кінь... Бом-бім! Буде дім...

Я засинала, багато разів повторюючи магічні слова: «Сон-день-знак-кінь-дім». І розуміла їх так: я засну, а коли прокинусь, отримаю якийсь знак. І тоді сяду на коня та поїду туди, де мені вірять. Поїду додому...

Спливали роки. Я навчилася багатьох речей. У При­тулку працювала в саду, пряла й ткала, носила воду з криниці. Коли мені виповнилося шістнадцять, за тра­дицією мені подарували пиріг із шістнадцятьма свічка­ми. Але поставили його не в загальній залі, як це робило­ся для інших, а просто занесли мені до кімнати, щоб я з'їла його сама. Я спробувала покликати до себе тих, з ким прожила тут усі ці роки. Але голос мій був занадто тихим і тремтів, я, як завжди, не підводила очеймене ніхто не почув. А якщо й почули, то вдали, що не по­чули...

Пиріг був кислий і солоний. Я кидала крихти за вікно, і їх не клювали навіть пташки. Я дивилася на високий кам'яний мур Притулку, на п'ятачок подвір'я з жовтою травою, куди ніколи не діставалися сонячні промені. І са­ма відчувала себе травою зів'ялою і скошеною.

Життя в Притулку тривало за усталеним розкла­дом: уранці молитва і сніданок у великій залі за дов­гими дерев'яними столами, удень уроки, праця, по­тім обід і півгодинний сон. Потім вивчення нових молитов і вечірня служба в кам'яній каплиці. Тільки раз на рік брама відчинялася й лунала музика. Це означало, що всі, кому виповнилося шістнадцять, ви­рушають у Велике Життя.

Але для того щоб ось так залишити Притулок, не­обхідно мати на себе попит, тобто письмове підтвер­дження про те, що там-то й там-то потрібні робочі руки. З яким нетерпінням я чекала цієї миті! Але... На мене попиту не було, не було й заявки. І я знову чула:

Ти маєш соромитися! Бачиш, ти нікому не по­трібна!

І це було правдою.

Тільки одного разу на кілька хвилин я відчула цей див­ний стан потрібності комусь. Але це мене лише зля­кало...

...Зазвичай на вечірню молитву ходили тільки стар­ші вихованці, менші молилися в класах під наглядом ви­хователів. Щоправда, я завжди молилася окремоу своїй кімнаті. І хоча слова молитви висіли в мене на стіні у великій залізній рамці, зізнаюся, я грішила й ніколи не поглядала на неї адже за мною ніхто не спостерігав. Я підводила очі, дивилася на верхній вітраж свого вікон­ця й щоразу промовляла щось своє або те, що підказува­ли голоси.

Так було, доки я не подорослішала. А вже тоді почала ходити в каплицю разом з усіма. Ми йшли довгою чере­дою, завжди босі (навіть у лютий мороз!) і несли свічки.

Овальна пащека каплиці по черзі ковтала вогники. Я зав­жди пасла задніх і не квапилася: дуже не хотілося відда­вати свічку голодному чорному проваллю.

У каплиці стояли вузькі кам'яні лави. Ми сідали, щільно притискаючись одне до одного, й тремтіли від холоду. Вихователі накривали наші змерзлі коліна обліз-лими ковдрами, які пахли воском. Це було дуже милосерд­но з їхнього боку.

Свічки, котрі ми приліплювали до стін, тьмяно по­блискували. Як завжди, до кафедри виходив Кращий Ви­хованець і виголошував слова нашої притулковоїмолит­ви. Решта тільки повторювала закінчення фраз. Ось тоді я нарешті дізналася, що написано на жовтому па­пері в залізній рамці.

Ми хочемо, щоб завжди було багато води і ми­ла! промовляв відмінник. Ми хочемо м'яса, хліоа та теплого одягу! Ми хочемо багато працювати, щоб заслужити ситість і повагу в суспільстві! Мила й води! Мила й води! Мила й води!

Я повторювала закінчення речень тихіше від усіх, майже нечутно. Ці слова були набагато гірші за ті, котрі вигадувала я. Чи мені це тільки здавалося?

Розмірковуючи на цю тему,яраптом відчула,що ковд­ра, під якою скупим теплом зігрівалися мої змерзлі колі­на, ніби заворушилася, посунулася і трохи піднялася, утворивши над колінами прохолодну повітряну подушку. Тієї ж миті щось вологе, тремтяче й тепле повільно поповзло по нозі, піднімаючись дедалі вище і вище... Слизь­кий жар зупинився на рівні коліна. Здавалося, що мені в пелену поклали теплу гнилу рибу, яка зараз розтечеть­ся по ногах, розповсюджуючи огидний ядучий сморід.

До мене ще ніхто не доторкався у Притулку це вважалося поганою ознакою. (Часом крізь щит опуще­них вій до мене долинали історії, котрі траплялися по­між моїми однолітками. Вони зіштовхувалися, розбива­лися на пари, плескали одне одного по плечах, скублися...

Від подібних маніпуляцій з найдальшого кутка При­тулку часом долинав дитячий плач, а ранком приїздила карета з гербом Обителі Немовлят і Верховна Настоя-телька вносила в неї щось маленьке, загорнуте в сіре простирадло...)

...Слизька риба перетворилася на рака, котрий бо­ляче вп'явся в мої коліна. Я боялася поворухнутися, не знала, що робити. І голоси причаїлися. Я зрозуміла: хтось, хто сидів поруч, зацікавився мною. Отже, я була потріб­на? Отже, так ЦЕ починається? Ковдра на моїх колінах здиблювалася, ніби море в бурхливу погоду. Я мріяла про закінчення молитви.

Хочемо! Хочемо! Хочемо! одностайно прокри­чали всі. І вихователі почали скидати ковдри з наших ніг.

Я поглянула на свої коліна та литки на них ли­шилися синці.

Повернувшись до своєї кімнати, я забарикадувала двері стільцем і впала на коліна перед вікном. У ньому висіла самотня зірка...

Вночі мені наснився жахливий сон. Мені навіть зда­лося, що все відбулося наяву...

...Двері нечутно відчиняються... У них входять двоє Верховна Настоятелька і вихователь. У руках у Верхов­ної тонка довга голка, вихователь несе в руках скля­ний лікарський лоток Ь шматком протухлого м'яса.

—  Зараз... зараз... шепоче Верховна й занурює кін­чик голки в посинілий шматок.

—  Давай... давай... шепоче Верховна, і вихователь сідає на мої ноги, Настоятелька навалюється на груди (я не можу навіть поворухнутися!) і наближає голку до моєї скроні. Я відчуваю заштрик...

—  От і все, задоволено каже вона, вживлення відбулося. За кілька днів вона почне гнити з голови. Ска­жемо, що це бубонна чума...

Вони відпускають мене. Я лежу нерухома й розплас­тана, розуміючи, що у мене немає виходу.

Дін-дон! Буде сон...

...Ранок вливається у вікно крізь щілини в дерев'яних рамах, немов кислий лимонний сік. Ранок і прохолодне повітря оживлюють мене. Я дивлюся на двері вони так само підперті стільцем, торкаюся обличчяне болить. Але що там, біля скроні? О, якби я могла побачити своє обличчя! Я вдивляюся в скло вікна і бачу, як далеко-дале­ко за горизонтом підіймається рожеве сонце.

Трень-брень! Буде день...

Вдень мене викликала до себе Верховна Настоятель-ка. Невже й на мене надійшла заявка?!

—  Сідай, Жанно, сказала Настоятелька, вказу­ючи на велике крісло навпроти свого столу.

Я зашарілася, мої ноги вмить заслабли, і я майже впа­ла в це глибоке, м'яке ложе, що мало запах звіра. Воно поглинуло мене з головою.

—  Отже, Жанно, вона говорила, як завжди, дивля­чись тільки на носки моїх чобіт (я дивилася туди ж), сьогодні ти залишиш наш славний Притулок.

Я схвильовано стисла пальці. Нарешті урочиста мить настала й для мене! Я напружила слух. Навіть голоси не заважали мені.

—  Як ти вже, мабуть, здогадуєшся, твої здібності та коефіцієнт корисності нашому суспільству мі­німальні. Ми зробили все, що могли. Іти маєш бути вдяч­ною...

(О, я була, була вдячною!)

—  Так от... Вона не квапилася, а я знемагала від цікавості. Так от, Жанно... У нашій країні є все, про що ми так пристрасно благали. Ти ж молилася разом з усіма, Жанно?

(О, звичайно ж, я молилася! Молилася разом з усіма!)

—  Але, після паузи сказала Настоятелька, усі робочі місця зайняті. Усі займаються справою. Справою, котра не може бути твоєю. Хіба ці руки здатні шліфу­вати каміння або варити мило?

Я подивилася на свої пальці, й мені стало соромно, як у дитинстві.

—  Так от, Жанно, наша країна, завдяки таким При­тулкам, як наш, процвітає. У нас багато мила, води і хліба. Скажу відверто: в ній не вистачає бродяг, тут вона трохи закашлялася.

Я не знала, хто такі ці бродяги, але була готова ста­ти ким завгодно.

—  Немає людей, котрі були б дратівниками суспіль­ства й каталізатором прогресу. Ти мене розумієш, Жанно?

Я розуміла одне: я буду корисною, потрібною і віль­ною. І сьогодні ж залишу Притулок.

Тому впевнено кивнула головою. Десь далеко задзво­нив церковний дзвін.

Тік-так! Буде знак... До високої залізної брами мене проводжав лише сто­рож. І музика не грала.

Із собою мені дали тільки маленьку вовняну ковдру і торбинку з милом. З кімнати я взяла тільки свою ви­шиту хусточку. Більше нічого.

Сторож розчахнув браму й затулився руками від світла.

Я також заплющила очі: по той бік наших мурів було занадто яскраво та барвисто. Я злякалася. За мною зі скреготом зачинилися ворота, клацнув замок... І наста­ла тиша.

Я чекала, що в голові озвуться голоси, але їх не було. Невже я стала круглою та гладкою? Але, якщо це так, чого ж тоді для мене не знайшлося кращої вакансії?

Не знаю, скільки я простояла, притискаючись спи­ною до холодного кам'яного муру. Невпевненість і страх терзали мене. Була навіть мить, коли я ледве стрима­лася, щоб у відчаї не загупати в браму, благаючи впус­тити мене назад.

Що мені робити? шепотіла я. Чому ви за­лишили мене?..

Довкола було тихо.