Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 13)

А потім у цій тиші я почула легкий шурхіт і подзвін. Він лунав з-під землі, виходив із трави, линув звідкись здалеку. Потім надійшла черга запаху... Солодкий, медо­вий, гіркуватий, пряний він був різний! Я відчула, як з мене поволі випаровується холод. Розплющила очі. І захлинулася барвами, запахами та звуками. Побачила, що стою на початку великого лугу, вдалині зеленою смугою вимальовується ліс, за ним струменіє синя ріка. І небо наді мною було блакитним, а не сіро-зеленим, як у віт­ражах мого віконця.

Я скинула дерев'яні чоботи й боязко зробила перший крок по траві. А потім пішла швидше, затим побігла.

Бігти лугом було дуже приємно, але я не зналакуди? Зазвичай вихованців Притулку забирав зелений екіпаж із написом «Біржа», але за мною його не прислали.

Проте на галявині я побачила... коня!

Тонь-тінь! Буде кінь...

Я ніколи ще не бачила цих дивовижних тварин зблизь­ка. Кінь був білим. Він красиво вигинав шию, нахиляю­чись до трави. Помітивши мене, він весело заіржав і по­прямував у мій бік. Я не злякалася. Я погладила його по круглій щоці. Кінь закивав головою, і я зрозуміла, що він запрошує мене покататися. Я озирнулася. Я ще боялася Настоятельки. Боялася, що все це сон...

Але довкола не було ані душі.

Я наважилася залізти на круглу спину білого коня та міцно затиснути ногами його пружні боки. Ще ніколи, ніколи в житті я не відчувала такого живого й доброго тепла! Воно не було схоже на ті цупкі та вологі доторки під час молитви. Кінь пішов. І мене знову поглинув страх. Що я маю робити? Куди їхати? Кого запитати? Як знайти шлях?

Як і раніше, я лишилася на самоті. Моє чоло вкрило­ся холодним потом. Я дістала хустинку. Мою дитячу хустинку, моє багатство. Троянда, лілеї, латаття... Моя закодована мрія. Скільки разів мені кортіло прокри­чати цю фразу:

Топ, хто вірить у мене, за мною!

Кінь виструнчився і поніс мене вперед. А за спиною почулися дивні, хвилюючі звуки дзвони, скреготіння, цокіт, палахкотіння прапорів, свист. Здавалося, усі зву­ки, які існують у світі, сконцентрувалися за моїми пле­чима.

Я мчала вперед і боялася озирнутися. Певної миті мені здалося, що це погоня, котру послали за мною з Притулку. І якщо я зараз озирнуся доведеться знову опустити голову п відчувати страх і сором до кінця своїх днів. Тому я летіла вперед, не оглядаючись. Тільки чула, як позаду наростає дивний звук. З волосся предмета мого сорому повипадали шпильки, торбочку з милом я викинула сама. Імовірно, зараз я виглядала згустком суцільного сорому та ганьби!

Біля самої води кінь відірвав копита від землі і зле­тів угору, вітер засвистів у вухах. Мені подобалася його шалена пісня!

Нехай помру від сорому, вирішила я, тепер усе одно! І озирнулася.

...І захлинулася від захвату. За мною, на шанобливій відстані, мчала неймовірна кількість вродливих верш­ників, вбраних у сріблясті лицарські обладунки. їхніруки, ноги й волосся були подібні до моїх. їхні очі світилися

любов'ю.

Такі очі я бачила вперше в житті. Один із лицарів скакав ближче, ніж інші, в його дзеркальному щиті я по­бачила те, чого не бачила ніколи. Я побачила себе... Із полотном розплетеного волосся, в таких самих срібних обладунках, із білим знаменом у руці, на якому перепле­лися троянда, лілеї та латаття. Скільки ж років у них дрімала віра та любов! І скільки ж їх могло проминути ще нудотних, безбарвних та порожніх!

Щоки мої палали, сила і впевненість переповнювали груди.

Перед тим як зовсім зникнути в небесному просторі, що відкрився переді мною, я вирішила зробити коло над Притулком, над вікном своєї кімнати, в якій вишивала магічні слова. Останнє коло, щоб більше ніколи не повер­нутися.

Білою та сріблястою хурделицею промчали ми над Притулком. Я побачила, як усі його мешканці на чолі з Верховною Настоятелькою викотилися на подвір'я. Сірі, маслянисті мильні кульки заполонили весь простір від стіни до стіни... Вони вказували вгору, роздувалися від люті й лопалися, утворюючи на подвір'ї брудну піну.

Ми кружляли над притулком мого сорому і страху доти, доки піна не вкрила Притулок великим бульбаш-ковим капелюхом...»

Вселенський сором вселився в мене з того часу, коли я відчула, що світ перевернувся. Хоча, можливо, він зав­жди був перевернутим? Чи це я перевернулася в повіт­рі, як літак, що виробляє фігури вищого пілотажу? І те­пер лечу, животом догори, відчуваючи спиною важкий поклик асфальту, гострі кілки парканів, церковних шпилів та... парасольок? Щось зі мною було категорич­но не так... «Він носив у собі з самого дитинства при­ховану велику таємницю. Він ніби відчував, що щось із ним, як із представником роду людського, не зовсім так, як треба... Все це скидалося на легкий голод, кот­рий, як біль, згортається під серцем, або на легкий біль, котрий пробуджується в душі, немов голод...» «Ми, дияволи, можемо зробити свій крок тільки після того, як його зробите ви, люди. Кожен наш крок мусить сту­пати у ваш слід. Але ти поки що не зробив жодного кроку, котрий би змусив нас переслідувати тебе...»1. Коли я вперше прочитала ці рядки, довго не могла при­йти до тями. На якусь мить усе в світі стало на свої міс­ця. Усе сурогатне знайшло своє ім'я, а все справжнє ви­далося настільки справжнім, що його можна було відчути на смак, як шматок м'яса з кров'ю.

Але після цієї миті стало ще важче: що більше я сти­калася з тим, що було виставлене напоказ, то болючі­ше пекло справжнє. Поки від нього не довелося відмо­витися на користь свого власного життя. Справжнє — душило, лякало безсонням, сурогатне — смакувало, як подвійний чизбургер у «Макдональдсі»...

Проте тепер мені вочевидь ставало легше... Я пе­ретворилася на велетенське вухо. Хоча розуміла, що «психоспікер» із мене ніякий. Бідний головлікар! Він отримував від мене не те, чого бажав. Але я вже не мог­ла не натискати «Кесоні», відчуваючи таємність то­вариства, яке зовсім не здавалося мені божевільним. Одначе я не збиралася нікому це доводити!

...Наступним я викликала представника з чоловічої палати.

— Випадок складний, — сказала медсестра (вона пе­ребрала на себе роль конферансьє, і їй, здається, це дуже подобалося), — можлива симуляція. Ви ж знаєте, які нині

1 Мілорад Павич «Остання любов у Константинополі».

 часи! Раніше в такі заклади, як наш, це загальновідомо, запроторювали силоміць досить нормальних людей. Те­пер вони можуть потрапити сюди за власним бажанням, добровільно. Хоча біс його знає! Дивіться самі.

Увійшов високий сивий чоловік, і мені одразу зда­лося, що я його десь бачила. Згодом зрозуміла, що по­милилася. Звичайно ж, помилилася...

Ось його запис:

«Зусібіч мене оточував ліс. Хтось, мабуть, побоявся б жити в такому глухому кутку. Тільки не я! Хата в мене, на перший погляд, маленька, але надійна: однопо­верхова з трикутною мансардою. На цьому поверсі занедбана кухня, суміжна з передпокоєм, і бутафорська спальня, в якій стоїть завжди розстелене ліжко. У кут­ку чорно-білий телевізор «Екран» випуску початку 80-х, посередині круглий стіл з облисілим оксамито­вим обрусом, біля віконця комод із кухликами в білий горошок. На більшості з них відбиті ручки. Вікна за­клеєні довгими пожовклими паперовими стрічками. Я не знімаю їх навіть улітку. Через лінощі. У деяких місцях стрічки давно вже повідклеювалися й часом шурхотять на протязі. Узимку я затикаю дірки ганчір'ям і розпа­люю піч старими газетами. Топлю не часто, тільки в свята, коли в цю місцевість з'їжджаються на гостини до родичів колишні односельці. Хоч моя хата збудована на великій відстані від інших, усе одно дим можна поба­чити йздалеку!

Улітку я настромлюю на тин старі валянки, скляні слоїки та інший непотріб, ставлю вудки. Заганяю в не-докопану грядку лопату.

Пару разів на тиждень мені доводиться виходити до магазину він тут єдиний і нагадує комору: усе в ньому валяється в повному безладі. Кирзові чоботи та байкові халати впереміж із торбами пшона, консервами й триліт-рівками з томатним соком. Звичайне сільпо. Черга буває тільки тоді, як привозять свіжий хліб. Я навмисне виби­раю час, коли тут людно, і стаю «у хвіст» своїх нинішніх земляків, вдихаючи запах їхніх гумових чобіт, перегару й дешевих парфумів. Тут не дуже полюбляють базікати. Тому доводиться говорити самому. То запитаю, чи ловиться нині пічкур, то зроблю комплімент місцевій красуні постбаль-заківського віку (інших тут не буває) з приводу її розцяць­кованої хустини. Пожартую з продавщицею. Три великі паляниці, пара бляшанок консервованих бичків, пляшка горілки мій звичний джентльменський набір. А що ще потрібно відлюднику, аби радіти життю?

Я й радію. Важко повірити! Улітку часом сплю у сво­їй обдертій спальні. І, буває, прокидаюся в сльозах. В огид­них каламутних старечих сльозах, хоча я ще сповнений сил. Мені сниться дитинство. Юність. Я все пам'ятаю. І нічого не можу повернутихіба що в снах. І саме тут, коли бачу в вікно дерева й небо, слухаю звуки опівнічного лісу, шурхіт листя, віддалений гуркіт гірської річки. Згадую, як провалився в геологічний... Як ще років зо п'ять після цього збирав каміння, надколював його спеціальним молоточком, полірував та роздивлявся дивовижні візе­рунки на зрізі.

Бачив на ньому ліси, моря та невідомі країни. Іноді мені здавалося, що в цих закручених візерунках бачу свою долю, котра несе мене такою самою спіраллю дедалі ближче і ближче до центру. Туди, де зазвичай була найгар-ніша пляма чи то жовта, чи то срібляста з яскрави­ми чорними цяточками. До неї треба було діставатися покрученими лабіринтами, наштовхуючись на попереч­ні судинки, чужорідні вкраплення. Часом ці лабіринти вели в глухий кут, і тоді я, тримаючи камінь у долоні, шукав інших виходів. Це була захоплива гра! Я бачив на зрізі мапи міст, у яких мріяв побувати, фантазії погли­нали мене. Я уявляв, що в моїх руках таємне послання марсіан, у якому вони зашифрували розташування міс­та Абсолютного Щастя. І яз новим захватом мандру­вав камінним зрізом, намагаючись відшукати на цій «мапі» свій дім. Одна така скалка досі зберігається в мене в міській квартирі. Треба відшукати її! І перевіри­ти чи правильно обрано напрямок.

Загалом, багато чого збулося... Мій центр життя виявився не просто жовтим чи срібним у чорну цяточку.

Дзуськи! Вітри крутили мене, несли, розбивали вщент об пласкі рила глухих кутів і нарешті винесли на середи­ну. Золоту середину! Ту, до якої я прагнув. Сидіти в глу­хому кутку, дихати свіжим повітрям, пити свіже моло­ко і час від часу смикати за вуса світобудову. Хто ще може дозволити собі подібне? Шейх Брунею? Президент Америки? Англійська королева?

А босоніж по траві? А за грибочками із кошиком? А рано-вранці в самих трусах (або без них навіть краще!) стежкою та й у річку? Та ще й без папараці?! Слабо!..

Ось які думки відвідують мене. На природі мозок від­почиває, є час подумати. І навіть, як раніше, пофанта­зувати...

У мене були друзі, вороги. Потім я зліпив їх у загаль­ний пластиліновий кавалок, перемішав. Вийшла така собі біомаса. Вона теж десь там, за межами мого лісу. Там і родина дружина, донька. Усе в них добре. У дру­жини є чоловік, у доньки батько. Це я. А в мене є пра­вило: телефоную їм о дванадцятій удень та о сьомій уве­чері. О дванадцятій я кажу дружині: «Люба, як справи? Які в тебе плани на вечір?.. У мене сьогодні сім засідань. Так-так, мила. Таке божевільне життя! Не скучай! Ці­лую...». О сьомій передзвонюю: «До вечері не встигаю! Не чекайте. Лягайте. Я відчиню своїм ключем, не хвилюй теся!». Впевнений, що вона мною задоволена. А ці дзвін­ки для мене привід зрозуміти, що все йде так, як тре­ба. Що в родини до мене жодних претензій.

...Цей будинок я запримітив давно. Тоді, коли навіть не гадав, що житиму тут. Просто випала нагода купи­ти в знайомого алкоголіка-дисидента батьківську хату з присадибною ділянкою в селі. Не з десятьма гектара­ми, як у інших, із ланами чи штучними озерами, а невеличкі шість соток. Хата-розвалюха. Відбудовував її десять років. Часом сусіди жартували:

—  Що ж ти, Петровичу, ніяк свою фазенду не добу­дуєш? Грошей немає?

—  Немає! відповідав. Ось піч ставлю. А на цег­лу поки що не вистачає...

Співчували. Хитали головами: у самих не вистачає, ми це діло знаємо, ми не багатії які-небудь, не депута­ти, не правителі наша справа маленька: хліб та бу­ряки вирощувати. Так і звикли до мене...

Часом запитають:

—  На що живеш, Петровичу?

—  Та, кажу, донька з міста надсилає на хліб­чик. Мені ж багато не треба.

Вони й без того бачили, що я багато не беру. Хліб, консерви, цигарки «Прима» без фільтра. Та, звісно, пляш­ку. Без пляшки ти тут чужинець. Хоч вилий, а купи­ти мусиш, інакше не зрозуміють.