Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 14)

Увечері години зо дві в мене горить світло та на пов­ну гучність працює телевізор. Він зловісно шипить. Звук виривається назовні, лине лісом. У селі брешуть соба­ки. Я заплющую очі. В убогій кімнатці пахне яблуками та сливами. Мені здається, ніби я пливу в густих хви­лях меду. Вечір також медвяний. Призахідне сонце щедро розстелило свій обрус на дощатій підлозі, на сто­лі. Ще пару годин, і воно витягне край цього обруса за горизонт. На облізлій скатертині лежать яблука, цигар­ки, бляшанка із бичками в томатному соусі, засохлий хліб. Мені добре. Здається, що зараз увійде з двору бабу­ся з відром свіжого молока. Або вбіжить жінка найгар-ніша в світі. Вона буде в червоній спідниці. У намисті. І боса. Обов'язково боса, природна. Але тут та­ких не водиться.

Цечуже життя. Мені треба піти з нього. Я встаю, вимикаю свою «шипучку», світло.

У кімнаті є двері. Коли я придбав цей будинок, за ними була невеличка комора, в якій валялися старі граблі, за­плетені павутинням. Двері й зараз убогі, обшарпані, з грубою металевою ручкою. Я відчиняю їх.

Це не так уже й легко всередині вони броньовані, досить важкі, як дверцята сейфа.

Я роблю крок у темряву, й у кабіні дзеркального ліф-та автоматично вмикається м'яке світло. Я натискаю кнопку і спускаюся в передпокій. Дуже кортить ковтнути холодного-прехолодного пива. Насамперед я відкриваю холодильник. Там його десяток сортів. Сьогодні я вибираю «ЕК11-28». Падаю в крісло. Перед тим як піти в душ, мені потрібно адапту­ватися, звикнути, прокашлятися і, як кажуть японці, знайти своє обличчя. Попереду багато роботи.

Я натискаю кнопку пульта. Що там робиться у сві­ті? На екрані «плазми» виникає знайоме обличчя теле­журналістки. «Погарнішала, зауважую я. Під­стриглася. Оченята блищать. Цікаво, чи сподобався мій учорашній презент? Чи те купив?» Учора я докладно по­яснив, що треба: сережки. І не в золоті, а в платині. І не з діамантами, а модні з рожевими перлинами. Я такі давно обіцяв.

Придивляюсь до екрана. Усе точно. Рожеві у платині!

Перемикаю канал. Журналісточка мене більше не цікавить. Ця скаже, як треба. Як МЕНІ треба. А от інші...

Я клацаю пультом. Потім кидаю його на протилеж­ний бік шкіряного дивана. Усе зрозуміло.

Тепер у душ і до роботи.

Працюю зазвичай у зеленому кабінеті другого ниж­нього поверху. Тут купа техніки, така ж «плазма», на­лаштована на всі канали світу, комп'ютер, кілька де­сятків стільникових телефонів. Кожен призначений для окремого клієнта. Кожен іншого кольору. «Родин-

ний» червоний. Беру його й роблю перший обов'язковий дзвінок: «Люба, яків тебе плани на вечір?..».

А потім починається найголовніше. Кому дати, у кого забрати.

—  В'ячеславе Петровичу! волає одна слухавка. Цьогозамало! Треба не менше трьох! Чистими! Горимо!

—  Готівкою? нервово шепоче інша. Я не всти­гну зібрати... Ви мене вбиваєте...

Так, часом я вбиваю. Але інакше не намотати цей проклятий вус на руку вислизне, тільки його й бачи­ли. А тому рука повинна бути залізною...

—  Це ваша остаточна умова? гордо питає зеле­на слухавка. Ми мусимо домовитися, інакше...

Я посміхаюся. Мені не варто погрожувати. У мене там, за стіною, в бібліотеці всі вони розкладені по полицях. Для кожного є тека з написом «Цілком таєм­но». І праві, і ліві, і центрові... Вони про це знають.

—  В'ячеславе Петровичу, завтра прямий ефір. Кого запрошуємо?

—  В'ячеславе Петровичу, номер перший у розроб­ці Завтра починаємо діяти. Нехай всіляка срань знає своє місце!

—  В'ячеславе Петровичу, кому відвантажувати? Алло! Алло!

Марнота марнот...

Передостанній дзвінок найприємніший. —  Ти? Бачив я їх сьогодні вдягла! На роботі всі просто збожеволіли. Але мені так важко... Плітки, на­тяки—Давай сьогодні вночі на нашому місці в «Націо­налі». Так? Я мушу віддячити, татуськуі

І останній. У слухавці до болю, до жаху знайомий го­лос. Ніяк не можу звикнути до цієї подібності!

—  Так, так. Усе чудово. Усе підписав. Сім засідань. Три особисті зустрічі на вищому... У «Націоналі»? Добре. Буду обов'язково. Що купити додому? Сто тро­янд? На довгих ніжках? Зроблю. Що на завтра?

Розмовляючи, я розставляю на мармуровій дошці шахові фігурки. З нефриту. Вони такі приємні про­зоро-зелені, спочатку прохолодні, а потім теплі. Швидко нагріваються від дотику. І так само швидко хо­лонуть.

—  Усе, кажу я в слухавку. Приємної ночі. Зазд­рю. Але нічим допомогти не можу.

На тому кінці чується короткий смішок. От пад­люка! Я вдаряю по нефритовому солдатику. Він із грю­котом падає на підлогу.

Перебираюся до їдальні. Там великий довгий дубовий стіл. На ньомуканделябри зі свічками. Бездоганне серві­рування. Хлопці стараються. Мої чудові невидимі духи. Я уявляю, як вони їдуть по шосе у стареньких «Жигулях» із причепом, виїжджають на галявину за три-чотири кілометри від селища, спускаються в люк бункера п проби­раються зі своїм вантажем слизьким тунелем.

Я не вибагливий. Для мене важливо, щоб сигари були справжніми гаванськими (я до таких звик, працюю­чи в дипкорпусі на Кубі) і пиво найвищого гатунку. М'ясо, морепродукти, овочі будь-які, аби свіжі. Газе­ти такожсвіжі. їхумене штук по п'ятдесят на день. У тому числі «Дейлі...», «Ньюс-вік», «Тайме». Ділових паперів та пошти хоч піч топи! Роботи на всю ніч. І так щодня.

Я вечеряю під музику Вівальді. Запалюю свічки. Встром­ляю в комір атласного халата нарцис. Я люблю все есте­тичне, елегантне. Мої нинішні маленькі задоволення бокал «Шато Марго» врожаю 1900 року, п'ять малюн­ків-оригіналів, серед яких Пікассо та Гоген, і добра сига­ра, котру викурюю біля екрана на всю стіну. На ньому шумить Ніагара. Стереоефект такий, що я навіть від­чуваю прохолодні бризки на своєму обличчі.

Я перетравлюю інформацію. І посміхаюся. Мені ку­медно читати про пішаків, що вважають себе короля­ми. Смішні статейки в газетах зі світлинами «сильних світу сього» в саунах, із побрехеньками про їхні презен­тації, «королівське» полювання, їхні прибутки, їхніх дру­жин і нащадків-наркоманів. Нудно, нудно, панове! Це верхівка айсберга, несвіжа, засиджена чайками й добря­че підтоплена. Яскравою вона здається лише здалеку. Набридлі пізнавані обличчя... Віртуальні персонажі вели­кої гри...

А я не гра. Я живу. На моєму столі чисті серветки ручної роботи, у мене спортивна фігура та відраза до дешевого алкоголю. До саун. До презентацій.

Я думаю, що все у світі фуфло. Особливо те, що відбувається зараз у будь-якому кутку земної кулі. Тіль­ки незбагненне має право на вічність. У літературі Шекспір, у музиці Моцарт, у малярстві Леонардо, у науці Паскаль. Решту, якщо добре подумати, мож­на розгадати. Ноу-хау! Коли я «знаю як» мені стає нецікаво. Як зараз. Незбагненний схід сонця за цими сті­нами. Тому я тут...

Незапланований дзвінок уриває мої роздуми. Біла слу­хавка! САМ!

—  Слухаю тебе, ліниво кажу я.

—  Петровичу, все скінчено. Ти дивився новини? Гап­лик! Ми в дикому мінусі.

—  Які, до біса, новини? Пару годин тому все було нор­мально.

Я вмикаю телевізор. Уже пізня година. Моя дівчинка зараз втішає мене в «Націоналі», й на екрані інше обличчя. Щось я його не впізнаю. Новенький, чи що? Що він меле?

—  Перетелефоную! кажу я САМОМУ і кидаю стільниковий, прислухаюся.

Нові обличчя блимають на екрані, ковтають слова, захлинаються своєю правдою. Клацаю пультом. Скрізь вакханалія.

«Покидьки! спересердя думаю я про свою біомасу. Ви цього домагалисяви це отримали. Сто разів повто­рював: кращий спосіб утримати дати свободу! А що тепер? Ось вона, прорвалася! Здіймається над вашими головами, ніби цунамі. Я добре знаю, що буде далі. Я гото­вий. Давно готовий. А ви?..»

Я знову беру білу слухавку.

—  Що ти пропонуєш? питаю суворо.

—  Варіант сьомий, ледь чутно вичавлює САМ.

—  А чому не третій? єхидно запитую я.

—  Петровичу... Я не можу. Я боюся. Я хочу жити. Я поїду. Ти ж знаєш, у мене діти, онуки... І... і ми так не домовлялися.

—  Тобто ти не хочеш сплачувати борги? Розумію. А за тобою їх так багато...

—  Я знаю, знаю... Але, зрозумій, ячистий. Я криш­талево чистий. А якщо підеш ти половина питань зникне. А іншу половину я закрию своїми людьми. Ну як?

Авжеж... За те, що смикаєш світобудову за вуса та вусики, теж треба платити, думаю я. І найвища плат­ня на жаль, зовсім не життя, як гадає цей плебей. Як гадають усі вони. Найдорожче ім'я.

—  Добре, кажу я, коли це мусить статися? —  Завтра увечері, жвавішає слухавка. Сцена­рій: вранці відправляєш родину за кордон... Куди бажаєш? Називай будь-який напрямок... Далі так: охорону відпус­каєш, одного лишаєш на сходах. Опівночі заходиш до ван­ної... Перед справою ввімкнеш воду. Все. Вибач, що таке кажу. Але, сам розумієш, хто ж це скаже, якщо не я...

—  Добре, повторюю я, прощай!

—  Та Бог із тобою! гуде слухавка.Ніби насправ­ді прощаєшся...

—  Та пішов ти! Я відключаю телефон. Здається, назавжди.

Тепер можна випити щось міцніше. Наприклад, чар­ку «Мартеля». Я поглядаю на годинник: друга ночі. По­бачення закінчено (зазвичай воно триває не більше го­дини). Сто троянд, як годиться, вже стоять у подружній спальні. Донька, зрозуміло, у нічному клубі, її мати спить після чергової презентації. О, як прикро псувати цю ідилію дзвінком!

І трохи... моторошно. Усе-таки я не залізний. Хоча контракт є контракт. А справа понад усе. Зрештою, три роки розкішного життя, без жодної відмови не­погана ціна. Пригадую, він мріяв хоча б про один...

Я беру синю слухавку. Натискаю кнопку виклику. З кож­ним сигналом серце важчає. Ось поговорю і вип'ю валері­анки... Уперше в житті.

—  Слухаю... шепоче рурка.

Зрозуміло, вже підкотився під теплий бік дружини. Моєї, до речі, дружини.

—  Іди до ванної й увімкни воду, наказую я. Від цієї фрази мене починає нудити: завтра в цей самий час по­винно бути так само...

У слухавці забулькало та зашипіло.

—  Я готовий, В'ячеславе Петровичу!догідливо про­мовляє мій голос. Кажіть, що треба? Побачення про­йшло чудово! Вона вас обожнює. Слухняна дівчинка. Пода­рувала вам запонки зі стразами. Я при нагоді передам.

Я трохи помовчав. Не гадав, що це так важко...

—  Отже, так... ЦЕ має статися завтра! У слухавці шипіння води. Хвилини зо дві.