Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 15)

Я уявив його обличчя і знову пережив ту мить повно­го ступору, коли вперше побачив... себе, що спав на лаві в міському сквері на підстеленій під голову газеті. Тоді я вирішив подихати повітрям, вийшов зі свого мерса, дов­кола мене було повно охоронців... Це мене неймовірно дра­тувало. Мабуть, вже тоді я підсвідомо шукав виходу. І несподівано знайшов йогоу вигляді волоцюги, що спо­кійно дрімав на лаві. Його мені підкинула доля. Потім хлопці знайшли його та привели до мене. Він був враже­ний не менше, ніж я. Щоправда, довелося зробити неве­личку корегуючу пластику, поставити голос тембри були схожими, але інтонації невпевнені... Я вже тоді знав, що рано чи пЬно мені доведеться піти. За власним бажанням чи за волею спецспужб, байдуже. Все одно піти, зникнути. І тоді я запропонував йому рай­ське життясвоє. З усіма умовами. І цією останньою також. Він погодився. Тепер час настав.

—  Це — серйозно? нарешті вимовила слухавка. ~ Так.

—  А якщо я...

—  ...тоді це зроблять інші, увірвав я. Краще сам.

Він знову надовго замовк. Уявляю, що відбувалося в його голові. Нарешті він промовив:

—  Які інструкції?

Я докладно переповів йому те, що почув півгодини тому.

—  Добре, прошепотіла слухавка, я це зроблю.

—  Прохання є? діловим тоном запитав я. Він закашлявся.

—  Мабуть, так... вимовив він, і я напружився: зараз з'ясується, що він завів нову коханку, або розшу­кав стареньку матір, або зварганив на стороні дитя... Цього ще тільки бракувало! Але він продовжив так: Вранці я замовлю не два квитки до Лондона, а три. Ні, ні, не хвилюйтесь, я все зроблю так, як обіцяв. Третій квиток для хлопця. Для Надійчиного нареченого. Він хороший, дотепний. Але зовсім не вашого кола. Надійка

вагітна. У мене... він знітився, тобто у вас буде онук...

Згоден, відрубав я, відключаючи і цей телефон.

Похорон відбувся чудово! Обличчя на екрані були збен­теженими. У випуску новин оченята моєї журналіс-точки так само блищали. Здається, у неї гора звали­лася з пліч. Як, до речі, і в інших. У багатьох-багатьох інших.

Тепер я завжди спатиму нагорі, щоби чути шум со­сен, рокіт річки, спів пташок, стукіт яблук, які пада­ють у моєму саду. Я насолоджуватимусь усім цим, ніби почув усе це вперше. Як при народженні...»

...Ночі Кабірії! Як виявилося, сьогодні субота. Я ви­йшла перед своєю зупинкою, нині мені не хочеться од­разу тікати в свою нірку. Вирішила пройтися централь­ною вулицею. У вихідні тут припиняється рух і люди гуляють проїжджою частиною. На кожному кроці — кольорові кульки, клоуни, оркестри. Колись, багато ро­ків тому, я спостерігала те саме в Марбурзі — кульки, клоуни, вуличні музики. Усі танцюють. Клоун може не­помітно йти за тобою, повторюючи всі рухи, і натовп помирає від сміху. Тепер таке докотилося й сюди... «Ночі Кабірії», останні його кадри — геніальна річ на всі часи. Маленька й негарна Джульєтта Мазіна йде посеред карнавалу. По щоках течуть чорнильні сльо­зи, а потім, поволі, захоплена загальним настроєм, вона починає посміхатися. Посмішка — єдине, що ми мо­жемо протиставити всім чорним сльозам. Посмішка — це героїзм. Щоразу, йдучи в подібному натовпі, я на­магаюся відшукати таку Кабірію. Адже навіть серед су­цільних веселощів має бути ось така маленька жінка з очима, сповненими чорнила. До неї треба посміхнути­ся, посурмити у вухо клоунською дудкою, кинути на плече стрічку серпантину. На її пальці немає обручки Соломона, на якій написано: «Все минається. Минеть­ся й це». І тому вона гадає, що ця карнавальна ніч — остання в її житті.

Але такої в сьогоднішньому натовпі немає. Облич­чя, які трапляються на шляху, гладкі й однакові, як яйця. Одне велике обличчя з гримасою реготу.

Спустившись повз цю пішохідну вулицю, сідаю в тролейбус, який їде до мого помешкання найдовшим маршрутом. І на одній із зупинок нарешті бачу її. Цьо­го разу вона — в образі маленької семи-восьмирічної дівчинки... Але перед тим як помітити її, звертаю ува­гу на симптом масового психозу: хтось один поверта­ється до вікна й зітхає: «О господи!..», решта так само прикипають поглядами до вікон і дивляться, дивляться. А там, на вулиці, — троє. Він, вона і дівчинка поруч. Він веде її попід руку, вона аж вихиляється спиною назад, пручається і намагається сісти на асфальт. її зе­лена блузка задерлася до грудей, оголивши кругле че­рево, що звисає з-під тугого паска білих штанів. Він у довгому модному плащі й капелюсі, має вигляд трохи кращий, хоч одразу зрозуміло: родина повертається з гостей. Дві червоні пики, два безтямних погляди. Це можна було б зрозуміти і навіть поспівчувати, якби не дівчинка поруч.

Увесь тролейбус дивиться на цю трійцю. Жінки зі­тхають, чоловіки сміються.

Дівчинка у білих гольфах, чорній спідничці у склад­ку, білому светрику. У неї довга русява коса, волосся зачесане назад, і від того обличчя здається круглим та ніжним. Усією шкірою я відчуваю її стан, ніби ця дів­чинка — я сама. Вона посміхається. її зніяковіла застиг­ла посмішка звернена до оточуючих — до всієї вулиці, до цього тролейбуса. Ця посмішка — просто малюнок на блідому обличчі. А ще — великий, ні з чим не зрів­няний дитячий подвиг. Я знаю: під нею, під цією по­смішкою, під ніжною блідою шкірою тріпоче кожен лицевий нерв і очі так само сповнені чорнила. Але це — дорослий стан, його треба приховати, вона лише малень­ка дівчинка, вона робить вигляд, що з нею — все гаразд, їй не потрібна жалість. Я знаю: якщо зараз хтось погладить її по голові — чорнило не стримати, схований танок нервів викривить обличчя, і настане... кінець сві­ту. Маленький кінець світу всередині однієї, окремо взятої людини... Тому зараз їй треба сконцентрувати всю свою волю, витримати цю дорогу сорому й діста­тися дому, свого ліжка, зачинити двері, з головою заліз­ти під ковдру.

Або... Або зустріти на своєму шляху добру фею, про яку читала у книжках. Фея візьме її за руку й посадить у карету, повезе високо й далеко від цього сорому.

Тролейбус стоїть занадто довго, мабуть, жінка-водій так само з цікавістю припала до вікна. Я більше не можу чекати, розштовхуючи людей, вириваюся назовні. Цей рух ніби протвережує всіх, виводить зі ступору — тро­лейбус рушає з місця, обличчя відлипають від скла.

Я вловлюю момент, коли він намагається перевер­нути її вивернуту «коліньми назад» фігуру, обоє зосе-  ' реджені на цьому складному процесі.

— Привіт! — кажу я дівчинці якомога простіше. — Слухай, нехай вони самі розберуться, а ми з тобою поки що десь погуляємо пару годин. А потім я відвезу тебе додому. Ти ж знаєш свою адресу.

Дівчинка уважно й недовірливо дивиться на мене. На моєму обличчі немає того, чого вона так боїться, — співчуття й жалості. Просто одна подруга підійшла до іншої. Дівчинка знизує плечима, вона не знає, як реа-

гувати, але їй зрозуміло — ось надійшла допомога у вигляді дорослої тьоті. І вона тепер не сама. Бачу, що вона не проти. Поглядаю на парочку. Зблизька добре видно, що такий «вихід» у світ для них не перший і не останній.

Треба діяти впевнено.

—  Ви не проти, якщо я заберу вашу дівчинку на пару годин? — кажу я батькові. Він здіймає на мене ка­ламутні очі й ледь не впускає дружину на землю. Він погано розуміє, про що йдеться.

—  Я заберу вашу дівчинку на пару годин, а потім при­везу додому! — Упевнено кажу я, думаючи, що, мабуть, не доб'юся жодної відповіді. Але його обличчя напружу­ється від зусиль зрозуміти людську мову, а зрозумівши, він мимрить:

—  П'ятдесят!

Я швидко дістаю купюру. Добре, що всі цікаві вже вгамували свою спрагу й за нами ніхто не спостерігає. Він зминає гроші в долоні, ховає в кишеню плаща, зно­ву повертає дружину обличчям до себе (за цей час вона майже сповзла на асфальт по його спині).

—  Батьки не проти! — усміхаюся я дівчинці яко­мога природніше. — Пішли їсти морозиво. Не бійся мене, добре? Давай руку.

Я відчуваю, як тепла тремтяча долоня — трохи лип­ка — невпевнено лягає в мою... Я починаю згадувати місто. Десь тут, поблизу, має бути кондитерська. Саме зараз я перетворююся на справжнього «психоспікера» — говорю без упину, хочу скоріше спрямувати її думки в інше русло, стерти з-під шкіри нервовий тик, вдихнути життя в справжню по­смішку.

—  Знаєш, — кажу я, — таке буває. Це нічого. Ми за­раз із тобою поїмо морозива, побалакаємо, а коли ти по­вернешся додому, все закінчиться. Ляжеш спати. А завт­ра буде новий день. У тебе гарна спідничка і светрик. А головне — чудова коса. Зараз таких кіс немає ні в кого.

—  Це — бабуся, — пояснює дівчинка. І я розумію, що її є кому доглядати. Отже, не все втрачено.

У кондитерській дівчинка дивиться на мене вели­кими очима, і вони більше не блищать, як там, на ву­лиці. Я розповідаю, як одного разу взимку мене забу­ли в нічному сквері і я сиділа сама на санчатах й уявляла себе справжньою Снігуронькою. «Таке важко забу­ти, — кажу я веселим голосом, — але потім, з часом, ти розумієш, що кожна прикрість перетворюється на цупкий, міцний камінець. А складаючись один до од­ного всередині тебе (це щось на кшталт хребта, тільки ще міцніше, адже хребет — лише кістка, яку можна зламати), вони роблять тебе непереможною. За жод­них обставин!»

—  Ти хто? — питає дівчинка.

Кажу їй, що я — фея. Та сама. Тільки в сучасному вбранні. Не можу ж я відрізнятися від інших! Дівчин­ка їсть морозиво. Мені хочеться сказати їй щось важ­ливіше, те, що вона згадуватиме потім. Але я боюся, що вона мене не зрозуміє. Я боюсь розповідати їй дур­ниці, хоча мені цього дуже хочеться. Але — боюся. Уяв­ляю собі, що сталося б із Ассоль, якби вона не зустріла корабель із пурпуровими вітрилами. Була б сільською божевільною — з довгими сивими косами, які не від­різала б до старості. Власне, про те, що сталося з нею через років десять-п'ятнадцять після щасливої зустрі­чі, я теж не хочу думати...

Я поглядаю на годинник — мабуть, вони вже діста­лися свого будинку, повкладалися.

—  Певно, треба йти, — кажу я. Дівчинка цілком заспокоєна. — Бабуся хвилюватиметься...

—  Так, — каже дівчинка. Охайно витирає ротика серветкою, складає руки на колінах. — А ти ще при­йдеш до мене?

—  Не знаю, — кажу я. Кажу так, тому що не можу брехати, не можу давати надію, не хочу, щоб на мене хтось чекав. — На світі багато дітей, яких часом треба водити до кондитерських. їх так багато по всьому світі! І тому мені найголовніше те, щоб ти знала, що я — є. А коли буде сумно — просто уяви, що я з тобою. Тобі стане набагато легше. Запевняю. Домовилися? — Так! — Дівчинка встає зі стільця і обережно ста­вить його на місце.

От яка фігня, зауважую я: природа часом вчиняє не­справедливість. Ця дівчинка зовсім не схожа на своїх батьків. І, зрозуміло, отримуючи такі уроки, ніколи не буде схожа на жінку із задертою до грудей блузкою. І в неї будуть гарні діти. Мушу визнати, що деякі батьки народжуються на світ одразу дорослими негідниками лише для того, щоб мучити своїх дітей, їм невідомі по­таємні рухи дитячої душі, вони кричать на них і дають ляпасів, смикають за руку і забороняють плакати...

—  Коли ти виростеш — у тебе будуть гарні діти! — кажу я. — Тому що ти ніколи їх не кривдитимеш. Ніко­ли не забуватимеш у зимових скверах. Це я тобі кажу

напевно.

—  А що ще зі мною буде? — питає дівчинка, коли

ми вже їдемо в таксі за її адресою.

—  О! Стільки гарного, що годі й перелічити! — кажу я. — Але не можу сказати, щоб не зурочити.

—  Добре! — зітхає дівчинка. — Ось мій під'їзд.

Дякую.

Я проводжаю її до дверей, натискаю кнопку дзвін­ка. Мені треба переконатися, що там усе нормально. Відчиняє бабуся — на її обличчі така сама маска: заце­ментована посмішка. Вона цілує дівчинку, киває мені й швидко зачиняє двері... Ось так.

...Тролейбус смикнувся, і кумедно-трагічна трійка лишилася за його вікнами.

Я лишилась на місці. Я немов прикипіла до нього. Я могла б стати для невідомої маленької дівчинки доб­рою феєю, яку вона запам'ятала б на все життя. Але вона залишилася там, посеред вулиці, посеред сорому зі своєю впертою намальованою посмішкою. Я не мог­ла втрутитися в перебіг подій, хіба що — ось так, буду­ючи їх у ноосфері...

Вдома я почала записувати в зошит чергову бесіду. Цього разу сестра-конферансьє оголосила номер так: «Це — наша русалка! Якщо за нею не простежити — йде до душової і стоїть під водою годинами. Завжди

мокра...».

У молодої жінки справді білесенька шкіра із мілки­ми пухкими складочками (такі лишаються на кінчи­ках пальців, якщо довго сидиш у воді) й вологе довге волосся. Щойно за медсестрою зачинилися двері, жін­ка підійшла до рукомийника, швидким рухом відкру­тила кран і рясно окропила себе водою. Це збадьорило її, і вона почала говорити: