Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 16)

«Пливти уздовж коралових рифів усе одно що чи­тати книжку. Гарну книжку. Або як промовляти мо­литву... Від вигляду підводного світу хочеться плакати. Від щастя. Від доторку до того, що в людей називається раєм. Тільки раю ніхто не бачив. Можливо, він розміщу­ється десь біля коралових рифів?

Чому я порівнюю таке плавання з читанням книги? Точніше, з тою насолодою, котру отримуєш від спогля­дання на папері літер, слів, словосполучень і речень, яких раніше не чув. Мабуть, тому, що кораловий світ так само неповторний, як і слова, що виникають на сторін­ках. З кожним поштовхом він змінюється, стає новим, іншим, незвіданим, а різнобарвні закам'янілості чер­воні, зелені, бузкові, жовтогарячі лишаються позаду, ніби щойно прочитані слова...

Щоразу я безгучно плачу, коли пропливаю уздовж цієї кам'яної саги, чую її мелодію, хоча й не можу сказати напевно, про що вона.

Риби це окрема історія. Коли я їх бачу, дивуюся досконалості природи та фантазії Бога.

Уявіть-но: рівний диск, ніби вирізаний із синього ок­самиту із лимонно-жовтою облямівкою, з довгим черво­ним носиком, котрий невтомно щось скльовує з підвод­ної квітки. Або ось: зелений «огірочок» у дрібну чорну цятку... Або: пурпурове чудовисько, всіяне білимиродим-ками, справжній мухоморі Вузенькі сріблясті рибин­ки з пласкими тілами тріпочуть у смужці світла, ніби стрічки в косичках першокласниць, а поруч безліч «жи-

вих лимонів» ніби їх скинули з борту торговельного судна, повільно кружляються, усе глибше занурюючись у бірюзову безодню. Двометрова риба-голка з виряченими очима й тупим рильцем навскіс прошиває синій шовк. Зграї сріблясто-чорних баракуд, ніби гострі леза, неру­хомо та загрозливо висять над самим краєм води.

Ці риби не бояться людей. їхні яскраві барви засвід­чують, що вони неїстівні. Отже, їм нічого не загро­жує. Навпаки! Вони самі готові підпливти й полоснути по нозі отруйними плавниками. Це їхній світ, їхній рай. Вони люто обороняють його від непроханих гостей у лас­тах і масках.

І тому не треба метушитися.

Я завжди лежу над цим раєм тихо-тихо, розпласта­вши руки. Моє дихання, ніби душа, повільно виходить із трубки.

...Слова ті самі риби. Вони випурхують із мене не­вловними зграйками і відпливають кудись у глиб безодні. Часом це легкі, яскраві зграйки дрібних напівпрозорих ри­бинок із червоними або жовтими плавниками. Але, буває, давши їм життя, я бачу, що вони велетенські, об'ємні. Вони хижо роздмухують зябра, ніби їм мало місця у своєму власному тілі. їм невідомо, що вони народжені мною. Вони рушають у власну подорож, до далеких земель, які мені не побачити ніколи. Адже я не можу пливти слідом за ними! Я мушу коливатися на поверхні й плакати від щас­тя або подумки читати молитву.

Один страх гнітить мене: а якщо вранці наступно­го дня, коли я знову повернуся до цього берега, не поба­чу жодного рифу, жодної риби. Раптом усе змінитьсяіі Здійметься буря, ураган, цунамі, й замість морського раю я побачу білі бархани, схожі на краєвид пустелі з літака? За що тоді вчепиться мій зір? Яку молитву прочитаю?

Все може бути... все може бути...

Двічі, а може, тричі під час пірнання я змушена від­ривати обличчя від води, дивитися, де я, чи не занесло мене занадто далеко. Зрештою промити маску й ви­лити з трубки воду. І що ж я бачу?

Я бачу, що не сама. І мій рай здобуток багатьох, їхні спини й трубки, які стирчать над поверхнею, яскравий тому доказ.

Тоді я думаю, що море як життя. Спочатку пли­веш носом донизу, жадібно загрібаєш рукамц все, що в них потрапляє, роздивляєшся довкола, міркуєш, де теп­ліша течія, прозоріша вода, стежиш, куди пливе реш­та. Намагаєшся не збитися на манівці, не відстати, не загубитися, не уславитися невдахою... А варто лише якому-небудь стихійному лиху зруйнувати тиху зато­ку й усі, як один, виляють уверх денцями. І вже не суттєво, хто плив першим, а хто пас задніх. Різниця

лише в тому, що ти бачив перед собою в останню мить і що відчував...

Мене зносить на край коралової прірви крутий схил, усіяний жовтими й синіми наростами. Його обри­си губляться в безодні. Змах руки і я лечу над нею. Тільки не падаю, а зависаю. Це лише репетиція падіння. Якщо коли-небудь мені доведеться бути в горах не переплутати б тверді й ось так не відштовхнутися ногами від гірської верхівки. Впевнена, перше враження

буде схожим...

Я вдивляюся вниз і розрізняю в синьо-лазуровій гли­бині піщаний майданчик, оточений підводними печера­ми. Посередині щось тріпоче, дихає, повільно коливаєть­ся, ніби батистова хустка на вітрі. її краї здіймаються над піском, і я бачу, що це величезний скат. Він схо­жий на гігантську жабу, яку попрасували, блідо-зеле­ний з ультрамариновими плямами на пласкому тілі, з якого, немов перископи, стирчать круглі очі. Від його рухів на дні здіймається піщана буря. А з чорної пащеки найближчої печери випливає нова істота.

На перший погляд, це великий кальмар із двома щу­пальцями. Вони розкинуті п злегка коливаються, ніби кальмар танцює. Течія виколихує істоту зі свого схови­ща. Я бачу видовжене біле тіло, нечітке, далеке від мене. Тому я не можу одразу зрозуміти, що це таке. В маску затікає вода. Мені доводиться перевернутися на спину, поправити її.

Коли я знову розпластуюсь над поверхнею вже чіт­ко бачу те, що здалеку скидалося на гігантського каль­мара.

Це дівчина...

Вона ніби мій відбиток на дні моря. Лежить, роз­пластана, глибоко піді мною. її руки ритмічно колива­ються, довгі рівні пасма темного волосся оточили біле обличчя так діти малюють сонце, а дорослі Меду­зу Торгону.

Довге тіло... Руки, що танцюють... Я намагаюся роз­гледіти обличчя. Але його немає. Лише кілька глибоких тіней. Такі обличчя виникають з-під пензля китайських малярів чисті, овальні та пласкі.

Дівчина махає руками, кличе до себе, умовляє потан­цювати разом із нею. її довге, гнучке сріблясте тіло вкри­те кристаликами солі. Срібна... Мовчазна. Вона знає про море все. Не те що я... Вона всередині нього, я ззовні. Я констатую, вона розуміє. Я безпорадна, во­на всесильна. Вона занурена у найбільшу таємницю таємницю мовчання, з якої народжуються слова...

Скільки разів я уявляла цю зустріч, зокрема в дитин­стві, коли запливала занадто далеко! Було, пливеш і ляка­єш себе жахливими картинками з життя потопельників: ось вони хапають за ноги, тягнуть на дно, лоскочуть, гра­ються із твоїм бездиханним тілом, ніби з ганчір'яною лялькою, обплутують водоростями, одягають на шию гірлянду з мушель... ї тоді я починала відчайдушно гребти, пручатися, задихалася, поки жахливі фантазії не зника­ли. Але з ними було тривожніше й веселіше.

Тоді в мене ще не було настільки розмитих кордонів між світами й вимірами. І слова складалися не так лег­ко, і плавала я не так добре, як тепер.

...Підводний вітер сколихнув мене. Я не мріяла виплив­ти зі свого затишного сховку, але тіло стало таким легким, майже невагомим знехотя довелося підкори­тися течії. Невагомою хвилею все сколихнулося і в мені. Течія підхопила, закрутила, змусила рухатися, танцю­вати... Високо над собою я помітила тінь, котра плио-ла, осяяна блакитними променями сонця.

Скільки разів я уявляла цю зустріч! Я занадто довго була сама, занадто довго ні про що не думала, не пам'ята­ла, що це за відчуття рухатися, боротися із хвиля­ми, відчувати їх прохолодний доторк і спротив. Я забу­ла, яким гарячим і солодким може бути ковток повітря. А гомін на березі! Мабуть, він нагадав би мені давно за­буту мелодію якого-небудь вуличного скрипаля у ній небагато складних пасажів, як, скажімо, у шлюбному співі касатки, але скільки душі та потаємних бажань! Навіть мушлі не здатні повторити таких звуків. У ме­лодії старої скрипки, яку я чула в дитинстві й згадала лише тепер, для мене все: шурхіт целофанової обгортки від червоних карамельних півників, шипіння молока на плиті, скрегіт точильного круга, схлипи велосипедних дзвінків і довгип-довгий звук великого церковного дзвона. Кожен звук має свою історію...

І вона, та, що нагорі, наді мною, має можливість чути все це! У неї довге гнучке тіло, й волосся розпливло-ся по поверхні води, ніби чорні промені.

Мені потрібен тільки один ковток її подиху. Один-єдиний ковток, щоби повернутися — до скрипки, до мо­лока на плиті, до велосипедних дзвінків і церковного дзво­ну. Мені потрібно домогтися цього ковтка, злитися з ним, відчути, як він заповнює мої вологі легені...

...Я вийшла на берег після довгого плавання непевною ходою. Підошви вмить обпекло гарячим піском. Повітря втекло в ніздрі, ніби мене катували розплавленим свин­цем. Але поволі я звикла. Сіла під парасольку, й усміхне­ний офіціант приніс мені склянку з помаранчевим со­ком. Я обережно ковтнула. Мені сподобалося...

Люба, не можна так довго бути у воді, — почула від високого чоловіка, що підійшов, сів навпроти й наки­нув на мої плечі білий махровий халат. Поглянь, ти вся тремтиш, навіть шкіра посиніла...

Я відсмикнула руку... Не все відразу! На зап'ясті лишився ледь помітний блакитнуватий відбиток. Нічого, з часом це минеться...»

Я думала, що ще триває зима...

Виявилося, що мої щоденні «ввімкнення автопіло­та»: ранок, кава, маршрутка, «жовтий дім», розповіді, дорога додому, прослуховування та розшифровка за­писів — усе це затяглося настільки, що я не помітила, як дерева вкрилися листям. За їхнім розміром і наси­ченим кольором я констатувала — зима скінчилася досить давно. Вона просто сиділа в моїй голові. А сьо­годні — Великдень. Вихідний. Свято.

Я не люблю свят. Ніколи не любила. Хіба що в ди­тинстві. Але тоді не святкували Великдень. Принаймні так показово, як це робиться зараз. Те, що настає Ве­ликдень, я відчувала, як звір відчуває наближення сти­хії. Зазвичай мене нудить протягом усього тижня. Те, чого інші чекають із неофітським захватом, я ніби від­чуваю на власній шкірі. Молитву в нічному саду, зраду, допит, дорогу на гору, стукіт молотка... Понеділок-вів-торок-середа-четвер-п'ятниця-субота... Шість діб. Піс­ля яких людство смажить м'ясо, п'є вино... Супермар­кети лускають від натовпу з візками — натовпу, який буде їсти тіло Його й пити кров Його. А потім знову кривдитимуть одне одного.

Нічого не змінилося за тисячі років.

Я чудово усвідомлюю, що моє ставлення до Бога є по­бутовим, низьким, грішним. Я думаю про те, що в Нього могли боліти зуби... А ще про те, що він не писав листів своїй матері... Чомусь я частіше звертаюся до неї і, якщо мені щось треба, промовляю: «Скажи сину своєму...». Це ввійшло в звичку давно. Відтоді як стала читати Біблію — так, як могла, як дозволяв мені розум, — відчувала, що во­на — неадекватна, написана багатьма різними людьми і вони, як і всі звичайні люди, не могли уникнути власної сутності. Початок із переліком родоводу мене дратував найбільше. У цьому було щось штучне. А те, що я бачила між рядків, змушувало тамувати віддих і годинами дума­ти про жінку з Магдали й жінку з Назарету. Що легше: страждати чи спостерігати за стражданням?..

Раптом я згадала розповідь того, хто назвав себе «технологом». І... заплакала. Стояла перед вікном, ди­вилася на базар, що містився навпроти мого будинку, і відчула на щоках «солону воду, яка виходила з-під по­вік». Я не плакала сто років...

Люди йшли задоволені, по радіо лунала розповідь про Туринську плащаницю, на вулиці грала музика. Мені кортіло потелефонувати на прямий ефір із запи­танням: «Чи боліли в Ісуса зуби?». Але це сприйняли б за блюзнірство. І я просто прокрутила питання в голо­ві разів зо двісті, поки сльози не вщухли.

Мене завжди хвилювали «низькі» питання. Напри­клад, що сталося з жінкою з Магдали, коли Його не ста­ло? Куди попрямував звільнений Варавва? Можливо, вони скінчили своє життя, сидячи за одним столом у брудній забігайлівці...

Треба запитати в Технолога...

...Але в мене ще залишалося кілька пацієнтів. Що вони роблять під час вихідних, чи розмовляють одне з одним?

Три безрозмірних вихідних дні я просиділа біля вік­на, ламаючи сірники. Наламала цілу гору маленького лісу.

У середу обличчя тих, хто їхав зі мною в маршрут­ці, випромінювали ситість і задоволення. Багато хто з жінок віз у пакетах недоїдені паски та яйця — пригос­тити колег по роботі, покуштувати, чия паска смачні­ша, обмінятися рецептами.