Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 17)

Я зайшла до свого маленького кабінету, коли там ще господарювала прибиральниця, яка ялозила ганчір­кою по підлозі. Помітивши мене, вона мовчки витягла з кишені два яйця — синє та червоне — і простягнула їх на розкритій долоні, ніби я була маленькою дівчин­кою. Я сховала їх у сумку, шалено бажаючи, щоб ця мила жінка якнайскоріше вийшла. Я хотіла бачити останнього чоловіка, свого підопіч­ного. Потім я повинна викласти свої враження голо­влікарю. Просто враження. Чомусь він вважав, що про­відником у замкнений світ його пацієнтів можу бути тільки я. Чому так, це ще належало мені з'ясувати...

Отже, медсестра завела до мене наступного. Як зав­жди, вона повідомила, що цей уважає себе нащадком американського мільйонера...

«Нащадок» виявився приємним молодим чолові­ком. Я клацнула кнопкою запису...

«Родина в нас велика, цілий клан: мої батьки, два дядь­ки з дружинами, їхні доньки, мої сестри. Так уже ста­лося, що єдиним хлопчиком на весь рід був я. І мене люби­ли. Я міг робити все, що заманеться, мене ніколи не карали.

Багато чого зовсім не пам'ятаю. Лишилося відчут­тя безмірної всемогутності, ніби я був маленьким бо­гом. Особливо у стосунках із дівчатками, янголоподіб-ними попелицями в рожевих мереживах.

Зазвичай (років до п'яти) зі мною прогулювався тато. Пригадую, сиджу я в піску, а поруч копирсається ця істотка — волосся біле-біле, ніби борода в Діда Мо-роза, спідничка в горошок, трусики з мереживом, чер­воні новенькі черевички — такі лискучі, що так і тяг­не лизнути їх, мов льодяник. Тато подає мені камінець,

шепоче лагідно: «Ну ж бо, кинь у неї! Не бійся — кинь!».

Я й кинув. Влучив у плече. Істотка подивилася на мене, й очі її ніби подвоїлися, потімзбільшилися вчет­веро і потекли величезними прозорими струмками. Так цікаво! Я ж ніколи не плакав. Мене оберігали. Тоді я ще не мав жодних глибоких вражень. Щоправда, лишився не­приємний осад, ніби ненароком роздушив метелика.

Наступний епізод пам'ятаю чіткіше. Велосипед! Мені купили новенький велосипед майже такий са­мий, яку тата, тільки трохи менший і легший. Вийшли на подвір'я, як двоє справжніх чоловіків. Поки тато хо­див за цигарками, я хвалився великом перед сусідською дівчинкою. Теж нічого собі: жвава, як мишка, а очі ніби в ляльки великі й оксамитові, в облямівці довгих чор­них вій. Я дозволив їй потримати кермо, вона сміялася. Противно так, ніби велосипедний дзвінок заклинило. Тато повернувся, погладив дівчинку по голові, дав цукер­ку. І ми поїхали. По колу об'їхали двір. Дівча біжить слі­дом за мною, дзеленчить своїм сміхом-дзвіночком. Тато її вихваляє, теж сміється. А потім шепоче мені: «Ну ж бо, піддай газу!». Я наліг на педалі дужче дівча не від­стає, сміється, навіть у вухах лящить. «Бач, яка весе­ла, морщиться тато і до мене тихенько: Ще під­дай!» А сам обертається до дівчинки, посміхається, .._   підбадьорює. А та біжить. Але вже не сміється, щоки червоні, немов помідор, пхикає, намагається не відста­вати гра ж усе-таки! «Швидше!» наказує крізь зуби тато. Виїхали на шосе. Вперте дівчисько біжить! Ди­хає, як потяг, в очах, знову ж таки, вода. Нарешті відстала, гепнулася прямо в пилюгу, коліна порозбивала. Я ще разочок оглянувся: бреде у зворотному напрямку, кульгає, спина зігнута, сукня припала пилом... Тато мені підморгує, я у відповідь, звичайно ж, усміхаюся. А сам від­чуваю, ніби всередині мене кошача лапка: м'яка, але з па­зурами і шкрябає. Неприємне відчуття...

Таких випадків було багато, поки я не зрозумів те, що мусив, те, до чого мене готували: жінки не для цього сві­ту. Він створений для чоловіків. Сильних і безсмертних.

У школі я завжди сидів за партою сам. Мене вважали «злим». Алея не був злим. Я просто не знав, як маю поводи­тися, особливо в старших класах. І тому завжди тримав оборону. Ані друзів, ані дівчини не мав. Що за халепа, чому?

—   Чому, запитав якось у матері, ви вважаєте, що все зло від жінок? Адже ти теж жінка. І тато тебе не зневажає.

—  Розумієш, сину... забігали очі в матері, часи змінилися. Нині порядних жінок немає кожна якщо не наркоманка, то повія чи полювальниця на чуже доб­ро. Ми просто бажаємо вберегти тебе. Не хочемо, щоб ти страждав, коли одружишся, якщо раптом...

Вона замовкла і повернулася до плити на ній щось шкварчало. Матуся заметушилася й не закінчила фрази.

Тоді я вперше задумався про серйозність цього дорос­лого світу. Сором'язливо й таємно, ніби крадій чи роз­бійник, почав перебирати в голові жіночі імена. Кожне було ніби шматочок цукру, що танув у роті. Ганна... У неї рудий кучерик на потилиці й сережка-крапелька виблис­кує в рожевому вусі. Коли вона стоїть біля дошки ви­клично виставляє вперед ногу в ажурній панчосі. Як вона їх одягає через голову?Марина... Весь час їсть солодо­щі, й від цього її губи завжди лискучі, немов льодяник. Вона, мабуть, дурненька. Але як про це дізнатися? Ана-стасія... Просить списати. За поцілунок. І сміється. Віра... Ні, досить! Я ненавиджу їхусіх. Але чому мені так боляче?.. Не можу заснути, вмикаю нічник.

Батьки ще не сплять, сидять на кухні, чаюють. їм добре удвох. Я дослухаюся: виявляється, у нас гості чуються голоси дядьків, тіток...

—  Що будемо робити? тихо каже тато. Він росте... У нього виникають запитання...

—  Так-так, сьогодні він запитував... підтверджує мама.

—  Це цілком природно... відгукується басом дядь­ко Петро.

—  І що ти відповіла?уриває його дружина, тіт­ка Люся. —  Гадаю, йому пора знати правду, каже тато, і западає недовга мовчанка. Він уже достатньо дорос­лий. Ми зробили все, що могли. Час отримати дивіденди.

—  І я так вважаю! підтримує розмову другий брат батька, дядько Володимир. Скільки нам ще тяг­ти кота за хвіст, горбатитися з ранку до ночі? Мені ще доньок заміж видавати! На які бабки?

—  Так, а в мене шуба давно потерта, вередливим голосом попискує його дружина тітка Світлана. І ніде я не була-а-а, нічого не бачила-а-а...

—  Тоді! уриває її тато. Зрештою, він наш. А ви так серединки на половинку!

—  Не сваріться, каже мама. Адже все давно вирішено.

—  А якщо він завтра ожениться? І вас не повідо­мить? Молоді тепер моторні, з батьками не дуже раху­ються! Це вони всі хором кажуть, ніби в театрі.

—  Добре, підводить риску тато, через місяць він закінчує школу, а після вступу до інституту я йому все поясню.

—  А я, з гордістю додає мама, підшукаю кан­дидатуру. Не сумнівайтеся, справа робиться...

Я розумію, що все це про мене. Про кого ж іще? Вони постійно говорили про мене. Дмухали, як на воду...

А потім, приблизно через півроку, відбулася та роз­мова.

Мені важко переказати її докладно. І якщо вже роз­повідати то з самого початку...

З того початку, про який я не знав. Тобто з діда.

Раніше я вважав, що мій дід давно помер. Про нього ніколи не говорили. Збереглася одна фотокартка, на якій він зовсім молодий. «Ти викапаний дід!» якось ска­зав тато, і в його голосі не було ані щему, ані замилуван­ня. Я не зрозумів, добре це чи погано. Розглядав себе в дзер­кало, приклавши до його поверхні світлину діда, ширяв очима від картки — до свого зображення. І мені не віри-лося, що я схожий на цього вродливого молодика у вій­ськовій формі, з чіткими рисами трохи видовженого об­личчя, з гарно окресленими вустами та прямим поглядом великих, опущених кутиками донизу очей. Здорово, якби це було справді так! Прикро, що я ніколи його не побачу! Мені здавалося, що ми зрозуміли б один одного.

Аж ось з'ясовується, що цей «стариган-пройдисвіт» (так висловився тато) живий-здоровий. І не десь у глу­хомані живе, а в чудовій країні. І не невдаха у притулку для самотніх, а мільйонер!

У мене навіть подих перехопило від такої новини. А батько далі розповідає дуже цікавеньку історію...

Виявляється, багато років тому покинув дід нашу бабусю дорогеньку (царство їй небесне!) й утік на заро­бітки до Канади. І заробив так добре, що став магнатом у галузі побутової техніки. («Він, зауважив тато, після війни зі звичайних чайників робив електричні для всього міста!») І все було б нічого, та чомусь зненавидів дід увесь свій рід, а синів майже прокляв. Тому тепер від нього ані слуху, ані духу, ані копійки... Хіба можна люби­ти людину за таку підступність?!

—  Зараз старому хріну, сказав тато, пішов дев'ятий десяток. А років сімнадцять тому приїхав від нього посланець і привіз дивного листа, над яким ми лише потішалися...

—  Л що було в тому листі? нашорошив вуха я.

—  Спочатку здалося, що повна дурня!усміхнувся батько. Тоді ж які часи були: не дай Боже мати роди­чів за кордоном. Та ще таких, як твій дід!

—  І все-таки, що? Я відчував, що зараз усе з'ясу­ється, виявиться, що я королівський спадкоємець. І вчитися мені не потрібно, і працювати також. Тіль­ки валізу зібрати в казкову країну!

—  Одне слово, написав твій божевільний дідусь щось на кшталт заповіту. Щоправда, не на власну смерть, а в разі твого одруження, тобто в разі одруження його онука. А сенс заповіту полягає в тому, що отримає вся наша родина п'ять мільйонів доларів тільки в тому ви­падку, якщо...

Тато замовк, закурив, закашлявся, роздушив майже цілу сигарету в попільничці й утупився в мене змученим поглядом- Мені кортіло поквапити його, але слова при­клеїлися до зубів, ніби жувальна гумка, і хоч як намагав-

ся я вимовити хоч що-небудь лише видмухував неви­димі кульки.

—  ...якщо, продовжував тато, твоя дружина помре наступного ранку після весілля...

—  Ха... весело видихнув я, тож не бачити нам того спадку ніколи! По-перше, я поки що не збираюся одру­жуватися, по-друге, вірогідність одна до мільйона, що моя наречена помре після першої шлюбної ночі. А по-третє...

—  А по-третє ти закінчений ідіот, загорлав батько, якщо гадаєш, що наша родина може випус­тити з рук такий шанс!!!

...Я зрозумів, що він не жартує. І ніхто не жартував. Жарти закінчилися. Рідні справді дивилися на мене, як на Бога. Але тепер я помітив у їхніх поглядах цілком конкретне завдання. І розгубився. Але мене не залишили в біді! Дядьки з тітками навідувалися щоденно. Показу­вали креслення своїх майбутніх приміських маєтків, читали списки найнеобхідніших покупок, нагадували, скільки добра вони зробили для мене, позбавляючи всього найкращого власних доньок. Говорили, що настав час послужити на благо всієї родини.

Звичайно ж, я був не проти. Лишалося питання: як дотриматися умови заповіту? Це трохи бентежило мене.

—  Не турбуйся, заспокоїла мама, ми думали про це сімнадцять років! Усе буде чудово! / на сімейній раді вона оголосила план, який ретельно розроблявся протягом усього мого безтурботного жит­тя. Виявляється, все давно вже було вирішено: добрий син із порядної родини закохується в дівчину-наркоман-ку й одружується з нею. У першу ж ніч безталанна мо­лода дружина гине від передозування.

—  Нині таким нікого не здивуєш,ласкаво казала мама, тобі співчуватимуть. А потім ми поїдемо звід­си чи відкриємо свій бізнес. Купимо тобі автомобіль, бу­динок, яхту... Зрештою, все, що побажаєш! Життя буде прекрасне.

—  А де я візьму ту наркоманку?

—  Про це не хвилюйся, посміхнулася матуся, скоро ти її побачиш!

І вона з гордістю розповіла про те, що місяць тому в черзі познайомилася з чудовою кандидатурою.

—  Дівчина з багатодітної родини, зайвий рот,допо­віла матуся, батька немає, мати весь час хворіє, живе на уколахце те, що нам потрібно. Друзів немаєдівчи­на весь час працює на кількох роботах. Одне слово, невдаха неосвічена. Відпрацьований людський матеріал без перспек­тив на майбутнє. Завтра вона прийде до нас на вечерю.