Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 18)

—  А якщо вона мені не сподобається? почав було я, не розуміючи нелогічності свого запитання.

—  От і добре! засміявся тато. Хіба я тебе не вчив, що всі вони...

1АЯ

Так, цих янголоподібних комах у мереживі та стріч­ках мене вчили ненавидіти з дитинства. Мої милі, тур­ботливі батьки! Вони не хотіли, щоб я страждав...

«Чудова кандидатура» виявилася непоказною і соро­м'язливою. За столом вона не знала, куди подіти руки, якою виделкою їсти салат, а якою рибу, говорити не вміла, весь час затиналася. Матуся всіляко її нахвалю­вала, батько навіть поцілував руку. Взагалі, поводилися вони так, ніби до нас завітала принцеса.

—  Бачиш, якусе добре?пошепки сказав мені бать­ко. Хіба це жінка? Непорозуміння якесь...

—  «Кинь у неї камінець!» так само пошепки по­жартував я, але тато мене не зрозумів. Він хвалив мере­живний комірець «непорозуміння», який вона зробила власноруч.

Одне слово, дівчина виявилася такою простою і дур­ненькою, що в той же вечір я зробив їй пропозицію. Мати й батько майстерно зіграли непідробне здивування, ду­репа розплакалася і зголосилася. Справу було зроблено. Батько негайно зібрав рідню. Це було справжнє свято, на яке вони чекали багато років! Дядьки плескали мене по плечах, підморгували, тітки ледь не задушили в обій­мах, перезрілі кузини дивилися з обожнюванням. Батько й мати навіть благословили нас маленькою листівкою із зображенням Божої Матері. Дурепа зніяковіло поеміхалася, не вірячи своєму неочікуваному щастю, і погля­дала на мене круглими закоханими очима. Вона не розу­міла, що їй випала рідкісна можливість бути присут­ньою на власному похороні.

Я подумав про це і зареготав...

Дурепу звали Ася. Ім'я мені подобалося. Все ж інше в ній для мене вже було тліном. Ім'я, зрештою, залишиться хоч на могильній плиті.

Весілля було призначене за місяць. До цього я мав зу­стрічатися з нареченою, входити в роль нещасного ря­тівника «заблуканоїу наркотичних хащах душі». Бать­ки, у свою чергу, енергійно розповсюджували чутки про мій невдалий вибір серед усіх, кого вважали за потрібне запросити на урочистість.

Я так само енергійно взявся до діла. Насамперед тре­ба було завітати в дім нареченої.

Він мене вразив. У хаті було бідно, але чисто. Голод­но, але весело. Дві дівчинки і двоє хлопчиків-близнюків обсіли мене, немов грона винограду. Я роздав їм цукерки та іграшки. Матері подарував парфуми. Вона розрида­лася і тричі мене розцілувала.

Потім ми їли запечену картоплю з оселедцем. Це було для мене незвично і дуже смачно!

Я водив Асю в театр, у кав'ярню, в цирк. її очі майже завжди двоїлися від сліз. Я навіть не уявляв, що таке

маленьке обличчя може вмістити стільки води! Вона вишила для мене хусточку з нашими іменами.

Потім повів її до музею. Години зо дві вона стояла нерухомо перед полотном Нестерова, а потім ще стіль­ки ж перед іконою Божої Матері XII століття. А потім із вдячністю поцілувала мене в щоку. До цього ми ніколи не торкалися одне одного. Так наказував батько. А він розумівся на справах, які б могли завадити досягненню нашої спільної мети. Я йому довіряв. Тому намагався по­мічати лише «потрібні» деталі, щоб «не розкиснути»: як вона їсть (не вміє користуватися виделкою і ножем одночасно!), як говорить (із вимовою простолюдинки!), як ходить (ходою постійно втомленої людини!), як ди­виться (тваринний відданий погляд!)...

—  Правда, огидно? підморгував мені батько.

—  Авжеж, тату! погоджувався я.

—  От і розумник! казала мама. Потерпи ще трохи, вже скоро...

Коли Ася бувала в нас, її оточували турботою і лю­бов'ю, напували чаєм, пригощали пирогами.

—  Ти така худенька, зітхала мати, але нічо­го ось одружитеся, поїдемо на море, відгодуємо тебе...

—  Так, підтримував її батько,і, будь ласка, кидай ти свою роботу! Дружина мого сина має жити достойно!

—  Л восени поживете в нас на дачі! вступав у розмову дядько Петро (хоча дачі в нього поки що не було). —  А потім до нас, на Мальдіви! запрошували дядько Володимир і тітка Світлана (вочевидь, виріши­ли емігрувати і вже обрали те, що хотіли).

І всі весело сміялися зі своїх дотепних жартів. Ася сміялася разом з усіма. І її сміх бринів, як той велосипед­ний дзвінок із мого дитинства...

За два тижні до весілля я почав погано спати...

А потім написав листа...

...День був сонячний, весняний. Я надів новий сірий костюм-трійку в густу білу смужку. Як сказала мату­ся, такий завжди знадобиться! Коли я стояв біля люст­ра й ретельно причісував волосся, засував у петлицю ма­леньку білу троянду, мама урочисто ввійшла до моєї кімнати і щільно зачинила за собою двері. Витягла з ки­шені дві коробки одну пласку, другу круглу.

—  Тут обручки, сказала, простягаючи остан­ню. Для неї — з фіанітом, але ти скажи, що це діа­мант. Вона ж не знається на коштовностях! А потім буде байдуже... А тут, матуся простягла пласку ко­робку, те, що тобі знадобиться вранці: шприц і доза. І не забудь надягти рукавички! Потім шприц вкладеш їй у долоню. Усе, як домовлялися. Ти знаєш. І пам'ятай: ми пишаємося тобою, синку!

Ми вирушили до будинку нареченої. Поки вона збира­лася, я чекав у дворі біля машини, а її брати-сестри зно-

ву повисли на мені й тицялися в обличчя своїми мокрими носами, немов веселі цуценята. Такі кумедні!

Вона випливла з темного під'їзду, як біла ладдя. І ноги в неї були дуже гарні. І відкрита сукня підкреслювала не-очікувано довгу шию. А що сталося з очима?! Мабуть, від постійних сліз вони промилися, як промивають зимові вікна, і засяяли, як вікна весняні... Я посміхнувся до неї.

Ми урочисто розписалися. Наші матері, як і всі ма­тері на білому світі в таких випадках, плакали. Дядьки з тітками випромінювали радість і, вітаючи мене, ше­потіли на вухо: «Ми в тебе віримо! Ти наша надія!».

«Пам'ятай про рукавички!» напучував батько.

Для шлюбної ночі нам було замовлено номер у найкра­щому готелі міста. Біля порога Будинку Щастя на нас очікував білий лімузин, щоб із шиком промчати нас ву­лицями міста. Міста, яке вона побачить востаннє...

Перед тим як сісти до автомобіля, Ася кинула букет флер-д-оранжу через плече, і його впіймала моя кузина. І почервоніла від задоволення. Адже скоро, дуже скоро вже зранку! вона вважатиметься багатою нареченою!

Лімузин рушив з місця, ми весело замахали руками гостям і родичам...

...За рогом я наказав водію зупинитися. Ми швидко вийшли п пересіли у вишневий «фіат», який стояв обіч дороги. —  Ну як усе минуло? запитав нас чоловік, що си­дів за кермом.

—  Чудово! відповів я і подивився на свою дружину. Вона посміхалася. Тепер вона завжди посміхатиметься! Тому що... Тому що я любив її. З першого ж дня, коли вона так смішно затиналася за столом. Просто тоді я про це ще не здогадувався...

—  Усе добре, повторив я і додав: Нумо, піддай газу, діду!..»

Він замовк. Я не знала, вірити всьому цьому чи ні. Певно, всі вони просто кепкують з мене. Змовилися і ке­пкують для власного задоволення!

—  Чому ж ви тут? — запитала я. — І чому ваш дід таке вчинив зі своєю родиною?

—  Можна почати з останнього запитання? — чемно попросив чоловік. Я кивнула і знову ввімкнула плівку.

«У тому листі, що я написав перед весіллям, я теж прокляв його. Він видавався мені монстром або боже­вільним, який схотів бути богом для однієї окремої ро­дини. І отримав відповідь. Майже одразу. Я пам'ятаю її дослівно...

Дід писав, що одружився він дуже рано, ледве йому ви­повнилося вісімнадцять. Якщо точніше його одружи­ли, як це було в традиціях аристократичних родин. Що-

мл

правда, вже тоді родові корені ретельно приховувалися. Він не хотів одружуватися, але батько нареченої обій­мав високу посаду і це могло захистити членів роди­ни від знищення. Йому довелося підкоритися. Дружина була старшою від нього і мала від першого шлюбу двох малих синів. Невдовзі, до війни, з'явився третій спіль­ний. «Що я можу сказати про те життя, писав дід, мабуть, це звучить жахливо, алея був радий, що йду вою­вати...»

Повернувся він зовсім іншою людиною. Рідна домівка, на подив, виглядала досить благополучною (вочевидь, зав­дяки впливовості тестя) дружина в шовковому кімо­но з драконами, в папільйотках, з трофейною цигаркою в зубах, угодовані хлопчаки, котрі відвикли від батька й тому завжди нашорошені. Клітка замкнулася назавжди. Він не знав, що робити, як жити далі. Він бачив смерть, знав світ, був свідком справжніх людських пристрастей. І почав задихатися. Поки не з'явилася ВОНА. Та, що ста­ла йому справжньою дружиною, радістю і сенсом його життя. Вони зустрічалися таємно. Інакше не могло й бути! І вони не очікували на кращі часи для них вони вже настали.

Для родини він намагався робити все, що міг. Але, мабуть, щось відчуваючи, дружина робила все можливе, щоб відгородити від нього дітей. Він не знав, якрозв'яза-ти цей вузол. Поки він не розв'язався сам... ...Тільки набагато пізніше, коли минуло чимало часу, він пригадав три схилені голівки над клаптиком шкіль­ного паперу. Але це було пізніше, коли він знову зміг ду­мати, відчувати, аналізувати вже там, на чужині. А тоді він був повністю розчавлений. її заарештували! Вдома він не міг виказати своїх справжніх емоцій. Спо­чатку — до та після робочого дня він бігав від одного чиновника до іншого, стояв під воротами в'язниці, но­сив передачі. А коли наважився розповісти про все тес­тю, топ спокійно сказав: «Вона ворог народу. Це до­ведено. Якщо ти не припиниш метушитися, я не зможу допомогти навіть тобі!».

А потім, зовсім скоро, вона померла. Померла від по­логів у в'язничному лазареті.

Йому вдалося виїхати після 53-го. Це рішення прийшло після чергової сварки з дружиною. Точніше, це була навіть не сварка. Просто, усміхаючись, вона сказала, що вирос­тила порядних синів, і якби не вони, він би й досі відривав останній шматок від родини заради якоїсь зрадниці! «Хлоп­чики врятувати тебе!»сказала вона. І він пригадав три схилені голівки над клаптиком шкільного паперу...

Він викреслив їх зі свого життя.

А потім вигадав цей заповіт.

Вигадав, дивлячись на мою фотографію, надіслану батьком, якою той намагався його розчулити. «Зізнаю­ся, писав дід, сумніви терзали мене. Я прикладав

світлину до дзеркала п розглядав нас обох. У кучерявому хлопчику я бачив себе таким, яким був у дитинстві... Невже і цей буде здатен на вбивство, міркував я...»

Отримавши мого листа, він зрадів. Моя відмова від спадку, хоч би яким він був, мої прокляття звучали для нього як найприємніша музика».

—  Решту я вам уже розказав... — закінчив чоловік.

—  Ви не відповіли, як опинилися тут... — нагадала я. Несподівано він зареготав.

—  Ви мені повірили! Ви мені повірили!

Я мовчала, поки він не перестав повторювати одне й те саме. Згодом продовжив розповідь:

«Усе просто, кілька років ми безтурботно прожили там, куди нас забрав дід. У нас народився хлопчик дідів спадкоємець. Дід ще встиг потримати його на руках. А потім мене викликали сюди, на похорон батька. Поки я був тут дружина і син загинули в автокатастрофі. Я відчував, що так буде, нам не можна було розлуча­тися ні на хвилину... Тепер мені байдуже, де і як бути...»

Чоловік замовк, а за хвилину промовив:

— І... І знаєте що, — він поморщився, — вимкніть

цю вашу машинку. Про мене тут і так усі все давно

знають... ...За мить після того, як за ним зачинилися двері, він просунув голову до кабінету і пошепки промовив:

—  А ви таки повірили мені...

Медсестра відірвала його чіпку руку від ручки і, в свою чергу, посміхнулася до мене крізь щілину: