Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (сторінка 19)

—  Не переживайте, ми тут усі спочатку ридма ри­дали. А потім — нічого. Навіть смішно. Плетуть, ніби віником розмахують...

10

...Я почала їсти. Точніше — купувати щось, крім молока і хліба. Молоко і хліб — це пам'ять дитинства. Хоча нині мені не смакує анічогісінько. А сьогодні по­бачила черешні! Червоно-чорні, такі великі, неначе сли­ви. Наступного разу я куплю величезний кошик чере­шень і наважуся піти до ТИХ. Але це — згодом.

Зараз мені вже не боляче і не страшно. Все нібито входить у свою колію, але ще трохи хилитає, ніби трам­вай на слизьких рейках. І ця ковзанка відлунює всере­дині вібрацією, тому часом я тримаюся за серце...

Повз що я проїхала, хто там стоїть на перехресті й махає клаптиком білого прапорця? Мабуть, це і назива­ється: пережити власну смерть. Досить дивне відчуття — пережити себе! Це означає, що ти вже нічим не відріз­няєшся від інших, що система прийняла тебе і починає

методично поглинати, затягувати у свою пащеку, як будь-який інший людський матеріал. І все НОРМАЛЬ­НО. Немає нічого страшнішого за цю нормальність. Тому що починаєш пильнувати за собою, щоб не зірва­тися, не покотитися навспак загальному руху — все швидше і швидше. Повз той білий прапорець. Туди, де всередині речей причаїлася їхня справжня сутність.

Видіння льоду полковнику, який чекає на розстріл.

Смак китайського чаю, завареного на ієрогліфах.

Скрипки, що виросли на старому дубі й тепер спі­вають на вітрі.

Вовна, у якій вузликом скрутився початок світу.

Біла церква всередині яйця.

Небесна пінка, яку можна лизнути язиком і відчути смак полуничних вершків...

Вранці я біжу на маршрутку, все довкола здається мені несуттєвим.

Увесь білий світ летить мені назустріч. Такий ошу­каний, такий коханий і ненависний, такий самотній. Ле­тить, щоб розбити лоба об моє гаряче чоло. Дорога тече під ногами, як кіноплівка чи гумова стрічка тренажера. Перебирай швидше ногами! Люби цей дощ, це місто, ці телефонні будки, цих людей, котрі, можливо, замовлять за тебе слівце... там, коли-небудь... А може, й ні.

«І сказав: хто хоче йти зі мною, хай кидає все». І ВСЕ, злякавшись цього кидання, почало чіпкіше хапати тебе за руки, розставляти солодкі сіті, сипати під ноги мідя­ки — щоб упіймані не втекли. Я здираю з себе тисячі гач­ків, але їх так багато. Деякі — відриваються з кров'ю... І я біжу.

Біжу в свою кімнатку на нову зустріч. Я боюся, що вони можуть скінчитися... Я хочу зрозуміти, хто я. Хто я? Хто я... Хто я...

...Стою біля вікна, вдивляюся в садок. Чую, як ти­хенько прочиняються двері. Не хочу й не можу огляда­тися, мене ніби заціпило. Перед моїми очима приємна картина: за вікном цвіте бузок. Рясні квіткові хащі на­гадують розворушені хмари грозового неба. Синя, блі­до-блакитна та чорнильна піна невагомою масою здій­мається над насичено-зеленим, ледь помітним листям. У повітрі висить дощова мжичка — ще не дощ, але щось дуже подібне до того — легка, прохолодна пеле­на, наелектризована та волога, котра посилює запах квітів і осаджує розпечений пил.

Я дивилася за вікно, і мій відбиток у склі викладено квітами та листям, ніби на «їстівних» полотнах Ар-чимбольдо.

Чудовий пейзаж, чине так? почувся з-за спини чоловічий баритон.

Я не обернулася. Цікавість до чоловічих баритонів згасла в мені дуже давно.

—  Можливо... знехотя відповіла я.

Щойно тут перебуло десяток людей медсестра, санітар, нянечка, головлікар...

Це був ще один. Хтось із цікавих, хто прагнув поспіл­куватися. Але я цього не хотіла. Доведеться постояти біля вікна, поспостерігати, як почнеться дощ...

—  Це ваша улюблена погода? знову запитав голос.

—  Не знаю... Я більше нічого не могла з себе ви­чавити.

—  А спілкуватися ви не хочете, продовжував на­бридати невідомий співбесідник, тому що ви всіх ба­чите наскрізь...

—  Не всіх, виправила я, але багатьох. Для цьо­го мені навіть не треба обертатися.

—  Невже? здивувався голос. Отже, я вам неці­кавий?

—  Аж ніяк!

—  Ви завжди так ставитеся до людей?

—  Не завжди! Я розсердилася на себе через те, що невідомо чому продовжую розмовляти. Але, як сказа­ла перед самогубством Вірджинія Вульф: «Бог відняв у мене здатність любити живих людей». І... раптом додала я, плакати...

—   Чи можливо продовжити цю розмову десь у кав'яр­ні? Рушаймо, поки не пішов дощ?

О, я здогадувалася, що буде саме так! —  Ні, дякую. У вас приємний голос. Мені цього досить. Боюся, що в наступні п'ять хвилин я занудьгую. І постав­лю вас у незручне становище просто встану й піду. До того ж я б не хотіла домальовувати до вашого приємного голосу рожеві щоки, безвольний рот і м'ясисті вуха.

Він засміявся.

—  Нічого немає смішного! сказала я. Крізь об­личчя найсерйознішого чоловіка завжди проглядають риси хлопчика того, яким він був у школі. Боягузтво, жадіб­ність, заздрість, лінощі відбиваються в найменших зморш­ках, а потім у найпідступнішу мить лізуть назовні.

—  Аз жінками хіба не те саме?

—  Не те. Навіть перший незначний досвід змінює обличчя. А другий, третій або десятий робить непі-

знаваною.

—  І тому краще дивитися в скло?..

—  Можливо... нарешті посміхнулася я. — У склі я бачу лише бузок. А це так красиво.

—  Невже вам так набридло власне обличчя?

—  А хіба з вами такого не буває?

—  Не буває...

—  Ну от бачите! Це тому, що чоловіки люблять себе більше, ніж жінки! їм у собі подобається все.

—  Ви собі набридли. Ви собі не подобаєтеся, кон­статував голос. Але ж ви нічого про себе не знаєте... Якби знали...

Я принципово вирішила не оглядатися. Мене на цей

гачок не впіймати!

Голос за моєю спиною набув більшої зворушливості: Ти народилася в Італії 1525 року в родині Алессанд-ро Гутті хранителя бібліотеки Палаццо Дукале Палацу Венеціанських Дожів. У тебе дві старші сестри Лаура та Вероніка. Твоє ім'яЛукреція. Лукреція Гутті... Ви мешкаєте неподалік від Мосту Зітхань, котрий з'єд­нує Палац із будівлею міської в'язниці, у кварталі Костел-ло. У дитинстві ти часто дивилася у вікно, спостерігаю­чи, як Мостом ведуть в'язнів із залу Управління Законів. Вони тяжко зітхали, прямуючи до казематів, і ти без по­яснень старших розуміла, чому Міст названий саме так. Більш за все тобі подобалося, коли батько брав тебе із со­бою до бібліотеки. Ви перетинали майдан Святого Марка, підіймалися Сходами Гігантів, ішли під прохолодними зво­дами галереї другого поверху й спускалися в книгосховище. Кращої розваги для тебе не існувало! Поки сестри вишива­ли біля вікна, спостерігаючи за красенями-гондольєрами, ти гладила пергаментні сторінки давніх книг і намагала­ся зрозуміти, що в них написане.

Одного разу, коли батько був дуже заклопотаний сво­їми справами, ти непомітно вийшла за межі книгосхо­вища й тихо попрямувала до південного крила, до Зали Великої Ради. І зачудовано завмерла посередині, вперше роздивляючись полотна Тіціана, Тінторетто та моло

дого маляра Паоло Веронезе. До речі, тоді ти ще не могла знати, як тобі пощастило, згодом усі шедеври було знищено пожежею, котра сталася кілька років по тому.

У кутку Зали, розписуючи колону, працював худож­ник. Йому було років з двадцять, але тобі він здався дуже дорослим і навіть старим. Адже тобі було лише дев'ять... Ти стояла тихо-тихо, але він відчув твою присутність і озирнувся.

«Вітаю вас, руда синьйорино1промовив він. «Я не руда!» образилася ти. «Ох, прошу вибачен­ня, я не розгледів: ви золота!» засміявся він і знову повернувся до колони. На ній одразу ж виник яскравий штрих. Такий яскравий, як колір твого волосся...

...Авжеж! Авжеж я пам'ятаю вологий запах вітру, що блукає в найпотаемніших куточках мого старого міс­та. Скільки разів він зривав з моєї шиї шовкову хустку і кидав її на середину Гранд Каналу! У роті в мене завжди гірко я люблю розгризати стеблину якої-небудь рос­лини, котра трапляється на моєму шляху. А рослин тут небагато. Та й ті частіше за все ростуть у великих ва­зонах біля сходів і будівель. Сірий дощовий серпанок май­же завжди висить над мостами й каналами. Від того мандрівникам наше місто здається похмурим, вологим і непривітним. Тут мало вільного простору, і вулиці такі вузькі, що їх можна з'єднати руками.

Але варто лише настати ночі, як усе перетворюєть­ся! Золоте із чорним це надзвичайно красиво! Чорні рукави каналів, овальні мости, глибокі колодязі вулиць та бані палаців обплутані золотими неводами місячно­го світла. На воді теж дрижить золотава сітка.

Венеціанський місяць справжній штукар! Він не­сподівано висвітлює деталі, котрі були непомітними вдень. Засинаючи, я дивлюсь на стіну протилежного бу­динку на ній вимальовується філігранний візерунок. Ніби закопчений чайник подряпали золотою голкою...

Ось чому я так полюбляю чорний колір! Це колір мого міста. Лаковані чорні гондоли, чорні плащі-доміно, чор­ні шовкові мантильї на плечах аристократок. На цьо­му тлі вигідно вирізняються простолюдинки, на них рожеве з білим! Ось вона, справжня демократія наказ сенату про боротьбу із розкішшю. Багатство ретельно приховується. І тільки під дахами палаццо панує черво­не із золотим кольори слави, волі й пристрасті!

О, моя Венеція! Геніальне божевілля зодчих Джорджо Массарі, Антоні да Понте, Віченцо Скамоцці, Філіппо Календарів, П'єтро Базейо, Альфонсо Альбергетті кожен у свій час кинув перлину в ці води...

...Мені двадцять. Я люблю стояти на Мосту Акаде­мії, дивитися на палаццо Фальєр. Це зграбний маєток із двома бічними лоджіями. Він лишився в первісному ви­гляді з того часу, коли в ньому мешкав дож Мартін Фальєр. Стоячи на мосту, я уявляю, як його вели до стра­ти... Бабуся моєї бабусі розповідала, що навіть стоячи біля плахи, він виголошував прокляття городянам, і всі ледь стримувалися, щоб не впасти на коліна перед узур­патором. А потім ще довго не довіряли кожному новому правителю...

...Сестри насміхаються наді мною: я відмовляю де­сятому залицяльнику. Після книжок, які я перечитала в Палаццо Дукале, всі вони здаються мені однаковими...

...Після поїздки до Верони сестри стверджують, що Свята Катерина на полотні нашого земляка синьйора Веронезе дуже схожа на мене... Я мовчу. І стискаю зуби. Згадую торішній карнавал...

«Вітаю вас, золота синьйоро!» гукає до мене неві­домий у ліловому плащі. Я не одразу впізнаю його. Він зно­ву видається мені занадто старим. «А я вас пам'ятаю! Ви були маленькою цікавою дівчинкою і образились на те, що я назвав вас рудою...»

У жінок нашого міста легка вдача. Я не виняток, хоча й вирішила присвятити себе книжкам. Ми сідаємо в гондолу. І гондольєр Фабіо в нашому затишному міс­ті майже всі знають одне одного! навіть не питаю­чи про маршрут, жваво береться за весло. Опустивши оксамитову завісу, ми з Паоло п'ємо виноградне вино. І... І розпочинаємо нескінченне сперечання про надбання та недоліки венеціанської школи живопису. Я наполягаю,

що полотна Паоло та Лоренцо Венеціано занадто деко­ративні набагато жвавіші болонці. У них є експресія, природність, виразність образів і облич. Він доводить, що болонська школа породження догми, єдина її пере­вага в тому, що вона систематизувала художню освіту. І не більше! А природність та жвавість знахідки ран­нього періоду.

Я погоджуюся. Мене це не обходить, адже по-справж­ньому я захоплююсь лише Джотто...

О, навіщо я це сказала! Немов забула, що поруч сам Веронезе. Очі його палають. Але полум'я пристрас­ті поволі змінюється на вогонь люті. Ми відчайдушно боремось. Я намагаюся вкусити його за руку.

Бідаха Фабіо впевнений, що ми шалено кохаємось...